Geum.ru

Гончар олесь твоя зоря

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   33

— Не так воно все просто, хлопці, в житті...

Заболотний застав Ялосоветку в рідній хаті, на сторожі батьківського вогнища. Для Заболотного на той час дипломатська його дорога вже була визначена, але додому він прибув ще в льотчицькій формі, і це для сестри стало найбільшим подарунком і гордістю, бо ж саме таким ждала вона, та що вона — ждала вся Тернівщина свого уславленого сокола! Єдине, за чим шкодувала Ялосоветка, що Микола не міг цього бачити, — МТС якраз послала його у відрядження, добувати запчастини...

— Бо доводиться ж по гаєчці збирати трактора для Тернівщини, — з веселими слізьми на очах розповідала братові Ялосоветка. — Та й ми з тобою могли розминутись, бо я тепер на фермі, на роботі постійній, не щодня вдається й додому вирватись, деколи і ночую в тамбурі або в червонім кутку — у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти повинен би, Кирику, її знати, — і вона повела на брата лукавим, багатозначним поглядом.

Виявляється, квартирує в Ялосоветки молода вчителька, що її недавно направлено до Тернівщини відновлювати розполохану війною школу. А перед тим, як прибути сюди на вчителювання, дівчина ця певний час працювала в Козельську вільнонайманою в госпіталі — рядовою санітаркою, та ще й донором була, кров здавала для поранених бійців. А коли госпіталь виїхав, то куди ж їй? Вибрала Тернівщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст про її квартирантку. А родом новоприбула десь із-за Дніпра, із Вузлової, і коли Ялосоветка це сказала, я помітив, як Заболотний зблід.

— І звати її Соня? — запитав він, ще більше бліднучи.

— Софія Іванівна, ти вгадав, — сестра посміхнулась.

— Де вона?

— Пішла по солому в степ, ти ж знаєш, паливо в нас яке... Аж із Романівщини носимо... А я ще з посилками не впоруюсь, бо недавно мене глиною привалило, досі не видихала, — Ялосоветка й це сказала майже весело.

Вирішено було йти на розшуки і — негайно! Ялосоветка не стримала усміху, спостерігаючи, як брат хапкома себе причепурює, ремінь па шинелі поправляє, щоб ані складочки зайвої...

Ось так ми тоді опинились з Кириком у пашім степу за селом... Осіпь була, сіялась мряка, галич вигравала в полях надвечірніх, в тих самих, де ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сірий, непривітний простір. Нічого не було похмурішого за ті післявоєнні задичавле-ні осінні степи, коли залізо війни, скручене, обгоріле, стирчало в бур'янах, і окопи ще не всюди в полях було позагортано, і прибиті дощами, темні дредноути скирт ледь бовваніли осадисто, ніби напівзатоплені кораблі, в осінніх туманах.

Колюче терниння темніло в тім вибалку, де перед війною можна було ще знайти серед пеньків напівобвалений колодязь, купу саману, порослого бур'яном, де й тоді вас зустрічав обгризений худобою терпкий-претерпкий терен, що, невідь-звідки з'явившись, розрісся й до пізньої осені висів на колючках синім дощем... Звичайно ж, це була Романівщина, той пагорб і той самий видолинок, що ніби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось, ніщо вже й не дістає, крім тернищ та туманів. Щоправда, й раніше туман тут деколи стелився низом — навіть улітку, бувало, ночами сріблиться при місяці довкола Рома-нового садка.

Отже, йдемо ми з Кирилом тим степом, де чиїсь пристрасті блукали задовго до нас, де інші під зорями ходили, сміялись, ревнували, любились, де Романова бджола колись гула і жита красувались, перевиті волошками та березкою, де щозими, шугаючи в снігах з запаленою звіздою вгорі, несли ми крізь ніч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радість... Зараз тут вечоріє, мжичить, і за плечима у нас фронти, шинелі, важкі від дощу, і скільки ж із нас сюди вернулось, — порожньо в полі, ніде нікого, навіть жодного зайця не випужали, не вискочив куций із кураїв.

Тоскнота!

Та ось, відділившись від далекої скирти, суне нам назустріч темна якась купа, суне солом'яний танк!.. В'язанка трухлої, зчорнілої від дощів соломи, мовби сама собою, без нікого, гороїжачись, поволі рухається крізь ранній присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсім не видно, його з головою накрила солом'яна темна копиця, вона рухається стежкою справді ніби без сторонніх зусиль, лише догадуватись можна, що там унизу, під розкуйовдженим шатром соломи, є ж таки хтось! Хтось маленький, до неймовірності зменшений, мало не до землі придавлений осіннім цим тягарем, уперто дибає стежиною в солдатських, обліплених грязюкою кирзових...

