Методичні рекомендації до виконання практичних робіт з дисципліни

Вид материала

Методичні рекомендації

Содержание В.Г. Чуприна Мета роботи на практичних заняттях по культурології Для контролю знань студентів на практичних заняттях використано Пеоріодизація розвитку української культури. стародавня культура східних слов'ян. Другий період розвитку української культури Третій період розвитку української культури Четвертий період розвитку української культури П'ятий період розвитку української культури Шостий період розвитку української культури Культура київської русі. період феодальної роздрібненості україни. Короткі теоретичні відомості Козацька доба. побут та звичаї україни 13-19 ст. Духовні пошуки xix століття у культурі україни.

Подобный материал:

• Методичні рекомендації до виконання практичних робіт з дисципліни "Геоекологічний ризик", 1532.22kb.
• Методичні рекомендації для виконання практичних робіт з дисципліни, 245.2kb.
• Міністерство освіти І науки України Дніпропетровський національний університет ім., 121.29kb.
• Методичні рекомендації щодо виконання та оцінювання практичних робіт з географії, 97.15kb.
• Методичні рекомендації щодо виконання та оцінювання практичних робіт з географії, 166.41kb.
• Методичні рекомендації щодо виконання та оцінювання практичних робіт з географії, 108.28kb.
• Методичні рекомендації для виконання контрольних робіт з дисципліни Контролінг для, 408.22kb.
• Методичні вказівки містять рекомендації для виконання лабораторних робіт з дисципліни, 1079.55kb.
• Методичні рекомендації до виконання курсових робіт освітньо-кваліфікаційний рівень, 497.61kb.
• Шуляренко Світлана Миколаївна методичні рекомендації, 658.19kb.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА «ДИЗАЙН»


Рег. № __________________


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ


ДО ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ РОБІТ

з дисципліни

"Культурологія"

для студентів напряму підготовки 020210 галузі знань 0202 факультету

ІV курсу Дизайн Мистецтво Кібернетика

Укладачі: професор ст. викладач викладач

В.Г. Чуприна С.І. Афанасьєва О.П. Сандік

Херсон 2009


Методичні рекомендації до виконання практичних занять з дисципліни "Культурологія" / професор В.Г. Чуприна, ст.викладач С.І. Афанасьєва , О.П. Сандік, - Херсон. ХНТУ. 2009 р.


Рецензент: доцент Корольова Т.П.


Затверджено

на засіданні кафедри дизайну

протокол № від . . 09 р.

Зав. кафедри О.В.Чепелюк

_________________________


Відповідальний за випуск:_________________________________


ВСТУП

Навчальна дисципліна “Культурологія” є складовою частиною повноцінної освіти дизайнерів-графіків. Основною метою вивчення предмету є питання культурології, які призначається для розширення професійного світогляду студента з освідомленням належності і причетності до світу через своє особисте, творче і національне “я”.

Вивчення предмету культурології, дає студентам можливість ознайомитись з витоками історичного розвитку, з напрямками, стилями, школами, митцями різних держав світу і нашого суспільства на протязі усього розвитку.

Отже, головною задачею культурології є виявлення загальних принципів та особливостей художнього світосприйняття, відкриття багатообразних форм функціонування відчуття краси, вивчення важливих рис естетичної творчості з метою формування цілісного, універсального світосприйняття, обґрунтування особливого світобачення системою ціннісних орієнтацій, підґрунтя яких складає здібність людини відрізняти Вічне від тимчасового.


Мета роботи на практичних заняттях по культурології:


Навчальна дисципліна “Культурологія” є складовою частиною повноцінної освіти дизайнерів-графіків. Основною метою вивчення предмету є питання культурології, які призначається для розширення професійного світогляду студента з освідомленням належності і причетності до світу через своє особисте, творче і національне “я”.

Вивчення предмету культурології, дає студентам можливість ознайомитись з витоками історичного розвитку, з напрямками, стилями, школами, митцями різних держав світу і нашого суспільства на протязі усього розвитку.

