Geum.ru

Політологія / Дзюбка

Вид материалаДокументы

Содержание


5.5. Політична культура
Подобный материал:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

5.5. Політична культура


Пізнання реального політичного життя суспільства неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу. Це пояснюється тим, що розвиток будь-якого суспільства, його складових елементів і насамперед людини здійснюється під визначальним впливом культури, яка, у свою чергу, вплетена у свідомість і діяльність суб'єктів. Поза культурним оформленням поведінка і діяльність людини, соціальних спільнот втрачають доцільність, спрямованість розвитку, сенс існування, оскільки в ній виражені спосіб людського буття, міра освоєння суб'єктами нагромадженого людством досвіду, традицій, цінностей і механізми реалізації їх на практиці. Тому найнебез-печніший дефіцит соціуму — дефіцит культури. Стан культури — це внутрішнє обличчя, душа, найбільш характерна і загальнозначуща цінність як особи, так і спільноти, а отже, рівень культури — вирішальна умова їх обопільного прогресу.

У посланні діячів культури і мистецтва до народу (1 липня 1990 р.) зазначалося: ''Катастрофічне падіння рівня культури, штучне приниження її авторитету, що склався історично, — симптом тяжкої хвороби, яка загрожує виродженням цілим народам''. Усвідомити цю самогубну ситуацію в країні, відчути загибель культури можуть лише ті, в кому жевріє духовна чутливість. Саме вони заговорили про необхідність нової культурної політики. Однак у добу перебудови навіть не виникла думка скласти план виходу з культурної кризи, культурної руїни, в якій опинилася країна. Становище ускладнюється нерозумінням того, що причина всіх криз — у духовно-моральному паралічі суспільства, людини і що вирішальний конфлікт на початку XXI ст. криється у конфлікті соціуму промислової цивілізації і соціуму культури.

Будь-який вид людської діяльності поза культурною формою і змістом перетворюється на стадне, рабське існування. Оскільки низький рівень політичної культури або навіть відсутність останньої призводять до значних негативних наслідків, у людей виникає об'єктивна потреба оволодіння політичною культурою, механізмами свідомої реалізації себе у політичному житті.

В об'єктивному, науковому підході до розуміння політичної культури є уявлення про неї як про невід'ємну складову загальної культури людства, що пов'язано з діяльністю соціальних верств і класів у соціально-політичній сфері суспільства, з їх інституційною творчістю, боротьбою за владу та її використання.

Термін ''культура'' (від лат. cultura — догляд,освіта,розвиток) спершу означав функцію, пов'язану з набуттям знань, досвіду. Протягом історичного розвитку в нього вкладався не лише духовний зміст, а й практичний, культура наближалася до людини, розумілася як міра олюдненості суспільних відносин. Культура не є суто духовною субстанцією, обмеженим чинником, який існує лише завдяки свідомості. Це особливого роду об'єктивна дійсність, яка на відміну від природної дійсності має суб'єктивне (у розумінні не ''свідоме'', а ''діяльне'') джерело походження.

Не ставлячи за мету розглянути всі розбіжності, точки зору в підходах до визначення поняття ''культура'', зазначимо, що діяльнісний підхід, на нашу думку, є найбільш прийнятним. Він дає змогу, по-перше, виділити у культурі спосіб її існування і результат самої діяльності суб'єкта. Саме в діяльності виявляються суспільна та індивідуальна значущість матеріалізації принципів дотримання культури. По-друге, лише в діяльності розвиваються сутнісні сили людини і сам принцип культури: ''я можу, отже, я дію''. Тому культура надає індивіду можливість опиратися детермінації ззовні, тобто самостійно виявитися у суспільних відносинах, різних видах діяльності, самореадізуватися як особистість.

