Geum.ru

Гончар олесь твоя зоря

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

— А мене ось тут, не сходячи з місця, ви могли б змалювати?

— Вас? — І Художник, оглянувши Мину та його сургучем запечатану принаду, важко відвернувся. — Міг би, але не хочу.

І допитайся його, чого не хоче, що йому в Мині не так! Адже перед тим з власної волі малював занепалого від недуги діда Бобрика, який весь вік лимарював у Тернівщині, а тепер, ніби виправдуючись, тільки охкав та бідкався над своїми хомутами:

— Жаль, цього ще ось хомута не доробив. Попросив бригадир з більшого менший зладнати, щоб шию кобильчині не розбивав, а я, здається, й не встигну...

— Чого ж не встигнете, діду?

— На переселення пора... Небіжчиця все частіше себе гукає...

Так от цей дід Бобрик честі з боку Художника зажив для його бороди, бач, фарби знайшлися, а для Мини... Ні відмовляється він розуміти примхи таких ось людей хай вони й володіють талантом.

Свого часу Художник згодився оформити декорації для тернівщанських аматорів сцени — от цю заслугу чи не ейну Мина за ним визнає. Навипрохували дівчата й хлоппі у матерів сирових полотен, позшивали разом з мішковиною й, розстеливши на всю клуню, запросили умільця: намалюйте!.. Три дні топтався він по розстелених полотнах із своїм квачем, весь обляпаний фарбою, невдоволений аж на носа насунувши свого зім'ятого італійського капелюха, зате ж потім Тернівщина вмирала від захвату коли одного вечора клубна сцена відкрилась очам красою лаштунків: і верби, й ставок, і перелаз, і зірки в небі все, як живе!

Місячне марево Художник також ще й досі ловив і Климів бузок не минув, та все ж найбільше душі він докладав щоб змалювати Надьку з дитям, вважаючи, що нічого вищого й достойнішого в житті для митця нема як відтворити красу материнства... Про це ми не раз почуєм від нього згодом, уже в Козельську...

Отже, полюбилась Художникові Романова пасіка: де б не блукав, а сюди заверне. Чимось зійшлися обидва: мандрівник і господар. Сівши на призьбі, неквапом гомонять про дивовижно мудрий бджолиний уклад життя, про закони та звичаї цих створінь, пробують розгадати, чому іноді бджоли пускаються в танець біля вулика після польоту і що означає той їхній танок: чи то тільки знак товаришкам, куди їм летіти, на якій відстані від вулика шукати поклади нектарів та квітковий пилок, чи й ще якась мова є в ньому? Загадкою для обох, бджоляра та Художника лишається також і те, як бджоли в цілковитій темряві ev-лика будують таку досконалу споруду — воскові засіки для меду та квіткового пилку. Звідки бджолі знати розрахунки будівничого? А ці ж їхні архітектурні споруди навіть математиків вражають точністю робіт, ідеальною відповідністю будови своєму призначенню.

— Генії. Незрівнянні зодчі... — тихо скаже Художник, — Звідки це в них?

— Треба буде спитати, — усміхнеться бджоляр.

Загомоняться, а там, дивись, уже й згасли вечірні заграви, тоне степ у синяві літньої ночі, садок стоїть заворожений, безшелесний, всесвіт ніби вслухається в самого себе, зникаючи своїми таємницями в безвістях, десь за межами меж. Дивлячись на мигтіння зірок, що течуть у високостях неба, розважно бесідуючи допізна, ці двоє людей завдаватимуть собі дум про загадковості життя й про ті існуючі поза нами зоряні недосяжності, що мовби позбавлені руху, одначе при спогляданні яких сьогодні кожен із нас майже реально відчуває нестримний політ планети серед нічних світил, невпинний той рух, що розгін йому дала сама вічність.

— Бджола загадка, зірка загадка, а людина хіба ні? Таємниця з таємниць, — роздумує Художник. — Декотрі кажуть: людина — це жмуток м'язів... Але чи то все? Чи не краще б сказати: жмуток м'язів, піввідра крові та безмір душі...

