Geum.ru

Гончар олесь твоя зоря

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Вигляд океану, чайки, що, граючи з вітром, біло завихрилися поблизу, видно, впливали заспокійливо на цю розшарпану горем жінку. Сліз уже не було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не захопила нічого, щоб погодувати птахів.

— Ви собі не уявляєте, що ми з Валерієм пережили, — сказала згодом. — Якби не Заболотні, невідомо, чим би -це кінчилось. А так все обійшлось для дитини тільки .коротким нервовим зривом... Ох, нікому не побажаю wsq, що ми пережили... Чоловік мій, дарма що на вигляд він твердокамінний, а як сталось нещастя, зовсім занепав, зліг, думали, що буде інфаркт. Усі клопоти з поліцією та з лікарями довелось взяти на себе Заболотному... Ні, це рідкісна людина, і можна лише позаздрити вам, що ви маєте такого друга! Скажіть: невже ваша дружба ніколи не знала суперечок, сварок?

— Всього бувало... Головне, що потім мирились... Заболотний завжди знаходив в собі мужність — першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай навіть ненароком, товаришеві образи... Все так виходило, що душею товариства ставав саме він...

— Авжеж, з ним цікаво: він багато думає, тонко почуває...

— А в дружбі вірний, як небагато хто. І ще одне е в ньому: це людина, що творить енергію, — енергію добра. В ньому розвинутий, сказати б, інстинкт справедливості, потреба людяного вчинку...

— О, я згодна з вами... При зовнішній деколи аж ніби розхристаності, безжурності насправді він дуже послідовний у житті, він такий надійний!.. А для моєї Ліди Кирило Петрович просто ідеал, лицар без страху і докору... Дехто, правда, вважає, що Заболотному іноді бракує якраз характеру, що він не в міру відкритий, всюди, як візитку, виставляє своє правдолюбство, свою плебейську привітність. Але тут, по-моєму, підмінюються поняття. Чому характер неодмінно має виявлятись у службовій похмурості чи в умінні працювати ліктями, рвучись д9 кар'єри із затятістю, часом аж тупою? Характер, як мені здається, — це передусім принциповість, внутрішня ста» більність, а цього Заболотному не позичати. Та ще є в ньому — ну це, мабуть, тільки жінкам дано помітити — якась душевна чистість, цнотливість, що її навіть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого від юності й до сьогодні... Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони мають незабаром повертатися в Союз. Ми всі почуватимем їхню відсутність, а надто W Ліда, вона дихнути не може без своєї Соні-сан...

— Як до неї прикипіло це «Соня-сан». — Отак із жарту й пішло... «Місіс Заболотна» — це ніби холодніше... Найбільше ж нам подобається, коли Кирило Петрович називає її Софійкою... Так, вона достойна його. Це, скажу я вам, свята жінка! Недарма вся дипломатська дітвора так лине до неї, малеча найкраще відчуває — хто є хто. Про Соню-сан при дітях слово накриво не смійте сказати, бо якесь і найменше так одразу і дасть одкоша. Ми з Сонею досі без сміху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на Париж, самі, без чоловіків, ще й Ліда з нами, а сусідом у нас жевжик з торгпредівських наших поліглотів — всю дорогу він тоді докучав нам своїми плоскими дотепами і навіть спробував лицятись! Помітивши, що обидві ми не досить вільно володіємо французькою, кавалір той, щоб виказати над нами перевагу й похизуватись своїм, як він, видно, вважав, ідеальним прононсом, особливо в'язне саме чомусь до Заболотної: «Так що: Антон — теля — пасе, Мар'яна льон — тре?» — аж поки Ліда, що сиділа поруч із Сонею, так відрізала йому по-англійському, з такою шексшрівською соковитістю, що сусіди по салону сміялись потім до самого Парижа, а зальотник наш, скиснувши одразу, більше не демонстрував свій ідіотський прононс...

Коли ми порівнялись із Заболотними, які йшли з Лі-дою по естакаді, супутниця моя миттю змінилася, сліз як не було, на устах заграла усмішка, сонячна, просто чарівна!

— Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? — грайливо подала вона голос на естакаду. — Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода: професор і доктор в одній особі, еколог міжнародного рангу! Екологія — це ж сьогодні наймодніша з наук!

— Сподіваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з професорського красномовства? — усміхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на увазі мою мовчкуватість.

— В кожному разі, не нудьгували без вас. Вірно я кажу? — І вона а підкресленою увагою обернулася до мене. — Дударевич мій з нагоди вашого приїзду спеціально читав в англійському журналі вашу статтю про синьо-зелені водорості, він і мене просвітив... Це ж так важливо, чим ви займаєтесь! Невже ті синьо-зелені справді здатні рости з такою фантастичною швидкістю? Виходить, дай їм волю, то вони заб'ють собою всі земні ріки й моря? Навіть весь оцей океан здатні перетворити в драглисте, смердюче гнитво!

— Не лякайте дитини, — сказала Заболотна, коли ми теж піднялись на естакаду. — А наука ж навіщо? Скільки розумних людей сушать над цим голови... От і наш друг не один рік веде боротьбу з тими синьоними...

— Хоча боротьба йде, здається, з перемінним успіхом, — підкинув шпильку Заболотний.

— Можете собі жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надія, — сказала Тамара роздумливо. — А то що ж робиться... Тут смог, там когай, танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут чорнітиме, всіх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, — знов запалюючись, вона обернулась до мене, — з усього світу зібрались світлі уми на захист природного середовища, радитесь, дошукуєтесь, як лихо відвернути, а скажіть нам по правді: шанси є? Не пізно ще запобігти біді? Чи цього ви й самі не знаєте?

— Знав, але не скаже, — в своєму тоні докинув Заболотний.

Ліді, видно, хотілось чогось цікавішого, і вона, повиснувши в матері на руці, зазирнула їй у вічі:

— Мамо, ти підеш з нами до дельфінів? Ми ось йдемо, — кивнула дівчинка в бік Заболотних.

— О, вже змовилися, — вдавано образилась мати. — Звичайно ж, ідемо всі.

Невдовзі ми опинилися в дельфінаріумі, де нас розшукав і Дударевич, озброєний тепер замість комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити кілька знімків для слайдів на теми: Ліда з мамою, Ліда з дельфіном, Ліда всміхається дельфінові, а дельфін усміхається їй.

Потім Заболотний завів нас до павільйону з напоями, де в нього виявився за прилавком знайомий німець — добродушний товстун родом із Гамбурга, котрий і пригостив усіх нас білопінними шипучими коктейлями зі свіжого кокосового молока.

Щоб упевнити наше товариство, що маємо справу з продуктом натуральним, не синтетичним, господар при нас взявся сам і розколювати горіхи, робив це він безпомильно, влучними ударами спеціальної сокирки.

Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловіка замовити для дорослих ще й коктейлі з шампанським, і розмова після цього помітно набула жвавості. Дударевич став перелічувати, які способи приготування коктейлів існують на світі, — їх виявилась безліч, навіть Тамара була приємно здивована його знаннями в дій галузі.

— Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити — сказав згодом Заболотний, і коли він вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена якась ділова зустріч.

Тамара, перехопивши сповнений турботливості погляд, яким Заболотна провела чоловіка, несподівано запитала приятельку:

— Соню, за що він вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його заполонили? — І, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно і досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволі й ми вдались до розглядин. Бліде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери скромної сільської вчительки, над високим чолом акуратна зачіска, присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цій жінці звичайне, на ефект не розраховане, була б, можливо, навіть особою безбарвною, якби не оті очі, що просто купами світла стають, так і повняться сяйвом, якщо після розлуки загледять спрямований навстріч веселий погляд свого Заболотного. — Не робіть секрету, Соню, признайтесь: чим? — доскіпувалась Тамара. — Щоб так ось — раз і назавжди? Чому після стількох літ він ще й досі без пам'яті від вас?

