На Заході до сфери біоетики як до галузі, де складним чином перетинаються світоглядні, етичні, теоретичні та практико технологічні проблеми дослідження живого

Вид материала

Содержание

Світоглядно-етична складова дослідження в постнекласичній науці

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

Світоглядно-етична складова дослідження в постнекласичній науці

Друга половина, а особливо кінець ХХ ст. стосовно розуміння ціннісного виміру науки характеризуються певними особливостями. Цивілізаційний розвиток, що здійснювався на засадах класичної і некласичної науки, призвів до кризових станів як у відношенні людини-природа, так і у відношенні людина-культура. Тому не випадково постає проблема формування нового типу наукової раціональності, який би включив як засаду і аксіологічну складову. Як відмічають дослідники сучасної філософії науки, характеризуючи значення істини як смислоутворюючої категорії в сучасній методології науки, сучасній філософії науки притаманне осмислення істини в соціокультурному аспекті.

К.-О. Апель предметом уваги і осмислення робить ціннісно-етичну складову сучасної науки. Оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства “моральним викликом”. (К.-О. Апель, 1996)

Принципові моменти змін типів наукової раціональності зафіксовані у відомій концепції В. Стьопіна. Класичний тип наукової раціональності концентрує увагу тільки на об’єкті та вилучає за дужки усе, що відносяться до сфери суб’єкта і засобів його діяльності. Для некласичної раціональності характерна ідея відносності стосовно засобів і операцій діяльності. Саме експлікація цих засобів і операцій складає умову отримання істинних знань про об’єкт. За допомогою поняття “постнекласична раціональність” враховується співвідносність знань про об’єкт не тільки з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

Обмеженість класичного (декартівського) ідеалу наукової раціональності усвідомлювалось в процесі історичного розвитку науки. Значна роль в цьому належала зверненню до потреби адекватно відобразить в теорії живе. Так, видатний німецький філософ О. Розеншток — Хюссі ще в 30-ті роки ХХ ст. наголошував на обмеженості, абстрактності декартівського раціоналізму, що пов’язане з недооцінкою “біологічного елементу” для пізнання природи і суспільства. (О. Розеншток - Хюссі, 1997) Отже, за висновком філософа, такий тип раціональності не відповідає дійсній людині. Зважаючи на те, що діяльність людини на основі класичного раціоналізму призвело до глобальної кризи людського існування, природно, що людина втратила віру в науку, що базується на цьому абстрактному типі раціональності. Тому, О. Розеншток — Хюссі пов’язує вихід з кризового стану з пошуком нових засад науки і , водночас, з переосмисленням самої людини.

Дійсно, глобальні кризи сьогоденного людського буття є результатом абсолютизації соціально-практичного, цивілізаційно-дієвого в людині і недооцінки, навіть ігнорування її природності, притаманності світу живого. Нова картина єдності означених вимірів людського буття, теоретично побудоване на принципі пріоритету життєвого, біологічного в соціокультурному бутті людини, може стати реальністю лише нового типу наукової раціональності, що враховує ціннісний вимір. Саме такий тип раціональності можливий на методологічному підґрунті ціннісного осмислення пошуку істини. Такий ракурс сучасної філософії науки є необхідним на переконання А. Маслоу. Модель наукового пізнання, що сформувалась на основі фізики, хімії, астрономії не торкається питання про цінність. Так А. Маслоу характеризує класичну науку. Отже, вона не здатна вивчати проблеми, пов’язані з живим, з життям людини. Бо останнє неможливе без урахування особистісних цінностей, цілей, напрямів. Суб’єктно-індивідуальне суттєво впливає на розуміння принципових моментів наукового пізнання, таких цілей науки як передбачення і управління.

Дослідник підкреслює суб’єктну орієнтованість науки — і вона створюється людьми, отже виходить з їх пристрастей і інтересів. Позаморальна наука не лише помилкова, а й небезпечна, бо може бути аморальною. Отже, новий тип наукової раціональності потребує співпадіння суб’єктно-особистісного, ціннісно-морального і істинного.

Усвідомлення різноманітності в способах існування наукової раціональності, що супроводжувало філософське осмислення наукових революцій ХХ століття, в сучасній філософії науки ґрунтується на поняттях ідеалів і типів раціональності. Класичний і некласичний ідеали раціональності розглядає в 1984 році М. Мамардашвілі і включає в цей розгляд філософію, психологію і фізику. Американський філософ Х. Патнем констатує в 1987 році принципові труднощі з класичним ідеалом безособового знання, аналізуючи ситуації в квантовій механіці і в сучасній логіці. В. Стьопін в 1989 році формулює ознаки класичного, некласичного і постнекласичного типів раціональності, які мали місце на відповідних етапах розвитку науки. Детально аналіз ідеалів і типів наукової раціональності здійснено в роботах І. С. Добронравової. (І.С. Добронравова, 1999)

Самі природничники так характеризують зрушення в науці, що пов’язані зі зверненням до вивчення нелінійних процесів. В сучасне розуміння цінностей науки філософи науки включають соціальну відповідальність дослідника за використання отриманих результатів. Новий ракурс ціннісного смислу проблеми відповідальності вчених репрезентовано в зв’язку з технологіями нейролінгвістичного програмування з використанням новітніх субмодальних технік вдосконалення людського мозку, метою яких є програмування людської суб’єктивності. Остання перетворюється на імітацію мозку, своєрідний нейропроцесор.

Методологія нелінійних досліджень дозволяє репрезентувати розуміння особистості як нейропроцесору, тобто як частку нерівноважної нелінійної системи, підданої впливу збоку хаосу інформаційних флуктуацій, що впливають не тільки на її свідомість, а й на її підсвідомість. А це дозволяє зрозуміти можливість маніпулювання чуттєвістю, мисленням і поведінкою людини в інформаційному суспільстві. Людська здатність до самопрограмування ґрунтується на нейрофізіологічній активності, тобто на діяльності мозку.

Врахування площини біологічного в різноманітних вимірах сучасного буття людини відрізняє і постмодерністську картину людини і її світу, в якій філософи намагаються дослідити онтологічне ставлення людського буття до самого себе. Так, у “Історії сексуальності” Фуко описує розвиток “біо - влади”, що реалізується не стільки за допомогою технік нагляду, функціонування певних структур соціальних інститутів і має на меті лімітування і контроль діяльності індивіда, скільки орієнтоване на керування поведінки населення в цілому. (М. Фуко, 1998) Отже, біовлада втручається в життя людини на загальному, глобальному рівні.

Існування людини в сучасному світі відбувається в реальності технологізованого і інформатизованого світу. Отже, суб’єкт наукового пізнання — це людина, атрибутивні ознаки буттєвості якої проявляються саме в такій реальності. Постнекласичний тип наукової раціональності як такий, що є адекватним складним системам, що розвиваються і є людиновимірними, має осмислити життя і людину як його появ в новій системі ідеалів пізнання і цінностей.

Формування нового типу наукової раціональності як процес оновлення методологічної культури розглядають Лук’янець В., Кравченко О., Озадовська Л. (Лук’янеь В., Кравченко О., Озадовська Л., 2000) Потреба в такому оновленні пов’язана з формуванням наук про складність. Їх об’єктами є цілісності, що самоорганізуються, еволюціонують, трансформуються, самовпливають. Прикладами таких систем є Всесвіт, екосфера, планетарне життя, соціум, особистість, культура. Кожна така складність — це відкрита нелінійна система.

Складна система характеризується двома обов’язковими для неї властивостями: “нелінійною динамікою” і “величезною кількістю елементів з великим числом ступеню свободи”. Буття такої системи — це темпоральний процес зміни режимів “складності”, тобто її становлення, самоорганізації, еволюції.