Жодного схід-сонця Художник наш не проспав, така натура. Тільки зазоріє, по-вранішньому запломеніє грай-небо, вже він за роботою. Стоїть по коліна в росах за ровом край садка, підхоплює з того грайнеба пензликом відблиски зорі та на полотно їх, на полотно! На щічки дитини й матері та на розкішні плоди, що разом з листям вінком нависають над ними, скупані в росі, — навіть на листі відблиски грають, — то він їх пензликом обережно кладе... Саме так, за свідченням Клима-фантазера, відбувався творчий процес в того чудодія: зирк на ту, що під яблунею, зирк на схід, злегка пензликом черпне зорі — і на полотно, на щічки дитяткові та його молодій матері.

Ой я знаю, ой я знаю,

Чого мила красна,

Перед нею й поза нею

Впала зоря ясна!

Ой упала зоря з неба

Та й розсипалася,

А Надійна позбирала —

Закосичилася...

Для кого, для чого він малював? Що в нього там виходило? Нікому з тернівщан Художник не показував цієї роботи, тільки Клим Подовий і вдостоївся, всюди потім роздзвонював, яке диіше творіння уздрів він на тій по-дотнинці: ніби Надька, але й не Надька, просто сяйво якесь, яскравіпь кольорів, їхпя гра й переблиски, де ранкова зоря, і роса, і усмішка людини — все поєдналось, як то лише зрідка буває в природі, — ніде, ані в Ковельську, ні навіть у Полтаві серед тамтешніх святих не бачив наш Клим такої краси неземної! Юна мати з-під яблуневого вінка дивиться на дитя з ласкою та любов'ю безмірною й, дивлячись, ледь всміхається кутиками вуст, але — от єй-же-ей! — не завжди вона всміхається, а лиш кояи-не-коли, залежно... невідомо від чого! Про гі її то зникаючі, то знов напливаючі усмішки Клим-дзвонар розбемкав по всій окрузі, а всяка химерія та начаклованість, як відомо, завжди заваблює, тому багато знайшлося таких, надто ж серед жіноцтва, котрих розпалило бажання будь-що подивитись, але тут виявилось — зась вам! Худождик нікому не хотів показати, що там у нього вималювалось на його ворожбитському полотні. Тож і сумніви в декого виникли: чи є там Надька? Та ще й така, що змінює настрій за певних обставин, — залежно від того, хмарно чи сонячно, чи хто яким оком гляне на неї, намальована то всміхнеться ледь помітно, то знов схмурить брови, коли щось їй не так. А може, то взагалі самі тільки вимрійки, плід буйної уяви нашого Клима, що йому і місячно, і теряно, і дощ іде водночас?.. Декотрі з тернівщанських балакух, маючи кривду на Художника за те, що відмовився їм скрині малювати, подейкували, що на його полотні, може, й зовсім нічого не було, може, отак пожив у Романа, поласував медом та яблуками, а тоді зібрав своє не-мальоване малюваннячко та й був такий — збезвістився знов, як бувало й раніш. А якщо й намалював оте диво, що про нього Клим по всіх усюдах дзвонить, то і його не довго втримає, кому-небудь за чарку збуде, а ви потім тільки торопійте, коли десь у жіночому чи в мужеському монастирі раптом серед святих побачите і тернівщанську Надьку, свою далеко не безгрішну кралю степову.

Збезвістився, не з'являвся більше в Тернівщині, однак на цьому не кінчається історія нашого Художника. Вже згодом-згодом доля звела нас із ним, коли ми опинились з Кириком Заболотним у Ковельську, в нашій районній столиці, де один із нас, працюючи в друкарні, крутив схожу на величезну віялку друкарську машину-«американку», а другий, крім коректури, віддавав свок завзяття чудовій районній організації, що звалася МОДР. Тут, у райцентрі, ми зблизились і навіть заприязнилися з химерним нашим Художником. Підробляв він у редакції тим, що з лінолеуму вирізував карикатури на прогульників та розкрадачів, а також на імперіалістів Заходу й Сходу, на отих пузатих буржуїв із викривленими ненавистю пиками, в личині яких перед нами вже тоді поставала сама фашистська вояччина, що й не ховала своїх намірів вигубити всіх нас.