Трохи зніяковівши, Заболотна всміхнулась кутиками губів на цю дружню безтактність, однак не образилась:

— А ви його самі спитайте, — мовила своїм чистим, сріблястого тону голосом, що його тутешні друзі Заболотних часто називають співучим. — Спитайте, я дозволяю.

— По-перше, Соня йому землячка, — втрутився Дударевич з поясненнями, вважаючи, певне, що саме йому належить відповісти на це делікатне питання. — А Заболотний до таких речей, як відомо, чутливий... Окрім того, Софія Іванівна співає гарно, особливо своїх степових — в ній, без сумніву, губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асові після одного з чергових його падінь буквально життя врятувала, розумієш?

— Надто сильно сказано, — нахмурилась Заболотна. — Люди всі наші його врятували. А найперше діти...

— Героїчна особа — це ви, — Дударевич не шкодував лестощів. — Найбільше ви ризикували собою!

— Хто тоді не ризикував... Усім діставалось.

— Хай усі, хай колективно, але ж ваше життя, Соню, постійно було під смертельною небезпекою? — схвильовано мовила Тамара. — Хіба не завдяки вам наш «літаючий барс» згодом знову зміг повернутися в полк, щоб знову ринутись в небо... Ні, Соню, не применшуйте своєї .ролі! Я добре пригадую вашу розповідь—оту картину і в дусі сюрреалістів: сніги, побоїще, ніде ні душі, і лиш троє жінок-рятівниць тягнуть кудись санчата з льотчиком, як цятка життя рухаються серед тих суцільних володінь смерті... Чи думалось вам тоді, що доля вас назавжди з ним поєднає?

— Все це надто інтимне, — сказала Соня, мимовіль пригортаючи до себе Ліду, що, як завше, тулилася біля неї.

— Здається, мила, ми дозволяємо собі надмірну цікавість, — з докором зауважив дружині Дударевич. — За що Заболотний любить Соню, за що Соня любить Заболотного, — кому яке діло?

— Ну, а як мені цікаво, — заперечила Тамара манірно. — Що, коли, припустімо на хвильку, і я небайдужа до вашого Заболотного, Соню?

— Це я давно знаю.

— Ах, Соню, Соню! Знаєте також і те, що почуття моє безодвітне. Так, так, безодвітне. І Дударевич мій знає, таємно ревнуючи... Але ж я з цим і не криюсь! Може, і гріх, але хіба я винувата, що захоплююсь, що мені імпонує людина такого складу?! Повсякчасна, певне, ще льотчицька, готовність до самопожертви і ця, що й досі якимось дивним чином збереглася в душі дипломата, юнацька його соколиність, — звідки це? І чому багатьом іншим цього не дано?

— Співати хвалу Заболотному ти здатна без кінця, вся ООН знає твій репертуарі — сказав Дударевич недбало. — Однак не думай, що й решта людства мре від захвату, коли йдеться про нашого друга. Чи такий уже він бездоганний? Хіба мало на його шляху об'єктивне око могло б спостерегти всяких емоційних дурниць?

— Що ви маєте на увазі? — насторожилася Заболотна.

— Ну, хоч би той зовсім не дипломатичний ляпас, що він його відпустив па дипломатичному банкеті якомусь типові, хай навіть і заслужено... Чи варто було з нікчемою зв'язуватись? Відомо, чого це Заболотному коштувало... Чи візьміть ви той фронтовий випадок, коли віп, підмовивши товариша, гайнув із ним на «кукурузнику» у щойно визволену Тернівщину, зробив там для шику віртуозну посадку ледве що не на даху батьківської хати, певне ж, на радощах і почаркувався із земляками: аякже, сокіл прилетів!.. А на похмілля — гауптвахта, низка неприємностей і йому, й другові його, й старшому командирові, як і належить... І це в той час, коли, за всіма даними, він на Героя йшов. Реляція була вже готова! Втратити такий шанс лише ради того, щоб на «кукурузнику» покружляти над своїми незрівнянними глинищами, показати своє молодецтво — нічого собі соколиність. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-моєму, такі витівки якраз і є з ряду емоційних дурниць, і свідчать вони скоріш про невміння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що стає аж надто затяжним... Хіба не про це свідчить, до речі, і його вчорашня бездумна подорож до Мадонни, що, власне, кінчилась нічим...