В науках про складність Всесвіт розглядається як такий, що складається з двох типів динамічних систем — замкнутих і відкритих. Системи першого типу не обмінюються з навколишнім середовищем ні енергією. ні речовиною, ні інформацією. Системи другого типу пов’язані з навколишнім середовищем якимись обмінними процесами — енергетичними, речовинними, інформаційними. Тому їх також називають дисипативними, тобто такими, що розсіюють енергію, речовину, інформацію. Дисипативними системами є Всесвіт, що еволюціонує, планетарне життя, соціум, культура, тощо.

Динамічна система перебуває в стані рівноваги, якщо швидкість і прискорення обмінних процесів між нею і середовищем дорівнюють нулю. В іншому випадку стан системи є нерівноважним. Якщо система сильно нерівноважна і поглинає з середовищ значно більше енергії і речовини, ніж віддає, структура такої системи за певних умов може ускладнюватись, еволюціонувати. Еволюційна поведінка системи, віддаленої від термодинамічної рівноваги, нагадує поведінку біологічного організму: дисипативна система поглинає з середовища вільну енергію і виділяє в середовище свою ентропію.

Отже, “складність” — це продукт нелінійної еволюції відкритих сильно неврівноважених систем. Феномен “складності, що еволюціонує” є предмет трансдисциплінарний, бо питання про його закономірності виникає в космофізиці, хімії, біології, психології, соціології, культурології, тощо. Методологія постнекласичної науки — це методологія адекватна “складностям, що еволюціонують”. Оскільки жодна окрема наука — фізика, хімія, біологія, гуманітарні науки — невзмозі дослідити самостійно феномен складності, що еволюціонує, то сучасна наука стає трансдисциплінарною. Породжується можливість єдиного трансдисциплінарного наукового розуміння еволюційної розмаїтості світу. На єдиній концептуальній основі формується розуміння причин розмаїтості таких процесів, як еволюція Всесвіту, біологічна еволюція, еволюція антропності, людська історія.

Опис поведінки складних систем припускає створення нового концептуального інструментарію. Йдеться про нову філософію наукового світоосягнення, яку називають “філософією нестабільності”. В її контексті поведінка динамічних систем відрізняється тим, що вона чутлива як до теперішнього, так і до майбутнього і, навіть, до минулого. Це стає очевидним стосовно таких складних систем, як живе, людина. Так, І. Пригожин пише: “Чи може фізик після відкриття вирішальної ролі нелінійних відношень у фізиці ігнорувати своєрідність людської історії, в якій такі відношення присутні повсюдно, вбираючи в себе локальні точки зору, глобальні бачення, розмаїті уявлення про минуле, теперішнє та майбутнє?”

Отже, філософія нестабільності стверджує потребу нового типу наукової раціональності. Якщо в класичній науці, сформувавши проект Модерну, нестабільність асоціювалась з хиткістю, не гарантованістю, тобто зі змістом, який відводить від істини, то в постнекласичній науці нестабільність визнається як умова виникнення і еволюції складних систем.

На думку В.Н. Мангасаряна, в сучасній науці представлені і реалізуються всі типи наукової раціональності — класичний, некласичний і постнекласичний, але з різною інтенсивністю. Саме перехід до останнього — постнекласичного — є важливим кроком на шляху реалізації пізнавальних підходів коеволюційної стратегії. Автор наголошує на потребі нелінійного мислення як адекватного розумінню “складного”, на підґрунті чого потрібно співвідносити знання про об’єкт не лише із засобами, а і з ціннісно-цільовими структурами діяльності суб’єкта, що пізнає. (В.Н. Мангасарян, 2002) Це характеризує постнекласичний тип раціональності і відрізняється від пізнавальної ситуації в межах класичного і некласичного типу раціональності. В класичному типі раціональності пізнавальна увага концентрується на об’єкті (природі) і найменше — на суб’єкті і засобах діяльності. Для некласичного типу раціональності характерна ідея залежності пізнання від засобів і способів пізнавальної діяльності. Саме постнекласичний тип раціональності “дозволяє” природі “бути”.

Отже, ідеали пізнання, зафіксовані в проекті модерну дали потужний імпульс поступу науки і суспільства. Але прагнення науки здобути єдину істину про світ в цілому та окремі явища, зумовило і практичний орієнтир на підкорення природи, та і самої людини, результатом чого стала глобальна екологічна криза та чисельні проблеми сьогоденного людського буття.

Останні десятиліття також чимало діячів різних галузей критикують науку, починаючи від П. Фейєрабенда і до ідеологів руху “New age”. Справді, наука містить величезний руйнівний заряд. Особливо сильно виявляється це в наш час. Успіхи науки створили світ, найвищий тріумф якого — атомна енергетика, космічна ракетна техніка, кібернетика, лазери, комп’ютерні та інші електронні прилади, чудеса сучасної хімії та бактеріології — обертається смертельною небезпекою. У результаті сучасний світ розірвано на частини політикою та ідеологією, він живе в умовах екологічної кризи, промислового забруднення, він — під загрозою ядерної війни. “І навіть якщо відволіктися від цих безпосередніх загроз, має місце несприятливе зміщення ціннісних критеріїв, увага людей надто зосереджується на вузький сфері матеріального добробуту з нехтуванням іншими основами життя”. (В. Гейзенберг, 1987)

В ХХ ст. наукове знання отримало ще один аспект своєї буттєвості — інформаційний, що посилило сцієнтистський погляд на світ і його пояснення. Як відомо, протягом ХХ ст. людство зробило майже 90% усіх винаходів та відкриттів, і саме вони стали рушійною силою науково-технічної революції, яка в поєднанні з ускладнюванням господарчого, соціально-економічного, політичного життя кинула сучасні народи в епіцентр справжнього “інформаційного вибуху”.

Людство накопичило величезну кількість інформації. Вона перетворилася на стратегічний ресурс цивілізації, причому, на відміну від природних покладів, інформаційні запаси постійно зростають. Якщо раніше основна увага приділялася продукуванню нового знання, то нині вона все більше спрямовується на пошук потрібної інформації у масі наявної і раціональне її використання. Вона стає вирішальним фактором у світовій політиці, економіці (виробництві, торгівлі). Демократія немислима без гласності, без достовірної інформації. Протягом останніх десятиліть у світі склався потужний механізм інформаційного впливу на суспільство. Засоби масової інформації користуються статусом “четвертої влади”. Підприємства та комерційні структури неспроможні витримати конкуренцію без активного використання найновітніших знань у своїх галузях. Інформацію можна розглядати як середовище, що живить дослідників, інженерів, керівні органи. Більшу частину праці при проведенні наукових досліджень складають пошук, зберігання та переробка інформації, здобутої в цій галузі раніше. У сфері управління пошук і переробка інформації складають 90% усієї роботи. Виникла спеціальна наука про структуру та загальні властивості інформації, закони інформації, закони та методи її виробництва (виникнення), переробки, збереження і поширення — інформатика. Вона спирається на досягнення різних дисциплін, таких як бібліотечна наука, лінгвістика, кібернетика тощо.

Ідеологія ставлення людини до природи як до об’єкту перетворення, маніпулювання породила образ природи як прискорювача, що є предметом методологічного дослідження в сучасних джерелах. Так, Лук’янець вводить такі терміни, що кваліфікують названу гносеологічну модель наукового розуміння природи: “Всесвіт — прискорювач”, “Природа — прискорювач”, “Біосфера — прискорювач” і репрезентують існування людини як антропогенної сили, що глобально перетворює Всесвіт в техніку. (Лук’янець, 2001)

Дійсно, якщо Природа (Біосфера, Інфосфера і т.п.) — це “прискорювач”, то суб’єкт антропогенних дій може не благоговіти перед нею. Він вправі використовувати Природу так, як, скажімо, фізик-експериментатор використовує прискорювач. В контексті такого використання Природа — це дослідницька лабораторія. Використовуючи її, фізик може за своїм бажанням впливати на фундаментальні основи Природи і таким чином запускати прямо в Природі будь-які необхідні йому ланцюгові реакції (ядерні, термоядерні, хімічні, біогенетичні і т.п.)

