1. Етика як філософська теорія моралі
| Вид материала | Документы |
- 1. Етика – філософська наука про мор, 195.25kb.
- План План Вступ 3 Взаємозвязок політики й моралі в історії. 5 Спільне в політиці, 201.52kb.
- План Вступ Основні поняття про етикет. Особливості мовного етикету, 105.32kb.
- План Професійна етика: поняття, види. Специфіка юридичної професії І значення юридичної, 164.89kb.
- Інтегрована програма курсу «Етика» та «Православна культура Слобожанщини» 5-6 класи, 312.2kb.
- Формат опису модуля, 32.75kb.
- Назва реферату: Принципи І проблеми професійної етики та деонтології Розділ, 68.55kb.
- Навчальна програма для студентів магістратури історичного факультету за спеціальностями, 139.4kb.
- Рджене вак україни, зі спеціальностей: філософія науки, філософська антропологія, 29.23kb.
- Перелік питань для проведення заліку Етика, естетика, 23.41kb.
Бусідо (ссылка скрыта 武士道 — досл. "шлях воїна") є кодексом честі ссылка скрыта. Назва походить зі сполучення слів бусі, тобто "воїн", і до — "шлях". Цей давній код вкорінюється у часи, коли самураї були стрільцями та вершниками, а навчання цим військовим мистецтвам, яке потребувала завзяття та постійного виконання вправ привело до виникнення терміну к'юба но мічі, "шлях коня і лука". Бусідо, хоча воно й називається кодексом, не слід вважати формальною збіркою правил, котрими б керувались усі самураї. Насправді кодекс вояка піддавався багатьом змінам протягом ссылка скрыта історії, і навіть різні клани тлумачили його на власний лад. Аж до сімнадцятого століття Бусідо не було записано, хоча історія самураїв є набагато довшою. Кодекс Бусідо формувався під впливом конфуціанського світосприйняття і ввібрав у себе його ідеали самодисципліни, поважної етичної поведінки, слухняності та відданості господарю. Головним обов'язком самурая була відданість до його володаря. ссылка скрыта мала феодальну систему правління, і володар очікував покірності від васалів, котрі натомість користувалися економічним та військовим захистом, що забезпечував володар. Якби володар не почував абсолютної впевненості у слухняності васалів, такий порядок не втримався би. І цей сенс відданості та честі доходив до конечної точки в японцях, які обирали смерть у безнадійній битві на захист замку володаря або вчиняли самогубство, коли відчували, що їхній вчинок зганьбив його. Акт самогубства здійснений за допомогою власного бойового меча мав назву ссылка скрыта. Обов'язок помсти становив ще одну складову кодекса Бушідо. У разі, якщо честь господаря було заплямовано, або його самого вбито, від самурая вимагалося за будь яку ціну віднайти та вбити винних. Особливих надбань кодекс Бусідо дістав після Першої Світової Війни, коли у країні почався активних антидемократичний рух. Він був викликаний проявами шовінізму на території всієї держави, що потім вільно переріс у теноїзм та "бусідо". № 41. Особливості юдейської моралі Юдаїзм – одна із найдавніших монотеїстичних релігій світу, яка з невеликими змінами функціонує дотепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християнства та ісламу. Юдаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності. Юдаїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань та культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія у 621 р. до н. е. Згідно цієї релігійної реформи єдиним, всемогутнім Богом стає верховний Бог племені юдеїв (звідки походить назва релігії). Яхве на давньоєврейській мові означає „Господь" або „сущий, той, що існує". Тому Яхве – це не стільки ім‘я Бога, як титул, бо у юдеїв називати Бога по імені вважалось великим гріхом (боже ім‘я непізнане), Єврейські племена (з давньоєврейської „євреї" – „ті, що прийшли з-за ріки Євфрат") належали до західносемітської групи скотарів-кочовиків, які у ХIII ст. до н. е. переселились із північномесопотамських степів у Палестину. З історії відомо про завоювання євреїв єгиптянами і про визволення їх із „єгипетського полону". Цю подію пов’язують із біблійним пророком Мойсеєм, під проводом якого євреї повернулись до Палестини у Ханаан (Обітовану землю). Вони перейшли до землеробства і стали посередниками в торгівлі між різними народами. В кінці XI ст. до н. е. засновується Ізраїльське царство, провідну роль в якому відігравало плем‘я Юди (юдеїв), що поклонялось богу Яхве. Мойсея іноді називають засновником юдаїзму, хоча ще задовго до його народження існував культ Яхве - Бога Авраама, Ісака та Якова, який через пророків сповіщав народу Ізраїлю багато одкровень. Яхве заповідав Аврааму (близько 2085 р. до н.