Пригода дідові полуниці

Вид материала

Документы

Содержание Всемогутність аргументу

Подобный материал:

• Реферат на тему: Незвичайні рослини та тварини. Тварини-рекордсмени, 80.96kb.
• Закон україни, 556.38kb.

ВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУ

Антон Никандрович підійшов до папіросного кіоска, якому, для закінченосте вигляду, бракувало курячої ноги — підпори на землі. З глибини кіоска дивився волохатий інтелігентний чоловік.

— Вам яких? — спитав він.

— Аероклюб, — відповів Антон Никандрович, риючись по кишенях. То була в нього давня звичка: запихати гроші — «рублі», «троячки», «п’ятірки» тощо — в першу-ліпшу кишеню, а потім довго шукати їх. Придбав папіроси старий, подимів попід каштанами, — надзвичайну думку подумав:

«Можна показати з успіхом фокус — він притінить штуки східніх магів і західних ілюзіоністів, будь ласка, беремо кіоск, де сидить лисуватий чоловік із довгим волоссям, а площу напроти обводимо колючим дротом і поселюємо десять тисяч громадян; ставимо навколо сторожу, озброєну рушницями з багнетами; начальник табору показує на кіоск і кричить: «Перед вами двірець академії, а людина, що там сидить, — великий поет Шекспір, який на тім світі почув про рай, де ви тепер живете, воскрес і продає папіроси, — понятно?..» В таборі мовчання. «Понятно? — я вас питаю. — Ну он ти, довгополий водолаз, понятно тобі чи ні?» Людина, що на неї показано, має сан священика; вона відповідає: «Ні», тоді начальник кричить: «Ні? Ах ти ж контра! (до сторожі) Розстрілять!» Старого розстрілюють зразу ж за табором, а начальник питає другого, третього і так далі; зрештою десятий визнає: «Так, можливо, перед нами академія, в ній Шекспір продає папіроси, а ми сидимо в раю»; а спитаний двадцятий піднесено виголошує: «Нехай живе учасник соціялістичного будівництва, дорогий товариш Шекспір!» — і навіть сам чоловік у кіоску переконується, що він — Шекспір, і звертається до блаженних: «Я, будучи Шекспіром, заявляю: спасибі нашому дорогому начальникові раю, батькові і сонцю всесвітнього пролетаріату, за щасливе життя!» — «Ура-а!» — хрипко кричить табір; експеримент продовжується тридцять років, замість поегріляних і померлих прибувають нові, зміняється чоловік у кіоску; всі (навіть начальник табору) твердо переконані, що в академії Шекспір продає папіроси, а напроти знаходиться рай, про який мріяли найсвітліші розуми протягом всієї історії, а начальник раю — це найгеніяльніший вождь всіх віків і всіх народів. — Між іншим, на десятому році експерименту місцевість обставляють високим муром із залізною брамою, і всім, хто проходить неподалеку, говорять: «Тут земний рай, і ви можете вибирати: або ріжте в ім’я його один одного попід мурами, або заходьте в браму, але назад ви вже не вийдете», — і роздають газети, де про це саме написано. На диво, знаходиться десять мільйонів осіб, третина — порядних і наївних, як курчата, третина — хитрющих шахраюг, третина — безнадійних для неба і землі ідіотів: вони починають кричати, що он будується рай, а хто заперечує, той реакціонер, ворог міжнародної робітничої кляси і «справжньої» демократії, підпалювач війни, причому все це вимовляється з інтонацією нецензурної московської лайки, у формах великого і малого "морського загибу"».

Зненацька Антон Никандрович сам собі перебиває міркування: «Стоп! Як зветься мій спосіб думання? Відомо»...

Повів старий головою на сторони, щоб пересвідчитись, чи часом не підглядає хто-небудь його думок?

Гірко всміхнувся сам до себе.

ВОРОГИ

«Чи є у вітрині цікаві речі? — дивиться Антон Никандрович. — Ні, немає. Зайти і спитати Саркісяна».

— Моє шанування! — через прилавок гукнув, побачивши старого в дверях, Саркісян, завідувач магазину: очі, подібні до чорносливу, і спритні руки.