Отже, головною задачею культурології є виявлення загальних принципів та особливостей художнього світосприйняття, відкриття багатообразних форм функціонування відчуття краси, вивчення важливих рис естетичної творчості з метою формування цілісного, універсального світосприйняття, обґрунтування особливого світобачення системою ціннісних орієнтацій, підґрунтя яких складає здібність людини відрізняти Вічне від тимчасового.

Відповідно до робочої програми курсу «Культурологія», для проходження практичних занять приділяється 20 годин.


Для контролю знань студентів на практичних заняттях використано:

експрес-опитування;виступ з рефератами;

проміжні атестації (за графіком деканату);

комплексна контрольна робота (за підсумками вивчення дисципліни) проведення заліку.


Зміст практичних робіт:

1.Опитування студентів за темою, та питаннями наданими до даної теми.

2. Виступ з рефератами та їх захист.

3.Розгляд нової теми, та надання плану основних питань до неї.


Практична робота №1

ПЕОРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. СТАРОДАВНЯ КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ'ЯН.


План заняття:

1. Періодизація розвитку української культури.
   
2. Джерела вивчання культури стародавніх слов'ян.
   
3. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян.
   
4. Ранні релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен.
   

Короткі теоретичні відомості

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значен­ня для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумо­вили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Окреслимо головні періоди у розвиткові української культу­ри і дамо їм коротку характеристику.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби.. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки пер­вісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опанову­вала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона пе­реходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. є.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлен­ня кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура.

"Батько історії" Геродот детально описує територію України в V ст. до н. є. в образі Скіфії. Подекуди він торкається традицій, побуту та інших складових її культури. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор'я, виникають поліси — міста-держави і утворюється Боспорське царство.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військо­во-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого ви­никнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчин­ця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою.

Третій період розвитку української культури припадає на ли­товсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати влас­ної державності умови для розвитку української культури були не­однаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, пе­реходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейня­ло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київ­ської держави.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втра­тою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначаль­ним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснував­ши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямо­ваність, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часо­вий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його до­цільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значен­ня й резонансу. Цей період у розвиткові української культури на­звемо періодом національно-культурного відродження.

Шостий період розвитку української культури є часом ново­го міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української куль­тури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі.

Поселення старо­давніх слов'ян густо покривали величезну територію. їх географія охоплювала землі від верхів'я Дніпра і Прип'яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів'я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам'ят­ки коломийської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров'ї на Київщині.

Вивчення культури слов'ян V—VII ст., особливо характеру жит­лового будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвід­чує, що вона тісно пов'язана з більш ранніми слов'янськими культу­рами. Виявляється, що колочинська і пеньківська культури мають типологічну спорідненість з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинській культурі чітко виражений балтський, а в пеньківській — тюркський компоненти.


Контрольні питання

1. Назвіть основні періоди в розвитку української культури.
   
2. З якої доби людської цивілізації розпочинається становлення і розвиток української культури?
   
3. Яку роль для подальшого розвитку української культури віді­грало об'єднання східнослов'янських племен у єдину державу?
   

4. Основні етапи розвитку старослов'янської культури.

8. Трипільська культура та її особливості.

9. Культура скіфської доби.

10. Міфологія стародавніх слов'ян та її характерні риси.


Практична робота № 2

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРІБНЕНОСТІ УКРАЇНИ.


План заняття:

1.Місце культури Київської Русі в історії українсь­кої культури.

2.Картина світу слов'янського язичництва.

3.Християнство й культура східних слов'ян.

4.Мислителі Київської Русі. Книжна справа.Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання.

5.Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.

6.Ткацтво, килимарство та вишивка.Театральне мистецтво. Музика. Танок

7.Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині у XII—XIII ст.

8.Основні осередки соціального і культурного життя. Освіта і наука, архітектура й мистецтво.

9.Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литов­ську добу.

10.Освіта і книгодрукування XIV—XVII ст.


Короткі теоретичні відомості

Древня Русь (термін "Київська Русь" використовується в історичній науці з минулого століття), найдавніша форма державної і культурної інтеграції східнослов'янських племен, являє собою своєрідну середньо­вічну культуру європейського типу, що в період свого розквіту відіграва­ла провідну роль у слов'янському світі й була яскравим явищем на за­гальному тлі розвитку європейської культури.

