Зміст

Вид материала

Документы

Содержание 6.2. Категорія відповідальності 6.2. Категорія відповідальності Тема 7. моральні передумови ділового спілкування 6. Специфіка професійної моралі і етики 7.2. Моральна культура спілкування та її рівні 7.3. Моральні цінності як основа гуманістичного спілкування 7.4. Моральні норми та принципи, їх значення для досягнення високого рівня культури спілкування Моральні нор­ми і принципи — 7.5. Прояв гуманістичних комунікативних установок у спілкуванні 7.6. Специфіка професійної моралі і етики Професійна етика — вчення про професійну мораль.

Подобный материал:

• Єрьомін Розміщення продуктивних сил Зміст, 1769.51kb.
• Міністерство освіти І науки україни перечинський професійний ліцей, 202.74kb.
• Організація та зміст навчально –в виховної роботи у днз, 81.03kb.
• Збірник державних стандартів, 1247.56kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 128.75kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 127.69kb.
• Процеси прийняття рішення І управління зміст процесу управління, 283.85kb.
• Поняття та зміст комунального управління, 500.89kb.
• Завдання та зміст виробничої програми підприємства Показники виробничої програми підприємства, 123.69kb.
• План Поняття та зміст юридична деонтологія > Юридична діяльність: поняття та зміст, 476.58kb.

ТЕМА 6. Моральні проблеми людської діяльності.


План:

6.1. Проблема свободи

• свобода дії
  
• свобода творчості
  
• свобода самореалізації
  
• свобода вибору
  
• свобода хотіння
  
• свобода волі
  

6.2. Категорія відповідальності


6.1. Проблема свободи

Проблема ж, з якої починається етика як теорія моральної діяльності, — це проблема свободи.

Дія є моральною, коли вона ґрунтується на виборі в йолі протистояння добра і зла. Таким чином, її визначення як моральної передбачає свободу людини, її здатність обирати. Людина, що перебуває в полоні ілюзій, не знає справжнього стану речей, з якими має справу, або не здатна дивитися правді у вічі, — не може вважатися вільною. Звужуючи значен­ня відомого євангельського вислову «пізнаєте прав­ду, — а правда вас вільними зробить!» до елементарної гносеологічної площини, маємо визнати, що тільки істина, хоч якою б гіркою вона часом була, відкриває перед людиною перспективу свободи. І все ж зводити сутність свободи виключно до пізнання можливо лише за умови, що пізнання саме по собі вважається вищою духовною здатністю людини, реалізацією її кінцевого призначення. Пізнавати в та­кому разі означає для людини реалізувати себе най-адекватнішим чином і, отже, бути вільною. Якщо прочитати відоме місце з Енгельсівського «Анти-Дюрінга», побачимо, що йдеться там не просто про пізнання необхідності, а про практичну діяльність на базі такого пізнання і про «здатність приймати рішення із знанням справи». Отже пізнання й усві­домлення необхідності є лише передумовою людської свободи і в жодному разі не вичерпують її власну сутність. Зрештою, пізнання потрібне на практиці саме для того, щоб позбутися рабської залежності від тих чи інших речей або явищ і навчитися використовувати їх у власних цілях. Таким чином, «усвідомлення необхід­ності» розкриває свій справжній сенс лише в перс­пективі набуття людиною свободи дії — свободи реалі­зувати свої наміри, досягати власної мети, використо­вуючи потрібні для цього знаряддя та засоби. Подібна свобода дії — одне з основних прагнень людини; право робити те, що хочеш, — можливо, найбільш елемен­тарний, але разом з тим і найзагальніший вираз того, що люди звичайно вкладають у поняття свободи.

До свободи дії щільно примикає свобода творчості — право людського суб'єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним зако­нам. Нарешті, оскільки людина за своєю суттю є істотою діяльною і творчою, те й інше виявляється для неї формами її самоздійснення, самореалізації; діючи й створюючи нове, людина тим самим «виконує», здійснює саму себе. Тож свобода самореалізації постає своєрідним спільним знаменником обох зазначених різновидів сво­боди. Можливість бути собою, реалізувати своє життєве призначення становить основу невід'ємних прав людської особистості.

Втім, ні свобода самореалізації, ні свобода дії або творчості самі по собі ще не мають безпосередньо етичного характеру. В глибинному людському плані свобода все ще залиша­ється безальтернативною, точніше кажучи —не зачіпає власне моральну альтернативність буття. Суто мо­ральна проблематика свободи починається саме там, де йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цінностей, цілей, варіантів поведінки, — коротше кажучи, про вибір усіх тих виявлень людської волі, відносно яких потім і виникає питання про свободу чи несвободу їхньої реалізації. Таким чином, свободі дії (творчості, самореалізації) в екзистенційному плані має передувати свобода вибору. Втім, і остання з погляду етики є феноменом неоднорідним.

Так, вибір, що його здійснює людина, може мати для неї суто технічне значення, тобто стосуватися шля­хів або способів досягнення певної наперед визначеної мети. Цілком зрозуміло, що в такому разі свобода вибору залишається обмеженою певною конкретною ситуацією діяння і як така ще не стає предметом самостійної морально-етичної рефлексії.

Вибір, далі, може стосуватися цілей, нахилів, уподо­бань людини, але таких, зміна яких не може вплинути на загальний характер людської особистості, на засади її діяльної самореалізації. Локалізований таким чином у поверховому шарі людської поведінки й досвіду-вибір найчастіше залишається суто житгєвим, повсяк­денним явищем. Його наявність дає змогу ставити питання про відповідальність особи за її конкретні вчинки, але теж не дає ще можливості стверджувати принципову свободу людини як морального суб'єкта.Не з'ясувавши цієї сутнісної основи, ми не можемо визначити й справжню міру свободи і відповідальності людини в кожному з конкретних проявів її діяльної активності. Справді, якщо людина щось обирає, то для цього вибору, певно, є якісь свої причини, своя мотивація. В повсякденних життєвих ситуаціях ми, як правило, обираємо те, що найбільш відповідає нашим звичкам, уподобанням, ціннісним орієнтаціям тощо. Але коли це так, коли самий вибір людини є зумовленим внутрішніми чи зовнішніми чинниками, то, знову ж, чи маємо ми право оцінювати його з погляду моралі? І де тоді шукати витоки людсь­кої свободи? А може, існує безпричинний, немотиво­ваний вибір?