Приносячи до редакції скромні свої творіння з лінолеуму, жодного разу, до речі, редактором не відхилені, Художник подеколи затримувався в нас, заходив і в друкарню подивитись, як ми працюємо, зазирав до складальних кас, що їх він, усміхаючись, порівнював з бджолиними щільниками, тільки ці наші «щільники» не медом налиті, а свинцем, гартом, різними видами шрифтів — курсивом, цицеро та петитами, якими нам праглося відтворити всю бурхливість наших районних буднів... І, звичайно ж, не нектарами, не квітковим пилком тут пахло, а бензином та друкарською фарбою, іноді ж бо ще й тюлькою та цибулею, — це коли хлопці бралися за підвечірок, припрошуючи до гурту й Художника, котрий і в цибулячому лушпинні не промине відзначити якості барвника. Адже саме таким лушпинням фарбують по селах крашанки на великдень, від чого вони набувають шляхетного кольору теракоти...

— Розкажіть, як ви вчилися в київській школі Мурашка?

— А чому, бувши в Академії, найперше вирішили малювати «Місячну ніч на Ворсклі»?

Нашій цікавості немає меж. Перед нами ж людина такого багатющого життя!..

Художник, ясна річ, почував нашу до нього хлоп'ячу симпатію, юними друзями називав він і секретаря редакції поета Кучерявого, що завжди аж бурхав натхненням, і вдатного на різні вигадки парубка-друкаря Івана, і цих тернівщанських, за його висловом, «отроків», що, худющі, як волячі жили, весь день були на побігеньках, бо, крім найперших своїх обов'язків — той у МОДРі, а той у друкарні, — «отроки» не уникали й інших доручень, а їх не бракувало, бо навіть через дорогу, з вікна райкому тебе, довгоногого, завжди нагледить хтось, кому неохота бігти кудись у справі і він шукає для себе надійного кур'єра, отого старшого куди пошлють. А хлопці саме й були такі, бистроногі та безвідмовні, чого ж не випробувати новачка у ролі гінця? Зато й друзів не минають деякі блага, скажімо, через відсутність апартаментів хлопцям дозволяють ночувати в редакції, в цій колишній монастирській свічкарні, де підлога, викладена мозаїчною плиткою, навіть і влітку не нагрівається, така цементно холодна, що спати краще вважалось на редакційних столах, постеливши під себе підшивку «Вістей» чи яку-небудь іншу.

Одного разу, коли Художник чомусь не приніс лінолеумів у домовлений день, нас із Кириком було послано розшукати його й з'ясувати, в чім річ. Ми довго блукали по розкиданому на пагорбах Козельську, аж поки на околиці у котроїсь вдови натрапили на слід нашого маестро. Винаймав він для себе у тієї жінки похмуру хижку-комірчину, де з кожного кутка прозирали занедбаність, нестатки. Все тут свідчило, що для господаря матеріальний бік життя мало що важить. Металеве ліжко продавлене, запилені підрамники купою звалені в кутку, замість рушників, на стінах сіріють дерев'яні порожні клітки, призначоні для птахів. А стіл... Все на ньому впереміш: картони, щітки, овальна дошка з засохлими фарбами і поруч — блюдце щербате з огризком солоного огірка... Художник нашій з'яві неабияк зрадів, його прозорі очі аж сльозами вдячності наповнились, хоча наш візит навряд чи й вартий був такої розчуленості. Дещо нам прояснилось, коли за тим огірком ми помітили ще й чарчину порожню... Вітаючи нас з підкресленою гостинністю, господар запропонував без церемоній сідати на його залізне, з прогнутою сіткою ліжко, воно ж, мовляв, як студентське... Про лінолеуми він не хотів і говорити, похвалявся, що дістав нарешті замовлення, від якого б не відмовився й Мікеланджело: буде розмальовувати стелю й надвівтарну площину колишнього монастиря, що його незадовго перед цим було перетворено у райклуб. Ось там оця рука (він зробив гордовитий жест рукою) зобразить нарешті монументально, з розмахом наших сучасних мадонн — жінок-буряківниць, натуру якраз візьме з отих радгоспних плантацій, що їм кіпця-краю не видно навколо Козельська... Забігаючи наперед, слід сказати, що Художник, взявшись за розпис райклубу, справді захопився роботою і йому йшли назустріч, за його вимогою було збудоване відповідне риштовання, і там він на великій висоті трудився день крізь день, переобідуючи іноді лиш куснем карткового хліба та кухлем води. Оскільки це було від нас неподалік, то у вільні хвилини, зазираючи з Кириком до райклубу, бачили ми, як над колишнім вівтарем потяглися у весняну далечінь зелені рядочки бурякових плантацій, а на передньому плані дедалі виразніше стали проступати могутні жіночі литки поки що невидимих полільниць. На жаль, розпочатий живопис так і лишивсь недовершений, ті жінки з товстими фламандськими литками проіснували більше у видіннях майстра, в реальності ж вони якось туманно розпливлися серед плантацій недомальованими напівжінками, в обрисах їхніх тільки вгадувались похилені в праці прекрасні, налиті здоров'ям постаті, — довершити ж величезну свою роботу Художникові так і не судилось: чи відповідну натуру нелегко було знайти того тяжкого року, чи стали йому на заваді інші причини, нам не відомі, можливо, навіть оті щедрі аванси, які йому видавались і готівкою, й картками на продукти, щоб, звичайно ж, потім перейти на поживу зеленому змію.