Турбота з приводу маніпулювання Природою як прискорювачем виникає лише тоді, коли приймається до уваги та обставина, що запуск тієї чи іншої цепної реакції -ядерних, термоядерних, хімічних, біогенетичних і т.п. — при з’ясованих не передбачуваних умовах може призвести до руйнування реактора, тобто до локальної катастрофи.

У випадку, коли “прискорювачем” виявляється Природа в цілому (Біосфера, Екосфера, Антропосфера), катастрофа може стати глобальною. А це означає, що відношення науковців до Природи як до прискорювача (навіть якщо таке відношення мотивується пізнавальними цілями) — не стільки вже нешкідливо, якщо воно здатне породжувати глобальні екзистенціальні проблеми. “Прискорювач”, про який йде мова, створений не людиною. Якщо його зруйнувати, іншого не буде. Та нема кому буде експериментувати.

Сучасні успіхи молекулярної біології, хімії, інформатики дозволили науковцям наповнити пригадані вище метафори більш глибоким екзистенціальним сенсом. Після них метафора “Природа — це прискорювач” стала означати: Природа — це активне нелінійне середовище. в якому природничник за своєю волею може ініціювати не лише фізичні (ядерні і термоядерні) ланцюгові реакції. але й хімічні, біогенетичні і навіть інформаційні ланцюгові процеси. Цей “прискорювач” дозволяє його користувачам (наприклад, фахівцям в галузі молекулярної біології, генної інженерії, геномики, генної терапії і т.п.) за їх особливим бажанням впливати на рух біогенетичних ланцюгових реакцій і таким чином ініціювати важко прогнозовані глобальні наслідки на рівні біосфери, екосфери, антропосфери.

На підсумок метафора “Всесвіт — це прискорювач” приводить нас до такої філософії науки, яка осмислює її як ризиковану когнітивну практику, — практику дослідження існуючих ланцюгових реакцій, що запускаються не лише самою природою, але й суб’єктом антропогенних дій.

Людина, осягнувши фундаментальні основи Природи, отримала можливість фізично втручатися в генетичні основи життя. Впливаючи за допомогою все більш витончених наукових технологій на ці основи, вона здатна збуджувати, ініціювати, запускати фізичні, хімічні, біологічні, психічні ланцюгові реакції і навіть перебудовувати їх основи за своїм бажанням.

Нова філософія науки акцентує увагу на тому, що науковозбагачені технології, ініційовані наукою про ланцюгові процеси, дозволяють не лише запускати їх, але і здійснювати з ними різні маніпуляції (прискорювати, сповільнювати, націлювати тощо). Все, що пізнане наукою про ланцюгові процеси і стало об’єктом людських маніпуляцій, зумовлено перетворюються на техніку або технологію багатовекторного впливу на сферу думки, сферу почуттів, сферу дії нашого сучасника, а через них і на біосферу, екосферу, Природу.

В контексті нової філософії науки теза про те, що в причинно-наслідкових зв’язках оточуючого світу може виникати “динамічний хаос”, означає, що майбутнє цього світу однозначно не передбачуване минулим. Горизонт наукового прогнозу любих його причинно-наслідкових процесів — завжди закінчується. Відносно малі впливи суб’єкта антропогенних дій на фундаментальні основи світу, здатні запускати в ньому довготривалі ланцюгові реакції з гігантськими наслідками, виникаючими за горизонтом можливого прогнозування таких наслідків. Прогрес науки, каталізуючий посилення антропогенного пресингу на фундаментальні основи світу, ризиковано віддаляє його від стану рівноваги. З цієї причини в світі, що опинився далеко від рівноваги, не лише існування людини, але й еволюція планетарного життя — нестабільні, ризиковані, негарантовані.

В цьому контексті — перетворюючої діяльності людини в природі — потрібно оцінити і вплив людини на живу природу.

З піднесенням розповідаючи про безмежні можливості економічно вигідних біотехнологій, що виникли після розшифровки геномів того чи іншого виду, науковці далеко не завжди акцентують увагу на тому факті, що можливість прогнозування, контролювання і керування довготривалі наслідками таких технологій в цей час вельми не визначені.

Але що означає непередбачуваність довготривалих наслідків науковозбагачених технологій і некеруємість “Природи — прискорювача”?

Ініціатори нової філософії науки — філософії нестабільності — звертають увагу на те, що середовище існування Homo sapiens займає невеликий куточок простору цього гігантського “прискорювача”. В умовах, коли в такому “прискорювачі” ланцюгові реакції стала запускати не лише Природа, але й користувачи наукозбагачених технологій — немає ніяких гарантій того, що в ньому не виникнуть такі ланцюги реакції, які здатні лишити майбутнього цей куточок людського існування.

Усвідомлення того, що Всесвіт, в якому еволюціонує цивілізація, ризиковано віддаляється від рівноваги, що це віддалення відбувається під впливом прогресу фундаментальної науки і ініційованою нею індустрії наукозбагачених технологій, що такий Всесвіт не є гарантованим, — все це змушує сучасних філософів науки по-новому осмислити місце, роль і покликання науки.

У вік глобалізації наука перетворюється з економічної (виробничої) сили суспільства в силу, яка не лише запускає, але й багатократно прискорює ланцюгові процеси, ініціюючі гігантські непередбачувані наслідки. Пояснюючи глобальні негативні наслідки подібних змін в статусі науки стосовно біології і до всього комплексу біологічних технологій, що впливають на інтелект, психіку, інформаційне середовище. “Особлива небезпека виходить з того, що наука вийшла на першооснову всього живого — його спадковість. Практична ж реалізація відкриттів в цій галузі призвела до створення технологій спочатку прецизионного втручання, а потім зміни, в найближчий перспективі конструювання спадкового апарату будь-якого ступеню складності”. (В. А. Кордюм, 2001)

Глобальний підсумок охарактеризованого процесу практичної реалізації досягнень фундаментальної біології такий. В наш час людина стає об’єктом перетворення на замову, за бажанням. Відтак, навіть прогрес фундаментальної науки, каналізуючи активність суб’єкта антропогенних дій, перетворює його в силу, що непередбачувано змінює середовище існування людини.

В такому розумінні особливо виділяються три виміри, окреслені Кантом: пізнавальний, практичний, ціннісний. В дискурсах про природу кожного з цих вимірів філософ епохи глобалізації по-своєму осмислює світоглядні питання: в рамках пізнавального дискурсу — що я можу знати? ; в рамках практичного дискурсу — що я повинен робити? ; в рамках ціннісного дискурсу — на що я можу сподіватися?

Все це означає, що перед планетарною цивілізацією стає стратегічна проблема глобальної екологічної, біологічної, економічної, політичної безпеки і збереження життя на Землі. На думку дослідників важливим принципом досягнення такої безпеки є збереження здібності планетарної цивілізації до самоорганізації, підвищення стійкості її еволюційного розвитку.

Отже, світоглядно-етична складова постнекласичної науки обумовлена не лише гносеологічними параметрами, а й соціально-цивілізаційними і культурними. Цінності науки посідають важливе місце у системі цінностей; з іншого боку, глибокий аналіз наукового пізнання неможливий без виявлення його ціннісного аспекту. Знання може становити як духовну, так і практичну цінність. Знання спрямоване на задоволення певних потреб людини. Пізнання світу в його власних зв’язках і відношеннях — теж потреба людини, обумовлена способом її існування. Пізнання слід розглядати як одну зі сторін матеріально-предметної діяльності людини, неодмінну умову її здійснення, а також, як її результат, ідеальне відображення та конструювання його у формах знання.