Щодо останнього людська думка давно вже зробила «прикре» відкриття: справді немотивований (отже, вільний у цьому розумінні) вибір може бути тільки вибором байдужим для самого суб'єкта, що обирає, — у крайньому разі, має ґрунтуватися на абсолютній рівнозначності чинників, які до цього вибору спонука­ють.

Цілком очевидно, що людина є більш вільною в моральному відношенні, коли її вибір продиктований не сліпим і самодостатній хотінням, що стихійно виникає в глибинах її єства мотивом, який має відношення до цілісності ц вну­трішнього життя, до константного ядра її суб'єктивності інакше кажучи, спирається на санкцію її волі. Зрещтою, всім відома відмінність між вибором, здійсненим за принципом «як заманеться», — і свідомим тверезим рішенням, що випливає із загальної вольової наст­роєності даного суб'єкта. Здатністю до такої вольової санкції визначається свобода хотіння людини, тобто те наскільки остання є вільною в самому своєму хотінні (на основі якого й доконує власний вибір). Проте й свободи хотіння теж виявляється замало, оскільки аналогічні проблеми постають і щодо людської волі загалом, більш-менш частковим елементом якої є кожне окреме хотіння.

Отже, свобода стає моральною проблемою для людини лише за припущення, що, реалізуючи ті чи інші дїї, обираючи певні цілі, цінності, варіанти поведінки, віддаючи перевагу тим або іншим мотивам, хотінням тощо, людська особистість разом з усім цим обирає насамперед саму себе, вільно визначає загальну практичну скерованість свого буття — що, власне, й охоплюється поняттям «воля». Таким чином, з-поміж усіх форм, різновидів свободи найбільш істот­ною і засадничою з погляду етики виявляється свобода волі — здатність людини вільно визначати власну життєво-практичну спрямованість як певного роду ціле.

Щодо суспільного життя, то тут особливої ваги набувають власне соціальні, економічні, правові, політичні виміри людської свободи. Прогрес у цій галузі має полягати в цілісному розвитку всього комплексу свобод, що визначають якість буття особистості в сучасному цивілізованому суспільстві.

Важливим аспектом свободи є аспект внутрішній, пов'язаний із здатністю людини усвідомлювати й контролювати власне буття — як то кажуть, володіти собою, бути господарем свого Я. В тактовному вмінні, не насилуючи власне єство, не ставати все ж його рабом, можна вбачати мінімальну вимогу справжньої інтелігентності. Але зазначений аспект свободи за самою своєю суттю насамперед є аспектом моральним: володіти собою, бути господарем своєї волі, свідомо визначати своє місце у світі, свою позицію в житті — це основні суб'єктивні засади, з яких постає моральність як така.

Формуючи в собі готовність до сутнісного спілкування з людьми і світом, людська суб'єктивність насамперед здійснює акт само­визначення, тобто сама визначає напрям свого подаль­шого розвитку. Разом з тим залучення завдяки цьому актові до творчої субстанції людяності, яка розкри­вається в процесах інтерсуб'єктивного спілкування, дає змогу кожному учасникові цього спілкування здобувати надалі певну свободу й від свого власного Я та його попередніх станів: саме ставлення до Ти (одного чи багатьох Ти), яке я здобуваю в моїй відкритості, ство­рює для мене можливість раз по раз звільнятися від інерції власних суб'єктивних передсудів, власного психічного процесу.

Таким чином, можна твердити, що саме моральне ставлення до Іншого як до Ти зрештою дає свободі людини конче потрібну екзистенційну опору. І цей вимір свободи волі є тим вагомішим, чим більш зна­чущим і духовно багатим виявляється наше спілкуван­ня, наше ставлення до Ти. Щоправда, істотність, істин­ність цього звернення до Ти, цієї інтерсуб'єктивної подієвості справді робить людину вільною.

Звичайно, в повсякденному житті людина не часто розмірковує над тим, відкритою чи замкнутою у своїх відношеннях до світу належить їй бути — так само рідко замислюється вона над формулюванням сенсу власного життя або свого ставлення до смерті. Це не означає, однак, що вона не приймає відповідних рішень. І тоді, коли в цьому виникає справжня потре­ба — як кажуть, у момент істини, — виявляється, що люди навкруги, як правило, чудово розуміють, відкрита для них дана особа чи ні, здатна вона подивитися на себе і світ очима інших, перейнятися їхніми турботами й стражданнями, — чи живе виключно своїми влас­ними інтересами, не бажаючи знати нічого окрім них. Така позиція монологічної самозамкненості засуд­жується етичною думкою не тільки тому, що таїть у собі, як ми бачили вище, потенцію морального зла. Злом вона постає не в останню чергу саме через те, що позбавляє людину такого неоціненного надбання, як свобода волі.


6.2. Категорія відповідальності

Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявлен­ням про свободу людини. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистість не була б у змозі відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа, або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил. Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з ура­хуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, — а тому має нести відповідальність за обране і вчинене нею.

Втім, легко переконатися, що й стосовно людини міра справжньої свободи завжди є величиною конкрет­ною, тому моральні висновки про ступінь відповідаль­ності будь-кого в кожному разі мають бути зваженими. Серед чинників, які слід враховувати при розгляді проблем, пов'язаних з моральною відповідальністю, — повнота обізнаності з реальними обставинами даного поведінкового акту, можливість їхнього адекватного усвідомлення, внутрішній стан суб'єкта, його здатність до відповідної дії, ймовірність бажаних і небажаних результатів останньої, актуальність альтернативних варіантів поведінки тощо.

І все ж, коли йдеться про власну відповідальність, людина із сумлінням найчастіше схильна поширювати її далеко за межі своєї реальної свободи в конкретні ситуації дії.

Адже за будь-яких можливих обставин людина як така, як пред­ставник свого роду, є істотою принципово вільною, отже — відповідальною; якщо ми не хочемо зректися власної людяності, ми маємо розглядати себе крізь призму цього нашого ідеального родового стану, має­мо, незважаючи на всі конкретно-ситуаційні труднощі, «підтягувати» себе до нього (що, звісно, ще не дає підстав накидати такі завищені мірки іншим — тут кожен тільки сам собі суддя).