Культура Київської Русі, або києво-руська культура (цей термін останнім часом набуває все більшої популярності серед вітчизняних істо­риків) складає перший історичний етап власне української культури. Ядро й основу східнослов'янської культури складали традиційні язичницькі вірування. За літописними даними можна встановити склад офіційно затвердженого 980 р. князем Володимиром (майбутнім хрестителем Русі) Київського язичеського пантеону.

Трансформація східнослов'янської язичницької культури починається з початком хрещення Русі. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Можливо, ще до Володимира Великого київські князі робили спроби християнізації підлеглого їм населення (Аскольд і Дір, 866-876 рр., Ольга, що сама охрестилася між 954 і 960 рр.)Християнство дозволило вчорашньому язичнику-слов'янину усві­домити свою відокремленість із природи. Диференціація духовного й матеріального виявлялася у створенні для першого символічних, а для другого — реальних образів культури.

Значення християнізації в історії формування української культури неоціненне, і справа не лише у власне релігійному аспекті цієї події. Хри­стиянізація відкрила Русь для різноманітних й потужних культурних впливів, переважно з боку Візантії.

Суть середньовічної картини світу в східнослов'янській культурній свідомості розглянутого періоду не вичерпується символічними й ре­альними параметрами простору й часу. Ця картина світу теоцентрична (від "Ікеоз" — "бог"), а не антропо-центрична ("апікгороз" — "люди­на"). У центрі цієї картини світу знаходиться бог як осередок сакраль­ного, а на периферії — його антипод диявол. Тому поряд із семантич­ною синонімією для культурної свідомості Київської Русі мав важливе значення й інший принцип — антиномія. Між сакральним і його повною протилежністю в межах людського життя вбачалася безліч ієрархічно розташованих зон, в межах котрих у різних площинах багатомірного світу функціонують зло й добро. От чому мистецтво як модель світу відбиває тут не стільки дійсність, скільки уявлення про стосунки між богом і людиною.

Історія Галицько-Волинського князівства — складова частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. При­чини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському госпо­дарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжува­ли прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Поси­лилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умо­вах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль полі­тичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енер­гійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об'єктивний характер, оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич. Воно розташовувалося в лісовій та лісостеповій зонах. Буйні незаймані ліси росли в Карпатах, на Поліссі, на ландшафтах рік Дні­стра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення, яке займа­лося виробництвом зерна, тваринництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом. Важливе значення мало видобування солі в Прикар­патті. Волинська земля славилась великими містами — Володими­ром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорого-бужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і куль­турному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль.

Інтереси церкви й держави в XII—XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної.

У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаю­чою силою, здатною забезпечити тісні зв'язки між різними давньо­руськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз'єднання давньоруських земель.

Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи — бенедиктинці і домініканці, існували латинські хра­ми. Така ж картина спостерігалась і в інших містах Стародавньої Русі. Так, в галицькій землі на початку XIV століття оселились монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископа­ти в Галичі, Перемишлі, Львові. Дружні стосунки між церквами різних релігій сприяли злагоді в державі та розширенню взаємозв'язків між західною і східною культурами.

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займа­лися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монас­тирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю.

Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємо­зв'язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, перш за все з духов­ністю Києва. У значній мірі цьому сприяло приєднання Волині та Галичини до Києва в часи Володимира і Ярослава, що стало основою тривалих культурних зв'язків. Західні землі були пов'язані з Киє­вом перш за все єдністю економічних відносин, а також політични­ми інтересами княжих династій. З Києва в Галич і Волинь потоком ішли ремісничі художні вироби, різні твори мистецтва, привозні то­вари зі Сходу. Галичина і Волинь були на перехресті торгових шляхів, які проходили до Польщі, Угорщини та інших країн Європи. Єднан­ню західних та східних земель сприяла київська митрополія, яка була центром релігійного життя всієї Русі.


Контрольні питання

1. Дайте характеристику основних рис києво-руського періоду історії української культури.
   