— Чому нічим? Чому бездумна? — суворо звернулась до Дударевича донька. — Ти, батьку, не поспішав би. Краще зважував би свої слова.

— О, я й забув: тут ще одна захисниця, — одразу пом'якшав батько. — Маленька богиня совісті — в такому ви, здається, ранзі?

— І зовсім не смішно, — відрізала Ліда. Дударевич пильно видивився на неї, потім сказав із скептичним осміхом до всіх:

— Звичайно, готовність до самопожертви, голос сумління, диктат духу — речі дзвінкі, але для нашого часу, запевняю вас, це не звучить...

— А що звучить? — так і накинулась на нього Тамара. — Жити днем? Дертися по іцаблях? Ждати і ждати вищого рангу, так ніби в ньому все щастя?

— Всі ждуть, моє золотко, нічого в цьому поганого, — креснув по ній Дударевич своєю маленькою усмішкою. — Діло житейське.

— Діждетесь рангу, а потім? — запитала Соня простодушно.

— Потім ждатиму вищого.

— Ну а далі?

— Далі — ще вищого! Ще-ще-ще! — І він аж очі приплющив, «зашторив» їх, як це називала Тамара. — Вгору і вгору! ad astrum!

— А там, — зітхнула Тамара, — комедія фініта... Повернувся Заболотний. Сів поруч із Сонею і, окинувши допитливим поглядом товариство, сказав не досить гречно:

— Ну, чого понадималися, як сичі? Пересваритися встигли? Я ж вас залишив в атмосфері миру й безжурйості...

— Тужимо за втратою людських контактів, — сказала Тамара без тіні жарту. — Та й ви повернулись не в найкращому настрої. Маєте якусь прикрість на душі? Чи це мені здається?

— Що за слідство? — зауважив дружині Дударевич.

— Не чіпляйсь, батьку, — відсікла його донька.

— Чому, Соню, — звернулась згодом Тамара до Заболотної, — у вашого чоловіка, навіть коли він сміється, очі завжди сумні?

— Засмучений від пізнання, — невесело пожартував Заболотний і глянув на Соню так, мовби мав намір з нею чимось поділитись, але при людях стримався, не хотів, видно, нікого, крім Соні, у своє втаємничувати.

У відстороні, замовивши собі теж кокосових коктейлів, сиділи троє юнаків, можливо, студенти якогось коледжу. Світловолосі, задумливі, з волоссям до пліч... Тамара затримала погляд на них.

— Іноді мені здається, що я опинилась серед нового людства, — сказала вона до своїх. — Видно, кожна епоха, навіть зовнішньо, ліпить свій тип. Скажімо, в очах, у виразі обличчя фронтовика завжди помітиш якісь майже невловні сліди пережитого... Є, по-моєму, щось спільне в людях фронтових. А ці хлопці, — зауважила вона в бік юнаків, — для мене за сімома печатями, емоції приглушені, загнані вглиб. І постійна ця задума та спокій, схожий на прикриття... Не вгадаєш, що під тим спокоєм: чи здатність на самопожертву заради всіх, чи, може, настроєність на зріючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусі сучасного тероризму... Так, так, виникло нове людство, і ми з вами серед нього, — глянула вона на Заболотних.

— Все ви перебільшуєте, — відгукнулась на це Заболотна. — Звичайно, хотілось би бачити їх веселішими, цих юнаків.