До проявів цього загальнолюдського статусу вільної й відповідальної особистості належить та цілком реаль­на обставина, що людина здатна сама виборювати, практично забезпечувати для себе простір свободи, котрий потрібен їй для виконання своїх моральних зобов'язань. Ще І. Кант звернув увагу на те, що, власне кажучи, для людської особи не стільки свобода є перед­умовою усвідомлення обов'язку, скільки, навпаки, усвідомлення обов'язку є передумовою свободи, по­трібної для його реалізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов'язок, особа створює собі можли­вості для цього. Причому йдеться не про якісь надзви­чайні взірці морального героїзму: кожному відомі випадки, коли, скажімо, для того, щоб доглядати за хворою матір'ю, дбайлива дочка відмовляється від кар'єри (тобто забезпечує собі таким чином потрібну для догляду свободу) тощо. У цьому розумінні кожна порядна людина тією чи іншою мірою здатна бути творцем власної свободи.

При всьому цьому свобода — це лише простір для відповідальності як особливої моральної скерованості людського суб'єкта, онтологічний виток якої — існу­вання у стані відповідання на неповторний дарунок буття, тобто екзистенція як респонденція. Саме осмислюючи безпосередність власного буття за­галом як здійснення свого неповторного життєвого призначення, як вдячну, сповнену серйозності й твор­чого піднесення відповідь на дозвіл бути, — людина потрапляє до духовної атмосфери, де утверджується і власне моральна відповідальність. І саме тому остання є невіддільною від гідності, осмисленості й індивідуальної неповторності людського буття. Тож виявляючи здатність по-справжньому відповідально ставитися до своїх моральних проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до перелічених духовних якостей буття людини — його гідності, осмисленості, індивідуальної неповторності.

В арсеналі загальників сучасної моральної свідомо­сті існують усталені, наче самі собою зрозумілі відповіді на зазначені питання, відповіді, на які, проте, варто поглянути критичним оком.

Ці відповіді такі: справді морально свідома людина відповідає, по-перше, за все — або мусить відповідати за все — і, по-друге, відповідає головним чином перед самою собою (тобто не перед якимись зовнішніми інстанціями, під страхом покарання, а перед власним сумлінням).

Але звернімося до питання: перед ким від­повідає людина?

І тут слід зазначити, що в думці про те, що головний суддя для моральної людини — її власне сумління, безперечно, є сенс, адже страх перед зовнішнім пока­ранням не може бути джерелом моральної поведінки. Проте, зваживши на цю обставину, слід взяти до увага й інше: саме наше сумління досить легко може стати на шлях ілюзій і улесливого самообдурення, якщо його постійно не витвережуватиме певний реальний адресат нашої відповідальності, реальне Ти, контакт з яким розриває нашу духовну самозамкненість.

Людині з розвиненим сумлінням властиво завищувати міру своєї відповідаль­ності; це глибоко людський порух душі, здатність до якого в будь-якому разі свідчить про моральну доброту даної особистості.


ТЕМА 7. МОРАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ


План:

1. Моральна культура як етична основа спілкування,
   
2. Моральна культура спілкування .та її рівні.
   
3. Моральні цінності як основа гуманістичного спілкування.
   
4. Моральні норми та принципи, їх значення для досягнення ви­сокого рівня культури спілкування.
   
5. Прояв гуманістичних комунікативних установок у спілку­ванні.
   

6. Специфіка професійної моралі і етики


7.1.Моральна культура як етична основа спілкування


У процесі спільної діяльності, діловому спілкуванні бе­руть участь усі люди. Кожна людина є особистістю з прита­манними їй позитивними та негативними рисами, життєвою позицією та моральними цінностями. Тому постає питання про визначення моральних передумов, що впливають на ділові стосунки між людьми.

Коли ми розглядаємо мораль, то маємо на увазі її, по-пер­ше, як характеристику особистості, сукупність властивих їй і моральних якостей (правдивість, чесність, доброчинність та ін.), по-друге, як характеристику взаємин між людьми, сукупність моральних норм (вимог, правил, заповідей). Виявляються ці моральні якості та відповідність поведінки людини загальноприйнятим моральним нормам, насамперед у спілкуванні. Л. Фейєрбах писав, що людська сутність про­являється лише у спілкуванні, у єдності людини з людиною, в єдності, що спирається тільки на реальність відмінності між "Я" та "Ти".

Відомий американський вчений, представник неофрейдизму гуманістичної спрямованості Е. Фромм поділяє людей на тих, у кого головна мета життя — "бути" (тобто стати значу­щою, неповторною особистістю) і тих, які, в основному, праг­нуть до того, щоб "мати" . Люди, які живуть, керуючись принципом "мати", обов'язково хочуть щось дістати від будь-якого спілкування: цікаву роботу, певні знання, грошову ви­нагороду та ін. Ці люди старанно готуються до зустрічі, про­думують тему розмови, добирають засоби, за допомогою яких можуть вплинути на іншого і досягти своєї мети. Вони зда­ються цікавими і приваблюють до себе, але це нерідко лише результат програвання обраної ролі, прихованого бажання маніпулювати іншими.

Повною протилежністю таким людям є ті, які керуються в житті принципом "бути". Вони, звичайно, підходять до конкретної ситуації без спеціальної підготовки, не добираю­чи засобів для підтримання впевненості в собі. їхня реакція безпосередня і продуктивна. Залишаючись завжди собою, вони розраховують на те, що під час спілкування обов'язково з'явиться щось нове. їх мало турбує те, що вони можуть щось втратити. Такі люди — не суперники, а партнери, бо намага­ються отримати від спілкування з іншими ще й радість, а не перемогу будь-якою ціною.

Оскільки людина живе в суспільстві й залежить від нього, то події, які відбуваються в окремій країні й у світі в цілому, примушують її переглядати свою систему цінностей. На ранніх стадіях становлення капіталізму відносини між людь­ми як у побуті, так і при вирішенні економічних питань пев­ною мірою регулювалися вищими цінностями, зокрема релі­гійними. В умовах розвитку ринкових відносин людина все більше стає самотньою, віддаляється від суспільства, від інших людей. Вона стає прагматичнішою, а суспільство під впли­вом грошей робиться більш раціональним. Гроші почина­ють виступати засобом будь-якого обміну, зокрема в економіці, мистецтві, науці. Виявляється ставлення до себе і до інших як до товару, який можна продати і купити якнайвигідніше. Зрештою, сама людина стає товаром.

