Пригода дідові полуниці
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
- Закон україни, 556.38kb.
ПУСТУЮТЬ
Ольга розповіла про гірського чарівника, що його поховано в печері — в труні на срібних ланцюгах, від того, коли грім ударить у скелю, чути дзвін довкола; і — про відьму, що її закляв чарівник, нехай гріє воду в підземному казані: від того б’є з-під гори цілюще тепле джерело...
— Оце і вся моя казочка, — зітхнула Ольга. — Побрехенька для дитини.
Олександер ударив долонею по траві.
— Йдемо!., вранці, о четвертій годині встаємо; ввечорі — там.
— Куди ж так поспішно? — удавано дивується Ольга.
— Слухати, як відьма воду гріє.
— Хіба ж ми дійдемо за день? Сімдесят кілометрів...
— Там чудесні сіножаті, місячні ночі, потоки, солов’ї, зірки, комарі і ми вдвох.
Ольга простягла пальці до його чола:
— Він марить, — сказала.
— Ой, — схоплюється Олександер; потім кам’яніє, падає мертвий, а руки його випадково опиняються в Ольги на стані. Ольга відкидає непрошені руки. Зриває гостру травинку і — мертвому в ніздрю; мертвяк лежить, мов залізний — терпить, поки можна, тоді, коли стриматись несила, відвертає голову.
— Візьмемо хліба, дві пляшки молока. На половині дороги відпочинок. Як прийдемо, негайно — до джерела, що зціляє від втоми.
— До джерела — вранці! З дороги треба помитися і відпочинути.
— Стигла голівонька! — крадькома стукає пальцем у неї коло вуха, так само, як пробують кавуни; стукає і дістає удар по руці. Обоє зриваються на рівні, починають боротися, як то зветься: «в ручки»; регочуться, строять дурня, кричать. Ніби змовившись, біжать наввипередки понад берегом.
— Стій! — спиняється Ольга; поправляє волосся, що розметалося їй навколо обличчя, залитого рожевістю. — Ми забули молоток, вернімось!..
Вони об руку, пригорнувшись одне до одного і торкаючись щоками, йдуть по молоток. Вітер віє — обливає їх цілющою прохолодою; вітрилить плаття Ольги, голубу сорочку Олександра — буйний, багатий вітер з південного приморського степу. Змушує примружувати очі. Двоє, граючись, як діти, привітані метеликами, що линуть із-за річки, йдуть по знахідку — річ, що недавно впала в річку.
Олександер піднімає молоток, запихає собі за пояс. Вирішивши зразу ж вертатися додому, закохані сідають, однак, на траву і, поклавши руки одне одному на плечі, знову дивляться в очі. Ольга, від того, що серце їй переповнене великим почуттям, притуляється чолом до Олександрового плеча; так сидять, німі і щирі. Споріднені невидимими зв’язками. Встають, йдуть до міста; оглядаються і дивляться на річку. Тоді примічають Івана Івановича, що никає по берегу.
Можливо, так виглядав би лунатик, якби недуга його продовжувалася на денну пору. Іван Іванович поводився чудно: наче душу його полонив магнет, завбільшки з дзвіницю — вже поборений, розглядався чоловік навкруги, чи цією дорогою йти до владущої сили, чи іншою.
Пішов над річкою, бо суджено. Якби він хотів піти від неї, що — піти?., побігти, полетіти, — сталося б чудо і завернуло знов до річки, до її надбережжя, куди притягала могутність, вища за рушії земні. Переміни в серці Івана Івановича відбувалися так природно, як фази місяця, від молодика до повного виду. Нетерплячка почала спадати; з’явилася тривога, пов’язана, здається, з враженням від знайомої вогкости, що від води. Одночасно з високих далекостей, в уявленні про які в Івана Івановича ніколи не було уособлених образів — сил, обдарованих думками і зором, — почали потроху діяти стихії незвичайного настрою: для нього не існувало ні назви, ні означення... Він був не страшний для життя, але безкінечно прикрий. Це — так, ніби до душі Івана Івановича, що, звичайно, більша від його тіла, як і в кожної людини, — хтось, кого ніколи не можна побачити, посилає невідомий спричинник неспокою. Але сам голова профорганізації цього не бачить, не знає і не може знати, навіть не здогадується про те, що робиться на неозначеній віддалі перед його тілесними грудьми. Він лише переживає той неспокій своєю найглибшою духовною природою, внутрішній голос якої слабий, аж смішно, — просто дитячий, і навіть не можна сказати, щоб він казав щось ранливе... ні, його херувимський шепіт — делікатний і дуже дружній. Зовсім далекий від прокурорського тону. Це можна було б порівняти до того, що в незримій сердечній сфері з’явилася тиха бархотна квітка: світиться там, колихається, торкає нерви, щось вимовляє, і вже ніяк не зникне. Сама присутність її, одначе, робить людину зовсім іншою, а щодо майбутніх наслідків, які викличе, то будуть вони незміренні, може, змінять все життя — про це людина має здогад, хоч розкривати повний зміст його перед своєю свідомістю не має охоти. Боїться відчути себе мовби затиснутою, схопленою, як риба на крицевий гачок, коли їй дають волю поплавати до певного часу: поб’ється, поб’ється, а тоді — до сонця; там їй страта. Не надаючи помітного значення всьому напливно-привидному, душа Івана Івановича хоче діткнутися до обставин непомильними своїми відчуттями. Перед тим, як навідатися до Маргарити Крат, хемік, у почутті непохитної особистої безпеки і під впливом дуже живого інтересу, предмети якого так яскраво і нерозділимо зв’язані з невідомою подією, проходжується понад водою. Хочеться, щоб нікого не було поблизу. Бо між тими всіма, які тут сьогодні могли бути, і між Іваном Івановичем існує важлива границя. Питання про неї — страшенно особисте питання самого Івана Івановича, і то було б обурливо, якби хто-небудь почав до неї торкатися.