Культура — це спосіб і результат людської діяльності, що відтворює особистісне й суспільне буття в усьому його бага-томанітті. Залежно від сфери суспільного життя виділяють основні види культури: економічну, соціальну, політичну й духовну. Це горизонтальний поділ видів культури, але він є не єдиним принципом класифікації культурної діяльності. Охоплючи всі основні сфери суспільного й особистого життя, сфера культури є також вертикальним зрізом людської діяльності й водночас цілісним утворенням, що виконує роль механізму регуляції відносин між спільнотами людей, окремими особами, а також всередині людського єства.

Залежно від особливостей сфери суспільного життя, у якій діє культура, а також її внутрішніх елементів, здійснюється своєрідний синтез культури відповідної сфери, у даному разі — політичної. Політика і культура у політичній сфері життєдіяльності суспільства відображають єдиний об'єкт — політичні відносини і види політичної діяльності суб'єктів. Тому віддавати перевагу одному з цих компонентів, наголошувати на його пріоритетності означає штучно розривати, протиставляти живу тканину політичного життя в теорії і на практиці. У цивілізованому суспільстві політика не існує поза культурою і навпаки. Це не означає, що між політикою і культурою не існує суперечностей і вони не можуть перебувати у полі напруженості, непорозуміння, відчуження одне від одного. За тоталітарних і авторитарних політичних режимів політика певною мірою або й цілком антикультурна, оскільки обмежує, відчужує культуру мас від політичного процесу, політичної системи громадянського суспільства. Культура, що виявляється в окремих формах, видах антидемократичних політичних режимів, неминуче опиняється в жорстких рамках ідеологічних постулатів або стає підпільною. Однак культура створена для відкритого існування і реалізується тільки на відкритому просторі. Створити відповідні умови для взаємодії політики і культури означає залучити до них маси людей, сформувати їх політично культурними.

Одним з парадоксів тоталітарного режиму, хоча й повністю зрозумілим, є факт широкого дослідження політичної культури суб'єктів, їх ''високого ступеня політико-культур-ної сформованості'', що ґрунтується на ''найвищому ступені свідомості робітничого класу, інших прошарків трудящих''. Подібні формулювання у недалекому минулому становили моноідеологізовану настанову, соціальне й політичне замовлення найвищого партійно-державного апарату. Тому зміст політичної культури мав чимало ідеологічного баласту, звільнятися від якого доведеться ще довго. Значною мірою за це відповідальні суспільствознавці, які на перший заклик керівництва партії кидалися виконувати соціальне замовлення — підводити під ''високу політичну культуру мас'' відповідне ''наукове'' обґрунтування.

Нині виникли принаймні дві проблеми у дослідженні феномена політичної культури. По-перше, слід відмовитися від усього зайвого, моноідеологізованого у визначенні політичної культури, механізмах її формування і реалізації. По-друге, виходячи з практики політичного життя перехідного періоду, слід визначити вихідні теоретичні імперативи пізнання політичної культури. Визначаючи вихідні позиції, принципи, наука не повинна ховатися за складністю та нерозробленістю проблеми, а осмислювати, чому тепер немає умов для всебічного аналізу політичної культури як способу політичної діяльності суб'єктів, що вплетений у політичні відносини й відображає досить усталені вияви духовності людини.

Ряд соціологів ведуть мову про зламаний хребет культури і збереження окремих її осередків, творчих колективів і осіб. Завдяки ''тамвидаву'' й ''самвидаву'' зберігалися й збагачувалися джерела культури, її животворні сили. Однак справжня культура як соціальний механізм не могла функціонувати за умов духовної і фізичної несвободи. Соціальний механізм культури передбачає наявність не лише творців, а й потреби в творчості. Якщо суспільству стає непотрібним повноцінний розвиток культури, то вона перестає існувати як певне національне ціле, ! як те, що можна в прямому розумінні називати культурою1.

Це стосується політичних і культурних умов та практики. З набуттям Україною незалежності вони лише створюються, і це дає змогу визначити проблему на рівні якщо не науки, то здорового глузду.