Таке суспільство, яке стоїть на шляху "гроші заради гро­шей", "виробництво заради виробництва", приречене до мо­рального занепаду. Для того щоб цього не трапилося, необ­хідно повернутися, але вже на більш високому рівні, до обо­в'язкової первинності етичних норм над прагненням досяг­ти економічних результатів будь-якою ціною. Йдеться про моральну відповідальність кожного за себе, за інших, за жит­тя загалом. Реальні зміни у суспільстві будуть успішними, якщо люди будуть більш незалежними, будуть прагнути ви­користовувати раціональні аргументи так, щоб не надавати кожному із них абсолютного чи остаточного характеру, якщо спілкування між людьми буде більш спрямоване на досяг­нення вільного консенсусу між ними.

За даними наших психологічних досліджень, в Україні останнім часом відбувається зміна цінностей. Пріоритетни­ми стають приватні, індивідуалістичні цінності. Люди, пере­важно молодь, орієнтуються на цінності, важливі для влаш­тування власного життя. Ті ж цінності, які є важливими для суспільства та держави, їх цікавлять менше. Відбувається відчуження людини від суспільства.

Звичайно, люди мають добре заробляти для того, щоб жити в пристойних умовах. Але коли весь час людина присвячує тільки роботі, ігноруючи власні потреби та інтереси сім'ї, то вона врешті-решт рано втрачає здоров'я, не народжує нових ідей, перестає бути цікавою для інших. Для того щоб цього не трапилося, треба орієнтуватися на принцип "бути", а не на принцип "мати".


7.2. Моральна культура спілкування та її рівні


Коли говорять про моральну культуру спілкування, то мають на увазі співвіднесення, зіставлення наших почуттів, мислення, поведінки, говоріння, слухання, мови з вічними моральними цінностями й установками, принципами й нор­мами. Це культура, що пов'язана з утвердженням у суспіль­стві гуманістичних справедливих взаємин між людьми. Це здатність людини до вибору в спілкуванні необхідних форм і засобів, що сприйняті й трансформовані людиною в процесі виховання і самовдосконалення. Це культура, що активізує прагнення людини до особистісного самовираження, до само­ствердження людської гідності. Це культура, яка спонукає до моральної творчості під час спілкування.

Розкриваючись у реальних діях та вчинках людей, в яких втілюються їх прагнення, цілі, внутрішні потреби й інтереси, моральна культура піднімає та облагороджує особистість. Вона виступає як стимул, внутрішній регулятор значимої діяль­ності людини, стає матеріальною основою, фактором загально­людського прогресу. Моральна культура є загальнолюдською моральною цінністю, тому що її вимоги мають загальне і необхідне для людства значення.

Водночас моральна культура спілкування є складовою куль­тури спілкування загалом. Виходячи з цього, можна виокре­мити такі рівні моральної культури спілкування:

— ритуальний, коли люди спілкуються в буденному житті, дотримуються загальноприйнятих правил етикету;

— маніпулятивний, коли люди спілкуються з метою до­сягнення своїх цілей, нерідко за рахунок інших;

— гуманістичний, коли люди спілкуються, поважаючи одне одного, спільно вирішуючи проблеми і враховуючи при цьо­му інтереси кожного.

Як бачимо, найвищим є рівень того спілкування, де люди, які спілкуються, мають високі моральні цінності. Тоді й цілі досягаються, і міцніє бажання співпрацювати в майбутньому.


7.3. Моральні цінності як основа гуманістичного спілкування


Однією з форм прояву моральних відносин у суспільстві є моральні цінності. Цінність — це поняття, що використо­вується у філософії та соціології для позначення об'єктів, явищ та їх властивостей, а також абстрактних ідей, які втілю­ють у собі узагальнені ідеали, виступаючи завдяки цьому як еталон належного. Це не лише суб'єктивна значущість пев­них явищ реальності, пов'язана із задоволенням потреб су­б'єкта, у духовному відношенні цінності творять або відро­джують його самого з усіма його потребами. Обираючи певні моральні цінності, людина підтверджує свідоме став­лення до норм і принципів моралі, дієвість своїх мотивів, цілісність моральної свідомості загалом.

На поведінку людей та їхні взаємини з іншими, на харак­тер і культуру спілкування помітно впливають моральні цінності добра, морального обов'язку, відповідальності, спра­ведливості, честі й гідності людини, совісті. Якщо співроз­мовники, наприклад, під час розв'язання конфлікту демон­струють свою відповідальність за стан справи, вміння бути справедливими щодо опонента, бажають не лише собі, а й співрозмовнику добра, то є багато шансів, що вони досягнуть злагоди, а спілкування відбуватиметься на високому мораль­ному рівні.

Відомий експерт з питань моральних цінностей М. Рокіч поділяє їх на такі, які представляють мету або стан, якого ба­жано досягти (термінальні), та такі, які представляють метод або засоби досягнення мети (інструментальні). До першої гру­пи він відносить мирне, комфортне та цікаве життя, злагоду в родині, щиру дружбу, внутрішню гармонію, щастя, кохання, мудрість, громадське визнання, свободу, рівноправність та ін. До другої групи — широкий кругозір, честолюбство, здібності, життєрадісність, хоробрість, охайність, вміння прощати, бажання допомогти, ввічливість, чесність, відвертість, творчу уяву, розум, незалежність, відповідальність та ін.

Нижче подано типи особистостей відповідно до їх став­лення до моральних цінностей, а отже, до спілкування та його культури.

1. "Споживацький" тип. Мораль у його уяві — це утвер­дження себе серед інших. Мотивом поведінки та спілкуван­ня у нього є та користь, яку він матиме від усього, що робить. Найбільша для нього цінність — потяг до особистого щастя. Він — індивідуаліст, спочатку має бути добре йому, а потім іншим, довіряє лише собі.