е.), що нащадки його стануть численними і утворять народ, обраний Богом з-поміж усіх інших народів світу. Однією із найважливіших засад юдаїзму є уявлення про Яхве, як єдиного, абсолютного і нескінченного Творця всього сущого. Він всемогутній, люблячий і справедливий, глибоко особистісний , а не абстрактний. На момент визволення євреїв від рабства Яхве відкрив себе Ізраїлю в дії (Вихід) та слові (дарував Закон свій Мойсею на горі Сінай). Отриманий Ізраїлем Закон складався з Десяти заповідей і понад 600 законів у формі наказів та установок для повсякденної поведінки. П‘ятикнижжя Мойсея (Тора) – перші п‘ять книг Біблії - є основними священними книгами, які відображають давню історію євреїв і процес формування їх релігії. Тора містить оповідання про створення Богом всього живого і неживого, про родоначальника євреїв Авраама, пророка Мойсея, який отримав від Яхве „Заповіт Бога" – Декалог (десять заповідей), в якому зведені в єдине ціле моральні настанови та правила поведінки. Яхве через пророків постійно наставляв народ Ізраїлю на суспільні перетворення та моральне удосконалення. Згідно укладеного заповіту Бог висував перед обраним Ним народом високі моральні вимоги, вказуючи, що його благословення залежить від соціальної та моральної справедливості в єврейському суспільстві. Юдаїзм, відображаючи спосіб життя євреїв, їхні уявлення, особливості світорозуміння разом з тим становить систему розвинутого етичного монотеїзму, аналогів якої не існує серед тогочасних релігій світу. Важливо відзначити те, що формування юдаїзму як монотеїстичної релігії відбувалось паралельно з процесом державно-політичної консолідації ізраїльтян. Юдаїзм відіграв роль каталізатора суспільно-політичного життя та утвердження Ізраїлю, як могутнього царства. Часи правління Саула, Давида і Соломона називають „золотим віком" в давньоєврейській історії. Шестикінечна зірка – символ слави і доблесті царя Давида - стала символом єврейського народу. Як вважають дослідники цей знак утворюють два щити царя Давида – видатного правителя, полководця, талановитого поета і мудреця. Він зміцнив державу, розбудував і прикрасив її столицю Єрусалим, побудував величний палац на горі Сіон, де зберігався „Ковчег Заповіту" з двома священними скрижалями, на яких були записані Десять заповідей, вручених Богом Яхве Мойсею на горі Сінай. Наступник Давида – цар Соломон побудував у Єрусалимі храм Богу – головну святиню євреїв. Цей храм був зруйнований під час ассиро-вавилонського завоювання у 586 році. У кінці VI ст. до н. е., коли перські царі Ахеменіди заволоділи Вавилонією, Єрусалим відбудували, а згодом, за часів пророка Ездри, було відновлено храм Яхве. Тому цей час ввійшов в історію під назвою період „другого храму". В часи вигнання („вавилонського полону") юдеї збиралися для молитов в особливих місцях – синагогах. Навіть, коли Єрусалимський Храм був відбудований, синагоги продовжували залишатися молитовними зібраннями єврейських громад. А коли у 70 р. до н. е. римляни остаточно зруйнували Храм, синагоги стали організаційними центрами, де гуртувались єврейські общини та офіційними центрами поширення юдаїзму. В кожній синагозі навчав рабин, який мав авторитет завдяки глибоким знанням. Юдаїзм вижив у численних діаспорах, розсіяних по багатьох країнах. Упродовж століть після вавилонського завоювання відбулись значні зміни в культовій практиці юдаїзму. Так, з руйнацією храму зникла традиція жертвоприношень. У синагогах замість жертвоприношень відбувались молитовні обряди та вивчення Закону. Замість юдейських жерців з‘явились вчителі Закону (рабини), які розробили детальну традицію передачі Закону Мойсея. Закон жорстко регламентував усі сторони суспільного і релігійного життя євреїв, що стало основною запорукою їх спасіння. Рабини стверджували, що кожний єврей має безпосередній доступ до Бога і не потребує навернення або спокутування. Рабини поділили Закон на 613 заповідей: 365 у формі заборон і 248 повелінь та настанов. Кожна з них була детально і однозначно потрактована. Все життя юдея з моменту народження до поховання підпорядковувалось певним обрядам та ритуалам. Завдяки цим винятковим вимогам, юдаїзм став своєрідною національною релігією. Своєрідність змісту віровчення визначають такі основні положення: - віра в єдиного позасвітового Бога Яхве, Творця небес і землі; - віра в особливе покликання єврейського народу бути „народом богообраним", „власним Його народом зо всіх народів, що на поверхні Землі", поставленим „найвище понад усі народи, яких Господь створив"; - віра в кінець світу, потойбічну винагороду та покарання у воскресіння з мертвих; - ідея пришестя на землю Месії – „посланця Бога" (з давньоєврейської – „помазаник", старогрецькою – Христос), тобто божественного