Як свідчить практика, політична свідомість суб'єктів та їхня політична культура нестабільні, рухливі, подекуди невиз-начені. У теоретичному плані проблема співвідношення політичної свідомості й політичної культури набуває певних протилежних трактувань. Одні вчені (Д. Ольшанський) вважають, що політична культура є більш широким явищем, ніж політична свідомість, інші (Є. Баталов) — протилежної думки2. Коротко зупинимося на критеріях визначення даних понять. По-перше, критерій широти не повинен застосовуватися як вирішальний аргумент при аналізі процесів, які вивчають суспільні науки. Він робить можливим з'ясування не якісної специфіки досліджуваного об'єкта, а його кількісних характеристик, які, абсолютизуючись, призводять до схематичного, догматизованого сприйняття окремих явищ дійсності. По-друге, маючи спільні духовні компоненти, політична свідомість та політична культура мають і свій порівняно самостійний зміст. У змісті політичної свідомості відображені ідеологічні та психологічні компоненти, кожен з яких може бути нестабільним, а отже, не засновуватися на політичній культурі. Водночас політична культура не просто засновується на аморфній політичній свідомості, а включає у свій зміст лише ті елементи політичної свідомості, які стали стабільними регулятивами поведінки суб'єктів. Стабільність визначається практикою і закріплюється у політичних цінностях, уявленнях, настановах, політичній поведінці та діяльності. Тому політична культура суб'єктів включається у політичний процес як його необхідна основа, засіб і результат цілеспрямованої свідомої діяльності.

Політична культура — це стабільна відповідність способу й результату поведінки суб'єкта культурним імперативам — цінностям, знанням, нормам, принципам, що функціонують у галузі політики і реалізуються на практиці. Не випадково професор Оксфордського університету А. Браун політичною культурою вважає ''найважливіші політичні переконання й цінності, інтерпретацію історії, її героїв і навіть міфи, які допомагають нації здобути стабільність''. Завдяки стабільності політичних знань, цінностей політична культура суб'єктів здійснює функцію відтворення політичних відносин у формах політичної свідомості й політичної поведінки людей.

По-третє, політична свідомість функціонує у конкретній системі політичних відносин, у певній політико-культурній обстановці. Водночас вона є умовою та засобом відтворення політичної культури.

Політика формується у культурних цінностях по-різному. Тому зводити політичну культуру лише до однозначного змістового вирішення, що ігнорує плюралізм політичних суб'єктів, неправильно. Водночас заслуговує на увагу ''припущення того, що політична культура впливає на поведінку індивіда, а також на стабільність і характер політичної системи, тягне за собою питання про ступінь ЇЇ автономності як незалежної змінної''.

Термін ''політична культура'' ввів у науковий обіг німецький мислитель доби Просвітництва І. Гердер5, а поняття ''політична культура'' запровадили у політичну науку американські вчені Г. Алмонд і С. Верба, автори праці ''Культура громадянськості'', яка стала на Заході класичною.

Під політичною культурою розуміли сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивну сферу, що лежить в основі політичних дій і надає останнім певного значення.

Донедавна під політичною культурою в радянській літературі розуміли стан самосвідомості соціальних груп і націй; систему соціальних норм; сполучний елемент культури і політики; підсистему широкої культури суспільства в цілому; процес формування і реалізації сутнісних сил соціального суб'єкта тощо.

Зміст політичної культури відображає сукупність духовних цінностей, уявлень, орієнтацій, пов'язаних із ставленням суб'єктів до політичної влади, політичної системи, що дістає відображення у політико-управлінській діяльності й політичній поведінці соціальних спільнот, осіб. Політична культура ґрунтується на загальній культурі як історично певному рівні розвитку суспільства й людини і включає у себе ''знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них; оцінку політичних явищ, оцінні судження щодо того, як має здійснюватися влада; емоційну сторону політичних позицій; прийняті у даному суспільстві зразки політичної поведінки, які визначають, як можна і як слід діяти у політичному житті''6.