2. "Конформістський" тип. Людина цього типу, навпаки, дуже поєднана з середовищем, з оточенням. її прагнення мають колективістський характер. Головний мотив поведін­ки — бути, як усі. Спілкуватися з такою людиною легко, але вона не терпить біля себе людей, не схожих на неї. Людина цього типу може порушувати правила, але не загальноприй­няті норми.

3. "Аристократичний" тип. Це яскрава особистість, яка плекає почуття власної гідності й підкреслює це під час спілку­вання з іншими. її мораль не завжди схожа із загальноприй­нятою. Люди цього типу обожнюють створений ними влас­ний світ і діють відповідно до своїх уявлень, не думаючи про наслідки, дбають лише про себе і зверхньо ставляться до інших. Спілкуватися з такими людьми нелегко.

4. "Героїчний" тип. Людина цього типу завжди з чимось бореться. Веде себе у спілкуванні активно й наступально, не сприймає світу та інших людей такими, якими вони є, і хоче їх змінити. Як правило, "герої" — це люди соціально орієн­товані, у них розвинене почуття обов'язку, справедливості, але вони не характеризуються терпимістю до інших і не зав­жди використовують моральні засоби для досягнення мети.

5. "Релігійний" тип. До цього типу належать люди, для яких головна цінність — сенс життя, а джерело моралі не в людині й суспільстві, а поза ними. Мотивом поведінки і спілкування з іншими є любов до ближнього і почуття єдності з людьми та світом. Дії людини такого типу не приносять йому особисто ніякої користі.

Вміння розпізнати моральний тип людини, з якою дове­деться мати справу і спілкуватися, допоможе зорієнтуватися і вибрати відповідну лінію поведінки для досягнення успіху.


7.4. Моральні норми та принципи, їх значення для досягнення високого рівня культури спілкування


Моральні цінності регламентуються в усіх сферах життя людини моральними нормами і принципами. Моральні нор­ми і принципи — це певні вимоги та заборони, що регулю­ють діяльність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілку­вання. Ці норми та принципи, встановлені людьми в суспіль­стві на певному етапі його розвитку, є взірцем поведінки та обов'язкові для виконання.

Принципи моралі мають загальне соціальне значення і поширюються на всіх людей. Вони підтримують і санкціону­ють в узагальненій формі суспільні підвалини життя, соці­альний устрій, спілкування. Вони претендують на абсо­лютність, не допускають винятків. Будучи узагальненими, моральні принципи відбивають соціально-історичні умови буття людини, її сутнісні потреби.

Поряд з іншими сферами життєдіяльності людини мо­ральні принципи та норми регулюють процес спілкування людей, бо саме під час цього виду взаємодії погоджуються власні та суспільні інтереси. Більше того, спілкування людей має відбуватися за цими моральними принципами та норма­ми. Проте вони є лише передумовою формування гуманістич­них установок спілкування.

Іноді зовні доброчинні вчинки можуть спиратися на мо­тиви, які явно суперечать принципам і нормам моралі та ведуть до користолюбства, наживи, властолюбства тощо. І, навпаки, вчинок, який зашкодив іншим, може мати в основі доброчинні наміри. Так, людина, коли прагне влади, в спілку­ванні з людьми демонструє свою "демократичність", гуманність, обіцяє піклуватися про них. Але досягнувши жаданої влади, швидко забуває про свої обіцянки і не виявляє доброти, чес­ності, відповідальності тощо. Таку поведінку в етиці назива­ють легальною, а тип поведінки — легалізмом.

Відомий китайський філософ Конфуцій показав, що люди у своїй поведінці та спілкуванні дотримуються різних мо­ральних норм та правил. На його думку, розумна людина "коли дивиться, то думає, чи добре вона роздивилася, а слухає — думає, чи правильно вона почула; думає, чи ласкавий у неї вираз обличчя, чи шанобливі її манери, чи щире мовлення, чи пристойне ставлення до справи; при сумнівах думає про те, щоб порадитися; коли ж у гніві, то думає про наслідки; і перед тим, як щось придбати, думає про справедливість". Не­розумна людина робить три помилки: говорить, коли не час говорити (це — нерозважливість); не говорить, коли настав час говорити (це — потайливість); і говорить, не помічаючи міміки (це — сліпота).

Нині у складних умовах ринкових відносин людям дово­диться робити вибір щодо орієнтації на справедливе став­лення до інших чи на врахування власних інтересів; на ак­тивність чи пасивність; на агресію чи альтруїзм; на любов до людей чи байдужість до них і т. ін. Під час вибору людина звертається або до прийнятих суспільством, або до особистих моральних норм і принципів. Але іноді не варто слухати ні друзів, ні ворогів, коли совість каже: "Вчини так".

Кожен, хто знайомий з історією створення та розвитку відомої американської компанії ІВМ, погодиться з тим, що своїм успіхом компанія більшою мірою зобов'язана мораль­но-етичним ідеям її засновника Томаса Дж. Уотсона-стар-шого. Він, як честолюбний підприємець, безумовно, хотів ба­чити свою компанію такою, що досягла успіху. Але маючи власні моральні цінності, не хотів це робити у будь-який спосіб, а вирішив об'єднати людей, що у нього працюють, єдиною метою. Тому він розробив кодекс поведінки працівників ком­панії, принципи якого дуже прості: 1) кожна людина заслу­говує на повагу; 2) кожний клієнт фірми має право на особли­ву увагу та найкраще обслуговування; 3) все, що робиться у фірмі, має постійно вдосконалюватися. Якщо серед правил можна виділити одне, найважливіше, то воно полягає в тому, що ІВМ вимагає від своїх співробітників, щоб у всіх своїх діях вони керувалися найвищими етичними нормами діло­вого спілкування. Кожний, з ким компанія має справу, підкрес­люється у кодексі, має розраховувати на справедливе і неупе-реджене ставлення до себе. Чесність є невід'ємною частиною поведінки, а довіра необхідна для встановлення хороших та міцних стосунків з клієнтами. Цей підхід став стрижнем існування і діяльності компанії. Встановлених етичних прин­ципів дотримуються й зараз всі працівники фірми — від адміністраторів найвищого рангу до підсобників. Мабуть, тому за роки існування тут нікого не звільнили через скорочення програм, штатів, асортименту продукції або бюджету. Але не­залежно від посади розлучалися з тією людиною, яка пору­шувала моральні норми компанії або припускалася помилок у роботі й не бажала співпрацювати в цьому з іншими. Завдяки таким принципам роботи клієнти та партнери ставляться до фірми з повагою і довірою.