Художника ми застали вдома якраз після авансу, в стані його матеріального розквіту, він висипав перед нами просто на ліжко чималу купу пряників: «Хлопці, вгощайтесь!» — а сам до них і не доторкнувся, рука його з ледче помітним тремтінням потяглась до карафки на потемнілій дерев'яній поличці, і він щось там без чарки сьорбнув, одвернувшись од нас соромливо.

Завваживши нашу цікавість до найбільшої з пташиних кліток, Художник пояснив нам, що донедавна в ній мешкав його вірний товариш — перепел степовий, якого й ви не раз чули в житах, а тут він підпадьомкав на всю оцю комірчину, звеселяв Художникові душу... Навіть сусіди до перепела звикли були, людям подобалось, що він їх будить уранці, хай надворі хоч що — хуртовина чи дощ, а він таки підпадьомкне на світанні бадьоро, і ось тепер нема: доки малював буряківниць, хтось, мабуть, голодний клітки потрусив...

— Тож можете уявити моє горе, хлопці. — Думки його, і гідно, зараз були тільки про перепела. — Самота вона і є самота...

Не до лііюлеумних карикатур, звісно, людині в такому стані. Мабуть, крім того, діймав Художника ще і якийсь фізичний біль, бо дихав він хрипко, утруднено. Хотілося чимось йому допомогти, але чим? Щоб дати людині спокій, it зібралися йти, але Художник сам нас затримав:

— Побудьте ще.

Ось тоді ми й зважились запитати, до ж та картинка, па якій нашу тсриівщанську Надьку було намальовано, чи яе можна бодай одним оком глянути на неї. Дуже кортіло упевнитись: невже справді володіє вона отими фарами, чудодійною здатністю хай навіть уявно, хай навіть на однісіньку мить ожити в усмішці, ледь помітно ворухнути кутиком уст до тебе з полотна або, навпаки, рвсподіваним смутком повитись?..

— Розуміємо, що це секрет, — ніяковіли ми, — але ж нічого їй не станеться...

Він усміхнувсь хитрувато, підморгнув хмільним своїм оком.

— Стривайте... Спершу добудьте мені з-під ліжка отой фоліант...

Поклавши перед собою на стільці запилюжений важез-дий альбом, став нам показувати в ньому чиїсь картини, пояснював тайнощі форм, світлотіней, гомонів щось ніби в напівзабутті про дивну життєвість міфологічних сюжетів з німфами та сатирами, — він сипав іменами, що ми їх, невігласи, раніше й не чули.

— До кого через тисячу літ усе це перейде? — запитував він мовби сам себе, — До кого помандрують ці шедевра віків? Адже Мадонни створювались для того, щоб випромінювати радість на всіх живущих, і самі б вони мали бачити довкола себе світ радості, — це ж так, хлопці?