Цілі пізнання повинні обумовлюватися соціально сформованими цінностями людини. Є потреба постійно та ретельно контролювати наукові дослідження з огляду на загальнокультурні цінності. Культура задає імпульси реалізації знання у багатоманітних формах людської діяльності, визначає його цілі. Суб’єктом і об’єктом культури є людина. Тому її інтереси виступають найвищою детермінантою наукового прогресу.

Віднесеність наукового знання безпосередньо до людини як до суб’єкта і об’єкта науки обов’язково веде до осмислення ціннісних аспектів наукового знання, принципів, що стають його своєрідними регулятивами. Очевидно, що знання взагалі і наукове зокрема може породжуватися лише засобами і шляхами, що визначаються можливостями людини, здібностями — в широкому розумінні. Отже, і зміст пізнавального має бути співрозмірним людині. Це означає, що відповідно до глибинних засад людського знання не може бути не співрозмірним людині. Зворотне — неспіврозмірність наукового знання людини детермінується його функціонуванням в певному соціальному контексті.

Крім того, дослідження як людська діяльність, завжди є діяльність певної людини. Ця діяльність духовна, творча, що вимагає напруження всіх творчих сил і здібностей. Нове знання — завжди стрибок, вихід за межі пізнаного, і він не здійснюється інтелектуальними здібностями самими собою, а людиною як цілісністю — духовною, інтелектуальною, емоційною, професійною істотою. Розв’язуючи певну наукову проблему, людина усвідомлює її як свою власну. Тобто, суб’єкт наукового пізнання має сформулювати і поставити перед собою певну ціль. І якщо пізнавальна діяльність є діяльність цілеспрямована і цілеусвідомлена, то вона з необхідністю включає і світоглядно-етичний зміст.

Звісно, що потреба включення ціннісного виміру в сучасне наукове пізнання немає нічого спільного з підміною критерію об’єктивної істинності знання ціннісним. Наукове пізнання ґрунтується на системі методологічних нормативів, які відіграють універсальну роль. Йдеться про загальні принципи організації наукового спостереження, експерименту, умовиводів тощо. Але якщо ігнорувати розвиток знання, і апелювати переважно до авторитетів, до ідеологічних настанов, критерій об’єктивної істинності деструктується, його місце заступає хибне розуміння світоглядно-ціннісних орієнтирів.

На жаль, в історії вітчизняної біології за радянських часів існують подібні приклади. Так, намагання кваліфікувати генетику не з об’єктивно-наукових критеріїв, а з суто ідеологічних призводило до ігнорування її досягнень і намагання створити “діалектико-матеріалістичну” генетику на противагу “ідеалістичній” і “метафізичній”. Отже, об’єктивно-істинні орієнтації підмінялись ціннісними. Водночас, самі цінності науки деформувались.

Говорячи про цінності науки, І. Фролов і Б.Юдін підкреслюють, що наука в цілому, як певний соціальний інститут виявляє свою цінність як засіб досягнення практичних цілей людства. (І.Фролов, Б. Юдін, 1986) Наука для людини — тільки така загальна соціоетична гуманістична орієнтація дає, на погляд дослідників, універсальну основу для оцінки науки з точки зору її придатності стимулювати соціальний розвиток. Водночас постає питання не лише про цінність істини, а й про її “ціну”. Яку ціну має заплатити, або вже заплатило людство, за певні істини, що відкрилися в ядерній фізиці, молекулярній біології, в інших галузях фундаментальних досліджень? Так постає проблема етичного вибору.

Становлення нового типу наукової раціональності в методологічному смислі пов’язане з утвердженням синергетичної дослідницької програми в сучасній науці. Репрезентуючи закони самоорганізації, нелінійне природознавство дозволяє використати їх для вивчення як фізичних, хімічних систем, так і біологічних, екологічних. Як підкреслює І.С.Добронравова, це суттєво змінює співвідношення методів природничих наук при вивченні живого. Так, поки фізика займалася стійкими рівноважними системами, використання фізичних методів, орієнтованих на редукцію, не дозволяло дослідити еволюцію живих систем. Невідповідність між методологічними настановами наук, що вивчали живе, створювало складності для теоретичного синтезу отриманих ними результатів: відомості про атомно-молекулярну структуру живого. що надавали фізика і хімія, було важко співвіднести зі знаннями біологічними про функціонування і розвиток живого. Коли ж фізика і хімія підійшли до проблеми становлення, стало можливим досліджувати біологічні системи як цілісність.

Отже, постнекласична раціональність виявляє себе в новому типі мислення. Його позначають терміном “нелінійне”. Сутнісний зміст цього терміну визначають в літературі з філософії науки як такий, що вказує на недостатність використання старих наукових підходів, що здавалися раніше універсальними. Урахування нелінійних фізичних взаємодій, біологічних і соціальних процесів висуває на перший план нестійкість та неоднозначність ситуації вибору та його незворотність, самочинність процесів формування нових структур з елементів середовища та нелокальний характер дії при цьому параметрів порядку. що забезпечує цілісність новоутворень.

Як підкреслює І. С. Добронравова, в світі, що описує класична наука, природа виступає як автомат, а наукова раціональність не в змозі включити в себе такі важливі для людини моменти, як незворотність існування і свобода вибору. І це є підстави для культурної кризи — для звернення до ірраціональності та містики, в відмові від ідеалів об’єктивності в науці. Точка зору світобачення в сучасному природознавстві — точка зору розвитку. Всі об’єкти цього світу, включаючи і сам світ, розглядаються в науковій картині світу як такі, що встановляться, як об’єкти, що розвиваються. Розвиток цілого детермінований законами лише на певних етапах між пунктами, де виникає ситуація вибору (біфуркації) і випадковість незворотнім чином визначає народження нової необхідності. (І.С. Добронравова, 1990)

Отже, предмет синергетики — складні системи, що самоорганізуються. Один з засновників синергетики Г. Хакен визначив систему, що самоорганізується як таку, що без специфічного впливу із зовні приймає певну просторову, часову або функціональну структуру. Отже, сучасне природознавство шукає шляхи теоретичного моделювання самих складних систем природи — систем, що здатні до самоорганізації, саморозвитку. Основні властивості систем, що самоорганізуються, це відкритість, нелінійність, дисипативність. Лише на підставі сучасного природознавства можливо пояснити. чому історія і еволюція Всесвіту розвиваються від простого до складного, (а не навпаки — відповідно до 2-го начала термодинаміки), чому Всесвіт набуває все більш складної організації. Тільки перехід до вивчення складних систем дав змогу це пояснити.

В постнекласичній біології процес формування біологічних систем розглядається з точки зору синергетики — як процес їх самоорганізації, як результат сукупного кооперативного ефекту. В процесі взаємодії виникають нові властивості елементів. Причини кооперації спостерігаються як у еукаріотичної клітини, бактеріальної колонії, біогеоценоза, так і у людського суспільства — соціальна організація з усіма просторово-часовими параметрами в залежності від ієрархічного рівня.

В розумінні цілісності живого як системи, що самоорганізується важливу роль відіграють методологічні орієнтації концепції рівнів організації живого. Причому, рівні, що виділяються, знаходяться в складних нелінійних відносинах. Завдяки взаємозв’язку і взаємо переходам вищих і нижчих рівнів організації живого відбувається формування цілісності живого. Еволюція живого (біоса) представ як послідовне ускладнення, в якому попередній рівень включає наступний як необхідну складову частину. Зв’язки між різноманітними об’єктами біосу не залежно від їх походження є функціональними, завдяки чому системи стають організованими.