спасителя, страшний суд та встановлення Ним тисячолітнього царства в Єрусалимі – „небесного Єрусалиму". Структура юдейської моралі включає у себе оціночні погляди, орієнтації щодо сенсу життя й ідеали, ставлення до того, що відбувається довкола, суспільні традиції, норми поведінки, життєві принципи, мотиви вчинків, життєві цілі, людські взаємини, категорії добра, совісті, честі, справедливості, щастя і таке інше. Сюди ж належать моральні якості особи, феномени милосердя, доброчинності, доброчесності. Кожний із перерахованих елементів має парну пролежну категорію: добро – зло, честь – ганьба, милосердя – жорстокість, доброчинність – захланість, доброчесність – ганьба. Керуєтьбся принципом талону: "око, за око , зуб за зуб" № 42. Морально-етична своєрідність ісламу; основні обовязки мусульманина Іслам є наймолодшою світовою релігією і водночас впливовою ідеологією сучасного світу. Формування й поширення. Іслам з'являється на початку VII ст. Зазнавши впливу іудаїзму й християнства шляхом прийняття від них низки догматичних та обрядових положень, іслам завдяки простішій та доступнішій догматиці, ритуалу швидко набуває популярності. Нині на планеті нараховується приблизно 900 млн. його послідовників. Моделюючи суспільство, іслам охоплює всі аспекти особистого й суспільного життя. Тому сприятливі умови для цієї релігії бувають лише тоді, коли вона є домінуючою в певній країні. Тож не дивно, що 660 млн. мусульман, тобто понад 73 відсотки, мешкають у 36 країнах, де іслам є панівним віровченням. Набагато менше їх в Америці, Європі. В Африці його прихильники зосереджені на півночі континенту. Майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш та Індії. У 28 країнах іслам є державною релігією, зокрема в Алжирі, Єгипті, Іраку, Ірані, Лівії, Мавританії, Сомалі, Тунісі. Термін "іслам" у перекладі з арабської означає "покірність". Того, хто прийняв цю релігію, називають "відданим", що арабською —"мусульманин". Звідси і друга аазва цієї релігії — "мусульманство". У Європі іслам має ще й третю назву — "магометанство" (від імені пророка Мухаммеда — Магомета, Могаммада). Батьківщина ісламу — Аравійський півострів. Саме там у 579 р. у збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курайш народився майбутній засновник нового релігійного вчення, пророк Мухаммед. Із 610 р. він почав виступати як релігійний проповідник, закликаючи звернутися до єдиного Бога — Аллаха, щоденно молитися йому, дотримуватися посту й творити благодіяння щодо бідних. У 622 р. Мухаммед переїхав із Мекки до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де на нього чекав великий успіх. Тут було створено першу громаду мусульман та перші закони й положення, які не лише стали основою ритуалу й культу ісламу, а й об'єднали арабів під прапором нової віри. У 630 р. пророк зі своїми прибічниками повернувся знову до Мекки, яку було оголошено столицею ісламу. Мухаммед помер в 632 р. і був похований у Медині. Основні віросповідні принципи Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє одкровення — Коран, який передав через чоловіка на ім'я Мухаммед. Єдинобожжя. Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога ("Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— пророк його") і його посланця — Мухаммеда. Важливим у принципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець. Він владика небес, землі та всього, що є на них. Чітка системність і регулярність, що спостерігається у Всесвіті, підпорядкована його волі. Він мудрий і всемогутній. Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху. Людина відповідає перед Господом за всі свої добрі й погані вчинки на цьому світі. Суд і відплата будуть здійснюватися не в цьому, а в іншому, потойбічному житті. Земне життя дано людині заради перевірки. Іспит людини відбувається через усі її справи і скрізь: на землі, у воді, в повітрі чи в космосі. І Богу відомі не лише її почуття, думки чи фізичні можливості, а й найменші порухи душі. За непослух він може покарати як за життя, так і після смерті. Правдиве трактування мусульманської віри — це "віра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк". Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закону. Така людина не є мусульманином, навіть якщо проголошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусульманам пророк, це: "Немає Бога, крім Аллаха" ("Ла іляха ілла-ллах"). Це означає, що у всьому Всесвіті тільки Всевишній Аллах гідний поклоніння, покори і немає владики і царя, окрім нього. Мусульмани впевнені, що за ними сила Господа небес і землі, яка підтримає їх у всіх випадках. Все і вся мають потребу в ньому і покладаються на нього. Він поза людськими почуттями, і людський розум не в змозі осягнути його сутності. "Немає Бога, крім Аллаха", з точки зору апологетів мусульманства, є останньою і найвищою сходинкою в пізнанні єдинобожжя. