Гончар олесь твоя зоря
| Вид материала | Документы |
- Олесь гончар людина І зброя, 3413.72kb.
- Олесь гончар берег любові, 2417.28kb.
- Іван Макарович Гончар, 76.57kb.
- Війни відображена також І в творах багатьох композиторів-сучасників воєнної пори. Музичні, 68.64kb.
- Приказ № от 2011 г. Рабочая программа учебного курса «Твоя Вселенная» для 5 класса, 169.25kb.
- Просвещение в допетровскую эпоху, 158.41kb.
- Программа факультативного курса «Твоя профессиональная карьера», 122.32kb.
- Маргарита, 2385.34kb.
- Автор: Красик Олесь Юрійович Зміст, 280.05kb.
- А. С. Пушкина Инновационно-методический отдел «Такая служба твоя, поэт…» методические, 205.04kb.
Хоч як дивно, Дударевич одразу ж послухався владного тону цієї диктаторки, пройшов і сів на вказаний йому, безперечно ж, електричний стілець.
— Рятували, везли і така ось віддяка, — мовила Тамара ображеним тоном у бік чергової, і та, відклавши папери, глянула на неї, мов на потенціальну, хоча ще й не викриту до кінця злочинницю, неприязнь до якої вже можна було й не приховувати. «Типова тунеядка, гультяйка-курортниця, хіба ж не видно?.. Джинси нап'яла, жене на курорт, а вже така циганкувата, ніби а курорту. Смага круглий рік з неї не сходить. Кварцом, мабуть, ще кварцується...»
Чергова обвела всіх трьох вивчальним, наметикованим поглядом. Вона навіть не вважала за потрібне втаювати свое невисловлене, але тверде звинувачення їм. Вона таки стерегла їх, взяла під варту, відповідала за них перед кимось, як за цілком можливих убивць. З такими не піде вона ні на який компроміс, ні за якого хабара не випустить звідси! Можна було подумати, що все життя ця особа мала справу не з хворими, а з підсудними, а підслідними і добре знає, як із ними повестись; бо навіть коли б і хотіла, не має вже права випустити їх з-під нагляду, доки не передасть у руки правосуддя.
Лише Заболотний не звертав на чергову ніякої уваги. Втомлений, з посрібленими скронями, з темними підковами під очима, сидів, схилившись, у глибокій задумі. Тамара до цього мовби й не помічала, що скроні йому вже іскряться сивиною, і що така незникаюча складка горя пролягає між насуплених брів.
— Ви шкодуєте? — нахилившись, запитала його стишено.
Заболотний не відповів, ніби не зовсім і збагнув суть запитання. Бо, власне, за чим він міг шкодувати? Що вибрав саме цей варіант в ситуації, яка склалась? Що не послухався волань Дударевича? Справді, там він не хотів чути голосу застороги, хоча з самого початку ясно було, які можуть виникнути складнощі в цій історії... Але ж як можна було повестись інакше, коли значення мала кожна мить! Якісь секунди могли вирішити долю потерпілого! Спрацював там у тобі, мабуть, просто інстинкт, потреба душі, добре знайома тобі з фронтових літ, коли без роздуму приходиш на скрик, на стогін, коли, навіть смерть зневажаючи, підбігаєш до щойно приземленого, наскрізь прорешеченого кулями літака, в якому сходить кров'ю твій непритомний товариш. Було ж таке, а чим це відрізняється від того? І, власне, нема чого так уже фіксувати увагу на своєму вчипку. Хай для Тамари є в ньому щось мало не геройське, а по суті звичайнісінька річ — людина людині подала руку в нещасті. Той комбайнер, якого ви оце рятували, так само повівся б у подібній ситуації, без пози, без самовтіхи зробив би що слід, — Заболотний чомусь був певен цього. Він справді не вважав себе вартим захоплення і не хотів би ніякого морального зиску з цієї історії, хотів би одного, щоб той, кого він привіз сюди, витримав, не сконав на операційному столі.