Ще одна методологічна особливість сучасного типу наукової раціональності — можливість створення єдиної моделі універсальної еволюції, виявлення загальних законів природи, що пов’язують в єдине ціле походження Всесвіту (космогенез), виникнення Сонячної системи і нашої планети Земля (геогенез), виникнення життя (біогенез), і виникнення людини і суспільства (антропосоціогенез). Такою моделлю є концепція глобального еволюціонізму. В концепції глобального еволюціонізму відтворена важлива закономірність — спрямованість розвитку світового цілого на підвищення своєї структурної організації. Для розуміння розвитку Всесвіту як цілого важливу роль відіграє антропний принцип, у відповідності з яким властивості нашого Всесвіту є такими, якими вони є; якщо б вони були іншими, Всесвіт нікому було б пізнавати. Даний принцип вказує на глибоку внутрішню єдність закономірностей історичної еволюції Всесвіту і передумов виникнення і еволюції органічного світу аж до антропосоціогенеза. В сучасному природознавстві ідея глобального еволюціонізму є регулятивним принципом. З однієї сторони, він дає уявлення про світ як про цілісність, дозволяє мислити загальні закони буття в їх єдності, а з іншої — орієнтує науку на виявлення конкретних закономірностей глобальної еволюції матерії на свіх її рівнях і етапах самоорганізації.( В.Найдиш, 1999)

Таким чином, можемо зробити висновки: цивілізаційний розвиток, що здійснювався на засадах класичної науки, призвів до кризових станів у існуванні природи і культури. Ці наслідки пов’язані з тим, що класичний тип наукової раціональності концентрує увагу тільки на об’єкті та елімінує зі знання все, що стосується сфери суб’єкта та засобів його діяльності. Для некласичного типу наукової раціональності характерна ідея відносності стосовно засобів дослідницької діяльності. Постнекласичний тип наукової раціональності враховує співвідносність знаннь про об’єкт не лише з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами дослідницької діяльності. Таким чином, в постнекласичному науковому дослідженні можливе співвідношення суб’єктно-особистісного, ціннісного та істиного.

Оскільки постнекласичний тип наукової раціональності відрізняється означеними вище особливостями, на його засадах можливе урахування значущості природного, біологічного в соціокультурному бутті людини. В межах постнекласичного типу наукової раціональності обґрунтовується, що об’єктивне пізнання складних систем, що самоорганізуються і які включають в себе людину – соціальні, екологічні системи – обов’язково передбачає врахування ціннісних настанов суб’єкта. Водночас потреба осмислення ціннісних аспектів наукового знання детермінована й тим, що наукове знання стосується людини безпосередньо – як суб’єкта і як об’єкта науки.
Поснекласичне наукове дослідження з необхідністю включає світоглядно-етичну складову, оскільки об’єктами сучасної науки є складності, що еволюціонують і які включають в себе людину. Світоглядні засади дослідження в означеному типі наукової раціональності є принципи концепції глобального еволюціонізму та концепції коеволюції. Водночас, усвідомлення того, що Всесвіт, в якому існує техногенна цивілізація, ризиковано віддаляється від рівноваги, змушує філософів науки та вчених чітко визначити етичні регулятиви наукового дослідження та технологічної діяльності.

Отже, ми розглянули світоглядно-етичну складову як внутрішньо притаманну сучасному типу наукової раціональності. Водночас, ми намагалися показати, що самі епістемологічні і методологічні засади постнекласичного типу наукової раціональності спонукають до аксіологізації сучасного наукового дослідження.

Питання для самоперевірки знань

Охарактеризуйте осмислення предметів в ціннісному аспекті.
Дайте визначення поняттю «аксіосфера».
Розуміння аксіології в античній філософії.
Ціннісне ставлення до дійсності в логіко – гносеологічному вимірі.
Охарактеризуйте ціннісне і когнітивне ставлення до дійсності.
Розгляньте суб’єктивні та об’єктивні характеристики ціннісного ставлення до дійсності.
Протиставлення «наукового» та «ціннісного» в поглядах М. Вебера.
Охарактеризуйте концепцію цінностей Ф. Ніцше.
Зазначте ціннісні орієнтації сучасного наукового дослідження.

Теми рефератів

Аксіологічні проблеми в історико – філософському вимірі.
Концепції цінності в історичному контексті.
Цінності науки в аксіологічному вимірі.
Ідеали наукової раціональності в історичному розвитку науки.
Світоглядно – етична складова сучасного наукового дослідження.

Поясніть наступні вислови

Образ аксіологічно нейтрального знання в історії науки.
Наука «нікого не здатна навчити того, що він повинен робити: вона вказує лише на те, що він може, а за певних умов – і на те, що він хотів би робити». (М. Вебер)
Результати науки постають сьогодні для людства моральним викликом.
Людина отримала можливість фізично втручатися в генетичні основи життя. (К.-О. Апель)

Виконайте завдання

Для якого типу наукового дослідження належить визначення «незацікавлений суб’єкт»?
Проаналізуйте розуміння категорії цінності в філософії І Канта.
Запропонуйте сучасне розуміння цінностей науки.
Обґрунтуйте потребу включення ціннісного виміру в сучасне наукове пізнання.

Основна література

Каган М.С. Философская теория ценности. — СПб.: Петрополис, 1997. — 204 с.
Швырев В.С. Кант и неопозитивистская доктрина научного знания // Философия Канта и современность. — М., 1974, с.438-455.
Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обгрунтування етики за доби науки // Сучасна зарубіжна філософія. Течії інапрямки. Хрестоматія / Упорядники В.В.Лях, В.С.Пазенок. — К.: Ваклер, 1996. — С. 360-421.
Поппер К.Р. Логика и рост научного знания. — М., 1983, С.585.
Вебер М. «Об’єктивність» соціально-наукового пізнання // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика.- К., 1998, 534 с.
Ницше Ф. К генеологии морали // Собр. соч. в 2-х т. — Т.2. — М.: Мысль,1997. — С. 407-524.
Розеншток — Хюссі О. Прощание с Декартом // Вопр. философии. — 1997. — №8 — С.141-145.
Парсонс Г. Человек в современном мире. — М., 1985.
Добронравова І.С. Ідеали і типи наукової раціональності // Київський універсітет як осередок національної духовності, науки, культури. Матеріали науково-теоретичної конференції, присвяченої 165-річчю універсітету. Гуманітарні науки. Ч.1. К.: 1999. — С.24 — 28.

Додаткова література

Уайтхед А. Избранные работы по философии. – М., 1990.
Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: «Рута», 2001.
Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М.: Прогресс, 1987. – 366 с.
Найдыш В.М. Концепции современного естествознания. М.: 1999, с. 476.
Микешина Л.А. Метаморфозы проблемы «когнитивное — ценностное» в философии и методологии науки // Ценностные аспекты развития науки. — М., 1990, с.21 - 22.
Виндельбанд В. Прелюдии. Философские статьи и речи. — СПб.: Б.и., 1904. – 374 c.
Добронравова И.С. Физика живого как феномен постнеклассической науки // Физика живого. — 2001 — Т.9. — №1 — С.85-95.
Добронравова І.С. Ідеали і типи наукової раціональності // Київський універсітет як осередок національної духовності, науки, культури. Матеріали науково-теоретичної конференції, присвяченої 165-річчю універсітету. Гуманітарні науки. Ч.1. —К., 1999. — С.24-28.
Ивин А.А. Ценности и понимание // Вопросы философии, 1987. — №8. — С. 31-43.
Кант И. Метафизика нравов в двух частях // Кант И. Соч. в 6-ти т. — Т.4 — Ч.2. — М.: Мысль. — 1965. — 438 с.
Келле В.Ж. Научное познание и ценности гуманизма // Ценностные аспекты развития науки. – М.: Наука, 1990.
Кисельов М.М. Біологічна етика в системі практичної філософії // Практична філософія. — 2000. — №1. — с. 161-174.
Кордюм В.А. Биологическая опасность — критический порог // Практична філософія. — 2001. — №2. — С.197-210.
Кримський С.Б. Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії // Філософська і соціологічна думка. — 1996. — №3-4. — С.102-103.
Анохин П.К. Узловые вопросы теории функиональной системы. – М.: Наука, 1980. – 196 с.
Лук’янець В.С. Практика нейро-лінгвістичного програмування // Практична філософія. — 2001. — №1. С. 38-56.
Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури. — К.: Центр практичної філософії, 2000. — 304 с.
Мамардашвили М.К. Классический и некласический идеалы рациональности//Мамардашвили М.К. Необходимость себя. – М.,1996. – С.229-250.
Мангасарян В.Н. “Быть” или “иметь”? К вопросу о перспективах коэволюционной стратегии // Рационализм и культура на пороге третьего тысячелетия: Матер. Трет. Российск. Филос. конгресса. В 3т. — Т.1. — Ростов-на-Дону: СКНЦ ВШ — 2002. — С. 310-311.
Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: “Рута”, 2001.
Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. Перевод с английского Г.А. Балла, А.П. Попогребского. — М.: Смысл, 1999. — 425 с.
Найдиш В.М. Концепции современного естествознания. — М.: 1999.— 476с. С.429.
Патнем Х. Разум, истина и история. / Х. Патнем; Пер. С англ. Т.А.Дмитриева, М.В.Лебедева. — М.: Праксис, 2002. — 294 с.
Степин В.С. Теоретическое знание. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — 744 с. с.122.
Фролов И.Т., Юдин Б.Г. Этика науки. Проблемы и дискуссии. — М.: Политиздат. — 1986. — 399с.
Фромм Э. Иметь или быть. — Киев: Ника-Центр, 1998. — 400 с. С.191.
Фуко.М. Рождение клиники. — М.: Смысл, 1998. — 310 с. с.188.