Крізь вузенькі дверці провів старого в кімнатку, відділену від магазину простінком із тьмяними шибками. Порадував старого:

— Через секунду вернусь, маю для вас дещо.

Антон Никандрович присів до стола; примирився з необхідністю дожидати — замріявся на кольористу пожежу квіток, що в вазі. І враз аж кинувся, мовби з квіток засичала гадюка. Ні, не гадюка!., не засичала вона з ласкавих квіток, — Серпокрил рудіє по той бік стола, втопивши в свого недруга пильний погляд, подібний до скісного проміння місяця, коли приходить воно з-за тополь.

Мимовільний рух Антона Никандровича був найпростіший — встати і вийти. Але Саркісян перейме, почне розпитувати, шумно умовляти, щоб зостався, щоб почекав, а старий жахливо не любив прилюдних сцен такого роду. Він відвернувся від стола — до книжок, що купами складені долі. Пальцями лівої руки витарабанював якісь зневажливі і войовничі ритми. А потім зір його впав на томик на столі, недалеко від вази; схопив його старий і з шаленою уважністю зазиркав між сторінки, а втім зміст надрукованого вперто залишався за межею свідомого сприймання.

Хоч був старий, сказати б, забронований ворожістю до Серпокрила, все ж відчував на собі погляд його: допитливий погляд, незадоволений, з відтінком досади.

— Добрий день, Антоне Никандровичу! — зазвучало з-за препишного згромадження барв.

Спершу старий промовчав, але через хвилину, в неспокої, з болісно переможеною досадою відповів:

— Добрий день!

Відбувши формальність, старий зосередився на сірих сторінках вельми недосконального друку; виявилося, то — грузинські казки в перекладі, який нагадував «зянне дзеркало», з такими прищами і викривленнями, що сама Венера Мілоська була б схожа на жабу. Однак суть можна схопити; навіть можна здогадатися, яка то краса в оригіналах! Старого приманює відпечаток злитих двох характерів; — східна емоційність і розкіш уяви єднаються з духом християнства. «Прийдуть часи, — гадає собі Антон Никандрович, — від узгодження східної мудрости і християнського світла залежатиме доля цивілізації».

Почав Антон Никандрович ткати свої печальні, свої відрадні думи — збайдужнів до Серпокрила, ніби втік душею від нього в минулий круг, повний патетики, бурхливости, трагізму, щоправда, напоровся дорогою також на досить «прозаїчні» рядочки в шкарубкій книжці. А Серпокрил нагадує про свою присутність:

— Скажіть, якби замісто мене тут сидів біс і на ваш оклик: «Ах, як мені потрібна ця книжка!» сказав: «Будьте ласкаві! дарую!..» — взяли б ви чи ні?

— Взяв би.

Як ви гадаєте, хто гірший: біс чи я?

— Мушу подумати, — сказав Антон Никандрович, а після короткої павзи ствердив: — здається, товариш Серпокрил трохи кращий.

— І за це спасибі. Книжка моя, а не Саркісянова; прошу вас: візьміть її!

— Ви — люб’язна людина, і я починаю розуміти, чому Іван Іванович захоплений вами. Вдячний за книжку; прочитаю, — верну.

— Знаєте що? — гарячково загомонів Серпокрил і навіть грудьми наліг на стіл. — Киньмо трагікомедію!.. Кому вона потрібна?

Різким жестом рудий бібліотекар відсунув вазу під простінок, щоб дивитися без перешкоди в обличчя старому. Низько нахилені, аж до церати на столі, квітки метнулися набік, і перед очима Антона Никандровича, що повернувся до ворога, заблистіла в червонастому світлі, звільнена від кольористого прикриття, металічна розрізачка для книг, подібна до старовинного кинджальчика з костяними накладками на колодочці. Антон Никандрович швидко схопив її й підняв до очей — хотів роздивитися перед тим, як вжити, — а Серпокрил відсахнувся від стола, наставив руку, закриваючи собі обличчя перед ударом. Проте, мавши міцні нерви, в одну секунду прибрав собі ставу людини, що байдужно дивиться на тигра, випущеного з клітки. Тим часом Антон Никандрович, схилившись до книжки, водив кинджаликом поміж нерозрізаними сторінками. Він боровся з божевільною хвилею, що бунтувалася в чуттях і штовхала на злочин: шпортонути, вдарити по-звірячому он того, хто сидить недалеко від такого смертельно тонкого вістря. Отруйна каламутна хвиля, залишена, мабуть, від найпервіснішого хижацтва, проривається в свідомість і мовби магнетами посуває вістря до наміченої жертви, а очі засліплює і розумну волю, що противиться проклятій спокусі, послаблює вкрай. Антон Никандрович збирає всю добру волю своєї душі, щоб перебороти скажений намір, і боячись себе самого, ховає гострий металічний предмет за вазу, щоб його зовсім не видно було.

