Geum.ru

Гончар олесь твоя зоря

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

— Люблю цю чортову аеродинамічну трубу! — вигукує Заболотний, коли ми опиняємось у тунелі, де нас мовби самим вітром несе вперед.

А там ще трохи, і ось уже затишна вуличка з пожежною каланчею, і постовий полісмен, упізнавши Заболотного, звично вітається з ним, і, якби не жалюзі на вікнах, десь із верхнього поверху, мабуть, виглянула б до мого друга і його Софія Іванівна, або, як він каже, «нових часів Ярославна з Н-ської стріт...»

...Так і є: ні до знайомих «місіс Заболотна» не пішла, ні спати не лягла, сидить за спущеними жалюзі, в товаристві невтомного на дванадцять програм телевізора. Мабуть, з усіх дванадцяти каналів проби зняла, доки діждалась... Тендітна, мов дівчина, жваво схопилась Заболотному навстріч і, заяснівши очима, по-дівочому ніяково тулиться йому до грудей. А за мить уже відсторонилась, лагідно дивиться йому в очі: ану який повернувсь? І знову, як завше, коли ось так дивиться вона знизу вгору на свого Кирика, очі її враз наливаються сяючою, просто-таки небесною синявою... З усього видно, що сучасна ця Ярославна з Н-ської стріт готувалась у належному вигляді зустріти свого мандрівника: чоласта голівка гладенько причесана, білосніжним шарфиком обкинуто плечі, па відкритій шиї якась ще й цяцька...

— Переживала?

— І не думала.

— От і молодчина... Даремно Ліда турбувалася.

— А як Ліда витримала дорогу?

— Мали в її особі надійний контроль.

— Дударевичі тут нахвилювалися за своє чадо! — (Дударевичі мешкають на два поверхи нижче).

— Це ми помітили, — каже Заболотний, — і він і вона — аж до ліфта вискочили приймати відважну свою мандрівницю.

— Уявляю, як намучилося дівча...

— А втім, у дорозі не надокучала: має і розумець, і такт...

— Ну, а Мадонна, яка ж вона? Побачити вдалось?

— Що за питання, — упевнено каже господар.

— То розповідайте ж: яка?

Заболотний, змружившись, мовби чогось дошукується в очах дружини, ще повних того синього сяйва...

— В погляді є щось від вашого... І така ж ясночола, — схилившись з ніби жартливою церемонійністю, він вустами припадає Соні до руки. Одначе й крізь жарт почувається щирість цього поруху. — На всіх вас, женщин, чимось вона схожа... Бо ви таки створіння прекрасні. Якщо рівняти з чоловічою половиною людства, то ви, жінки, без сумніву, кращі за нас.

— Аж коли збагнув, — всміхається Соня поблажливо й звертається до мене:— А ви дорогою задоволені? Для вас, певне, такі швидкості незвичні?

Справді, у яких швидкостях ми перебули цей день... Перебули там, де ніби самий час прискорює свій біг. Збожеволіле залізо, зґвалтований гудрон, чад, загазованість, непереборне, як наркотик, жадання гонитви... Як тут не очманіти? Супутниця наша, дивне оте дівча, вийшло з машини зовсім кволе, ледве дочалапало до ліфта — та й нас, дорослих, від втоми аж похитувало, — ці гони-перегони нелегко людині даються.

Ще й зараз голова мені гуде від дороги, від її напруг. Пора б уже йти, але Заболотні не хочуть мене відпускати в готель, залишають ночувати в себе.

— Ще ж вечеряти будемо, чимось вам знімемо втому, — підбадьорює мене господиня.

Доки подружжя зайняте на кухні, я маю змогу на екрані телевізора ще раз побачити мигцем показаний фасад Арт-музеуму, а за ним на зелених газонах кам'яні й чавунні скульптури невідомих митців, чую кілька слів також і про «слов'янську Мадонну», про те, що техніка, в якій виконано портрет, виявилась загадкова, тутешнім фахінцям не знайома, тим-то ушкоджений шедевр буде відправлено на реставрацію в Європу або навіть в Африку, на батьківщину Фаюмських портретів... Вимкнувши телевізор, де екран уже заповнився пізньою рекламою зубної пасти, знічев'я розглядаю вітальню Заболотних, цю ііо-своєму знамениту кімнату, що знімки з неї, мабуть, лежать не в одному сталевому сейфі... Он якраз над телевізором висить фотографія молодих льотчиків, вона тут неодмінно приверне вашу увагу: на фотокартці, а також на шпалерах поруч неї проступають кілька характерних продзьобин, як це буває на мішені, — то сліди куль...