— Для веселощів планета мало устаткована, — спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лідою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скільки літ знав •його, а знову дозволяє собі дивитись вивчально, майже безтактно... «Чим це обличчя з першої зустрічі викликав довіру? Відкрите, мужнє спокійною, природною мужністю. Часто привітне і завжди чомусь бліде... Певне, про людей такого типу на фронті казали: «З ним би згоден і в розвідку йти!..» І хоч людина знає собі ціну, проте ні в чому ніякої пози, ні крихти хвастощів... Душа відкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибині прижуре-ний і водночас зігрітий, сказати б, теплом правди, — так для себе це визначила Тамара. — Погляд, в якому присутня совість».

— Ми без тебе все тут аналізували невичерпну твою позитивність, — звернувсь до Заболотного Дударевич з силуваною веселістю. — Захоплювались, зокрема, подвигом аса, котрий свого часу на «кукурузнику» з'явився в небесі над улюбленою Тернівщиною, робив віртуозні кола пошани над рідними своїми глинищами, а на сучаснім етапі виказує іншу віртуозність, уже в ролі невтомного діяча ЮНІСЕФу... Міжнародний дитячий фонд, і серед перших його завзятців — колишній льотчик-винищувач, хіба це не зворушливо?

— Ти, татку, сьогодні не блискучий у дотепах, — зауважила Ліда.

— А це не дотепи, лише констатація факту. З мільйонними фондами має справу наш Кирило Петрович... Дбає, щоб риб'ячий жир постачали дітям Африки. Порошок молочний та різні вітаміни для немовлят Бангладеш...

— За це теж комусь треба дбати, — певдоволено зауважила Заболотна, вловивши в словах Дударевцча недоречний відтінок іронії. — Без вітамінів у тих бідних країнах діти сліпнуть, а ви... Та ще й страшна посуха лютує в Африці...

— До речі, нам завтра ж до африканців на прийом іти, — згадала Тамара. — Ви йдете, Соню?

— Обійдуться, — сказала Заболотна. — Ще в люб'язностях розсипатися перед тим катюгою...

— А протокол? — нагадав Дударевич.

— Для вас протокол, а без мене вода освятиться... Та ще хто б запрошував. Кажуть, у того диктатора руки по лікті в крові, і смерть Патріса Лумумби чи не на його совісті... Пришельці-колонізатори гидкі, а хіба менш гидкі вислужники їхні, холуї? Запроданці, що сіли на тих уранах і вичавлюють соки з своїх одноплеменців!..

— О, ви сердита сьогодні. Соню, — підвівся Дударевич. —Ходімо, друзі, ще на океан, там хоч будемо певні. що, крім хвилі, нас ніхто не підслухає...

Вийшовши знов на естакаду, ми відчули, що вітер оз океану подужчав, жінки понапинали на себе плащі, і всіх нас, як це буває перед негодою, охопило якесь єднаюче, гуртуюче почуття. Ліда, ожвавівши перед відкритістю просторів, вказувала нам на рухомі цятки в небі, — там з хижою цілеспрямованістю акул відлітали повітряні лайнери та суперлайнери, беручи курс в різних напрямах, в різні сторони світу. Над водами й сушею схрещувались невидимі їхні траси, і весь час було чути, як навіть ті літаки, що ніби й не швидко пропливають у глибинах неба, залишають далеко за собою мов відлуння грому, свій власний гуркіт.

— Можна уявити, як вони ревуть над Френковим котеджем! Бідний наш Френк, — сказала Ліда про якогось Френка і, мов доросла, взявши попід руки обох дам — матір і Соню-сан, — попрямувала з ними естакадою вздовж океану.

Ми своїм чоловічим товариством, йдучи вслід, охоче слухали Лідине дзвінке щебетання. Знову зайшлося про пашу поїздку до Мадонни, і нам із Заболотним цікаво було слухати, якими постають у Лідиній інтерпретації наші тернівщанські історії, що ми ними ділилися з нею в дорозі, де жартома, а де всерйоз виповідаючи їй під настрій той наш далекий тернівщанський палеоліт.

Здається, дівча виявилось до нас великодушним...

— Ліда неабияк пишається, що ви її маленькою богинею совісті були обрали, — сказала Тамара, коли ми всі разом зупинились край естакади.