Ніби когось згадавши, поскаржився нам, що чимало дюдей живуть спрощеним, бездуховним, майже примітившім життям. Розпалюють у собі ворожнечу та ненависть навіть тоді, коли цього можна уникнути. А природа ж так подбала про нас: дала все необхідне для того, щоб людині не знати страждань... Наблизитися до щастя...

— А ви? — запитав його тоді Кирик. — Чи наблизились? рам багато хто співчуває: такий, мовляв, чоловік, а ходить, як старець. З талантом, а страждає весь вік.

— А може, я хочу страждати? — посуворів Художник. — Може, в цьому потреба моєї душі? Але не подумайте, що перед вами той, хто не вміє радуватись життю... Бурлака, ну й що? Хто шукає, тому завжди бути в дорозі. Людина й далеч доріг, їй відкритих, — оце гармонія... Птах у небі, весняний вітерець навстріч, простір полів, Заквітчаних колоссям та квітами, — оце суттєве, друзі мої, а решта все марнота марнот!..

Малювати, творити прекрасне — це, він вважав, написане йому на роду, заповідане від матері, покликано його у світ барв силою нездоланною, якимись загадковими збудниками, що для них він і ймення-назви не прибере...

— Бачили ви бджолу, як вона, забравшись у гарбузову квітку, втонувши в золотому пилку, аж стогне там від щастя та насолоди — знайшла, що шукала... Божественна для неї мить! Може, апофеоз життя... Звісно, могла й не долетіти, могла й загинути на льоту... Ну й що? Де пошук, де політ до прекрасного, там природа страху не відає, ось у чім річ... А художник, хлопці, так само шукає свої нектари, свій апофеоз... Коли ж маєш мету заповітну, то що тобі всі оті незлагоди житейські?..

А згодом звертався до Кирика:

— Хотів би я тебе змалювати в оцій твоїй юнгштур-мівці. — Кирикові тсоавіахімівська юнгштурмівка справді личила, наче й шилась на нього. — Тільки вийду з кризи, — обіцяв Художник, — спробую десь тебе втулити в райклубі, може, навіть у тому куті, де колись Георгій Побідоносець розчавлював потвору... Дивлюсь на вас! які ви ще юні!.. А звідти грізні заходять хмари... Я до тих часів навряд чи доживу, а вам ще доведеться за правду постояти. Он палять рейхстаг... Димитрова судять... О, вам ще буде та буде випробів, хлопці...

— А ми не боїмось, — казали ми йому. — Ми хоч зараз... На значки ГПО вже здавм...

— Знаю, не полохливого роду. Тож хай вас оця береже...

І тоді ми вперше побачили в нього добуту з-під картонів Мадонну, ту, що на білосніжній тарелі, у вінку із синіх волошок...

Однак це ще не була Надька. Ми запитали про неї:

— Де ж та?

Художник підійшов до лежанки, покопирсався в запічку серед свого мотлоху, і враз щось сяйнуло перед нами стягою ранкової зорі...

— Ось вам моя Мадонна...

Впізнали ми її одразу, нашу вишневощоку Надьку, стоїть, тримає мале дитя біля грудей. Вся вопа мовби оповита тихим сяйвом материнської відданості, любові й злагоди, а блискучі яблука над нею з-поміж листя нависають таким рясним вінком, наче все небо вродило ними і роса ось-ось із них скапле разом із соковитим цвітом вранішньої зорі...

Не могли ми й слова вимовити від захвату, заніміли, вражені, і явно помітили, як вуста її ворухнулись в усмішці, зверненій до дитятка чи, може, й до нас.

Так оце вона, оце його заповітне творіння... Свіжа й барвиста стоїть наша степова Мадонна під яблунею, злегка схилившись до своєї славненької, в білій льолі дитини, їй віддана вся ніжність, вся дума-задума, що нею промениться материнський, сповнений тихої ласки погляд. І найбільша сила картини була якраз зосереджена в цьому погляді молодої матері: дивишся і бачиш, що нічого, крім немовляти, зараз для неї на світі не існує, є лише це крихітне життя, і вона його мовби чатує, оберігає поглядом від якихось напастей, від невідомих, нікому не чутних ще небезпек, що, може, тільки вона їх і передчуває своїм материнським інстинктом...