Отже, політична культура — це такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у сфері політичних відносин, який відображає досягнутий рівень політичної активності та політичної зрілості суб'єктів. Він включає різні компоненти й рівні: культуру ставлення суб'єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інституцій; культуру політичної поведінки; культуру політичної свідомості й спілкування та інші, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства.

Політична культура суспільства покликана звести різноманітні інтереси суб'єктів до єдиного уявлення щодо політичних знань, механізмів і шляхів здійснення політичних завдань і цілей. Однак вона є також єдністю різноманітностей, уніфікованою формою політичної свідомості і діяльності суб'єктів. Єдність елементів, які складають її, заснована на реальному існуванні, функціонуванні різних інтересів і сподівань соціальних спільнот, осіб. Виявити спільну політичну культуру можна лише тоді, коли відомі її складові — суб-культури, які можна класифікувати по суб'єктах-носіях, за змістом, якісними ознаками, типом орієнтації суб'єктів політичного процесу тощо. Тоді політична культура суспільства може бути поділена на субкультури соціальних спільнот, національних утворень, колективів, осіб; на державно-політичну і громадсько-політичну; радикальну, реформаторську, опортуністичну, конформістську, лояльну та ін. Характеризуючи їх, треба пам'ятати про таку закономірність: ''реальна культура, людська духовність не вичерпуються і не можуть бути обмежені тим етнічним матеріалом, в якому вони виконуються. Будь-яка соціальна або національна спільнота, якою б великою вона не була, навіть якщо була б єдиною, залишається частковою, окремою, а не універсальною. А особистісні начала ''зачеплені'' саме на універсальне, тому вони і є умовами нормального існування, повноцінного й живого функціонування національного характеру''.

Ось чому політична культура особи, в основі якої лежить її суверенність, має стати вихідною точкою і результатом політичної культури суспільства, держави, всіх елементів політичної системи. Культура є базисом суверенного буття особи.

Політична культура особи включає такі складові: політичні знання, цінності та орієнтації, перетворення цих духовних компонентів на політичні переконання; набуття необхідних навичок політичної діяльності й політичної поведінки у різних видах політичного процесу; усталені способи політичної діяльності в усіх формах і видах політичного життя тощо.

Політичну культуру особи визначають такі якості, як організаторські здібності, вміння згуртовувати й мобілізову-вати людей на розв'язання політичних завдань, компетентність і професіоналізм, наполегливість і толерантність, здатність до компромісу, гуманність та ін.

Політична культура особи не є механічним конгломератом політичних знань, уявлень, поведінкових актів. Функціонування її передбачає постійний процес перетворення політичних знань на стійкі регулятиви свідомості й поведінки, на переконання, а останніх — на практичні дії, спрямовані на реалізацію суспільно значущих політичних цілей і завдань.

Дії людини у політичній сфері суспільства свідчать про реальну політичну культуру особи. Культура формується у політичному процесі, її результатом і показником є політична практика, демократичний зміст і спрямованість суспільно-політичного розвитку.

Відзначаючи у країнах СНД певне зростання окремих компонентів демократичної політичної культури, не можна, однак, сказати, що маси оволоділи нею. Триває вплив на свідомість і поведінку людей численних компонентів колишньої корпоративної політичної культури, які відображають стереотипи недемократичного змісту і відповідні механізми політичних дій (уніфіковані цінності, норми, ідеали, насильство, брехня тощо). Ф. Бурлацький відзначає одну з ''найнеприємні-ших рис російської політичної культури: збреше — недорого візьме. Більше того, у відносинах з політичними противниками наші діячі вважали обман нормальним і навіть необхідним, бо були переконані, що друга сторона робить те ж саме''8. Обман у політиці був необхідним атрибутом, зручним засобом утвердження й розвитку корпоративної політичної культури. Остання грунтувалася на відторгненні всіх, хто був не згодний з нею, на політичній некомпетентності народу, його неінформованості у політичних процесах і була механізмом маніпулювання свідомістю мас.