Сходячи зі стежки, ми дозволяємо собі невдалий, як тепер ясно, жарт:

— Стій, хто йде?

І тоді з-під в'язанки звелося до нас, відкрилось зіжмакане болем, мовби столітнє, обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе, були — молоді! Так змучено й жалібно дивились вони на нас, струменями світла струмували з трухлої соломи, відкрито і якось аж винувато сяяли до Заболотного своїми двома небесно-синіми змученими сяйвами...

— Софійко, це ти?

Я й досі не певен, чи він її тоді впізнав... Бо ж як було впізнати в цій нещасній ту, зовсім юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впізнати зараз її в цій до краю змученій жінці, що, придавлена тягарем, купою чорної позаторішньої соломи, ніби з-під землі дивилась на цього бравого майора посеред стежки, дивилась, а очі все їй наливались і наливались слізьми. Така змученість обличчя, а очі сині, молоді, і дивляться вони зараз на Заболотного аж злякано, благальне.

— Софійко!!

— Таки впізнав...

І гіркий усміх поповз їй по устах, скривив болісно все обличчя, на мить зовсім зістаривши його.

Такою тоді постала перед нами Софійка... Не до того було, щоб з'ясовувати на цій стежці взаємини.

— Ану-бо, дозволь!

Заболотний найперше вивільнив Софійку з-під в'язанки, відсторонив її різко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелів мені піддати, і вже мокра трухлява копиця опинилась у нього на плечах.

Так з тією копицею на своїх золотих майорських погонах і промарширував через усю слободу, через балку до батьківської хати у глинищах.

Всю ніч просиділи ми тоді втрьох за розмовою. Осіння негода за вікном глухо шуміла вербами, дощ стікав по шибках, і голос Софійчин теж наче стікав тихо, сумовито... Мати померла. Батько так і не повернувся, і ніякої вістки про нього, хоч подавала запит навіть у Міністерство залізниць, у відділ кадрів... Брат влаштувався працювати на Вузловій, а Софійці, після того, як госпіталь виїхав, запропонували школу, і ось вона опинилась тут...

— Кажуть, ти й донором була? — питав її Заболотний.

— А що такого? Багато ж було... В госпіталі до мене так добре ставились. Один офіцер, коли виписувавсь, навіть сватався... — її усмішка при цьому вийшла зовсім гіркою, негарною.

Софійка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою, відчувалося, що вона не боїться виставити себе перед ним у невигідному світлі, певне, вважаючи, що її вже нема для нього і те, що між ними було, також не існує, і ніколи його не повернути. Відчувалось, що вона ще й зараз тяжко переживає втрату матері, не вдається ще подолати їй свою теперішню самоту, признавалась, що тільки й відради, коли Ялосоветка вдома, але ж це не щодня буває, ось і зараз зосталась ночувати на фермі, бо ходити звідти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досі нога болить після тієї пригоди в глинищах... Розповіла співчутливо квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, і що зовсім випадково люди врятували її, — першими діти помітили, що коняка з возом біля глинища стоїть, а з людей нікого нема. Якби не діти, то, мабуть, не скоро догадались би кинутись, а так встигли, відкопали, хоч і ледь живу... Ціла гора глини на неї зсунулась, аж не вірилось, коли добули з-під завалу: стільки в землі людина пробула — і все-таки дихає...

Заболотний, слухаючи про сестру, невідривне дивився Софійці в обличчя, в оті її небесно-сині, вдивлявся, мовби відшукуючи в них якісь знаки, вловлюючи якісь змигки, що додались би до її слів і щось для нього важливе підтвердили б. Коли Софійка поправляла гнотик у мигавці, Заболотний уважно стежив за її маленькою струдженою рукою, потім знову поглядом ніби щось шукав в Софійчиному обличчі.

— Погана я стала? — зненацька запитала Софійка, вловивши на собі цей настійливий погляд, і усміхнулась тим своїм гіркуватим, як від терпкого терну, усміхом. І сама ж відповіла: — Горе нікого не красить... А ось ти не дуже й змінився, — додала вона, хоч і не посміла дивитись в цей час на нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокійно, мовби відсторонено так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в госпіталі, а тепер він ось уже виписаний і йому дорога своя, а їй — своя.

— Так от, — раптом нахмурився Заболотний, спідлоба глянувши на Софійку. — Поїдеш зі мною.