— Совість, совість, — чи не занадто часто я чую це протягом одного дня, — несподівано розсердився Дударевич.

— Хібі це неприємно? — холодно всміхнувсь Заболотний.

— А що ви хочете цим сказати? Для кого призначаються ваші словеса? В епоху вибуху знань, коли кожен вчиноє можна виміряти від і до, коли так зване добро і зло можна виважити й переважити з мікронною точністю, ви все товчете мені про якісь напівмістичні вигадки, про те, що колись, можливо, мало значення для пасторів та проповідників, толстих та достоєвських, але сьогодні? Що ці ваші абстракції дають людині сучасній? Від чого вони Цизарятували, від чого остерегли? У слововжитку балакунів під псевдонімом совісті часом постає, я вважаю, про-сїо димера, щось надумане, наскрізь ілюзорне!

— Для мене ні, — нахмурився Заболотний.

— Чому ні?

— За цим поняттям для мене стоять завше живі, конкретні люди. І я їх бачив: одні з совістю, другі — без...

— А якщо «без», то чому? — зблиснув аж злісно своєю маленькою усмішечкою Дударевич. — Не закладено в генах?

— Навряд чи це генетичне. Це скоріш набутне. Таке, що можна людині прищепити. А можна й відщепити...

— І що ж тоді?

— А тоді що завгодно! Тоді розгул цинізму. Культ речей. Нічого святого. Пристосуванство до всього, навіть до найгіршого... Чинодральство. Кар'єроманія. Шукання протекцій. Тоді «після мене — хоч потоп». На почесному місці тоді, замість Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник... Ось так. І якщо ти впав — я через тебе переступлю. Піду далі, й жоден на мені нерв не здригнеться! Кричатимеш — не почую. Не обернусь. І дедалі більше буде плюсових знаків в анкеті, і щораз менше буде довкола мене друзів та всього того, що для батьків наших вважалось святим!..

Заболотна заспокійливо взяла чоловіка під руку:

— Ну, годі тобі... Це ж ваша вічна тема, ніколи, мабуть, вам тут згоди не дійти...

Вітер з океану пругкішав, тіпав нашими плащами, над головою загуркотіло раптом сатанинським гуркотом — лайнер котроїсь з авіаліній, мовби заблудившись, низько проорав небо над нами.

— Пропав би ти, — аж вухо затулила від гуркоту Тамара. — Зараз від реактивних у голові дзвенить, а що далі буде? — Випроставшись, вона нервовим рухом повернула обличчя в бік океану, якось дивно схвильована. — Ждали життя на Венері, шукали розумних істот на Марсі, тепер нам кажуть — десь далі є, в інших галактиках... А може, це тільки ілюзії, може, від них звільнитись пора? Якби дали мені змогу дістатись на якусь найвищу трибуну планети, звернулась би разом до всіх, закричала б щодуху: гей, ви! Даровано вам планету унікальну, дублікатів нема—так розпорядіться ж нею достойним чином! А не вмієте — передайте планету дельфінам, може, вони мудріше нею розпорядяться! Принаймі собі подібних вони не винищують!..

— Ще й потопаючих пляжників рятують залюбки, — додала Заболотна, Тамара ніби й не відчула підтримки.

— Богорівні чи звіроподібні — від вас залежить довести це! — паленіла вона кудись у простір. — Перетворите планету в смердючу клоаку чи збудуєте на ній рай земний — теж залежить від вас, самовпевнених нащадків Адама... А чи здатні? Чи стачить духу піднестися над чварами, над амбіціями, над своїми згубними пристрастями? Чи зумієте приборкати у власних душах зміїв егоїзму, крокодилів честолюбства! Колиска ж єдина, і як можна не бачити, яка вона тендітна й прекрасна! Ці води, це небо, цей вітер — усе ж це для нас! Маємо змогу володіти, втішатися, відчувати це все, відчувати радість життя... А ми? — Вона обернулась до нас, сповнена докору й пристрасті, наче ми були винні в усіх лихах планети, — очі її збуджено блищали, налиті слізьми.