Тема 3. Філософія живого як основа біоетики

Роль аксіологічних принципів в постнекласичному науковому дослідженні живого

Класична біологія виходила з того, що світ живого, органічних форм має певні об’єктивні закономірності, порядок, структуру. Ці закономірності є пізнавальними засобами науки. Класичне біологічне пізнання концентрувалося лише на одному рівні організації живого — організмовому чи клітинному, який вважався вихідним. Усі надорганізмові рівні розглядалися як похідні, «вторинні». Отже, в методологічному смислі картина світу класичної науки вимагала редукції надорганізмових біологічних структур до організму. В аксіолого - пізнавальному смислі це нівелювало пізнання таких системних цілісностей, як популяції, види і, головне, біосфера.

Водночас, для розуміння живого в ціннісному відношенні важливим було усвідомлення в класичній біології органічного світу як певної багатоманітності форм, явищ, процесів, які створюють певну єдність. Із середини ХVІІІ ст. починає обґрунтовуватися думка, що наукове розуміння такої єдності може ґрунтуватися лише на вивченні історії живого. Утверджується висновок, що сучасний стан органічного світу є результатом попередньої еволюції живого.

Якщо характеризувати класичну біологію з точки зору класичного ідеалу раціональності, то треба сказати, що методологічні настанови класичної біології потребували таких взаємовідношень об’єкта пізнання і отриманого знання: однозначної відповідності кожного елемента теорії певному елементу об’єкта (органічного світу); наочність біологічних образів і уявлень, понять; відсутність посилань на умови пізнання в результаті дослідження.

Класична біологія — наука переважно споглядальна. Якщо спробувати загальним чином визначити ті суттєві методолого - гносеологічні орієнтації класичної біології, що детермінували ціннісні характеристики об’єктивно-істинного знання живого, то треба врахувати певні особливості пізнання в класичній біології. По-перше, це відтворення двох протилежних методологічних підходів — редукціонізму і цілісного підходу — в світоглядних площинах відповідно механіцизму і віталізму. Як вже підкреслювалося, саме віталізм створив певне світоглядне підґрунтя для розуміння живого як самоцінності, в той час як для редукціонізму (механіцизму) принципової відмінності між живим та іншими предметами світу не існувало.

По-друге, протилежність методологічних настанов у класичній біології виявилася і в розв’язанні проблеми єдності органічного світу. Механістичний детермінізм ігнорував функціональну єдність органічних систем, а телеологія пояснювала доцільність цих систем як прояв духовної сутності. Однак утвердження теорії Ч. Дарвіна науково-аргументовано подолало ці світоглядні висновки.

По-третє, в класичній біології як протилежності функціонували структурно-інваріантний і генетично-історичний підходи. Фактори еволюції розглядались як незмінні. Панував організмоцентричний стиль мислення. Класична біологія виходила з того, що структура пізнавальної діяльності в біології є незмінною, методологічні та гносеологічні принципи біологічного пізнання є незмінними. Аксіологічний аспект осмислення живого, як ми бачимо на прикладі віталізму, був винесений за межі наукового розуміння істини. Цінністю класичної науки вважалося виключно об’єктивно-істинне знання, а не сам об’єкт — живе.

Становлення іншого типу наукової раціональності — некласичного в біології пов’язане з розвитком генетики і утвердженням її розуміння живого і його суттєвих ознак. Безпосередні передумови виникнення генетики формуються в першій половині ХІХ ст. Суттєву роль у цьому відіграли, по-перше, створення клітинної теорії, яка стала науково-біологічним утіленням філософської ідеї єдності біологічного світу. Клітинна теорія утвердила інваріантність організації біологічних систем. По-друге, це виокремлення об’єкта генетики — феномену спадковості як такої, як самостійної властивості живого, що нетотожна іншим його властивостям. Особливу роль для формування власного предмету генетики як науки відіграли досліди Г. Менделя і відкриті ним закони спадковості. Вчений розглядав спадковість як систему ознак організму. Він обґрунтував ідею спадковості окремих, одиничних ознак, абстрагуючи ці ознаки від інших, використав варіаційно-статистичний метод. Так у біологічному пізнанні проявилися евристичні можливості математичного моделювання.

Відкриття Менделя випередило час і не було оцінено сучасниками. Лише в ХХ ст. сформувалися необхідні передумови для наукового вчення про спадковість. Були відкриті молекулярні основи живого. Саме ХХ ст. — час бурхливого розвитку генетики. В 1900 р. закони Менделя були заново відкриті незалежно трьома вченими — Г. де Фризом в Голландії, К. Корренсом у Німеччині, Е. Чермаком в Австрії. Після цього протягом 20 - 30 років у генетиці був накопичений величезний емпіричний і теоретичний матеріал. Була сформульована хромосомна теорія спадковості, обґрунтоване уявлення про ген як “квант”, одиницю спадковості.

Класична біологія, відповідно до класичного ідеалу раціональності, виходила з переконання, що об’єктивність і предметність знання досягається тоді, коли зі знання вилучається все суб’єктивне. Процес наукового дослідження уявлявся як раціональне пізнання предмету, так би мовити, зі сторони. Для досягнення істини про сутність живого потрібно було вилучити все «суб’єктивне» зі знання про живе. Перша глобальна наукова революція утвердила механістичну картину світу, в межах якої живе кваліфікувалося як механізм, машина. Отже, біологічне редукувалося до механічного. Друга глобальна наукова революція, що розгорнулася в кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ ст., під впливом теорії еволюції визначила перехід до нового стану природознавства — дисциплінарно організованої науки. В цей час механістична картина світу втратила статус загальнонаукової, оскільки стало очевидним, що наукові картини реальності, сформовані біологією, географією, геологією, не редукуються до механістичної картини світу. Філософські засади нової наукової картини світу ґрунтуються на категоріях «стан», «процес», «розвиток». У біологічному пізнанні це яскраво представлено ланкою теоретичних концепцій еволюційного спрямування, логічним завершенням яких є еволюційна теорія Ч. Дарвіна.