Перша її реакція була — сполоханість, переляк. Щирим страхом і розгубленістю розширились їй очі. Що він каже! Хіба таке може статись? Заїхав на хвильку, десь там він вчиться в дипломатичній, має свою, в усьому визначену дорогу, і раптом таке почути від нього...

— Згарячу це ти... Не подумавши.

— Ваші вагання, товаришко донор, тут ні до чого. Він ждав ще від неї слова, а вона німувала вся в роз-бентеженості, а за вікном так тужно шуміло осінню, вітром, дощем, завівало звідти такою негодою на цю маленьку хатину в глинищах з її теплим каганчиком... Софійка сиділа понурившись. Потім підняла голову, очі, налиті болем, стривожено синіли, і, здавалось, чути було сполоханий стукіт серця, що вискакує їй із грудей...

— Ні, Кирику.

— Яке може бути «ні»?

— Кажу ж: це ти згарячу. Він аж спалахнув:

— За кого ти мене маєш? По-твоему, тільки ти ждала?..

— Я вже й не ждала... Ждала душа.

— А моя ні?

Софійка невідривне дивилась на Заболотного. І враз:

— Нащо я тобі? Глянь, якою я стала... Звелася ніна-що... Ніяк із хвороб не вилізу...

— А медицина нащо? Крім нашої, е ще й індійська, тібетська... На світі є лікарі, незгірші за наших шептух та знахарох, що переполох колись так впевнено нам, малим, виливали, — тим-то й страху не знає Тернівщина.

— Тобі жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе.

Сама ніжність була тепер в її погляді, бездонна глибінь ніжності, дівочої, вдячної.

— От і поїдеш зі мною, — рішуче сказав Заболотний.

— Бути тяготою, баластом... Ні. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи пара я тобі? — І навіть пожартувала: — Бо ще й на тебе заяву напишуть: сокіл повітряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собі окупаційну взяв...

— Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат...

— Ні, прошу, не треба більше про це. Так ні до чого вони й не домовились того разу. Вдруге приїхав Заболотний у Тернівщину навесні, на свято Перемоги, коли саме вишні всюди цвіли і терни забіліли під сонцем по всіх наших байраках. Весна багато що скрашує, сила життя найглибші затягує рани... вишневому цвіті тонуть біленькі вдовинські хатки, а самі вдови в чорних хустках, суворі, мов піфії, сидять край шляху при в'їзді в Тернівщину на купках каміння (давно домагалась Тернівщина кам'яної дороги, і ось вона j прокладається нарешті, — саме тягнуть її через слободу J кудись далі, на Озера). В такий день і з'явився в Тер-•' нівщині Заболотний. Пройшовся в парі з Софійкою по толоці, навідав із нею наші глинища та балку Солов'їну, де все о цій порі тьохкало та витьохкувало, а ранок наступного дня вони вже зустрічали удвох на станції залізничній. Колгосині коненята клишоногі, освітлені високою вранішньою зорею, ще до схід сонця привезли їх на ту саму станційку, де колись Микола Васильович сподівався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невідома рука відкривала семафор під зорю, в далекі несходимі світи.

XXIV

Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцію знаходимо в передмісті, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на чималій відстані один від одного, а вуличка між ними вся в розкоши-стих, охоплених багрянцем кленах, — ми ніби потрапили в якийсь тунель з багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась край великого парку, що, можливо, далі переходить у ліс, вся земля попід деревами всуціль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджається, ми, зупинившись осторонь, розглядаємо могутні дерева, їхні крислаті, наскрізь просвітлені сонцем шатра в цих ранніх, тілесно-теплих багрян-цях. Незвично: в повітрі ще літо, а в парках усе палає... Опалому листю тут не дають залежуватись. Між деревами галявиною посунула спеціальна машина, звихрила цілу бурю листя, здійняла вище себе червоно-багряну заметіль, а де пройшла — за нею вже ні листочка, знов тільки зеленіє стрижена щітка газону. Дітвора цього передмістя теж має сьогодні чим клопотатись: уподовж усієї вулички чути дзвінкоголосий переклик, чепурненькі хлопчики та дівчатка згрібають навпроти своїх котеджів листя, пакують його в мішки-беки з міцної мутно-білої синтетики. Не звертаючи уваги на дітвору, вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована молодиця-негритянка — вся голова в бігуді, однак вийти в такому вигляді на люди для неї, мабуть, звичайна річ — несе свої цяцьки на голові, мов корону. А діти як діти: нагорнувши кучугуру листя з-під кленів, самі ж її давай і розтовкувати, «пірнають», мов з берега, занурюючись у шелестюче листя з головою. Потім, певне, когось загледівши, чимдуж кидаються до роботи, ще старанніш натоптуючи листям свої поліетиленові беки... Заболотний уважно стежить, як зникає кленове листя в каламутно-білих мішках, декілька напхом напханих беків уже лежать під деревами, готові до відправлення.