7.5. Прояв гуманістичних комунікативних установок у спілкуванні


Моральними цінностями визначаються особливості уста­новок на взаємодію та спілкування між людьми, зокрема ко­мунікативних. Якщо особистість сприймає гуманність як цін­ність, то її комунікативні установки будуть гуманістичними. Тоді у взаєминах з іншими ця особистість буде виходити з таких моральних цінностей як добро, совість, повага, чесність, порядність, справедливість, любов та ін.

Людина народжується доброю, як стверджують більшість представників гуманістичної психології та етики. Все, що в неї є доброго, слугує збереженню й розвиткові життя, самороз­виткові та використанню творчого потенціалу, а зло призво­дить до її руйнації. Якщо людина у спілкуванні відстоює свої позиції, виявляє впевненість у собі, наполегливість у до­сягненні мети, не принижуючи іншого, визнаючи його право на власну думку, то вона не чинить зла. Для неї добро — це йти тим шляхом, який вона обрала, але не жертвуючи собою, щоб догодити іншому. Сьогодні такі вміння називаються асер-тивними і формують їх у людей за допомогою різних підходів.

Відбитком нашого "я" є совість. Вона уособлює суть влас­ного морального досвіду. Це наш вплив на самого себе. Гу­маністична совість протестує проти утиску, приниження себе, проти загрози стати інструментом у руках тих, хто прагне свідомо чи несвідомо занизити нашу самоцінність і обмежи­ти самостійність. Поряд з гуманістичною співіснує і совість авторитарна. У них однаковий зміст етичних норм, але моти­ви їх використання різні. Авторитарна совість вимагає від людини підкорятися авторитетам, які виробили, скажімо, певні етичні норми ділового спілкування, догоджати їм. Якщо вона цього не чинить і виявляє самостійність, то відчуває безсилля, дискомфорт, провину тощо. Кожна людина, як стверджує Е. Фромм, має ці два різновиди совісті. Проблема в тому, яке співвідношення між ними.

Існує чимало етичних критеріїв ділового спілкування, зок­рема чесність, порядність, справедливість. У розвинених країнах, наприклад, без цих критеріїв взаємини між фірмами, банками й окремими людьми були б неможливими. Нафта та нафтопродукти, акції та інші цінні папери на мільйони доларів щодня продаються на основі усних переговорів і навіть без свідків. Так само на великі суми щороку солідними торго­вими фірмами продаються товари без попереднього оформ­лення контрактів. Така практика сучасного підприємництва є наслідком довготривалого процесу розвитку бізнесу, під час якого сформувалися найоптиМальніші моральні принципи та ' правила спілкування, яких ці підприємці дотримуються.

В основі гуманістичних комунікативних установок лежать совість, любов та повага. Це таке ставлення до людини, за якого враховується людська гідність, повага доповнюється пошаною, тобто визнанням особистих чеснот індивіда та його належності до певної спільноти. Якщо ставимося шанобли­во до іншої країни або до якоїсь фірми, то поважатимемо їхніх представників і виявимо це у своєму ставленні до них. Це сприятиме встановленню контакту, взаємодії в цілому. Спілкування при цьому буде відкритим і націленим на про­дуктивний діалог, на співробітництво і згоду, грунтуватиметься на врахуванні моральних норм і принципів справедливості, рівноправності, доброзичливості, ввічливості тощо.

Повага до співрозмовників, опонентів по спілкуванню, то­лерантність тісно пов'язані з самоповагою. Як би не стави­лися до нас інші люди під час спілкування, у ділових взаєми­нах, самоповага буде тим моральним механізмом, який до­поможе нам не допустити приниження, глузування тощо. Людина з розвиненою самоповагою чинитиме опір цьому, виявить волю, відстоюючи свою гідність, честь. Християн­ська мораль вчить бути терплячим, але це не означає, що слід миритися зі злом, агресією, брутальністю, безчестям. Кожен із нас має робити все, що може в межах норм моралі, щоб не допускати цього, щоб попереджати такі прояви під час спілку­вання з іншими людьми.

Людям, які чинять зло, ображають інших, можна часом і поспівчувати, бо вони не розуміють, що роблять, і як це може негативно вплинути на них. Поспівчувати, а можливо, і допомог­ти. Замість того, щоб "схрещувати мечі", можна спробувати доброзичливо запропонувати інший вихід із ситуації, що склалася. Повага та увага є, безперечно, основою довготривалих відно­син з клієнтами. Компанія, яка підходить до ділових відно­син виключно з позицій власної користі, не може розрахову­вати на повагу іншої сторони. Коли десь виникають нові ринки збуту продукції, до них швидко линуть різні корпо­рації, компанії, фірми з інших країн. Багато компаній нама­гаються будь-що збути свою продукцію, навіть низької якості. Відчуваємо це зараз і в Україні. Такі компанії зорієнтовані на отримання тимчасової користі, і зв'язки не будуть трива­лими. Вони завжди відчуватимуть опір тих, кого принижу­ють. І, навпаки, ті компанії, які в таких умовах встановлюють ділові контакти, поважаючи слабких сьогодні партнерів і допомагаючи їм, створюють основу для співробітництва у май­бутньому. А будь-яке зроблене клієнту або партнеру добро, потім, як правило, повертається назад.

Любов до себе протистоїть егоїзму, самолюбству. Вона не є тотожністю егоїзму, до того ж не виключає любові до інших. Якщо людина піклується про себе, є відповідальною, цінує і поважає себе, прагне до розвитку, самореалізації, врешті-решт, до свободи, то вона любить себе. Якщо вона любить себе, то вона спокійна, доброзичлива, впевнена в собі, совісна, а тому іншим людям добре спілкуватися й співпрацювати з нею.

Любов до людей включає в себе і повагу, і співчуття, і го­товність допомогти іншим. Саме вона підкаже у складних ситуаціях, коли і як розпочати спілкування, як вступити в контакт і як із нього вийти, які аргументи навести, яке рішен­ня прийняти та ін. Коли любиш людей, з якими спілкуєшся, то докладеш зусиль, щоб їх зрозуміти, щоб не зачепити їх честі, гідності, не примусити їх страждати, допоможеш їм зберегти та поповнити свою самоцінність. Апостол Павло у першому посланні до корінтян говорить: "Якби я говорив мовами людськими і ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни і усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жадної користі. Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить".