Все виглядало, як завжди; між блідо-жовтими, майже ясно-сірими пісками, до яких підступала зелень, котилась річка каламутно-шоколядного вигляду, — вона вирувала,, бігла, мов гурти рудих хортів, злитих в одну течію з переплетеними струмками й лійкуватими чи обручуватими водоворотами; бризкала, спінювалася, де за щось зачіпалася, дзюрчала, мов сопілка під пальчиками підпаска.
Не було запеклости в душі Івана Івановича, а тільки жаль; навіть співчуття до себе. Властиво, він уявляв, що не був ворогом нікому; діяв він лише так, як йому здавалось, треба було, щоб вийти з нестерпного, неможливого становища, створеного не його бажанням. У світлі цього почуття Іван Іванович все ясно бачив.
Він кидав оком на пристань з жовто-сірими дощатими сараями і чорно-білими пароплавами; на місто в садах, над якими струнко бриніли тополі, так лірично, в лад нахиляючись під вітром; на червінькову травичку, що крізь пісок пробивалася; на ластівку в кружлянні, в доторку до поверхні води; на стягу від сонця, що прорізувалася в просвіті хмар, як меч архангела на дверцятах біля Царських Воріт, і торкалася до зеленого долу перед горами.
Профспілковий голова постояв трохи, берег обдивився, злякано зирнув, чи нема кого-небудь поблизу, при слухався — тільки вода брунатною акварелею плюскотіла, набігаючи на смужку піщаного берега, гостру, мов лезо бритви.
Тихо-тихо прошкутильгав Іван Іванович по берегу, нетвердо ставлячи ноги, косими зіницями стежачи воду: що там за її течією робиться. Він відійшов, здається, невдоволений із сьогоднішньої погоди. Знічев’я взяв камінець і, мугикаючи напіввесело собі під ніс, метнув його через річку. Де там!., упав камінець на початку широчини, збив хвилю в мініятюрний водограйчик, по якому слід на бурханні відразу ж пропав.
На відході від річки Іван Іванович помітив Олександра і Ольгу, і дуже зацікавлений ними. Як зауважив сліпучий молоток в Олександра, заткнутий за пояс, то здригнувся. Різко підступив до закоханих; привітався й поспитав їх:
— Пробачте, що турбую...
Тут він не знати чого затнувся, давня звичка добирати потрібні слова — в останню секунду, видно, через надмірну нетверезість чи надмірне хвилювання, його зрадила. Він з п’яною відвагою повів: чи не проходила тут... одна жінка, білява, середня на зріст, у чорному костюмі?
Поспитався Іван Іванович неприродним голосом; слова вирвалися з його уст так, якби він був сновидцею, що, замість місяця, задививсь на блискучий молоток. Але це — від того, що його самосвідомість була неопанована. Очі взялися червоністю, закипіли від душевного замішання; одночасно ж роздражнення проблиснуло в холодних зіницях. Він змінив обличчя в презирливу, разом з тим кислу посмішку, після чого шумно засміявся.
— Ми не бачили нікого, — байдуже відповів Олександер, — і хто знає, чи могли побачити.
— Що таке? Чому — не могли побачити?
— Я не кажу, що взагалі не могли, бо...
Олександер замовк. Він хотів сказати: «Були захоплені
своїми власними справами і не мали часу роздивлятися на сторони»; — ці слова в нього на вустах ворушилися, і він їх бажав сказати Іванові Івановичу. Проте через сором’язливість перед подругою в нього мова змінилася — прозвучало інше речення:
— ...бо навряд чи й- хто інший міг би побачити тут, бувши на нашому місці.