— Невже шкодуєте? — знов перепитала Тамара. і. Він заперечливо похитав головою. Якщо й шкодував зараз, то тільки за тим, що, сам того не бажаючи, вплутав і її з Дударевичем у цю таку прикру історію, та що й зараз десь на трасі безкарно гуляє негідник, до того ж боягуз, який, збивши механізатора, полохливо кинув його конати край шляху. Адже не міг він не почути удару, не помітити збитого, коли той відлетів убік із своїм велосипедом, але, замість того щоб зупинитись, підібрати людину — це ж святе правило водія! — погнав далі, мов нічого й не сталось. Рве десь кілометри, рятуючи свою підлу шкуру, і навряд чи до такого озивається голос сумління... Набачився Заболотний жорстокостей у житті! В сонячний день Перемоги здавалось, що ось тепер нарешті всім жорстокостям буде кінець, запанує всесвітня гармонія між людьми... Ах, як то було наївно! Як ще до того далеко, та й взагалі, чи буде це коли реальністю? Іноді йому здається, що жорстокостей навіть більше на планеті... Про це зараз думалось, і вже не вперше такі роздуми вганяли Заболотного в смуток.
Тим часом до лікарні — чути було — під'їхала ще якась машина, і чергова, підвівшись, сторожко спрямувала погляд на двері. Нікого не вносили, ніхто не заходив, обливаючись кров'ю й шукаючи допомоги. Потім нарешті почулися кроки на східцях, і в дверях з'явився... міліцейський кашкет! Поріг упевнено переступив молоденький, безжурний лейтенант, що, видно, бував тут не вперше, бо піснолиця чергова йому несподівано всміхнулась, хоч перед цим важко було навіть уявити, що вона вміє всміхатись.
Лейтенант, привітавшись, по-службовому зірким поглядом окинув подорожніх. Очі представника закону якусь мить затримались на Тамарі, на її голубій зачісці, зробленій ще десь там на інших широтах далекими звідси перукарями, після цього лейтенант одразу перейшов, до діла:
— Прошу документи!
Першим подав свої права Заболотний, те ж саме зробив Дударевич, простягнувши особисте посвідчення з виглядом підкреслено незалежним і зовсім невинуватим. , А коли їхні вірчі грамоти було переглянуто й черга дійшла до Тамари, вона рішуче підхопилась, виструнчепо стала перед лейтенантом і з нервовим, недобрим усміхом простягла назустріч представникові закону китиці рук, засмаглих, плавких, граціозних:
— Надівайте!
Хлопець оторопів:
— Що надівати?
— Наручники, що ж іще.
Аж тепер лейтенант осягнув цей незвичний жарт.
— Ви, по-моєму, вже й так у наручниках, — він мав на увазі браслет старої індійської роботи, що тьмавим сріблом грав у Тамари на правій руці.
— Ні-ні, я без жартів, — вигукнула вона. — Для вас ми злочинці! Ви маєте готову, я певна, версію щодо нас. Це ми його збили, такі ось бездушні варвари, — ви ж думаєте про нас саме так?!
— Ми зайвого не думаєм, — лейтенант спохмурнів. — Порядок знаєм — машину вашу, до речі, вже оглянуто...
— І що ж? — рвучко схопився з місця Дударевич. — Який висновок?
— Скажемо.
І лейтенант повернувся до чергової, яка досить спритно, з надмірною готовністю подала йому злипок пропотілих, засмальцьованих документів, що були знайдені в потерпілого. «Коли вони й опинилися в неї!» — здивувалась Тамара, знов відступивши у куток після розіграної сцени. — Оце спритність рук. Ну й особа!»
Лейтенант, всівшись у кріслі на місці чергової за столом, взявся уважно переглядати документи.
— Таку людину вивели з ладу, — мовив він згодом. — Один з найкращих комбайнерів нашої області. Правофланговий... А домашні його ще нічого й не знають...
— Одначе з нами ж як? — тамуючи нетерплячість, нагадав Дударевич. — Невже вам не ясно, що ми самі його підібрали, хоч могли й не робити цього? Йдучи на ризик, старались як швидше допровадити його сюди, і ось маємо за те... Наша машина чим-небудь посвідчила проти нас?
