Geum.ru

Виховання інформаційної культури та культури читання учнів засобами бібліотечної роботи”

Вид материалаДокументы

Содержание


Подай мені лучок та тугесенький
Олександр Стовба
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

За даними уривками з творів шкільної програми вгадати назву та автора твору.

«Ой джуро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок та тугесенький,

Подай мені тугий лучок

І стрілочок цілий пучок!»

(«Пісня про Байду»)


«Школяр почав розглядати написані рукою дя­ка псалми, щедрівки, пісні, вірші... Це був пер­ший прихований потяг до словесної творчості».

(С.Васильченко. «У бур'янах»)


«Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зе­леною пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі та веселі; щебечуть, як ластівки».

(Пантелеймон Куліш. «Орися»)


«На той раз суддями були:

Якісь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа...»

(Л.Глібов. «Щука»)


«Признаюся, що, коли вони бігали по моєму тілу сюди й туди, мені не раз кортіло схопити в жменю сорок чи п'ятдесят з тих, котрі навернуть­ся під руку, і скинути їх на землю».

(Д.Свіфт. «Мандри Гуллівера»)


«Перш ніж загін наздогнав слідопита, сталася невелика пригода».

(М.Рід. «Вершник без голови»)


«Тепер він подумки сказав собі, що, зрештою, життя на цьому світі не таке вже й погане. Сам того не-знаючи, він відкрив загальний закон, що керує всіма людськими вчинками».

(М.Твен. «Пригоди Тома Сойєра»)

Презентація книги

Анатолія Скрипника

„У складі контингенту. У кожного своя війна”

Минають роки і все далі віддаляють нас від тих часів і подій, коли обов’язок перед Батьківщиною відривав синів, братів , чоловіків, онуків від матерів, дружин, сестер, дочок і бабусь.

Більше 120 воїнів - інтернаціоналістів Золотоніщини пройшли дорогами афганської війни. Саме їм присвячена книга члена Спілки журналістів України, депутата міської ради Анатолія Олександровича Скрипніка «У складі контингенту. У всякого своя війна».

Як пише у передмові автор – ідея книги була підказана головою Золотоніської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану (воїнів - інтернаціоналістів) Григорієм Шкурко. Ця книга про представників Золотоніщини, бійців контингенту, про тих , які з честю виконали військовий та інтернаціональний обов’язок . Про це повинні знати наші нащадки.

Долі хлопців, на молодість яких припало військове афганське лихоліття, не можуть не хвилювати. Вони несли військову службу і тому наш обов’язок - пам’ятати про них.

Гортаємо сторінки книги і перед нами постають наші сусіди, знайомі, ті, кого зустрічаємо щодня на вулицях міста. Про де-яких героїв книги розповімо сьогодні.

Часто зустрічаємо ми вусатого чоловіка в спецівці «Укртелекому» .Він непримітно виконує свою роботу, багатьом з нас він лагодив телефони. Свою професію Олександр Андрейко він набув ще в прикордонних військах та в Афганістані .

(Уривок з книги ст.13- 14)

У грудні 1979 радянські війська ввійшли в Афганістан. На гірській заставі чекали на Діда Мороза. І він до них з'явився... але 28 грудня і в особі замполіта Володимира Петрова. Замість очікуваних подарунків був наказ: групі прикордонників у складі мотоманеврової групи ввійти в Афганістан. У списку були прізвища Олександра та його товариша Сергія Мельниченка.

Ніч на підготовку спорядження, техніки. З обмундирування познімали всі знаки, і вранці почали переправу через бурхливий Пяндж. Один із БТРів наскочив на підводний камінь, перекинувся і затонув. Не встигли прийти до тями від щойно пережитих хвилювань, як із протилежного берега їх почали обстрілювати, розпочався бій. Перша смерть, куля влучила прямісінько в серце Сергія Мельниченка. Відразу всі подорослішали. Це була справжня війна...

Гортаємо сторінки книги. Наступний герой народився в Золотоноші в 1967 році. Восени 1985 року був призваний на військову службу. Мотоманеврова група до складу якої входив навідник 120-міліметрового міномета Олександр Борисенко діяла біля афганського міста Таш Курган у фортеці, яку побудували ще війська Олександра Македонського. Дитинство закінчилося, розпочалося доросле чоловіче життя.

