Пригода дідові полуниці
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
- Закон україни, 556.38kb.
СУПЕРЕЧКА
II
Антон Никандрович аж зубами скреготнув, коли голова профорганізації розводився про вбивство: так це все конкретно було означене. «Аж дивно, який холоднокровний Іван Іванович! Має дротяні нерви, але вірити йому не можна», — подумав старий...
— Якби ви були ньям-ньямом, — сказав він, -- то з’їли б сусідку і весело поплескували себе по череву. Явища совісти історично зумовлені, але не так, як ви гадаєте. З’являються вони в народів з розвиненою моральною природою, а не в дикунів, що, вбивши людину, мучать себе не більше, ніж кіт, що поснідав курчатком. Ви любите котлети?
— А чому ж ні...
— Чи нас мучить сумління, що ми вбивці живих істот? Деякі народи вірять в переселення душ... сидить кузочка на стеблі. «Хіба можна її нищити? А може, мій покійний батько перевтілився в неї: не хочу бути отцевбивником!» Де кінчається скотинячий егоїзм — там страждання ближнього сприймаються, як власні страждання. Починається історія людини, як людини. Згодні?
— Я послухаю і скажу.
— Гаразд. Немає сили більшої, ніж страждання. Воно відкуплює найтяжчі гріхи, зрушує з стану рівноваги нематеріяльні важелі, що проходять через серце й універсум.
Зрушені ним, діють невмолимі сили І приводять, зрештою, до відплати. Чи ви помітили, яка пошана до кари, що має злочинець відбути? Всі, навіть мучителі, жахаються страждання, яке бачать. Приглушують себе спиртом, наркотиками, божеволіють. Одночасно з стражданням, що спокутує всі окаянства світу, з’являється сумління — голос, що ним страждання говорить до кожного. Люди починають розуміти: нема більшого нещастя, як спричинити страждання, ближньому. В Україні зложилось прислів’я, що віддзеркалює народну душу: краще терпіти кривду, ніж чинити її. Якщо ви — неспійманий душогуб, ви приречені на муки совісти, від яких нікуди не втечете. Терпіння відбуваються в найтаємнішій сфері вашого єства, чи ви хочете їх, чи не хочете. Ви втрачаєте відчуття ясности і богоданности світу, що вас оточує, себто ви назавжди втрачаєте свій можливий земний рай.
— Ми не шукаєм готового, ми будуєм рай для трудящих, — сказав Іван Іванович.
— Не могли ж ви сказати: для білих бичків і сірих кобил!., звичайно, що для трудящих. Здається, є чотири елементи в переживаннях совісти: перший — картина спричиненого страждання; ви відгороджуєтеся від неї; але вона реальна й заманлива: це свідок вини, якого ви ніяк не можете позбутися! Другий —- страх і разом бажання все затаїти найглибше, щоб ніхто не взнав, бо інакше втратите все в житті, а матимете довічну огиду до себе, всякі муки і ніяких радостей. Третій — почуття вини, від якого хочете виправдатися, мовляв, ваша жертва заслужила погибель, а проте воно, як черв’як, точить вам характер, змушує вас корчитися перед невидимими очима і робити нелогічні вчинки. Четвертий — гарний; навіть скажемо: благодатний!.. Я думаю: голос Всемилосердного, що обзивається в серці з співчуттям до затаєних мук; він схиляє до спокути й очищення, даючи надію на спасіння, хоч воно й виглядає в вашому стані, наче погибель. До революції, а почасти також і до 1930 року, була для народу церковна сповідь; тепер її цілковито знесено, і совість народна віддана на «обробку» в розтяжимих клясових законах. Гріх множиться й згромаджується в цілі гори. Душа народна розщеплюється на первісні часточки. Страшенно напружується індивідуальне, хаотичне переживання добра і зла, гріха і спокути; правди і кривди. Подивіться, яка навколо шалена спрага до найменших крапель справедливости! Яка страхітлива вразливість на кривду! В кожної окремої людини моральні сили розбурхані до стану, як перед вибухом: тут почнеться або гістерія, або нечуваний подвиг... на жаль, все це калічиться і гаситься страхом, характерним для деспотій. Словом, скажіть, чи це добре — зловити невинного дядька й силувати: нехай признається, що він злочинець?
— Недобре, але ж цього ніхто не робить.
— Ви думаєте?
— Я це знаю.
— І знаєте, якого фантастичного каяття вимагають від арештованих?
— Якого саме?
— Про це заборонено говорити! Припустимо, ви, вбивця своєї жінки, відчуваєте страх. Кошмар світиться перед вами. Але я сумніваюся, чи є в вас почутгя вини.
— Значить, підтверджується моя теорія, — безвиразно сказав Іван Іванович.
— Так... для матеріяліста, що крутить сонцем, і ньям-ньяма, який пообідав підсмаженою ногою своєї тітки і дрімає в холодку.
— А може, й кошмару не буде?
— Буде! Я перешлю молоток одній ясновидці —- вона точно вкаже на вбивцю. Надзвичайна жінка.
— Де вона живе?
— Вона живе десь там, в одному городі, кілометрів за сто звідси.
— В якому городі?
— Не пригадую; але живе, мені казали про неї, — збрехав Антон Никандрович.
Іван Іванович піднявся з місця. М’язи коло рота напружені, в погляді холодок.
Відшкутильгавши до дверей, голова профорганізації притьма обернувся і голосно, зовсім щиро розсміявся.
— Я дуже задоволений. Ха-ха, напишу жінці, нехай посміється. В останню хвилину, коли прощались, вона сказала, щоб я писав їй тільки веселі листи. Передавати від вас привіт?
— Прощу ласкаво.
Антон Никандрович відчував себе дуже ніяково, ніби впійманий на грубій аритметичній помилці.
— Бачу, що ви докоряєте собі за цю сцену; не треба! — спочутливо буркоче Іван Іванович. — От подумайте про інцидент: мусимо «зам’яти» його. По-приятельському попереджаю, але нікому про це ні слова: вже давно товариш Тімурленков жахливо заклопотаний вашою справою, бо факультетська партгрупа підкопується під вас, «капає» на вас. Треба вживати запобіжних засобів, бо загрожує арешт. Я домігся того, що товариш Тімурленков ще раз спробує погасити справу. Розіграйте водевіль. Я розумію, це тяжко, але що поробиш?
— Ні! — відмовив Антон Никандрович. — Навіть на суді, абсолютно беззаконному, стоятиму на свойому. Знаєте, в вас є щось краще в душі, ніж у мене: ви мене оббілюєте, а я вас очорнюю; я — фарисей.
— Нічого, нічого, я більше вдячний вам, ніж ви думаєте. Сьогодні я нічого не скажу Тімурленкову, а завтра ще раз заскочу до вас. Не зволікайте! Серйозно кажу. Може, й сьогодні вже пізно.
Від цих слів морозом повіяло на серце Антона Никандровича.