Мав тут місце випадок, що дикістю, брутальністю викликав свого часу хвилю обурення не лише серед родин дипломатів... Місія давала того вечора офіційний святковий прийом, а це саме та подія, коли матерям з малолітками доводиться особливо клопітно: треба подбати, куди на час прийому приткнути дітей, і найчастіше виходить так, що опиняються вони такого вечора на квартирі Заболотних! Бо в Заболотної душа безвідмовна, і Соня дітей любить, і діти горнуться до неї, — сусіди вважають, що в Софії Іванівни просто вроджений талант виховательки. «Крім того, вона в мене ще й філософ, — жартує з цього приводу Заболотний, — для неї вовтузня з дітьми — це не більше не менше, як зустріч із молодшим людством». А втім, і Заболотному теж подобається, що їхня квартира час від часу перетворюється ніби в дитсадок, гомінкий, щебетливий. Дитячою безпосередністю — ось чим найбільше приваблює мого друга «плем'я молоде», цей щирий, славний народець... Якось він казав мені, що тільки серед цього нелукавого народця по-справжньому й відпочиває душею, вибравшись із дипломатичних джунглів, де аа кожному кроці чигають на тебе дволикі януси, потенційні відступники, несподіванки вражаючих хамелеонних перетворень...

Оскільки ж Софії Іванівні того вечора також належало бути внизу на прийомі, щоб разом із співвітчизницями вітати гостей, усміхаючись, як ведеться, кому на повний усміх, а кому на півусміх, то діти, зведені матерями до квартири Заболотних, на якийсь час були залишені самі: ось вам цяцьки, ось телевізор, хай цього вечора ще він побуде з вами в ролі няньки...

Все складалось гаразд, дорослі розважалися внизу, діти забавлялися нагорі, одначе після того, як цяцьки набридли, дітям закортіло ще й, вимкнувши світло, підняти металеву штору жалюзі, щоб подивитись бодай трішечки з вікна цього високого поверху на вечірнє місто: яке воно звідси? Знайома каланча надокучливо темніла по той бік вулиці, за нею тяглися ландшафти дахів, бескеття забудов, стирчали, громадячись у тисняві, скелі білдінгів, ближчих і дальніх, нижчих і вищих — безкраї камінні джунглі губилися в темряві з безліччю однакових вікон, за якими повно загадок, бо всюди ж там хтось живе... Ущелини стрітів унизу десь тільки вгадувались, всюди напував камінь, його застигле владне одноманіття... Пота-мувавши цікавість, забувши про жалюзі, діти незабаром повернулись знову до телевізора і ще пе встигли розташуватись перед екраном, зчинивши веселу вовтузню за місця, як у цей момент незрозуміле дзизнуло щось над русявою голівкою найвищої з-поміж дітей Ліди Дударевич... Перша куля розтрощила вазу з квітами, що стояла на телевізорі, — бризнув увсібіч осколками кришталь! — і цієї ж миті дзизнуло ще раз — розсипалось в друзки скло фотографії на стіні. Що це? Звідки? Менші не встигли й второпати, як Ліда крикнула їм:

— Додолу! Падай усі!

І, звалюючи малечу, сама впала на підлогу теж. Вважається, що цим Ліда врятувала себе й інших, саме що першою схаменулась, не розгубилась від переляку і не те щоб пе злякалась, а, як вона потім пояснила, «не встигла злякатись»... Чотири постріли було зроблено по дітях, і тільки чиєсь щастя було тут від них прикриттям, бо, як пізніш встановила експертиза, невідомий терорист цілився якраз у маківки дитячих голівок — їх він безперечно виразно бачив на тлі голубого екрана.

Коли на скрик тривоги батьки, матері вбігли юрмиськом до квартири Заболотних, жалюзі вже знов були опущені, світло ввімкнуте, діти, живі й неушкоджені, тиснулися на кухні неприродно збудженим, майже веселим гуртиком, хоча в найменших, в їхніх тороплених очах ще склянився жах. Не затримавшись біля дітей, Заболотний, як був, кинувся до вікна й, відшарпнувши жалюзі, припав поглядом до провалля темряви, в якій всюди тонули дахи, ледь помітні між скелями білдінгів... Зблідлий, стояв тоді Заболотний і дивився, не ховаючись, в ту зловісну прірву, наче був певен, що по ньому стріляти звідти не посміють.