Один із способів бути в єдності зі світом і водночас у зла­годі із собою — реалізація своїх здібностей. Це буде добром і для людини, і для суспільства, тобто для інших. А якщо ні, то перед людиною постають моральні проблеми, а немож­ливість їх розв'язання часто призводить до неврозу. Щоб цих проблем не виникало, зокрема під час спілкування, слід дотримуватись основних принципів етики: "Не роби іншому того, чого б ти не хотів, щоб він робив тобі" та "Що ти робиш іншим, те робиш і собі". Тобто якщо людина в діловому спілкуванні, маніпулюючи іншим, хоче досягти вигоди лише для себе, особливо за допомогою хитрощів, махінацій, нечесної гри, то порушується перший із зазначених принципів етики. Якщо ж під час розв'язання конфлікту перемога досягається за рахунок поразки опонентів, можна придбати ворогів. При цьому порушується другий із названих принципів етики. Це золоте правило моральності, яким і слід керуватися для того, щоб забезпечити такий рівень культури спілкування, Що допомагає виявити та розкрити найкращі сторони особистості. Водночас це процес виховання і самовиховання, в якому люди впливають одне на одного. Саме у спілкуванні якнайкраще виявляються моральні якості людини, відповідність її поведінки загальноприйнятим моральним нормам та принципам.


7.6. Специфіка професійної моралі і етики

Необхідною умовою функціонування й розвитку суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ. Ефективність його залежить від багатьох чинни­ків, зокрема й від моральних стосунків у сфері трудової діяльності — основній сфері суспільного життя. Та як­що виробництво матеріальних і навіть духовних благ не є самоціллю, то характер моральних відносин (і в сфері трудової діяльності) має самоцінне смисложиттє-ве значення.

Професійна мораль є наслідком поділу праці. Той, хто робить те, чого не роблять, а часто й не вміють робити інші, змушений перебирати на себе обов'язки стосовно тих, хто послуговується плодами його праці. Кожна про­фесія ставить до людей, які її обрали, відповідні моральні вимоги, породжує специфічні моральні пробле­ми. Проте одні професії не потребують істотних коректив звичайних норм і правил поведінки людей, а інші нас-

тирливо вимагають цього. Йдеться насамперед про види діяльності, в яких об'єктом впливу є людина (освіта, ме­дицина, юриспруденція). Проте й відносини між людьми професій інших категорій теж істотно залежать від їхніх моральних стосунків (альпіністи, полярники, які часто перебувають в екстремальних ситуаціях). Багато видів діяльності ставлять до людей підвищені моральні вимо­ги. Про це переконливо писав російський режисер Кос­тянтин Станіславський (1863—1938): «Актор за самою природою того мистецтва, якому він служить, є членом великої і складної корпорації — трупи театру... Він пов­сякденно виступає перед тисячами глядачів. Мільйони людей... читають про його роботу і діяльність у тій уста­нові, в якій він служить... Відокремити їх неможливо... Тому якщо артист Малого, Художнього чи іншого театру здійснив непорядний вчинок, ...він не зможе стерти пля­ми чи тіні, накинутої ним на всю трупу, на весь театр, в якому він служить. Це теж зобов'язує артиста з гідністю поводитись поза стінами театру і оберігати його ім'я не тільки на сцені, а й у своєму приватному житті».

Отже, крім уселюдських моральних вимог, існують специфічні норми поведінки спільнот і груп людей, зо­крема професійних. Виникнення, диференціація і роз­виток цих норм, відповідних мотивацій та оцінок є од­ним із напрямів прогресу моралі.

Професійна мораль конкретизує загальні моральні норми й оцінки, які визначають ставлення людини до своїх професійних обов'язків, а опосередковано — до людей, з якими вона взаємодіє відповідно до свого фаху і до суспільства загалом.

Професійна етика — вчення про професійну мораль.

Її змістом є передусім відповідні моральні кодекси — зводи моральних норм і правил, які необхідно виконувати. Вони приписують певний тип відносин між людьми, що вважаються оптимальними з точки зору виконання людиною своїх професійних обов'язків. Професійна етика обґрунтовує необхідність саме таких моральних кодексів, тлумачить їх з ураху­ванням специфіки професії, її утилітарного й гуманіс­тичного призначення.

Моральні кодекси, як правило, мають конкретних авторів, проте в них проголошують моральні вимоги, які здебільшого стихійно вироблені раніше у сфері буденної свідомості. Вони охоплюють вселюдські вимоги (чесність, правдивість тощо), вимоги до фахової діяль­ності (професіоналізм, компетентність та ін.), вимоги, детерміновані конкретним видом професійної діяльнос­ті (збереження лікарської таємниці).

Якщо професійні моральні кодекси мають відчут­ний практичний ефект, то спроби створити універсаль­ні кодекси часто були невдалими, як сталося, наприк­лад, з моральним кодексом будівника комунізму. Вони не можуть бути ефективними, оскільки суперечать іс­тотним властивостям моралі, насамперед потенційно невичерпній багатозначності її змісту й застосовуванос-ті. Моральні кодекси мають чітко визначений зміст, а тому приписують певний тип відносин лише в передба­чуваних ситуаціях.

Роль професійних моральних кодексів не зводиться суто до моральної функції. Вони покликані захищати традиції людей відповідного фаху, сприяти підвищен­ню професійної культури, солідарності і репутації про­фесійної групи, обстоювати практично-утилітарні, соці­альні, політичні та інші інтереси корпорації.

Створення моральних кодексів передбачає враху­вання можливих типових конфліктних ситуацій. Фор­мулюючи норми, правила, приписи, дбають, щоб вони, строго регламентуючи поведінку людей відповідної про­фесії, сприяли гармонізації стосунків у колективі.

Автори моральних кодексів постають як теоретики, мислителі, фахівці з практичної філософії. Завдання етики як філософської науки не вичерпується створен­ням професійних моральних кодексів, оскільки вони мають бути онтологічно, гносеологічно, аксіологічно та соціально обґрунтованими.