— Ви глузуєте з мене?! — захрипів Іван Іванович, навіть поблід і затрусився. — Я ввічливо питаю вас, як порядного студента, а ви з якимись натяками...
Вимовив це вже не стримуючись; був засліплений люттю від уявної образи.
А студент став ще спокійніший, ніж перед тим; говорив тоном холоднішим і тихішим.
— Чого ви ображаєтесь? Я хотів сказати: ми були захоплені своєю розмовою; на нашому місці кожний інший, напевно, не міг би зауважити сторонньої особи.
Іван Іванович зрозумів, що, справді, ображатися нема з-за чого; що зробив помилку, обвинувачуючи стриманого студента, який звався чудно, по-пташиному. Перемінивши тон, з підкресленою чемністю попросив пробачення:
— Я трохи нервуюся; довго чекав на одну знайому... прошу пробачити! Вчора ввечорі з нею домовились, але обставини, мабуть, не дозволили прийти. Не буду більше турбувати вас. До побачення! Скажіть лишень мені, що то за молоток у вас за поясом? Люблю такі речі, бо вони нагадують мою стару професію металіста... я колекціоную інструменти, зокрема — молотки.
— Колекція молотків — це дуже добре, — мрійливо мовить Олександер. — Але є своєрідніші речі.
Іван Іванович примушений жваво зацікавитися:
— Скажіть! Люблю нові ідеї.
— Наприклад, колекція патефонних кружал із записами совиного вавкання. Далі — колекція записів грози... Цікаво!
— Ви це серйозно?
— Зовсім серйозно. Сам думаю збирати.
— Ні, мій інтерес має, так би мовити, предметний характер. До побачення!
— Щасливо!
— А молоток сховайте, як слід, а то вкрадуть, — кинув наостанку Іван Іванович.
— Звичайно: він буває потрібний при деяких жахливих справах.
Олександер сказав це так собі, без ніякого натяку, але голова профорганізації стрепенувся:
— При яких?!
— Ну от хоч би... а чому ви сказали, що молоток можуть украсти?
— Тисяча причин! — загомонів ніби напівбожевільний Іван Іванович і знов страшенно зблід; пергаменова шкіра на його обличчі стемніла, очі запливли білуватою гіркотою, що означувала нелюдську міру його пересердя. — Уявіть собі — юнак має полюбовницю і вона вагітна. А тут є можливість покохатися з свіжою гарною дівчиною, себто можливість розв’язати собі руки і здобути щастя, якщо вже полюбовниця впеклася в печінки; це завжди в певний час буває. От, він призначає ввечорі побачення над самою водою. Обнімає, цілує, а тим часом непомітно витягає з-під поли молоток, такий самий, приміром, як це в вас, і стукає осоружну полюбовницю в лоб. Вона поникає йому на руки, а він з усієї сили — у воду її! Жбурляє молоток за нею слідок. Меніжаль, що я так вразив вашу приятельку, — додав Іван Іванович, побачивши, що Ольга сполотніла; тихо застогнала, навіть обперлася Олександрові на руку.
— Це пройде, — зітхнула вона.
— Якби я знав, що своїм оповіданням так глибоко вражу, — промовчав би. Але що робити? На світі все буває. Уявіть собі, зразу ж після розправи людина йде під вікно до своєї нової коханої; пекельно мучиться там від незрозумілого почуття. Можливо навіть — закохавшись до непритомносте, готує сам собі погибель. Що ви скажете? Страшний випадок.
Іван Іванович мовби розчинив дверці собі на грудях і виривав слова з серця, хоч це несамовито йому боліло; договоривши, навіть голосно засміявся.
Ольга стояла, прикипівши поглядом до молотка; їй привиділися плями на жовтому металі, хоч поверхня його була чиста і рівно поблискувала. Повільним жестом Ольга затулила собі очі і припала коханому до плеча... вона мала уяву вразливу — до хворобливости.
— Я — злочинець! — вигукнув Іван Іванович. — Так розтривожити чутливу дівочу душу. Нічого не вдієш, дійсність жорстока. Відходжу, щоб не розтривожити ще дужче.
Повернувся і пішов берегом, через хвилину спам’ятався, повернув до міста, ще раз глянувши на закоханих.
Пошкутильгав швидко, швидко, як лиш дозволяв його нетверезий стан, і вже не оглядався. Скоро зник за хатками передмістя.
— Яка фантазія в цього чоловіка! Він міг би бути великим драматургом. Але він п’яний: я по очах бачу, — зітхнув Олександер, Ольга ж йому заперечила рішуче:
— Жорстокий він, он що!
Закохані потихеньку пішли до міста.