Безліч дахів, безліч можливих бійниць — із котрої ж вели вогонь? «Кирику!» — з тривожним скриком дружина миттю опинилась біля нього, один її рух — і важкі жалюзі з металевим гуркотом потекли вниз. «Навіжений!» — аж тоді злякано усміхнулась вона, припавши до чоловіка.

Так відтоді й живуть ось тут, зашторені металом, мов заблоковані, живуть при вічно опущених жалюзі.

Вважається, що дітвора відбулась легким переляком, тільки Ліда після того стала помітно мовчазніша, в очах в'явився смуток нерозвійний... Батьки показали її навіть психоаналітикові, і хоча під час обстеження в стані її здоров'я не було виявлено нічого загрозливого, однак мовчазність, як і сум в очах дівчинки, не зникли, вони стали для Ліди мовби її прикметою, тож коли вас тепер знайомлять з нею, то неодмінно додають: «Оце ж та, що не розгубилась, що першою під час обстрілу зорієнтувалася, чим і врятувала себе й малят». Дівча як дівча, однак знайомі й незнайомі при зустрічі чомусь розглядають її пильніше, ніж інших дітей. Невідомо навіть чому. Бо ж змін ніяких з дівчам ніби й не сталося, вчиться нормально, батькові, якщо він квапиться, а мама відсутня, Ліда швидко приготує його улюблений стейк і допоможе підібрати краватку в тон, чим Дударевич щоразу пишається перед колегами. Іноді він навіть утаємничує доньку у свої службові клопоти, тим-то й вона вважає, скажімо, що таткові її слід би вже надати вищий дипломатичний ранг і що взагалі краще б йому працювати «по квоті», бо там, де він зараз нарощує стаж, йому доводиться дуже й дуже нелегко. Має вона певне уявлення й про ЮНІСЕФ (Міжнародний фонд допомоги дітям), якому віддає невсипущу енергію Заболотний, і Ліді часом спадає на думку, чому б і татусеві її не прилаштуватися в той ЮНІСЕФ, адже там, за Лідиним спостереженням, люди працюють дружніші й веселіші, ніж будь-де.

Найвідчутнішої травми під час обстрілу квартири Заболотних зазнало фото, колись подароване Соні її майбутнім чоловіком і яке вона відтоді возить з собою по всіх усюдах. Збільшене, воно й тут звеселяло їй вітальню, та й зараз, хоч і висить прострілепе на стіні, цілком зберегло свій первісний весняний настрій: четверо молодих у комбінезонах льотчиків, обійнявшись, стоять веселою групою на польовому аеродромі, стоять по коліна у розквітлих ромашках, засліплені сонцем, — клацнуто їх, видно, перед самим вильотом, коли ось так на хвильку зупинились серед буйнотрав'я ці усміхнені соколи, і серед них у центрі Заболотний, ще зовсім юнак. Вигляд хлопці мають безжурний, руки вільно лежать на плечах один в одного, — така славна вийшла група... Небагато хто знає, що з усіх їх доля пощадила лише Заболотного... Низом через увесь кут фотографії розмашистий напис: «Запам'ятайте нас веселими!» І якраз над тим написом сліди куль.

Соня, накриваючи на стіл і помітивши, до чого прикута моя увага, сказала спокійно:

— Хотіла ті пробоїни пластиком заліпити, а мій не доз-воля... Хай, каже, залишається, як є. Щоб нагадувало. Щоб не забували опускати жалюзі... Таке страхіття пережити. Мій же бачив того кретина, — стишеним голосом додав вона згодом. — Спеціально їздив у поліцію, щоб глянути...

— Ти мав зустріч із тям негідником? — запитую Заболотного, коли він, несучи вазу з фруктами, з'являється в кімнаті. — Що воно хоч за тип?

— Слиняве товстопике створіння, на хімії розгодоване... Цілком сучасний подонок. Зі школи вигнали за тупість, читати ледь тямить, але на горищі, де виплодок цей розважався вінчестером, крім запасу набоїв, було знайдено ще й цілі купи расистської літератури...

— Наплодилося ж їх, — зітхнула Заболотна. — Увечері на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навіть серед білого дня до тебе може вчепитися якийсь патологічний тип або звідчаєний наркоман: осміхом чемності шкіриться назустріч, а з-під плаща вже фінку показує — монету йому дай, бо він гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика... Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти?

— Принаймні тримався він досить нахабно, — сказав Заболотний. — Навіть хизувавсь: зовіть мене терористом... Що це він стріляв, не став і заперечувати. «Нащо ж ти стріляв?» — «А хотів зробити вашим малим комуністам сепрайс!» — (Тобто несподіванку...) — «Для чого сеп-райс?» — «А так... Сепрайс, і все». — І при цьому гидка усмішка дегенерата.