Для класичної біології пошук відповіді на питання про сутність живого здійснювався в межах парадигми еволюціонізму, засади якої утвердилися з визнанням біологами теорії Ч. Дарвіна. Некласична біологія пов’язувала сподівання опису сутності живого зі зведенням біологічного до принципів термодинаміки та квантової механіки. Говорячи про становлення некласичного природознавства, фахівці вказують на період кінця ХІХ — середини ХХ ст. В науці це час, який характеризується такими фундаментальними дослідженнями і відкриттями, як структура атома, релятивісттська і квантова теорія в фізиці, створення квантової хімії, становлення генетики — в біології. На противагу ідеалу єдиної (однієї) істинної теорії обґрунтовується істинність декількох теоретичних описів. Об’єкт розглядається як багаторівнева система, а знання визнається таким, що історично змінюється.

Створення синтетичної теорії еволюції утвердило новий стиль мислення в біології — популяціоністський. Елементарною одиницею еволюції було визнано не організм чи вид, а популяцію — цілісну систему взаємозв’язку організмів, якій притаманна здатність до спадкових змін у русі біологічних поколінь.

Формування синтетичної теорії еволюції є основою переходу до популяційної концепції — на противагу організмоцентричній; подолання протиставлення історичного та структурно-інваріантного підходів у методології біології. В світоглядному і методологічному плані це був необхідний етап у русі до створення єдиної системи біологічного знання, яка відтворила б закони розвитку і функціонування органічного світу як цілого.

Некласична біологія ґрунтується на певних методологічних засадах. Так, В. Найдиш, аналізуючи суттєву відмінність засад некласичної біології від засад класичної, виділяє такі напрями, якими некласична біологія принципово відрізняється По-перше, якісно нове уявлення об’єкта пізнання — полісистемне. Відбувається відмова від моноцентризму і організмоцентризму і утверджується поліцентризм і популяційне мислення. Уявлення про те, що «клітинкою» еволюційного процесу виступає не організм, а популяція, дослідник розглядає як вихідний момент у формуванні системи засад некласичної біології. По-друге, якісно новою є гносеологічна ситуація, що потребує визначення умов пізнання, особливостей суб’єкт-об’єктних відносин. Неможливо не враховувати ролі суб’єкта пізнання в результаті біологічного дослідження. По-третє, утвердження єдності методологічних підходів, що раніше протиставлялись одне одному. Формуються методологічні орієнтації на єдність редукції до елементарних структур живого і інтегративного відтворення цілісної його організації, структурного та історичного підходів, емпіричних досліджень та теоретизації біологічного знання (формалізації, математизації, аксіоматизації тощо).

По-четверте, перетворюється світоглядна функція біології. В ХХ ст. світоглядна націленість біології виявляється як конкретизація на основі біологічних знань сучасних уявлень про людину. Людина стає безпосередньою вихідною «точкою відліку» біологічної науки — від неї (людини), для неї і на неї орієнтоване пізнання живого. Ця спрямованість розвивається в контексті взаємозв’язку біологічного і соціального пізнання. Предметом дослідження є антропосоціогенез у плані виявлення біологічних передумов становлення людини та суспільства.

Однак, хотілося б зауважити, що констатування націленості біології на людину, визначення саме її як світоглядно-формуючого центру біології ХХ ст. притаманне скоріш філософії біології, ніж усвідомлено самою біологією. Якщо говорити про вітчизняну науку, то за радянських часів у її методолого - теоретичній сфері домінувало визначення сутності життя за Ф. Енгельсом — як способу існування білкових тіл. І хоча всі наведені вище засади некласичної біології, на які звертають увагу методологи науки, дійсно були підґрунтям некласичної біології, все-таки визначення сутності живого в даному варіанті є класичним прикладом редукції, зведення специфічної цілісності живого до клітинного рівня його організації. Марксизм також значною мірою сприяв тому, щоб «відірвати» соціальний вимір від біологічного. Людина розглядається як соціальне, що, зрозуміло, є очевидним і доведеним. За гегелівською діалектичною традицією визнавалося, що соціальне «знімає» біологічне, що в людині не діють біологічні закони «в чистому вигляді». Таким чином, проблема «людського біологічного» просто знімалася. Людське ототожнювалось із соціальним, соціокультурним і не розглядалось як живе, біологічне в його соціальному бутті.

Як уже підкреслювалося, методологічні засади некласичної біології суттєво відрізняються від засад класичної біології. В класичній науці об’єктом вважалося живе — організм (одно чи багатоклітинний), в той час як у некласичній біології, яка використовувала методи хімії та фізики, для виокремлення об’єкта дослідження необхідно було зруйнувати живу систему. Так виникла певна проблема, що є характерною для методології некласичної біології: була створена багатоманітність об’єктів, що є біологічними і водночас не є живими Теоретики і методологи біології підкреслювали, що будь-яка органічна система має таку велику кількість зворотних зв’язків, гомеостатичних механізмів, шляхів обміну, що дослідження потребує її руйнування, так що аналіз стає безглуздим.

Як можна судити з робіт методологів науки, що намагалися, використовуючи сучасні методи фізики та хімії, визначити сутнісні ознаки живого. Вони дійшли висновку, що діяльність живого організму не можна звести до законів фізики — термодинаміки та квантової механіки. Проблема фізичного опису живого була пов’язана зі специфічною складністю живого. Головні вади некласичного типу наукової раціональності, які не дозволяють відтворити в теорії сутність живого, вбачали в тому, що фізика і хімія залишаються переважно неісторичними, а біологія є переважно історичною; що теоретичні можливості термодинаміки та квантової механіки в описі живого не призводять до уявлення про неминучість біологічної еволюції.

Отже, в класичній біології аксіологічний аспект збігається з гносеологічним і як безумовна цінність постає об’єктивно-істинне знання про живе. Тобто ототожнюється істина і цінність. У некласичній біології проявляється скоріше цінність методології, адекватної специфіці живого. Бо очевидно, що істина як така вже не є єдиною (однією). Аксіологічний аспект некласичної науки репрезентує нові (порівняно з класичною) методологічні принципи — принцип відносності, принцип історизму, принцип єдності структурно-функціонального і генетичного, єдність редукції і цілісного підходу тощо. Отже, аксіологічний смисл у дослідженні живого значною мірою був пов’язаний з пошуком методології, що здатна пов’язати закони структури і функціонування живого з його еволюцією, пояснити, чому жива система стала такою, якою є.

Проблема полягає не тільки в тому, щоб теоретично позначити структурний інваріант живого, а і в тому, щоб вивести з нього всю багатоманітність форм життя. Ось чому редукціоніська програма для теоретичного відтворення сутності живого є принципово обмеженою. В попередньому розвитку науки фізика, досліджуючи живе, редукувала його до типових абстрактних об’єктів фізичних теорій, а його специфіка залишалася за межами розгляду.

Таким чином, можна констатувати обмеженість некласичного типу наукової раціональності в його методологічних можливостях відтворити теоретичним чином складні системи, що саморозвиваються і самоорганізовуються

Однак не лише це призвело до проблеми пошуку нового типу наукової раціональності. Справа в тому, що діяльність людини, в тому числі дослідника, вченого, на засадах класичного і некласичного типу наукової раціональності спричинило значне руйнування світу живого, живої природи, біосфери. Отже, виявилася недостатність ототожнення ціннісного, аксіологічного з гносеологічним чи методологічним у пізнанні живого. Постала проблема формування власне аксіологічного аспекту науково-біологічного і взагалі наукового дослідження живого. Живе мало бути осмислене як цінність і самоцінність.

Уже були розглянуті характерні ознаки постнекласичного типу наукової раціональності. Але ми вважаємо за потрібне підкреслити, що постнекласичний тип наукової раціональності утверджується саме в дослідженні і діяльності зі складними системами, що здатні до самоорганізації і саморозвитку. Такими є біологічні системи.