Моральні кодекси вибудовують за певними принци­пами, які називають то моральними, то етичними. їх ототожнення вносить плутанину в етичну науку.

Принцип — осно­ва певної сукупності фактів або певної (чи будь-якої) системи знань. Нині перше значення поняття «принцип» позначається терміном «закон». Те, що ут­ворює основу певної сукупності фактів, називають зако­ном науки, яка її вивчає. А те, що становить основу будь-якого факту, — всезагальним законом, або зако­ном філософії чи відповідної її галузі (наприклад, зако­ном діалектики).

Чітко сформульований всезагальний закон (зокре­ма, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін) нерідко розглядають як вихідний пункт, прин­цип пізнання. Відповідно розрізняють принципи буття і принципи пізнання. Широке тлумачення принципів пізнання спричинило те, що терміном «принцип» ста­ли позначати будь-яку підставу, з якої необхідно вихо­дити і якою слід керуватися у процесі пізнання і прак­тики.

Філософські принципи належать до знань «друго­го поверху» (тобто знань про знання), мають рефлек­сивний (філософсько-рефлексивний) характер. Люди­на, яка керується принципом, не тільки знає його зміст, а й уміє його свідомо застосовувати, враховую­чи об'єктивну основу, відносний характер принципу, що змушує її вдаватися до конкретно-історичного під­ходу.

Багатозначність поняття «принцип» помітна і в етиці. Наприклад, у висловлюванні «Ця людина — принципова» не завжди йдеться про людину, яка керу­ється принципами у своїй діяльності. У буденному сло­вовжитку принциповими називають послідовних у сво­їх судженнях і діях людей, в яких слово не розходить­ся з ділом. Проте одні з них справді послуговуються принципами, інші поводяться «принципово» стихійно, керуючись інтуїцією. До речі, принциповість (особливо та, що ґрунтується на принципах) не завжди є позитив­ною якістю людини. Чи не найпринциповіші фанати­ки, адже вони порівнюють факти зі своїми принципа­ми, а не навпаки.

Оскільки мораль становить буденний рівень свідо­мості, то стверджувати про моральні принципи, на пер­ший погляд, немає достатніх підстав. Проте етика пос­тійно прагне впливати на мораль, пропонуючи певні принципи, норми, правила поведінки. У тоталітарних державах рекомендації офіційної етики громадянам нав'язують насильно (істинний арієць не повинен, нап­риклад, захищати єврея, істинний патріот радянської держави має доносити навіть на своїх батьків). Зрозу­міло, етика розробляє і високогуманні принципи, нор­ми, правила поведінки. Такими, зокрема, є моральні ко­декси різних професійних груп. На стадії розроблення їх точніше було б називати етичними кодексами, а не ко­дексами моралі. Будучи прийнятими соціальною чи про-фесійною групою, етичні кодекси певною мірою органіч­но вплітаються у структуру її моралі. Тобто теорія мора­лі стає елементом сфери моралі, завдяки чому мораль інтелектуалізується, збагачується раціональним зміс­том. Це стосується і запропонованих етикою принци­пів, зокрема принципів, сформульованих у моральних кодексах, які стають принципами моралі загалом або принципами моралі окремих соціальних чи професій­них груп (рицарів, лікарів, учителів тощо).

Принципи етики, на основі яких вибудовується ця наука, фундаментальні і є формою осмислення гранич­них основ буття і пізнання, людської культури зага­лом, своєрідними парадигмами (парадигма (грец. ра-гасіеіята — приклад, зразок) — засади, принципи, які визначають конкретне наукове дослідження і є загаль­новизнаними на певному етапі розвитку науки) чи при­наймні безпосередніми наслідками парадигм. Принципи моралі належать до логічних наслідків принципів етики, хоча справжніми життєздатними принципами моралі вважають лише ті, які максимально враховують мораль­ний досвід людства і відповідних соціальних, професій­них груп.


Питання для обговорення

1. Що таке мораль? Як вона формується у суспільстві?

2. Чому мораль є відбиттям життєво-практичного та історичного досвіду людей?

А О

3. Що таке моральні цінності/

4. Чому саме моральні цінності становлять основу гуманістичного спілкування?

5. Що таке моральні норми і принципи?

6. Чому в бізнесі необхідно дотримуватися моральних норм і принципів?

7. Які основні поняття гуманістичної етики ви знаєте?

8. Що таке моральна культура спілкування?


Список використаної та рекомендованої літератури

1. Вебер М. Протестантская зтика и дух капитализма // Избр. произведения. — М., 1990.

2. Гусейнов А. А. Золотое правило нравственности. — М., 1980.

3. Гусейнов А. А., Апресян Р.Г. Зтика. — М., 1999.

4. Зеленкова И. Л., Беляева Е.В. Зтика: Учеб. пособие для сту-дентов вузов. — Минск, 2001.

5. Конфуций. Лунь юй // Древнекитайская философия: Собр. текстов: В 2 т. — М., 1972. — Т. 1.

6. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посіб. — К., 1996.

7. Монтень М. Опьітьі: В 3 кн. — М., 1979. — Кн. 3.

8. Московичи С. Машина, творящая богов. — М., 1998.

9. Попов ЛА. Десять лекций по зтике: Учеб. пособие для сту-дентов вьісш. учеб. заведений. — М., 2001.

10. Прохоров ГМ. Памятники переводной и русской литерату-рьі XIV—XV веков. — Л., 1987.

11. Психология и зтика делового общения / Под ред. В.Н. Лав-риненко. — М., 1990.

12. Роджерс ФрзнсисДж. ІВМ. Взгляд изнутри. Человек, фирма, маркетинг: Пер. с англ. — М., 1990.

13. Святе Письмо Старого та Нового Завіту: Пер. з євр., арамій, та грец. — ІІпііеа ВіЬІе Восіеііез, 1990.

14. Степаненко В. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч. посіб. — К., 1998.

15. Фромм 9. Иметь или бить. — М., 1990.

16. Фромм 9. Искусство любить. — М., 1990.

17. Фромм 9. Психоанализ и зтика. — М., 1998.

18. Шеломенцев В.Н. Зтикет и культура общения. — К., 1995.