— Книжка мені потрібна, — напівпритомно, але з самовиправданням сказав Антон Никандрович. А зрештою він хотів остаточно здушити в своїй психіці моторошне бажання: перебранчити його або втекти від нього в найтемніший куток і там заплющити очі. Він би радо задрімав тепер. Погасив би свою свідомість, в якій розпеченим каменем ворушаться думки: от є людина; її вбито; зникає з існування назавжди!., в течії вічного один лиш раз появилась особа, що думає, відчуває, діє, перебуває в житті, як неповторна, навіть непомислима вдруге... і — немає її... який страшний своїм значенням на тлі безконечного існування — факт знищення людини! Немає міри для визначення несвітського непоправного зла, що в убивстві, — жахом віє від уявлення про нього і незносимою безнадійністю, від якої можна збожеволіти або навіки пройнятися залізним стоїцизмом і жити смиренно до кінця днів своїх, жити в несказанній тихості серця, щоб не образити судних сил возмездя і не спричинити, крім однієї передчасної смерти, також загибелі кого-небудь з ближніх.

Можливо, на обличчі Антона Никандровича позначилося дещо з його переживань, бо Серпокрил багатозначно промовив, притишивши свій хрипкий баритон:

— Ви хворі, треба відпочити і полікуватися. Мені вас жаль.

Сердиті слова вихопилися з уст Антона Никандровича:

— Вам?! Знайшли кого жаліти...

— Ну, знайшов, — і себе жаль, і вас, бо скоро всім кришка.

Підняв брови Антон Никандрович: «Лякає рудий? Чи почув що-небудь про війну?» А рудий говорить, як прокурор:

— Вам тільки в ідеалі прогрес, особиста свобода, прав да, а в житті ви здатні, скажімо, зненавидіти того, хто, як вам тільки здається, ваш смертельний ворог. Я мав необережність говорити про свої наміри. Сорок років живу на світі, а перший раз маю таку прокляту рахубу! В чім я винен? Беру тільки краплю з того егоїзму, що ним живуть партійні — від вождя до останнього Ваньки. Вони всі забезпечили собі теплий куточок. А я, — що я? «безпартошка», «ципльонок жарений»; так, «ципльонок тоже хочет жить»... От і весь секрет: я жити хочу! Досить мені ідеалів, що дві з половиною тисячі років ходять, як туман, і застилають сонце і тішать дідів по кабінетах, досить мені крикливих лозунгів про горлорізання, за якими кримінальна компанія мостить собі царське гніздечко, — досить! і чорт з вами, з усіма крикливими втішителями і проводирями; я не хочу знати вас! І не тільки я — народові надоїли ви до смерти. Хто з вас дав йому щастя? Ніхто! Кожний дурить на свій лад, а «ципльонок жарений» вискочить на світ, намучиться-намучиться і складає крильця, гроб з музикою. Скажу вам точно: я найменший егоїст на світі, бо чесно вимагаю: бризніть мені в чарку одну тільки краплю життя, що належить мені від народження! Бризніть!., ось сюди, — підставляю чарку... Хочу випити краплю життя, бо тяжко мені, душить дурна тяганина за владу, за гроші, за славу... будь вони прокляті! Якщо вам кого-небудь хочеться вбити, будь ласка, кличте на дуель Гітлера! А то прив’язли до Серпокрила, «ципльонка жареного». Мені однаково, чи чорт червоний, чи чорний; уконтрапупить червоного чорний, — я й при ньому пристроюсь жити: шукатиму зернини під верандою. А то, дивись, які вони розумні! Посварились на смерть, а ти за них лоб підставляй під кулю... Ні, йдіть самі! Нема дурних. Живому псу ліпше, ніж мертвому леву, бо тепер все навпаки: пси керують світом і хотять, щоб Серпокрили, як леви, воювали за них. Досить! Хай самі воюють. На додачу — з вами морока... навіщо я здався вам? Причепились до такого собі штурханого на всіх перехрестях пташка, пустіть його к чорту — нехай собі пручається в світовій веремії, якось та виб’ється до солодкого хуторця. Вип’є свою крапельку з чарки, а тоді, як кажуть, — мертвим хоч тин підопри.