— Звичайно, займатися б цією справою Дударевичу, а не Заболотному, — сказала Соня, — чи й хто інший міг би піти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось відрядити в їхні офіси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємніше — туди неодмінно вашого друга пошлють...

— Ніхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав — він сам зголосився, — уточнює господар.

— Отож... Бо йому найбільше треба! Відмовитись він не вміє! Хоч у пекло, а піде правди дошукуватись... Скажіть, — вона усміхнулась до мене раптом, — чи всі такі скажені виростали у тих ваших тернівщанських глинищах?

Ніби докір, а в словах її чую приховану гордість.

— Довелось нам, Соню, підвозити сьогодні одного хіпі, — певне, щоб змінити тему розмови, став розповідати Заболотний дружині. — Злива, ніч заходить, а він, до рубця промоклий, стоїть на узбіччі, «голосує».

— І ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пічного в машину? — вжахнулась дружина. — Серед них же і вбивці є!

— Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближніх не посягав. Просто людина-квітка. Справді, серед них є такі, що вважають себе квітками. Нам випала квітка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати...

— Певне, ще один бродячий філософ?

— Та схоже... В усякому разі хлопець не пустопорожній, — жвавішає Заболотний. — Деякі його міркування, безперечно, варті уваги. Скажімо, він вважає, що нам, землянам, потрібен який-небудь сигнал із всесвіту чи навіть з'ява позаземних пришельців — щоб нарешті нас об'єднати! В одне зібрати весь геній людства й поставити його на захист плаиети — ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине ціле і зарятує нас як рід!..

Я в подиві дивлюсь на Заболотного: що він приписує тому хіпі? Не говорив же той чогось подібного! А Заболотний, зрозумівши мій подив, весело приспокоюс мене:

— Міг, міг той хлопець і таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому біологічному видові після ночей Брахманових...

— Надто високі матерії, — сказала Заболотна майже недбало, і думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрілом квартири. — Що серед дітей без жертв обійшлося — це таки щастя, хоча за Ліду, правду кажучи, я й зараз не зовсім спокійна. Днями Ліда призналась, яким він їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замість пальців, сидить між скелями хмарочосів і щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицілу гвинтівки...

Погляд Заболотної мимовіль ковзнув по зашторених вікнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час від часу тривожить тут не тільки дитячу уяву...

— Судили його? — питаю.

— Неповнолітній виявився, — каже Заболотний, — тим-то й покаранню не підлягає... Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте... В терориста замаї ерілого.

— Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночі, — відмахнулась і Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стіл з вечерею, щоб усе там було в неї ідеально.

Господар тим часом заходився клопотатися біля бару, вмонтованого в стіну, — видно, для нього це заняття приємне — чаклує над пляшками, як справжній бармен, кривдить лід в келишки, з веселими нотками в голосі допитується в дружини:

— Тобі сьогодні що? Чистий джин чи джин енд то-нік? — Це він вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому слові.

— Мені тільки «енд тонік», — відповідає дружина тією ж жартівливою інтонацією, і вони обмінюються усмішками, бо якесь, видно, тільки їм зрозуміле значення вкладають обоє в це своє «енд тонік».

Є люди, біля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутністю справді зовсім не обтяжуєш... Такі ці Заболотні. Не пригадую випадку, щоб мені було прикро в їхньому товаристві, завжди відчуваєш, що ти тут бажаний, тобі раді, та я певен, що це міг би сказати й будь-хто з їхніх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто «енд тонік», і мені приємно слухати навіть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарешті подав їм звістку, — він у них мореходець і час від часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного... Матері згадалось, як він проводжав їх востаннє, — звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсім один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає літакові вслід, і вже тільки матері дано впізнати його — сонце суцільною плямою лягло на юнацьке обличчя.

— Мені здавалось в той момент, наче на всій землі він там стоїть один-один... Як вартовий планети...

Заболотний, вловивши присмуток у голосі дружини, хоче якось розважити її:

— У сипа вус моряцький висіявсь, а мама ще така молода... Правда ж, молода? — закликає він мепо в свідки.

— Втішай, втішай, — сумовито хитає головою дружина. — Пливуть літа, як вода у ярочку... Змайнуло життя, незчулися й коли...

І вона з ніжністю глянула на чоловіка. — Посивів ото як... Чи не рано ти в мене посивів, соколе мій?