2. У що вірили наші далекі предки? Що таке язичництво?
   
3. Який вплив справило християнство на процеси розвитку куль­тури Київської Русі?
   
4. Що нового було привнесено у державну систему освіти за часів князювання Ярослава Мудрого?
   
5. Які ви знаєте провідні жанри оригінальної літератури Київ­ської Русі?
   
6. Коротко охарактеризуйте основні жанри образотворчого мистецтва Київської Русі.
   
7. Що становлять собою мозаїки та фрески?
   
8. Які види прикладного мистецтва набули високого розвитку та поширення на Русі?
   
9. Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIII століттях.
   
10. Розвиток книжної справи в Галицько-Волинському князівстві. Особливості літописної, перекладної та оригінальної літератури.
    
11. Особливості архітектури, живопису і художніх ремесел у Га­лицько-Волинському князівстві.
    
12. Значення культурних зв'язків Галицько-Волинського князів­ства з іншими землями Стародавньої Русі та західними державами.
    
13. Розвиток освіти в польсько-литовську добу.
    

Практична робота № 3

КОЗАЦЬКА ДОБА. ПОБУТ ТА ЗВИЧАЇ УКРАЇНИ 13-19 СТ.


План заняття:

1. Козацтво, як явище історії та культури.
   
2. Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки.
   
3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.
   
4. Специфіка національного варіанту бароко в літературі, театрі, музиці.
   
5. Еволюція образотворчого мистецтва.
   
6. Барокова архітектура.
   

7.Норми громадського побуту.

8. Сімейні обряди та ритуали.

9.Календарні свята і обряди.

10.Матеріальна культура. Традиційне житло. Народний одяг. 11.Живлення та національна кухня.


Короткі теоретичні відомості

На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Зви­чайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувала­ся впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'я­зок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — віднов­лювала свою державність, школу, мову, храми. її художній геній по­роджував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ.

Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським черне­чим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних до­машніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство.

Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й геть­мана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утиска­лися, аж доки не були скасовані зовсім.

І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав україн­ського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна вер­ства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особли­во Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та ре­конструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI— XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світо­сприймання, мислення, творчості. Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою сере­довищу, суспільству, державі.

Українська культура XVII—XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату за­воювань і закріпачення — в культурному відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст, скла­лася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з'явила­ся архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Література виро­била ті форми і стильові засоби, на які могла опертися українська література нових часів.

В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі — від воїнів та політиків і до митців — дивилися на світ новими очима — і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань. За пам'ятками культури цих часів відчувається творець — талановитий і волелюб­ний народ, наполегливий і неослабний у своєму прагненні творити власний український світ.

У другій половині XVII— XVIII ст. звичаєво-нормативна система, що становила основу громадського жит­тя українців, хоча й зазнавала певних трансформацій під дією нових явищ в соціальній сфері, в цілому продовжува­ла зберігати традиційний характер.

Головним регулятором дотримання традиційних норм спілкування залиша­лася громадська думка. Вона визначала поведінку членів громади як у побуті, так і на "миру". Зокрема, на копних збо­рах усталилися церемонії, які відтворю­вали традиційний дух суспільства та традиційний образ сільської спільноти. Чітко простежувалася традиційна етика міжпоколінних взаємин: старші члени громади, згідно з етичними нормами, си­діли, а молоді могли і стояти; також не прийнято було перебивати старших. Внутрішнє життя цехів ґрунтувалося на засадах кодексу честі, що визначав як підпорядкованість молодших стар­шим Контроль за додержанням етичних традицій здійснювався дворищною гро­мадою, яка дбала не тільки про порядок у селі, але й про репутацію його мешкан­ців.

Уста­лені звичаї взаємодопомоги в українсь­кому середовищі проявлялися, зокрема, через ряд оригінальних утворень, та­ких, як побратимство (посестринство), кумління та кумівство. Побратимство побутувало у двох варіантах: "названо­го", історично давнішого, і "хрестового", яке серед українців здобуло найбільшо­го поширення на порубіжжі XVII— XVIII ст.