— На щастя, нічим. Слідів удару не виявлено.
— То в чому ж річ? — одразу підвищив голос Дударевич.
— Акта, як належить, складем. Ви люди культурні, мусите розуміти: порядок є порядок... Вперше, між іншим, бачу живих дипломатів. Що ви там хоч робите? — запитав він раптом зі зворушливою безпосередністю. Заболотному це, видно, сподобалось, він посміхнувся.
— Ми, дипломати, теж люди, хоча «немножко и лошади». Самою специфікою служби покликані нести гар-мопію в світ, та поки що, як бачите, це нам не дуже вдається.
— Ні-ні, за поведінку на трасі я вас хвалю. Так і начальству доповім. Але спершу все-таки, вибачте, складемо акта.
Медсестра, доки казенний папір складався та обставини з'ясовувались, мінялася просто на очах. З'явилося в ній навіть щось улесливе, що знову ж таки нагнало сум на Заболотного, прикро йому було бачити таке раптове перетворення в людині: з диктаторки в лакизницю — сумна яка метаморфоза...
Вони саме ставили підписи під актом, коли до кімнати вбігла молоденька сестра, сповістила дзвінко:
— Все пройшло добре! Він житиме... Просто-таки в сорочці вродився!
Вже схід яснів, розгорявся зорею, коли вони знов вискочили на трасу, щоб далі мчати на південь. Сизо даленіла дорога. Світло фар більше не було потрібне, саме світання відкривало їм шлях крізь степи. Змордовані пережитим, не мали навіть бажання перемовлятись. Після кільканадцяти кілометрів скаженого лету Заболотний, не питаючись згоди, раптом звернув убік, на такі ж, як учора, скомбайновані стернища. Зупинився машиною віддалік траси, коло однієї з кучугур свіжої, залишеної комбайном соломи. Вийшов з машини, полегшено потягнувся, мов йог, у бік палаючої за лісосмугою ще зовсім червоної скибки сонця. Дивлячись просто на сонце, зробив кілька дихальних йогівських вправ.
— Ну що, великий гуманісте? — кинув йому примири ливо Дударевич. — Зігрів благородним вчинком свою честолюбну душу?
Заболотний не одразу відгукнувсь. Все ніби дослухався до чогось стороннього чи до чогось у собі, потім сказав несподівано, кинувши у бік траси:
— Ото вам, друзі, хайвей: фугуйте далі без мене...
— А ти?
— Я залишаюсь.
Підійшов до копи соломи, зволоженої вранішньою росою, й, по-хлоц'ячому розкинувши руки, впав долілиць, — незабаром він уже спав мов убитий.
Спав і не бачив, що його соп тут звідусіль стережуть, сторчма ставши на чатах по обрію, чоласті сяючі хмари-гіганти, ті самі, що по-тутешньому звуться «діди».
...За кілька годин по цьому на трасі з'явились автобуси — цілою кавалькадою летіли на південь «Ікаруси» з дітьми. Хоч день був сліпучий, величезні машини мчали при потужно засвічених фарах, і це вражало: вдень, при сонці, а мчать з повними фарами світла! На лобі кожного з автобусів червоніє полотнище з написом: «ДІТИ!», «ДІТИ»... Отже — всі розступайтесь, зминайте, всі будьте уважніші, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську Стрілку, маленький і, може, найнадійніший у світі народець — заводська дітвора!.. Юні пасажири, наелектризовані нетерпінням, квапили себе, вони, якби їхня вмога, квапили б самий біг часу! Дорога аж свистить від потужних «Ікарусів», в автобусах чути музику й співи, визирають звідти дитячі веселі обличчя, радуючись власному летові, а на узбіччі розпеченого полотна траси, під вкритими сірим пилом придорожніми деревами, стоїть висока, з блідим обличчям, сивочола людина: голосує! А втім, здається, марно... Промелькують мимо неї «Ікаруси» зі свистом ракетним, із сонцями фар, неприродно сліпучих серед цього білого степового дня, пролітають з музикою та співами всередині, повні веселощів, здається, навіть не здатні когось номітити край шляху, проджухують, не зупиняючись, і та,ке враження, що їх зараз би не спинила в цім леті ніяка сила на світі, не те що чиясь там рука, піднята в голосуванні... «Гуси, гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!» — «Хай тебе задні візьмуть...» Всі мимо, мимо, все хутчій та хутчій, бо десь там, попереду, як образ їхньої мрії, вже мерехтить море й далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська Стрілка...