— Саме вчасно, — схмурюється Заболотний. — А ось ти як була, так і є чорноброва.

— Не кажи, наліталась і я, —сказала притомлено. — Іноді вже й спокою хочеться...

— Ну-ну!—вдавано настрожив Заболотний. —Що за розмови: «налітались»? Все в природі створене для лету! Он і хлопці, — він очима вказав у бік фотографії, на своїх нестаріючих друзів. — До цього часу в польоті... Людина летить, летить земля, летить всесвіт зі всіма своїми тай-нощами, і ми з вами, власне, лише частка цього вічного лету, по-суті загадкового, до краю ніким не осягненого. Навіть не відаєм: чи безглуздий він, чи, навпаки, сповнений найвищої мудрості, такої високої, що аж не доступної для нас?.. Летимо — і це є життя!

— Додому хочу, — зненацька призналася Заболотна.

— І чого б то? — вдавано дивується чоловік.

— Там всюди наші, як каже Ліда... І не треба оцих жалюзі...

Заболотний, видно, відчувши потребу вивести дружину в її «мінорів», раптом підвівсь із-за столу:

— Хочете музики?

Доки він клопочеться біля секретера, щось розшукуючи в своєму магнітофонному господарстві, дружина іронічно кивнула в його бік:

— Зараз буде його коронний номер...

— Де ж та касета? — нервово порпається Заболотний уже в іншій шухляді.

— Замість нервуватись краще спокійно повтори оту чаклунську формулу, — весело радить дружина і підказує, ніби в грі, скоромовкою:— «Віддай, куций, бо вдавишся! Віддай, куций, бо вдавишся!»

— Стоп! Віддав, заклинання помогло, — сміється Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась.

Звичними, точними рухами він налаштував магнітофонну стрічку, ввімкнув звук, і ось у цій тиші, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькі, дивні якісь позивні, що, здасться, долинають до пас із далеких світів, десь із пайвіддалепіших галактик...

В кімнаті сталося щось, і це щось подібне чуду:

Коник степовий сюрчав!

Я помічаю, як Заболотні змінились, обличчя в нього і в неї враз проясніли, наче опинились обоє десь-десь і наче інше повітря наповнило кімнату, і вже й ті молоді льотчики зі стіни, що стояли, обійнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цієї музики дослухатись...

— Хобі його, — влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловіка. —Якось привіз записаного перепела, іншим разом — тьохкання солов'я із тернівщанської балки... а це ось, будь ласка, коник виступає...

Ми слухали. Недосяжна галактика тернівщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повітря зіткану музику.

— Це тепер модно, — відгукнувсь Заболотний від магнітофона. — Мелодії коників, різних цикад сьогодні успішно тут конкурують навіть з платівками бітлзів... У нехитрій цій музиці нервовий наш вік шукає для себе заспокоєнь. Та й раніш люди щось у ній для себе знаходили. Анакреон чи хтось інший з античних поетів навіть оду склав на честь ось такого, мабуть, найменшого в світі музики.

Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу, потім знову голосок, і ми спрагло вслухаємось в дивне, ні на що не схоже сюрчання-цвірчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове сухе, сповнене жаркого тріску сюрчання, так чимось торкає душу, затиснуту серед цих опущених жалюзі, серед навислих десь із темряви нічних хмарочосів. Крихітний житель степів, створіння найменше з малих, а який у ньому дух невтомності, дух життя.

— От вам і коник, — сказав Заболотний, коли стрічка скінчилась. — Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!..

XXVIII

Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко звідси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вражає вам душу своєю незбагненною блакитною неосяжністю, де ночі темні, як у тропіках, і лиш по обріях, ніколи не гаснучи, багрово червоніють бунчуки заводських димів...

Там вони мчали у чудові дні середліття. На одній із зупинок Заболотний запитав місцевого пастуха-інваліда, що, однорукий, пас свою корівчину на налигачі попід лісосмугою:

— Чи це тут були колись Фондові землі?

— Можливо. Не чув про такі.

— А траса ця відколи з'явилась?

— Після війни одразу німці полонені її клали.

— Так змінився весь край: де були дикі трави, зараз хліба, хліба...

— Життя йде, аякже.

І вони мчали далі.

Троє їх, подорожніх, вільних, як птиці, людей. Після тривалого перебування в далеких краях, після виснажливої напруги того життя, де все було інше (і люди, і небо, й дерева!), де багаторукі череваті будди упродовж довгих, тягучих літ посміхалися їм з незмінною загадковістю, нарешті мають відпустку, їдуть до моря. До моря, в якому не буде акул!