Людина засвоює політичну абетку в процесі соціалізації упродовж усього життя. Сім'я, школа, трудові й навчальні колективи, формальні й неформальні спільноти, організації, офіційні та неофіційні громадські і державні структури тією чи іншою мірою здійснюють політичну соціалізацію особи, кожна з цих інституцій робить це, як може. Стихійність, ірраціоналізм, догматизм, відрив слова від діла не зроблять культурну людину політичною. Завдання полягає в тому, щоб до політичної соціалізації включати механізми внутрішньої детермінації свідомості і поведінки людини. Завдяки останнім особа могла б здійснити якісний стрибок від усвідомлення власного ''я'', своєї суверенності — до усвідомлення ''ми'' в процесі політичної практики і в такий спосіб поступово прилучатися до політичних понять, що реально відображають політичне життя; вона усвідомлено, а не сліпо-покірно прагнула б вийти з власного індивідуального середовища у середовище найближчого оточення. При цьому слід пам'ятати, що у будь-якій спільноті особа здатна лише частково відчувати себе ''своєю'' і в жодну з них вона не входить остаточно. Тому

спроби повністю соціалізувати, політизувати людину, зробити її політично колективним суб'єктом, що заперечує неполітич-ний індивідуальний розвиток, приречені на невдачу.

Політична культура особи не є абсолютно колективним феноменом. Не випадково радники колишніх політичних вождів відзначають, що у тих домінували інтереси й потреби боротьби за політичну владу, проекція будь-якої проблеми на владу, а це повністю витісняло головне — в ім'я чого й кого здійснюється влада, чи моральною є їхня політика. Влада розбещує, абсолютна влада — розбещує абсолютно. ''Які б чудові керівники нині не були біля керма влади, як би гідно вони не реалізовували свої повноваження, суспільство в усіх можливих ситуаціях повинно бути надійно застраховане від демонічних сторін влади, у тому числі від непомірної ЇЇ концентрації в чиїхось руках, її узурпації''.

Становлення демократичної політичної культури передбачає переосмислення політичних понять, символів, цінностей. Велика роль у цьому належить політології. За всієї невизначеності і неоднозначності цієї галузі знання виникає ряд проблем, дослідження яких і особливо впровадження у практику поведінки мас можуть призвести до полярних результатів. Так, існує думка, що слід активно вивчати досвід політичного життя у країнах Заходу, їхню політичну культуру і творчо впроваджувати це у нас. У цілому такий підхід не викликає заперечень. Однак не слід забувати, що власний досвід — важливіший за інші, лише він має бути ґрунтом становлення нової демократичної політичної культури, самовизначення політології. Тривалий розвиток і функціонування політичної науки на Заході, розробленість її категоріального апарату, який лише на третину застосовується у нашому політичному лексиконі, підтверджують недоцільність сліпого копіювання політичної науки Заходу.

Політичну науку слід вивчати у школі в рамках нових суспільствознавчих курсів, а політологію як обов'язкову навчальну дисципліну впроваджувати у вищих навчальних закладах країни. Труднощі з кадрами — політологами — один з аргументів проти цієї пропозиції. Однак труднощами сповнене і минуле, й сьогодення незалежної України, а поміж тим політологів уже почали готувати провідні вузи.

Оскільки політика продовжує тримати першість щодо решти сфер суспільного життя і ця ситуація триватиме, очевидно, довго, то слід приділяти належну увагу формуванню політично культурних громадян. Що менше політики у суспільстві, то воно стабільніше, демократичніше, цивілізованіше, соціально дієвіше і в цілому культурніше політично.