Надька Винниківпа, своя ж тернівщанська людина, стала живописом, може, навіть самим безсмертям стала — щось подібне ми відчули тоді, хоча, певне, думалось не такими, як нині, словами...

Отже, помилились сільські наші балакухи, ті, хто піддавав сумніву саме існування картини, а якщо і є вона, мовляв, то ненадовго, той мандрівний невловидуша і цю свою замальовку збуде комусь, як припече похмелитись. Одначе ж не збув, не пустив за вітром, береже як найдорожчий скарб у цій своїй комірчині... Художник наче й ждав, що ми будемо так вражені його творінням, заполонені стоятимем, занімівши в чарах. Тим-то зовсім спокійним, буденним голосом він став пояснювати:

— З усіх Мадонн тільки в Луки Кранаха є вкомпоно-вана так — під яблунею. Одначе в мене, я вважаю, вона вдаліша вийшла, — казав він без усякої скромності. — Моя живіша... Хто розуміє живопис, той належно оцінить і оце освітлення, і оцю соковитість, насиченість барв...

— Вродила ж вам наша Тернівщина, — пожартував тоді Кирик Заболотний. — Не станете ж ви заперечувати, що барви ці з наших полів та байраків? І саме це освітлення та роса...

— Звичайно, все це ваше, — посміхнувся Художник на Кириків жарт. — Вам і належатиме.

А поки що його творіння, в ганчірку сяк-так загорнуте, знов зникло в запічку серед купи мотлоху.

Справді, — як мить видіння, подарована вам хмільнень-ким цим чаклуном...

Лише згодом пішла чутка, що приїздили до Художника представники з столичних музеїв, з одного якогось і другого з наміром придбати твір, але чим кінчились їхні переговори, так і не знав у Козельську ніхто.

Пізніше, кота вже були ми студентами, а радістю перечули від друаів з Козельська рваного майстра: знов яібито взявся він за своїх «Буряківниць» для райклубу і нібито добре кладеться робота, ходить старий по селах, шукав типаж... Порадувались мя його відродженню. А потім зненацька трагічна звістка з Тернівщиниі в люту хуртовину кудись пробиравсь уяечі наш Художняя, і поблизу колишнього Романового хутірця знайшли його в снігу закоцюблого — в тім же вічніти плащі й капелюсі, a за пазухою, чепурао вакутана в таогаірочку, приберігалась для когось ота безсмертна картинка, що й серед снігів не втратила яскравої свіжості барв, — тільки на вустах зображеної замість усмішки з'явилась скорбота, а на щоці — велика, наче жива, сльоза.

Куди він прямував, та ще зимової ночі, звідки йшов і що його погнало крізь наші степи в таку завірюху — ніхто цього пояснити не міг, і понині це залишилось загадкою.

Привезли замерзлого до сільради, склади докумеят ітро нещасну пригоду, належним чином заактували і мольберт, і фарби, що їх мав при собі Худенсиик, і энаидеду в нього біля самого серця нашу тернівщанську Мадонну, — було її потім передано до міста, і там десь серед тисяч експонатів у сховищах, у запасниках загубились її сліди... Чи, може, не так уже й затуб-ились? Учасники визволення Харкова добре пам'ятають, як фашисти палили при відступі картинну галерею. Готували підпал ретельно, бензином ів каністр поливали всі поверхи, а біля виходу з галереї було виставлено ще й спеціальну команду автоматників, котрі мали стріляти по кожному, хто спробував би вихоплювати картини з вогню... Для чого був потрібен цей підпал, ней з усіх поглядів безглуздий акт вандалізму? І чи тільки чиєсь потьмарення звершувало його, сліпа озлоба приречених? Чи, може, якраз у полум'ї мали зникнути сліди злочинів ще раніших, сваволя грабіжників вищих, які, ще заздалегідь пограбувавши галерею, найцінніші експонати встигли-таки відправити на Захід?