Пригода дідові полуниці

Вид материала

Документы

Содержание Чи дерева мають душу?

Подобный материал:

• Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
• Закон україни, 556.38kb.

ЧИ ДЕРЕВА МАЮТЬ ДУШУ?

За річкою, вздовж залізниці — тополі, мов зелений гребінець... однакові на зріст, на рівному віддаленні сестра від сестри, вклоняються під вітром. Видно за тополями гори, — аж дивно! — подібні до пилки з синього кришталю, такого синього, що очі випиває. До її нерівних велетенських зубів торкаються хмари, йдучи караванами з моря. Розкішний підгірний степ!.. На двометровому чорноземі соковита зелень буяє, струнно спинається, як навіжена — рветься в височину. Можливо, за мільйони літ жизняна сила з надрів, почавши від огненного ядра всередині планети і до самісінької крихкої поверхні, напружилась і прорвалась до сонця. Аж дзвенить вона в кожному стебельці й листочку, аж кипить вона зеленим потопом, празникує в квітчастому вбранні всюди в просторі, куди зір сягає. Приходить до неї неспокійний вітер, приносить дві чаші: одну з морською вогкістю, а другу з смолистим духом лісу, що на горах; проливає чаші, — зміщуються потоки з них — наповнюють небо. Гладить вітер голубою долонею голівоньку кожній квітці, а крізь хмари падають пасма біло-золотого проміння, гріють кожній квітці пелюстки рожеві. Переливається і говорить зелена стихія на всій підгірній рівнині; минає саклі в аулах, мінарети з півмісяцями; перехлюпує через дамбу, таку широку, що на звуженій вершині її свобідно розминаються мажари з слоноподібними волами; виходить під вербички, похилені, покручені, покалічені під ударами бур, і спиняється, як кінь, диба ставши, вдивляється в бурхотливу руду каламутну воду, що широчезна летить посередині між плавнями та кручами. Спішить забрати зеленаві допливи з гір. Забризкує піщаний берег з півдня, розкришує глинистий з півночі. Тупотить по земних грудях, як вершник, що вихопив красуню з незнаного племени й тікає з нею до моря, — виблискує соняшним огнем на панцері.

Ясно-червоні метелики з узорами на крильцях, втомившись боротися проти вітру в далекій тремтливій дорозі, добиваються до річки і спочивають на листочках, а тоді наважуються перелітати на цей бік — до околиці міста, обрамленої садами на природних терасах надбережжя.

Як приглянешся, як прислухаєшся — помариться, що стоїш на перехресті миру, відкритого, як на долоні. Схрестились видимі і невидимі шляхи з Сходу на Захід, з Півдня на Північ, з моря до гір, а звідти на рівнину.

Недалеко від затону, на схилі надбережжя, сидять — розмовляють двоє. Кущі по ліву руку закривають місто, шелестом своїм приглушують грабарський стукіт, гамір, автомобільний рев, ковальський брязкіт, стугін водогону, ввесь різноманітний і неозначений шум промисловости.

Розкриваються віялом довгі соняшні паруси з-проміж хмар, і тоді на фоні, такому густому, що можна подумати про зміну в космосі, після якої височина змінила колір і від сьогоднішнього дня світитиметься до скінчення — шовковою синню: на тому фоні лопотять неперечислимі березові листочки, охоплені радісною тривогою. Дрібні-дріб-ні, мов дукачики, блищать вони, вібрують легко і вільно в літучому повітрі. А серед рясности вилискують гілки яскраво-срібними стрілками і звивами: біліють, ніби співають.

Молодість наша! З якою блаженною байдужністю, думаючи, що попереду несходимість життьової дороги, ми марнували час. Далеко була від нас думка про минучість усього матеріального. Боліло серце, бувало, дуже боліло, але тільки від того, що творилося в божевільному людському ладу, або — що розбивало любов. Не повториться теперішній цвіт нагідок!., обсиплеться, і всьому кінець. З’явиться знову цвіт, коли сонце відбуде кругобіг у морозній далечині, — але то вже буде, хоч кращий, однак — інший цвіт, не той, що зворушує сьогодні. Щасливий, хто давав своєму серцю вдарити з буйною силою в ребра, стрічав смерть віч-на-віч, діяв пристрасно, мов вибухав наснагою волі — в непорушне оточення.

Хто витерпів любов з хвилини, коли проростала, як зерно в ґрунті, і аж до розкішного квітня, — зрозуміє, з яким нетутешнім чуттям були Олександер і Ольга, самі, далекі від турботливого гурту.

— Про що ти думаєш? — як завжди, цікавилась Ольга.

— Мої думки мають філософський характер.

— Боюся, що зелена філософія.

— Певно!.. Я думаю он про те зелене дерево, — показав на березу Олександер, — воно має свою душу.

— А мову має?

— Якби захотів хто-небудь, міг би скласти зелену граматику, вивчивши шум.

Олександер поклав руку їй на плече, і тоді злегенька зарожевіло-засвітилося крізь прозору білість їй на скронях.

— Ми ніяк не розберемося в душі берези, — сказала Ольга.

— Я був колись недужий, втрачав свідомість. Після смерти це напевне буде. А натомість навіки стане щось, приховане в нашій істоті, — воно споріднює нас із деревами і тваринами.

— Останнє в мене викликає деякі сумніви.

— Невже? Тварини, наприклад вовки, ніколи не творили організованого душогубства в таких масштабах, як люди. Порівнюючи з людьми на партійних зборах, тварини — це аристократи.

— Добре, але ми відхиляємось від думки.

— От, є спільне в живих істот — воно вертається в своє джерело, де раніше зникло, щоб з’явитися тут. Тепер тут вмирає, щоб там воскреснути, набувши свого образу в стражданнях, а можливо, й радостях.

— Від кого в тебе голубі очі?

— Від тата. В матері були карі-карі.

— Мила спадковість... Якщо в мене буде коли-небудь син, я хочу, щоб він мав такі очі; слухаю далі.

— ...Дерево, як і людина, ввесь час простягає гілки... до світла... Ольго, і ми чуттям пориваємося в височину. А душа в берези тиха, жіноча...

Поцілував Ольгу; вона довго потім берегла в пам’яті той поцілунок.

Коли оглянулась, побачила, що ходять люди на пристані, дехто — обличчям в цю сторону. Вона підвелась, подавши Олександрові руку. Пішла з ним до берега, мимо берези. Спинились тут і спитала:

— Ти справді віриш, що дерево має душу?

— Можливо...

— Кожне дерево?

— Без вийнятку, — від свого неба! — сказав Олександер, кладучи долоню на потріскану, помережану зеленавою чорнотою кору.

— Виходить, не можна вбивати дерев, рубати і палити їх...

— Виходить, так; і тоді люди загинуть. Але не треба нищити без життьової потреби...

— Як це в зеленій філософії, коли дерево зацвітає, любить воно кого-небудь, чи це — просто... так собі.

— Ні, це — не просто «так собі»! Любить.

— І знає, кого саме?

— Знає і жде. Але не завжди буває щасливе.

— Треба перевірити нашу зелену теорію, щоб не було жодного сумніву.

Ольга підійшла до берези; сіла над самою водою, на темно-сірому камені, що іскрився дрібненькими гранями зернинок. А каламутна вода бризкала, як божевільна.

— Я скупаюсь, Ольго!

— Вода холодна, — не треба.

— Я в огні стою, — скрикнув Олександер, засміявся, випростав руки на сторони і, потягуючись, погуконув ні до кого на зелений той-бік: «А-го-ов!»