Якщо ми хочемо мати суспільство, культурне у політичному значенні, то ми повинні зректися мови політичних ультиматумів, що нерідко лунає під гаслами політичного плюралізму, адже у культурі політичних компромісів є абсолютно неприйнятними силові методи. Якщо вважати політичну опозицію за норму політично культурного життя, то стане неможливою ситуація, коли конкретна опозиційна сила оцінюється в моральних категоріях, якщо вона, зрозуміло, не переслідує антигуманних цілей та не застосовує відповідних засобів. Якщо ми проголошуємо плюралізм політичних цінностей та ідеалів, то не повинні надавати одному з них абсолютно ідеальної форми, видаючи його за ''нове'', найвище поняття або цінність. ''Культура не є сукупністю високих понять або високих цінностей. Адже ніякі цінності, досягнення чи механізми не є в даному разі гарантією. З будь-яких висот культури завжди можна зірватися у прірву''10.

І нарешті, якщо ми прагнемо до демократичної політичної культури, то, визнаючи суверенність особи як абсолютну цінність, зобов'язані не порушувати ЇЇ прав і свобод, не створювати й не нагромаджувати перешкод для здійснення їх. Саме тоді вона зможе вільно, демократично виражати й відстоювати свої інтереси. Культура не може нав'язуватися ззовні, у тому числі політикою, бути надлюдською детермінантою. Вона є чимось твердо усталеним у свідомості й поведінці людини. Тому особливої актуальності набуває відозва міжнародної асоціації ''Мир через культуру'', в якій пропонується просування до духовної згоди здійснювати на основі трьох головних принципів: безумовний пріоритет духовності над політикою; терпимість, але не пасивна, а активна, яка випереджає події, коли люди шукають не те, що роз'єднує, а те, що об'єднує; компроміс як моральний орієнтир сучасності.

Зрозуміло, одними духовними імперативами культури не створити. Вона збагачується практикою політичного життя, дістає відображення у різних видах політичної діяльності.

Світова цивілізація і культура немислимі без історії українського народу, шедеврів його генія. Цілком слушною є думка про те, що нам немає потреби повертатися до світової цивілізації. Однак слід зазначити, що багатовікова історія народу й історія політичних партій та ідеологій, що визначали його політичне життя, — далеко не одне й те саме. Український народ та його духовність ніколи не перебували поза цивілізацією. Більш того, народ України разом з іншими народами рятував її у Другій світовій війні. Що ж до відроджуваної державності й політичної системи, то вони тільки-но починають вибиратися з-під уламків тоталітаризму. Тому нам треба не повертатися до цивілізації, а наздоганяти її. Незвичний це стан — свобода. Суспільство звикло до пригнічення, вибору в нього не було. Однак не легше, коли вибір безмежний. Розумно використати його — справа складна, і цьому стоять на заваді інертність, а то й просто безвідповідальність. Скрізь та всюди спостерігаються тяжіння до узагальнення, насолода від руйнації, жага наживи. Визначальними у поведінці численних ''творців сьогодення'' стають пожадливість, заздрість, політична провокація, авантюризм. І все це потрапляє до загального ''котла'' нашої культури. Зникла різниця між успіхом та невдачею, перемогою і поразкою, героїзмом і злочином, величчю й обманом, сенсом і нісенітницею. Звідси й неприйняття усього того народом, від імені якого виступає нині чимало саме таких його обранців, і тривога за те, а чи не увійде все це в нову політичну культуру, чи не обернеться новою трагедією для українства у цілому?

Сьогодні всі поринули у політику, засліплені безпосередньою участю в її зламах і фарсах, захмеліли від шаленої втечі від старих міфів і гонитви за новими примарами. Настав час зупинитися і спробувати піднятися над нашим розшарпаним буттям. Майбутнє залежить від того, як ми зможемо подолати сьогоднішню кризу.

Реальний погляд на політичну культуру, що дісталася нам у спадщину від минулого, не дає ілюзій щодо майбутніх змін, але він допоможе тверезо оцінити особливості сучасного політичного життя. Сьогодні найважливішою політичною проблемою залишається одвічна відсутність у мільйонів людей потреби у політичній культурі. Подолання відірваності владних структур від народу — об'єктивна умова формування демократичних структур політичної системи вільної, незалежної України.