— Ось так воно, Лідо, — зауважує мій друг, — навіть красу осені та мерщій у торбу синтетичну... Сьогодні й вивезуть і разом з мішками попалять.

Ліда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода їй того кленового листя і що, може, хотілось би їй теж зараз «попірнати» в ньому, пустуючи з дітьми.

Це вже починається околиця того міста, куди ми поспішали з досвітку, де в одній із кімнат багатющого тутешнього музею перед нами постане Мадонна... Уявляється нам вона близькою до полотен відомих майстрів, мабуть, відчутна буде в ній школа ота або ота чи, може, постане якраз у свіжості новизни й неповторності: намальована соковитими, яскравими фарбами на небесно-блакитному тлі, під яблуневою гілкою, обтяженою плодами, хай би, однак, хоч віддалено нагадала собою ту нашу козельську пречисту, що першою відкрилась нам у дитинстві і що й досі стоїть перед очима кожною своєю барвинкою, виразом, настроєм. Злилася з малям усім своїм єством, до чогось дослухається й дивиться просто на тебе, наче каже: «Я ж знаю про тебе все». В її материнському погляді знаходиш ласку, глибінь любові, стриману материнську гордість за своє дитя і ледь вловимий смуток якоїсь, тоді нам ще не зрозумілої тривоги... З виду смаглява, наче пригоріла десь від близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як і на тій порцеляновій, що ми колись бачили в художника і що була обкинута зверху ще й наївним віночком із синіх волошок, наче сплетених котроюсь із наших тернівщанських дівчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невідомого майстра — так сповіщала преса. Десь у Європі її придбано, з належними запобіжними заходами переправлено через океан, і ось вона поповнила тут багатюще зібрання — колекцію світової слави, — будь ласка, можете дивитись... Де саме й від кого придбано твір, який шлях він пройшов, перш ніж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навіть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провінційних Мадонн, подеколи зовсім рідкісної роботи, що їх у роки війни викрадали фашисти з обласних наших музеїв та повивозили на Захід... Козельську нашу теж було викрадено, і досі ніде її не знайдено, зникла безслідно, — чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разі, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним із мотивів нашої подорожі.

Одна з найславетніших галерей, заради відвідин якої ми такий довгий здолали шлях, — нарешті ось вона, перед нами. Притулимо десь, запаркуємо свого б'юїка, струсимо з себе дорожній пил і підемо, впиваючись, блукати серед шедеврів... Мадонна — поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутніх, помпезних колон, над якими вгорі в'ється по горизонталі химерія ліплень... Стережуть Мадонну воїни в шоломах, в туніках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якісь свої давні античні конфлікти.

Однак, що це?

— Здається, нас тут чекає «сепрайс», — каже Заболотний, виходячи з машини.

Саме під тим фризом з античними богами та воїнами в шоломах, серед могуття колон, біля важких, окутих міддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, ніби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб їх було видно кожному, хто прямує до музею...

— Пікет! — першою догадується Ліда. — Вони страйкують! Бачите: «Strike! Strike!»

— Веселенька історія! — каже Заболотний, коли ми, зійшовши з дороги, зупиняємось перед музеєм. — Це ж угадати момент! От вам і «сепрайс»...

Приховуючи досаду, він мимоволі всміхається в той бік, до страйкарів з отими їхніми таблицями, що справді схожі на грифельні дошки, якими колись і ми в школі користувались. «Страйк!» «Страйк!» Страйк!» — біліє на кожній із таблиць. Страйкарі, як нам здається, зумисне повертають їх саме до нас: читайте, мовляв... І хай вам буде відомо, що сьогодні тут до музею ходу нікому нема. Пікет страйкуючих утворив між колонами досить мальовничу групу, в центрі якої виділяється життєрадісна, з розкішними формами просто ж красуня-мулатка, — густо-смаглява, ніби щойно з тропіків, мадонна з немовлям! Єй-же-єй, чимось на Винниківну схожа... Чи що смаглява така та високочола, чи що, пригортаючи немовля своє до грудей, всміхається з-поміж колон до нас так привітно, як і та, що стояла під яблунею, коли ми приходили до колодязя пити?