Антон Никандрович поклав книжку на стіл. У пекучій тузі слухав відвертого Серпокрила, спочував йому дуже, але не знав, що думати: поправиться чи ні оця душа, позбавлена коріння. Не страшний «фюрер», не страшний «вождь», — страшна духовна байдужність, яка роз’їдає народну силу, мов корозія — метал.

Метушливий завідувач магазину забіг у кімнату, запробачався, запосилався на марудні розрахунки. Вгледівши своїми чорними сливами книжку біля руки Антона Никандровича, метко дзьобнув її і перепустив сторінки під темношкірим великим пальцем.

— Ви принесли? — заспівав до Серпокрила. Той хитнув головою.

— Беру! Давно шукає мій знайомий. Серпокрил розпорядився:

— Покладіть! — сказав і скерував руку на край стола.

— Ні, ні, ні! Книжка тепер моя, потрібна до зарізу, — цілий рік про неї питає мій приятель.

— Нехай питає, — книжку я віддав Антонові Никандровичу, і справа скінчена.

— Як скінчена?! Скільки книжок я добув для вас? А тут хочу взяти одну для мого друга, а ви: «справа скінчена». Ні, моя книжка, і я кладу її сюди.

Саркісян шукає в кутку місця для шкарубкої сірої книжки.

— Якщо ви знаходите книжки для кого-небудь з нас, — розважно говорить Серпокрил, — це, властиво, ваш обов’язок. Добрий був би завідувач, якби не діставав книжок для постійних покупців.

— Обов’язок? — холодним, як крига на горах Закавказ’я, голосом протягнув завідувач і пересунув вазу на середину стола: для порядку; і звіяв долонею пилинки з церати...

— Обов’язок? — перепитав завідувач гарячим, як серпневий камінь на Закавказ’ї, голосом. — А чи ви знаєте, що я, наприклад, маю право попросити вас обох на вулицю? Це не значить, що я вас виганяю, ні! Це значить, що я, як директор книжкового магазину, маю повне право, і ви тут — маленькі.

Антон Никандрович підвівся і, заклавши руки за спину, пильно, з живим інтересом, без зневаги і пересердя, подивився на розбурханого завідувача, темні сливи якого рухалися під бровами, як жучки в норках. Подивився і мовчки рушив з кімнати. Бувши в дверях, кинув: «До побачення!»

Серпокрил і собі встав; наблизився до Саркісяна, взяв між свої алябастрово-білі пальці, обсипані легеньким ластовинням, ґудзик сорочки в нього на грудях, спокійно мовив:

— Я мушу вас повідомити, що директор вашого магазину — кнур.

Сказав і вийшов. Саркісян задоволено посміхнувся і поклав книжку в шухляду. Він почував себе міцно в сідлі!

Найцінніші книжки, які припливали до берега його магазину, він клав за простінок і перепродував «по блату». Тільки через його необізнаність надзвичайна книжка попадала на поличку — перед очі покупця. Невпинні скарги книголюбів, що взнавали про містерійні махінації Аветіса Каспаровича, не впливали аніяк, бо оскаржений відносив вечорами найкращі книжки самому першому секретареві горкому партії і перед владичними очима малював справу в такому освітленні, що, мовляв, його, безневинного, як ластовеня, Саркісяна, кривдить людська несправедливість, на доказ чого він може завтра принести страшенно цікаву книжку любовних оповідань з ілюстраціями.