Синергетика дозволяє звернутися до такого засобу фізичного знання живого, який може пояснити, чому живі системи здатні протистояти нарощуванню ентропії. Синергетичні моделі використовують у науках про живе — від морфогенезу гідри до роботи серцевого м’яза. Рівень цілісності живого організму настільки високий, що його можливо співвіднести лише з цілісністю таких квантово-механічних систем, як ядра, атоми і молекули. Проведення таких паралелей призвело до створення в межах нової фізики — постнекласичної — фізики живого. В некласичній фізиці вивчення біологічних об’єктів фізичними методами розглядалось як використання знання фундаментальних закономірностей до певної сфери природи. Специфіка живого не відігравала при цьому визначальної ролі. Фізика живого ґрунтується на фундаментальному визначенні поняття «живе» в його відмінності від поняття «неживе», тобто мертве.

Поява фізики живого — це не лише поява нового погляду фізики на біологічний світ. Це поява нової методології осмислення сутності живого. Фізика живого виходить з визнання специфічної цілісності та виняткової складності живого, яку потрібно досліджувати, не розчленовуючи живе на частини, не редукуючи системного цілого до елементів. Живе розглядається як четвертий (після ядерного, атомного і молекулярного) рівень квантової організації природи.

Ознаки постнекласичної науки: міждисциплінарність, комплексність, орієнтованість на вивчення унікальних систем, які є відкритими і саморозвиваються. Такі системи, що історично розвиваються, з плином часу формують нові рівні своєї організації, змінюють свою структуру, характеризуються принциповою незворотністю процесів. У постнекласичній науці ідеал побудови теорії як аксіоматико - дедуктивної системи все частіше поєднується зі створенням конкуруючих теоретичних описів, що ґрунтуються на методах апроксимації, комп’ютерних програмах тощо. Все частіше використовуються методи історичної реконструкції об’єкта, що притаманні гуманітарному знанню. Підкреслюється специфіка вивчення систем, у які безпосередньо включена людина, тому змінюються уявлення класичного та некласичного природознавства про ціннісно нейтральний характер наукового дослідження: сучасні способи опису об’єктів не лише уможливлюють, а й передбачають введення аксіологічних факторів у зміст і структуру способів опису (етика науки, соціальна експертиза програм тощо).

У постнекласичній науці, що формується в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст., ціннісна орієнтованість біологічного пізнання проявляється не лише через співвіднесення біологічного і соціокультурного — орієнтованість біологічного дослідження на людину, а й у вивченні закономірності включення живого в еволюцію Всесвіту, перспектив біологічного світу в розвитку світу космічного. Формується новий цікавий теоретичний підхід, що має не лише суто наукове, а й загально-світоглядне значення. Він пов’язаний з антропним принципом у космології і принципом глобального еволюціонізму.

У постнекласичній науці враховується роль людини, суб’єкта в дослідженні і вплив дослідника на отримання знання. Це ми можемо побачити в біології. Але і в цьому в науково-біологічному дослідженні є специфіка - «особистісне бачення» в біологічному дослідженні. Саме «особистісне бачення» тієї граничної проблеми, якою в біології є проблема «Що таке життя?», значною мірою визначає орієнтації дослідника, способи обґрунтування і виправдання їх у науковому співтоваристві та й у суспільстві в цілому.

У концептуальних і методологічних вимірах постнекласичної науки умовою пізнання сутності живого стає вимога осмислення його в системі всіх знань про живе, отриманих в ході культурного та цивілізаційного розвитку людства. Наївними вважаються сподівання на те, що, розшифрувавши геном людини, ми будемо все знати про людину. Геном визначає спадковість шляхом формування індивідуального самоузгодженого потенціалу, власні характеристичні частоти якого характеризують організм.

Фізика живого — це дослідження об’єкта на засадах постнекласичної раціональності. Дійсно, концептуальні і світоглядні засади цієї науки орієнтують на розуміння живого, в тому числі і організму людини як цілісності. Причому цілісності не лише матеріального, тілесносного. Цілісність людини в світогляді фізики живого розуміється як єдність тілесного і духовного, тіла і душі.

Розглядаючи постнекласичний тип наукової раціональності і особливості біології цього етапу, потрібно звернути увагу і на таку методологічну і пізнавальну особливість. Біологія не просто, як інші природничі науки, здійснювала пізнання свого предмета в межах певних, історично виникаючих типів раціональності — класичного, некласичного, і сучасного — постнекласичного. Вона «тяжіла» до такого типу наукової раціональності, який відповідав би особливостям її взаємодії суб’єкта з об’єктом, їх взаємозумовленості. Таким став постнекласичний тип науки. Саме він відповідає природі біологічного пізнання. Такий висновок ґрунтується на сучасних методологічних дослідженнях специфіки біологічного пізнання. Методологи біології підкреслюють у цьому відношенні два суттєвих моменти. По-перше, що отримання біологічного знання залежить від світоглядних орієнтацій дослідника. Саме це підкреслює відомий філософ біології Р. Саттлер. Він доводить, що біологічні твердження базуються на філософських положеннях і не може бути розкритий на нейтральному ґрунті, оскільки відображує раніше сформовані філософські положення тієї особистості, яка ставить це питання. По-друге, об’єкт біології — живе. А такою є і людина. Отже, в певному розумінні об’єкт і суб’єкт біологічного дослідження тотожні. Отже, справа в тому, що людина належить до світу живого. Тому біолог навіть невимушено, не ставлячи свідомо такої цілі вводить себе як живу істоту в ряд своїх об’єктів і хоче зрозуміти їх як “своє інше” — міркуючи діалектико-категоріальним чином.

Розглянемо етичний вимір дослідження живого в біології. Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. На початку 70-х років ХХ ст. розділи з екологічної етики з’явилися в курсах філософії у вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика виокремилась як самостійна філософська дисципліна.

Екологічна етика як етика екологічної відповідальності повинна розроблятися на засадах розуміння єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Втім, можливий і більш органічний зв’язок екологічного і морального. Етика стає екологічною за сутністю, якщо моральність пов’язується зі збереженням цілісності екосистеми. Слідування екологічній сутності речей при такому підході до екологічної етики стає фундаментальною ціллю. Сама єдність людини з її оточенням визначає основу для людських цінностей. Зрозуміло, що створюючи свої цінності, людина виходить за межі екологічних настанов. Але вона має узгоджувати наміри своєї діяльності з екологічними законами, оскільки не впливати на природу деструктивним чином в умовах екологічної кризи є моральним обов’язком людини.

Б. Каллікот вважає, що екологічна етика має відповісти на 3 питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Вона є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принципів, що відповідають сучасній екологічній ситуації. Філософська проблематика екологічної етики полягає в конструюванні системи нормативних настанов, що визначають ставлення, поведінку, дії людини, які націлені на довкілля.

Отже, не дивлячись на певні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі засади мислення і вважати етичні принципи такими, що визначають ставлення людини до всіх живих істот, загалом до природи.

Прямою відповіддю на питання — як людина повинна ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А. Швейцером. Етична концепція А. Швейцера може бути яскравим прикладом того, як проблема етичних засад людського ставлення до живої природи органічно переростає в більш ширшу — філософсько-світоглядну. Принцип самоцінності життя (життя взагалі і життя конкретної людини) розглядається як засада нового світогляду — оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.

Глибоко аналізуючи осмислення етичної сутності людини в історії філософії, А. Швейцер формулює найзагальніший висновок: смисл людського життя можна осягнути лише в межах смислу всього світу. Безперспективним є намагання вивести смисл життя зі смислу буття, тому що в світовому процесі не виявляється тієї доцільності, яка могла б підкорити собі діяльність людини і людства.

У сучасному біологічному дослідженні виявляються такі принципові можливості, які реалізуються і впливають на людську ментальність та існування. Таким чином, феномен біоетики виникає не тільки як реакція на невідповідне відношення до живого, а і як невідрефлексовані аспекти розуміння «живого» в самій біології.

Blog

На Заході до сфери біоетики як до галузі, де складним чином перетинаються світоглядні, етичні, теоретичні та практико технологічні проблеми дослідження живого

Содержание

Світоглядно-етична складова дослідження в постнекласичній науці