«Напередодні Нового 1987 року більша частина ман- групи виконувала завдання. Фортецю охороняли 50 бійців та мінометний взвод. І треба ж було так статися, що поблизу маленького гарнізону почали з’ясовувати стосунки дві банди, а потім помирившись разом вдарили по шураві. Кругова оборона , відстрілювались з усієї зброї що була .Становище ставало вкрай складним. Їх врятували дві вертушки, що прилетіли на допомогу. Як дізналися пізніше , у складі екіпажу одного з вертольотів був земляк із Золотоноші ст. лейтенант Олександр Невмивака –борттехнік (який загине в 1987, повертаючись із завдання).Цього разу Борисенка було знову контужено. Але прикордонники перемогли. Їх представили до нагородження, тільки нагород тоді не отримали. У 1989 йому вручено медаль «За бойові заслуги».А сьогодні воїн-афганець Олександр Борисенко - працівник комбінату «Златодар», його донька , Вікторія, учениця 10 класу нашої школи.

У 2003 році Григорія Шкурка обрали головою міськрайонної спілки ветеранів Афганістану. Він член правління Українського Фонду Миру Нагороджений медалями «За заслуги» І, ІІ і ІІІ ступенів. Та це пізніше, а спочатку був Афганістан… Після бойового хрещення Григорія відкомандирували на навчання в Термез. Його вчителями були офіцери Комітету держбезпеки. Після місячного навчання Шкурко отримує призначення до команди «Каскад. Північ. Тибет».

На мить залишимо розповідь про Григорія Шкурка.

І звернімось до долі іншого героя книги. Електрик, зв’язківець, стрілок – Сергій Денисенко, випускник школи № 5, мій однокласник, під час служби в прикордонному загоні займався обслуговуванням ліній зв’язку , де був земляк Олександр Андрейко. Під Новий рік увійшли в Афганістан. У першому бою загинув Сергій Мельниченко. За 500 метрів подорослішали на ціле життя. Через кілька місяців Сергія відправили на навчання в Термез . Саме тут він зустрів ще одного земляка з Синьооківки Григорія Шкурка, а далі - служба в команді «Каскад.Північ. Тибет».

В руках АК , все решта за плечима.

Йшли без промов і зайвого параду,

А ніч дивилася зірковими очима

І проводжала хлопців із «Каскаду»

(Уривок С. 264-265)

„У 1980 році у місті Меймене група з 25 бійців „Каскаду" побувала в ситуації, про яку говорять: народилися вдруге.

На той час вони жили в місцевому готелі, переобладнаному на оборонну будівлю. Поруч техніка, за кам'яним муром — колючка та міни. Сусідом по розташуванню був афганський полк. Якоїсь ночі там піднялась стрілянина, надійшло повідомлення, що „Союзники" майже в повному складі разом зі зброєю перейшли на бік моджахедів. Каскадівці опинились у оточенні. Майже місяць оборонялись, аж поки їм на допомогу не кинули десантників. Блоковані бійці „Каскаду" пішли на прорив з середини кільця, десант ударив ззовні. Пробились. Мовчки палили і тисли долоні...

1981 рік був ще насиченіший подіями. В одному з виходів Григорія було поранено. Лікувався на місці, щоб швидше повернутись у стрій. Згодом надійшов довгоочікуваний наказ на звільнення. Збирались додому швидко. Прибули на місцевий аеродром. У АН- 26, яким керували афганські пілоти, майже всі місця були зайняті „братами по зброї" - бійцями афганської армії. Ті запропонували зайняти вільні місця, а решті летіти іншим рейсом. Каскадівці вирішили по-іншому. До літака підігнали БТР і поставили ультиматум: або літак забирає усіх, або нікуди не летить. Після таких аргументів відмовити звільненим ніхто не посмів. Вилетіли на Кундуз, а звідти на батьківщину.”


І на долю випускників нашої школи випало виконувати свій військовий обов’язок в Афганістані. Сергій Гладкий, Сергій Шиєнко , Григорій Сусло, Олександр Невмивака, Сергій Денисенко - мало хто з них до служби в Збройних силах мав яскраву, цікаву біографію ,та Афганістан залишив в їх житті глибокий слід.

У відомих в Золотоноші Віталія Кучерявого, Олега Лисянського, Володимира Марченка, Миколи Литвиненка молоді роки пов'язані з афганською війною.

А про кого я хотіла б розповісти - це Микола Іванович Литвиненко.(с.165-166)

„Кожен з нас у дитинстві мав мрію. Хтось хотів стати лікарем, інший - льотчиком чи водієм автобуса. Микола - учителем. У 1983 році після закінчення педагогічного училища увійшов до класу восьмирічки на Львівщині. Мальовничі Карпати, за декілька кілометрів від села кордон з Польщею. На той час Микола і гадки не мав, що через кілька місяців слово «кордон» наповниться для нього новим змістом...