Головними громадськими осередками тра­диційного села і робітничого селища бу­ли церква та майдан біля неї. Церква виступала насамперед центром духов­ного, культового єднання мирян у межах парафії, включаючи всю обрядово-ри­туальну систему: вона правила релігійну службу, освячувала шлюб, хрестила дітей, влаштовувала загально сільські мо­лебні, розпочинала ритуальні процесії.

Внут­рішнє життя людини традиційного ук­раїнського суспільства XVII—XVIII ст. підпорядковувалося певному порядку, який досягався за допомогою регламен­тації всіх сфер життя. Регламентація здійснювалася у певній циклічності: або за річним календарем, або за стадіями життєдіяльності людини, родини, роду.

Будь-яка важлива подія в системі ци­клічності акцентувалася символічними

діями — обрядами, ритуалами та свята­ми, що становили стрижень традицій­но-побутової культури. Відповідно до усталеної циклічної системи життєдія­льності людей склалося два типи свят та обрядів: сімейні і календарні.


Контрольні питання

1. Які особливості козацтва визначили його роль у культурній розбудові України XVII ст.?
   
2. У чому полягала реформа церкви та освіти в XVII ст.?
   
3. Назвіть основні літературні жанри цієї доби.
   

7. Дайте характеристику стилю бароко.
   

10. Назвіть основні види театральних вистав.
    
11. Що зумовлює національну специфіку іконопису XVII— XVIII ст.?
    
12. Які особливості характерні для портретного живопису цієї доби?
    
13. Назвіть основні барокові архітектурні ансамблі XVIII сто­ліття.
    
14. Громадська думка, як головний регулятор дотримання норм.
    
15. Сімейні обряди та звичаї в українсь­кому середовищі, кумління та кумівство.
    
16. Традиційне життя людини, та його циклічність за річним календарем.
    
17. Традиційне житло.
    
18. Народний одяг.
    
19. Живлення та національна кухня.
    

Практична робота № 4

ДУХОВНІ ПОШУКИ XIX СТОЛІТТЯ У КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ.

УКРАЇНА НА ЗЛАМІ СТОЛІТЬ. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У XX СТОЛІТТІ.


План заняття:

1.Формування української національної самосвідомості.

2.Українська суспільна думка: розвиток науки і філософії.

Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української куль­тури.

3.Література, образотворче мистецтво, музика, театр.

6.Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX — початку XX ст.

7.Гуманізм українського неоромантизму. Взаємовідносини особистості і світу в українському експре­сіонізмі.

8.Український авангард 1900—1910 рр.

9.Націально-культурне піднесення 20-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки.

10.Література й театр на тлі нових соціальних та національ­них реалій.

11.Мистецький авангард та його доля.

12.Українська культура другої половини XX сто­ліття.


Короткі теоретичні відомості

Виникненню й поширенню української національної самосвідо­мості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загаль­ноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70—80-ті роки), ліквіда­ція Запорізької Січі (1775 р.), скасування автономної козацької ад­міністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосно­го права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз'єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості укра­їнців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 рр.). Його пере­лицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 р., була пер­шою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами мину­лої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократич­ний напрям. Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був ви­нятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового на­роду і здобув всесвітню славу. Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М. Погодін, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевчен­ко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розви­ваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди зали­шить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висло­вить усього остаточно

У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури ви­вела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних праг­нень, чутливу до інтересів народних мас. Значну роль координації творчих пошуків між ученими відігра­ли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Хар­ківське математичне товариство, Київське фізико-математичне това­риство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ні­жинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видава­ли свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

В 50—60-ті роки XIX століття українська література йшла, в ос­новному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-по­бутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфіч­них ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у роз­витку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жан­ру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше по­в'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть ос­мислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в су­спільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної темати­ки зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру, який набуває само­стійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а во­лоділи багатьма з них.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини XIX ст. свідчив про зростання національної само­свідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенси­фікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

З цією історичною добою пов'язана стадія українського відроджен­ня, коли національний рух переводить українську справу з утопіч­ної всеслов'янської федерації на підставу реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій — Російської й Австро-Угорської).