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають вони. Дві божественні сутності не можуть поєднати їх у собі з однаковою повнотою. Всеперемагаючий і правлячий усім може бути тільки один. Неможливо, щоб ці атрибути були поділені між різними божествами. Якби один був мудрим, другий — всевидячим, третій — тим, що дарує блага, і всі вони були б різними особами, то землю охопили б руйнація і хаос. Відповідно до ісламу ідея єдинобожжя близька і зрозуміла віруючим, адже вона породжує в людині благородство і силу духу. Віра в те, що "немає Бога, крім Аллаха" збільшує силу віруючого, його почуття власної гідності та задоволення. Його серце очищується від жадібності, злості, заздрості й інших негативних рис та побажань. Адже немає інших сили, влади, впливу, перемог, ніж від Аллаха. Успіх і поразка — все в руках одного Аллаха. Не дарує він, заборонивши, і не забороняє, подарувавши. Вшанування пророка Мухаммеда. Другий догмат вимагає вшанування головного й останнього пророка істинної віри — Мухаммеда. Розповідають, що коли він перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився ангел із наказом нести людям істинне слово — слово Аллаха (Коран, сура XCVI). Ісуса Христа іслам також визнає великим пророком. Його буде покликано вершити Страшний суд. Тому мусульмани не вірять в те, що Ісус Христос був страчений. Водночас вважається, що християни помиляються, сприймаючи Христа як сина Божого. Христос — заступник, утішитель, а не божественна особа. Кожен мусульманин зобов'язаний вірити Мухаммеду, тому що: 1) він — істинний посланець Аллаха; 2) шлях його правдивий, без недоліків і помилок; 3) він — останній пророк, який прийшов до людей від Всевишнього, до дня Страшного суду. Мухаммед заповів вірити в Судний день. Це значить, що: 1) Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воскресіння з мервих; 2) потім Аллах оживить їх і збере в одному місці; 3) на суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, добрі й погані; 4) Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого переважать злі діяння, буде покараним; 5) прощені увійдуть у рай, покарані потраплять у пекло. Коран — Святе Письмо ісламу. Третій догмат — шанування Святого Письма — Корану (араб., досл. — читання), що є головною священною книгою мусульман. За ісламською традицією, Коран є "копією" "матері-книги", яка існує на небі одвічно. У ній записано всі Божі веління та всі події, що відбуваються і мають відбутися. Архангел Джебраїл (Гавриїл) переповів цю книгу Мухаммеду частинами, що мали стосунок до певних подій. Складається Коран із промов, проповідей, пророцьких одкровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610— 632 pp. Через те що всі вони переповідалися усно, після смерті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (роки правління 632— 634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За третього халіфа Османа (роки правління 644—656) з'явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфографія, правила читання і структура тексту остаточно канонізовано офіційним виданням Корану в Каїрі 1923 р. Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айатів, тобто віршів (араб, айа — знамення). Відсутність логічного зв'язку між сурами пояснюється їх розташуванням: найдовші сури розміщені на початку (окрім "Фатіха", або "Прологу" — молитви, що відкриває Коран), найкоротші — в кінці. Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на "мекканські" (610—622, Мекка, 90 сур) і "мединські" (622—632, Медина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, суперечностей зумовила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи його тлумачення). Основний зміст Корану — проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя і першотворного створіння, попередження про Страшний суд, рай і пекло. Коран посприяв розвитку мусульманських фікс (правознавства), суфізму (містики), іс алам (теології). Це цінна релігійно-філософська та правознавча пам'ятка, що має всесвітнє значення, джерело дослідження культурно-історичного, політичного розвитку та літературної спадщини Аравії кінця VI — першої половини VII ст. До того ж Коран є найдавнішим прозовим твором арабською мовою, що свого часу допомогло формуванню єдиної літературної мови арабських народів. Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульмани вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є також священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються "другорядними". Доповненням до Корану є Суна (араб. — звичай, зразок), що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів (оповідей) про його діяння людей, які близько знали пророка. Морально-етичні норми Іслам подібно до інших великих релігій пропонує етичне вчення, яке дійсне в будь-який час і за будь-яких обставин. Джерелом його є Коран. Коран — джерело морального вчення. Для мусульман він є порадником і наставником віруючих у всіх життєвих випадках, починаючи з елементарних побутових питань і закінчуючи глобальними проблемами світової політики. Перш ніж визначити нормативне коло поведінки, іслам нагадує віруючому: "Ти цілковито належиш Аллаху, який все бачить і все знає, і ніщо, навіть вагою з порошинку, не заховано від Нього в землі і на небі. Він бачить тебе, де б ти не перебував і який би вигляд ти не мав. Ти можеш сховатися від будь-кого, тільки не від Аллаха. Ти можеш обдурити всіх людей на світі, але Аллаха обдурити неможливо. Ти можеш перемогти будь-яку людину на світі, але не творця неба і землі. Весь світ може слідкувати лише за очевидними твоїми справами і мораллю, але обізнаному в потойбічному і явному відомі всі таємниці душі і серця. Які б справи ти не робив у цьому мінливому житті, ти неминуче зустрінеш свою смерть і постанеш перед Судом, де тобі не допоможуть ані адвокати, ані хабарі, ані благання, ані лжесвідчення, ані обман. У цей день твій Господь поставить точні терези і воздасть справедливо кожному зі своїх рабів за їх заслуги". Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Всевишнім, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Однак іслам покладається не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утверджується в серці віруючого, формуючи такого внутрішнього сторожа, який втілює в життя моральний кодекс ісламу. Цьому сприяють також влада і громадська думка, яка в мусульманських країнах має вельми велику силу. Відмітні риси ісламської моралі. Ісламська мораль має кілька відмітних рис. Першою рисою є те, що іслам робить потяг людини до Господа й отримання його ласки заповітною метою життя. Ця мета стає високим критерієм моралі, й заради неї на шляху морального звеличення у людини не може виникнути жодних перешкод, які заважають її самовдосконаленню. У межах моральної системи ісламу страх перед Аллахом примушує існувати і працювати без втручання якихось зовнішніх факторів. Друга риса полягає в тому, що іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Він лише максимально пристосовує норми моралі до всіх сфер людського життя — побуту, суспільно-політичних відносин, економіки, навчання, права тощо. При цьому іслам робить мораль панівною. Третя відмітна риса — іслам вимагає вести такий спосіб життя, який би у своїй основі мав винятково принципи добра. Ісламська мораль про сім'ю. Особливу увагу іслам приділяє сім'ї як найважливішому елементу людського суспільства. Сім'я — джерело оновлення людей, основа людства. Від того, яка вона, залежить добробут, перспектива всієї цивілізації. Тому іслам наполягає на всебічному зміцненні й розвитку інституту сім'ї за правильними і здоровими принципами. Категорично забороняється статева розпуста, яка вважається злочином і передбачає суворе покарання. У суспільстві мають бути усунені всі фактори, які б так чи інакше сприяли аморальним стосункам чоловіка і жінки. Тому існує положення про покривало для жінки, заборонено зв'язки між чужими чоловіками й жінками, обмежено співи, танці, тобто все, що може спонукати до гріховних вчинків. Мета і принципова суть цих заборон — зміцнення сім'ї. У той же час іслам заохочує шлюб, вважає його добром, праведністю і актом поклоніння Творцю. Процедура шлюбу є максимально спрощеною (взаємна відкрита згода суб'єктів у присутності двох свідків). Водночас осуджуються і чоловіки, і жінки, які відрікаються від нього. Заборонено шлюб лише між дуже близькими родичами. Чоловіки можуть одружуватися, коли вони того забажають і з якою завгодно жінкою. Іслам зробив чоловіка наставником жінки, яка має йому підкорятися і служити. Діти повинні підкорятися батькам і доглядати за ними. Не заохочується безлад в домі, відсутність у сім'ї справжнього господаря і безповідальність. Якщо відомо, що ладу в родині можна досягти лише за наявності наставника і наглядача за всіма сімейними справами, то господар сім'ї, як учить іслам, найбільше підходить на цю важливу роль. Чоловік повинен використовувати свій вплив для того, щоб у сім'ї панували добробут та щастя. Якщо ж у родині нормальних стосунків немає, іслам надає можливість вибору: або чоловік дає згоду на розлучення, або жінка викупляє себе у свого чоловіка. |