Навчаючись у військовій школі радіотелеграфістів, був серед найкращих у підрозділі. Доки хлопець опановував нову професію, спеціальні служби вели ретельну перевірку родоводу рядового Литвиненка. Ішов відбір кандидатів для відповідальних завдань у спецпідрозділах головного розвідувального управління - ГРУ. Потім був Афганістан. Елітна військова частина спецрозвідки, що дислокувалась у Шинданді.

У його обов'язки входив прийом радіозведень з розвідданими та їх передача у вищі ешелони і дещо інше.

Півдобові чергування біля радіостанції тренували увагу, професійну майстерність, давали знання матеріальної частини, виховували витривалість. Згодом Миколі присвоїли звання сержанта і призначили начальником радіостанції. Обов'язків додалось, а коли молоде поповнення підірвалось на міні, кілька місяців жив просто в апаратній. Згідно з графіком та в разі необхідності виїздив на «точки» міняти блоки радіостанцій. До Кабула літаком, а далі -в колонах, на БТРі. Добре запам'ятався один вихід. Ішли на Герат кількома БТРами і за кишлаком Адраскан потрапили під обстріл банди. Відстрілювались з автоматів та баштових кулеметів з обох боків. Кулі цокотіли по броні. На щастя, бандити або не мали гранатомета, або не скористались ним, тож дістались Герата без втрат.

. У 1985 році сержанта Миколу Литвиненка пред році ставили до нагородження медаллю «За бойові заслуги». Отримав її у 1986 після демобілізації, бо 12 грудня 1985 року афганська війна для нього скінчилась.

Настав час реалізації мрії дитинства, Микола вступив до Горлівського інституту іноземних мов, аз 1991 року він - учитель іноземної мови Деньгівської школи. Потім та ж посада у третій міській школі, а згодом його обрали головою профкому працівників освіти міста. 2003 року, навесні - нове призначення. Цього разу - директором шостої міської школи.”

А на завершення Я прочитаю вірш Олександра Стовби, Героя Радянського Союзу, 19 –річного воїна – афганця.


Олександр Стовба

Афганистан как ноющая рана


Если слёзы не лил от обиды и зла,

Если с горя и боли не плакал ни разу,

Значит, ты не любил никого, никогда,

Принимая любовь за красивую фразу.

Если кожу ты с рук никогда не срывал.

Если ссадины крови не видел на теле,

Значит, ты не боролся, не рис­ковал.

Сам себя не познал на риско­ванном деле.

Если жизнь ты прожил для себя самого,

Схоронясь от невзгоды в уют­ной квартире,

Значит, жизнь ты прожил, не поняв ничего,

Значит, ты и не жил в этом сказочном мире!


Запрошую до слова автора книги - члена Спілки журналістів України, депутата міської ради Анатолія Олександровича Скрипника


В цій папці вміщені матеріали , що розкривають напрямки роботи шкільної бібліотеки по формуванню в учнів культури читання, подано засоби та напрямки інформаційної роботи з читачами.


Для розкриття теми використано розробки бібліотечних уроків, прем’єри книги, інших форм масової роботи з учнями, запропоновано різні засоби інформування учнів: інформаційні та рекомендаційні списки літератури, бібліографічні огляди літератури, години інформації.


Зміст папки
  1. Робота шкільної бібліотеки по формуванню в учнів культури читання.
  2. Паспорт бібліотеки.
  3. Схеми
  4. Вивчення інтересів читачів (діаграма)
  5. Анкети
  6. Як вибрати книгу
  7. Як працювати з підручником
  8. Як читати газету
  9. Як читати журнали
  10. Книжкові виставки
  11. Бібліографічні списки
  12. Години інформації :
  • Дзвони Чорнобиля
  • Літературна слава Черкащини

13. Бібліографічні огляди літератури
  • Любіть і знайте Черкащину
  • Пророк, народжений Україною
  • Книга – це помічник у навчанні
  • Чарівна посмішка природм

14.Орієнтовно – тематичне планування гуртків.

15.Тематика бібліотечних уроків.

16..Каталоги і картотеки в бібліотеці (бібліотечний урок)

17.Дитячі газети і журнали (бібліотечний урок)

18.Бібліотечні ерудити (вікторини)

19.Літературні вікторини

20..Премєра книги .