Той, що голосує, здається, й надію вже втратив якось вплинути на цю пролітаючу кавалькаду, та ось раптом останній з «Ікарусів»... зупиняється!
— А вам куди? — з веселою цікавістю накинулись на Заболотного діти, коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губі, заїдені шовковицею, сміливо допитувались: — Хто ви? Звідки?
Заболотний, зайнявши вільне місце, вказав дітям на ледь помітно біліючі попід небом хмари-Арарати:
— Я звідти.
— О, то ви снігова людина?
— Можливо, — відповів Заболотний дітям у тон, не маючи сумнівів, що серед цієї публіки він завжди знайде тих, хто володіє достатнім почуттям гумору.
— Сніговій людині ура! ура! ура!..
За хвилю їхній «Ікарус», наздоганяючи кавалькаду, знову летів щодуху на південь, світячи величезними сліпучими фарами сонцю навстріч.
XXIX
Ніколи про той випадок мови між ними не було. Лише одного разу Ліда, видно, щось перечувши від матері, несподівано запитала Заболотного під час вечірньої телепередачі:
— Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу?
— В якому степу? — знизав він плечима, хоч одразу догадавсь.
— Ну, тоді, під час відпустки, коли я в піонерськім таборі була... Кого ви там із моїми підібрали на трасі? Рятували вночі когось?
— Мало що буває па трасах... Дорожній ексидент. Дівчинка подивилась на нього з суворою пильністю:
— Батько мій у тій історії повівся достойно? Заболотний не одразу спромігся на відповідь.
— В дусі часу, — сказав потім. — Ніяких до нього претензій.
Дівча, здається, вдовольнилося відповіддю.
Не став би ж він розповідати Ліді, як уже в санаторії, там, де «ніч лавром і лимоном пахне», поважний похилого віку товариш з їхнього дипломатичного племені одного разу під час прогулянки запитав Заболотного:
«А це правда, що Валерій наш на трасі знаменитого якогось механізатора врятував? На висоті виявився?»
«Правда».
«Хто б подумав... Такий себелюб, кар'єрист-першорозрядник і раптом...»
«Треба вірити в людей, Іване Маркеловичу», — весело сказав тоді Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цікаво, що з часом Дударевич і сам цілком вжився в цю свою версію з подвигом на трасі, так вжився, що, здається, й самому повірилось, нібито діяти випало йому, а Заболотний, вважалось, при тому був просто... присутній. Тамару це обурювало, а Заболотного більше розважало: хай... Переставлено трохи акценти — що такого? Виявлене колегою вміння його навіть веселить.
Хвиля часу багато що змиває, і ось тепер їхні сім'ї знов співіснують досить злагоджено, серед колег вважається, що вони навіть дружать. Та ніби й схоже на те...
Наступного дня після коникового концерту був вихідний, офіси всюди зачинені, тож вирішено було обома сім'ями їхати на берег океану, провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, після цілотижневого смогу.
— Приєднуйся й ти до нас, — запрошує і мене в цю поїздку Заболотний.
Кілька десятків миль швидкісної, цілком приємної їзди — і вже на нас війнуло простором...
Попереду висяював океан!
Білі хмари стояли далеко по обріях незрушцо й спокійно, і Ліда Дударевич звернула увагу, що обоє Заболотні, зупинившись па дерев'яній естакаді, прокладеній уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах поглядами більше, ніж звичайно. Хоча хмари як хмари, тільки що високі й до самих вершечків налиті світлом. А втім, самий процес сприйняття світу, здається, тут зазнає змін. Звідси, з океану тобі, незвиклому, здається, мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалі світить десь ніби на півночі; проміння йою зараз уже по-осінньому непекуче й спокійне, проте потужність світила не зменшилась, все небо над океаном повне сяйва-мерехтіння (можливо, світла йому якраз додає океан), очам незвично, тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтінні щось схоже на «літаючі блюдця». Тамара Дударевич, сміючись, запевняє, що одного разу вона звідси справді бачила оте «щось», хоча то було влітку, в день особливо сліпучий...
Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення із стандартних будиночків, їх тут безліч однаковісіньких, безбарвних, зараз напівзаметених піском, бо місце таке, де вітри в сезон осінній чи передосінній майже ніколи по вщухають, і сьогодні теж вітер дме пругкий, ганяє, крутить у повітрі чайок, наче паперових... Влітку декотрі з наших дипломатів орендують на цьому белебні для своїх родин ось такі будиночки, хоча нелегко уявити, як люди тут рятуються від спеки та вітрів, бо ж усе відкрите вітрам океанським, а на суші жодного деревця, самі піски, гофроване залізо та ці стандартні житла-котеджики під колір піску, збудовані з пресованої тирси. Зараз більшість будиночків позамикані наглухо, мешканців не буде в них до наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених задухою городян. Хоч і не сезон, а всюди рябіють реклами, функціонує, як і влітку, містечко розваг з атракціонами, різними технізованими забавами, приймає відвідувачів також дельфінаріум, об-лащтований просто неба, — звідти, з його яскраво розфарбованого амфітеатру, аж сюди, на берег, долинають вибухи реготу, гуки підбадьорень, то дельфіни саме демонструють свій розум і хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо вискакуючи з води, пролітають у повітрі через кільця, мов першокласні акробати.
Виступами дельфінів керує, стоячи на узвишші, дресирувальник, увесь у червоному, за його знаком викохані в океанських водах артисти цілком охоче показують людям своє вміння, красу пластики, поєднану з дивовижною добротою та кмітливістю.
— Помінятись би їм ролями, — зауважує Заболотна. — Хай би ще тренер їхній крізь кільця пострибав, а дельфіни подивились, чи добре в нього виходить...
Ліда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай і з відстані, за сеансом напружено, з хвилюванням; усмішки дельфінів, що весело літають у повітрі, видно, заваблюють дівчинку більше, ніж ця дороговартісна іграшка, якою Дударевич вирішив зацікавити доньку. Я спершу навіть не зрозумів, чим то він так уперто намагається Ліду розважити, і дружина Дударевича, помітивши мою необізнаність, зі сміхом пояснила, що в руках у її технократа мініатюрний японської фірми комп'ютер, — в напливі батьківського почуття Валерій за неабияку ціну придбав його для доньки, але поки що тією дитячою іграшкою частіше бавиться він сам.
— А що? Всі ми перед вічністю діти, — каже Дударевич і запевняє, що його мінікомп'ютер, то штуковина виняткових здібностей: вона здатна миттєво виконувати безліч найскладніших розрахунків, в ній сила логіки, і йому, Дударевичеві, навіть приємно побавитись на дозвіллі цим портативним створінням. Електронний розумник цей уміє ділити, множити, добувати корені, він оперує астрономічними цифрами, тож із ким Дударевич краще міг би тренувати свій інтелект? Вже йому нібито вдалося з допомогою цього пристрою визначити відстань до Місяця і навіть до Марса.
— А спитайте його: для чого? — сміється Тамара.
— Як — для чого? — дивується чоловік. — Треба ж перевірити, чи астрономи нас не обманюють, там всякі є...
— А сьогодні ти зміряй нам ще відстань до отих он «дідів» на обрії, — звертаючись до чоловіка, киває дружина на хмари, що біліють вершинами десь аж ніби по той бік океану.
Дударевич на її жарт не відгукується, в нього саме там щось заїло в комп'ютері, і він, зосереджено насувавшись, намагається полагодити свою забавку.
— Татку, ти скоро? — нетерпеливиться Ліда.
— Ідіть гуляйте, я дожену.
Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована спеціально для прогулянок, і Ліда, по-дитячому ожвавівши, що опинилася на цій гулкій, піднятій на опорах дерев'яній дорозі, побігла горою доганяти Заболотних, котрі пішли й пішли собі понад океаном, ніби намірившись іти кудись, хоч і за виднокрай.
Ліді, видно, подобалось бігти за ними, скликувати їх на бігу.
— Бачите, кинула своїх законних і подалася уздогін Заболотним! Я іноді просто ревную, — з легким усміхом нарікає на доньку Тамара. — Ходімте й ми, — звертається вона до мене. — Тільки не естакадою, а краще низом, я люблю берегом, щоб ближче до хвилі... Тут, якщо ви щасливий, то океан якусь і рідкісну мушлю під ноги на згадку вам викине. Хоча останнім часом він, здається, частіше викидає клубки сміття та мазуту...
Йдемо поволі, тихо схлюпує хвиля, дихається легко.
— А Ліда як ожвавіла!.. — Стежить поглядом за донькою Тамара. — Ви знаєте, вона просто в захваті від вашої подорожі до Мадонни! Встала вранці — втоми як не було, ніякої дражливості, вся якась просвітлена й до нас ласкавіша... «Ой, скільки я начулася, мамо, в дорозі!» Цікаво, якими там історіями ви її чарували?
— Просто нам дещо згадувалось...
— Вам просто, а їй... «Ах, мамо, я й не думала, що дорога мені так багато відкриє», — і оченята аж сяють, —переповідає Тамара. — Побувала, каже, там, де світ ніби інакший, і люди наче добріші, і нікуди ніхто не спішить... Мені здавалося, каже, що я чую, як невидимі хори наді мною співають «Аве Марія» і якісь дзвони в небі радісно дзвонять весь день, а навкруги садки цвітуть і сонце, сонце... А потім, каже, я в степу побувала, блакитні дощі купали мене... Отак зачарувати дитину...
— Не думалось, що Ліда так близько все те прийме до серця.
— О, це дуже вразливе дитя... І хоч того шедевра й не пощастило вам побачити, однак, уявіть собі, в Ліди зосталося дивне почуття: мовби вона все-таки бачила її, ту вашу степову Мадонну під яблунею... Зараз можу признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мізантропку вам у поїздку, хай, думаю, трохи розвіється. А то останнім часом таке дражливе, нервове стало... Між нами кажучи, трагічний той випадок не минув для дитини безслідно, — тут і дорослому нелегко було б витримати такий нервовий струс... Якось дзвоню з міста: «Як ти там, донечко?» — «Все гаразд, мамо, уроки готую», а потім раптом: «Якби ж тільки не оці мухи! Звідкись, мамо, налетіли до кімнати мухи цеце!» Боже, я думала, що вмру. «Лідо, Лідусько, — своя не своя волаю в трубку, — які цеце? Що ти говориш, донечко?» А вона знов зовсім спокійно: «Так, так, мамо, тут мухи цеце». Нічим не передати той жах, який охопив мене. То було страшніше від смерті!..
Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зі всією силою в Тамариній душі, сколихнуло її материнське почуття, і сльози так і бризнули їй із очей. Ідучи, вона не дивилась під ноги, не помічала, як хвилею все частіше їй обхлюпує туфлі. Йшла і без стриму виливала мені, малознайомій людині, своє материнське горе. Який то справді моторошний, ні з чим незрівнянний жахливістю стан, коли зненацька твоє рідне дитя, яке щойно щебетало цілком логічно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить потьмарення рве з тобою зв'язок, зникає в іншу реальність, без жалю віддаляється в пітьму нерозуміння, самоти й очужілості... Віддалилось, відчужилось, на іншу мову перейшло, у сферу, де матері місця нема, де панує щось інше, кошмарне...
— Заспокойтесь, — казав я їй, а жінка ніби вже й не до мене, кудись у бік океану виповідала про той стан незмірного жаху, про шматуючий біль, з яким вона мчала після розмови з донькою додому, і як втратило для неї будь-яку цінність усе довколишнє, перетворилось у ніщо порівняно з її донечкою, і яким в сто крат прекраснішим стало її дитя — страшно й сказати — саме в горі, в нещасті!