З цією зичливою, відкритою усмішкою мулатка, видно, стежила за нами від того моменту, як ми вийшли з машини і як усі троє неквапом підіймались широкими центральними сходами, доки опинились біля самих колон, де чатують свою пишну браму страйкарі. Невідомо, хто тут був старшим, але ця повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарів на самій видноті, з виглядом веселим, безбоязним тримала своє арапченя на руках, а друге, трохи більшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матері біля ніг, розглядало нас дуже зацікавлено, але без ворожості.

— Як тебе звати? — запитав Заболотний хлопчика по-англійськи.

— Ай ем Джонні, — гордовито ткнуло себе в груди хлопченя.

— А я Кирик, — ткнув себе в груди й Заболотний. — Кирик, запам'ятаєш? Як навчишся писати — напиши: з якого боку не візьмеш — все буде Кирик та й Кирик...

Страйкарі, видно, були люди з гумором, їм подобався цей тон розмови і процедура знайомства. Кирик — навіть і їх зацікавило це ім'я, справді дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим...

Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей.

Більшість страйкарів становили жінки, чорні й білі, поміж ними вирізнялась ясним личком навіть елегантна японочка, — жіноцтво, певне, переважало серед працівників музею, і хоч удатись до страйку спонукали їх, видно, причини серйозні, проте страйкували вони якось весело, ніби знайшли в цьому спільний відпочинок: матері поприходили сюди з дітьми, серед маленьких страй-карчат тулився і симпатичний песик, він теж мав па шиї табличку: «Strike!»

Джонні, осмілівши, відійшов від матері й поважно під-тупцював до нас, не зводячи погляду із Заболотного, — видно, цей привітний, коректний містер Кирик чимось привабив малюка.

— Музей зачинено, ми страйкуємо, — по-англійськи пояснило хлоп'я Заболотному.

— Річ серйозна, — всміхнувся Заболотний і, звернувши погляд на матір хлоп'яти та інших дорослих, додав, що для нас це несподіванка, бо ми люди подорожні, їхати вдалеку, спеціально, щоб побачити слов'янську Мадонну, їхній новий шедевр...

— О містер! О Мадонна! Ми встигли полюбити її! — темпераментно вигукнула мулатка і, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою скоромовкою, що тільки и можна було зрозуміти: пошкоджено Мадонну! Йожем порізано! Ще одне варварство! Він був із ножем!

Помітивши, як ми пригиічені почутим, інші пікетниці стали навперебій втішати нас, е надія, мовляв, що полотно невдовзі буде реставроване, за справу беруться першокласні фахівці, хоча прикро, звичайно... Але що могла вдіяти доглядачка, їхня старенька Фанні? Ніж біля обличчя, з переляку вона знепритомніла, а тепер всю провину адміністрація перекладає на неї! Звільняють людину з роботи... І це вже ке перший випадок! Торік полотно голландського майстра теж пошкодив маньяк, — розвелось їх тепер, психопатів...

Дедалі трудніше стає музейним доглядачам: платня мізерна, ціни ростуть, та ще й від маньяків та гангстерів життя нема! Адміністрація ж навіть про елементарну безпеку для персоналу не хоче подбати...

— Ось ми з нею і пікетуємо! — сказала молода мати-мулатка, пригортаючи маля до грудей, і все лице відкрито осяялось усміхом, аж ніби й не відповідним до цього моменту. Наче облилась сонцем — така була у своїй щирій привітності та темношкірій південній вроді. Ну чим не Вишіиківна наша, коли вона, було, засмаглявіє після жнив, стане аж чорна від серпневої смаги...

Джонні в цей час подав гук остороги: внизу, саме підкотивши, зупинився перед музеєм блискучий «кадилак», і з нього вийшло поважне сімейство, теж, видно, з наміром оглянути мистецькі скарби. Сходами впевнено підіймалися в парі -- солідний, огрядний містер під руку зі своєю довгов'язою дамою, а з боків їх супроводив цілий виводок рудоголових угодованих бебі в коротких штаппях. Містер, ведучи даму, ступав просто на гурт пікетниць, ступав з невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'являється на рингу з цілковитою певністю в перемозі. Його, здається, тільки й цікавили оті великі різьблені двері з червоного дуба, окуті в залізо та мідь, вони й самі були витвором мистецтва, стояли по замкнені, навіть трохи відхилені, — ніби чекали, щоб і зовсім відчинились, зробивши виняток для такого поважного містера, чиї меценатські пожертви, можливо, якраз становлять для музею левову пайку його бюджету...