Духовна культура українського народу у XIX ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворен­ня, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національно­го характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

Українська культура кінця XIX — початку XX ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, революція 1905—1907 рр. втягли українське громадянство у вир загальноросійського визвольного руху. У Галичині, Буковині, на Закарпатті початок XX ст. був позначе­ний зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху. Національна і політична свідомість вийшла з вузьких кіл інтелігенції й поширилася на інші верстви населення, прилучаючи їх до бороть­би за свої економічні й культурні інтереси в складних умовах між­етнічної ворожнечі, штучно розпалюваної серед різних народів клап­тикової Австро-Угорської монархії.

Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років виявились не єдиними болючими ранами на тілі української культури: цар­ський уряд не полишав спроб знищити її й на межі XIX—XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання україн­ською мовою. І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбу­вався розвиток національної самосвідомості. Тенденція до національного самовизначення позначилась на до­слідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів дихала пафосом на­ціонального творення в усіх його розмаїтих виявах. У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях — од відтворення особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки.

Теоретичну обґрунтованість і художню систематизованість укра­їнської культури кінця XIX — початку XX століття значною мірою забезпечила діяльність покоління, яке І. Франко називав "молодою Україною". Це був мистецький і просвітницький рух, що сприяв як розвиткові національної культурної традиції.

Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудові компо­зиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин — загалом, вся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресив­них композиціях українських художників-авангардистів К. Малевича, В. Єрмілова, Д. Бурлюка, О. Богомазова.

Майстри модерну в архітектурі теж надихались українським на­родним будівництвом, ужитковим мистецтвом. У будинку полтав­ського губернаторського земства (арх. В. Кричевський) з його високим дахом, двома вежами творчо трансформовано художню структуру де­рев'яної цивільної архітектури України XVII—XVIII ст. Характер­ним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розпи­си свідчать про уроки народного будівництва.

У рамках новелістики відбувалось визрівання в українській куль­турі 1890—1910-х рр. експресіоністського світобачення. Неороман­тизм з його прагненням прозирати духовне й абсолютне крізь зов­нішнє і мінливе, проникати в глибинні стани душі людської, психічні конфлікти і пристрасті підготував підставу для складення такої худож­ньої концепції. їй під силу було передати відчайдушне відчуття са­мотності людини у ворожому їй світі, соціальної відчуженості, розірва­ності зв'язків із собі подібними, яке на зламі XIX ст. стало постій­ним супутником мислячої особистості.

Таким чином, українська культура 1890—1910-х рр. відкриває нові обрії художньої свідомості, розвивається під знаком подолання на­родницького позитивізму й нормативності, перенесення акцентів з об'єктивних реалій навколишнього середовища на внутрішній світ людини, ідеально-духовний світ її буття. Перед нею розгортаються спокусливі, але й небезпечні можливості моделювання нематеріальної, неявної сутності існування (подібно до шекспірівського "я повернув очі зіницями усередину"), створення нової екзистенціальної міфології.

Цілісність цього періоду базується на ідеї національного й со­ціального відродження на засадах культуротворення.

Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Пере­дусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдя­ки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світо­вої війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препаруван­ня, "розтину", перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні ре­алії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української На­родної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживан­ня. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті укра­їнської науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

Звичайно, для митців, які не емігрували після розгрому Централь­ної Ради й Української держави, не лишалося вибору щодо оцінки жовтневих подій і проголошеної радянської влади на Україні. Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післяреволюційної доби відкривало шлях новаціям суто мистецького призначення. І вони не примусили на себе очікувати.

Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала теат­ром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. їй довелося пережити розруху і повоєнну від­будову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчан­ня культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українсько­го народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і ду­ховних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об'єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала теат­ром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. їй довелося пережити розруху і повоєнну від­будову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчан­ня культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави. Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українсько­го народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і ду­ховних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об'єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.


Контрольні питання

1. Які фактори сприяли виникненню поняття "національна самосвідомість"?
   
2. Особливості розвитку образотворчого мистецтва, музики театру у XIX ст.
   
3. Охарактеризуйте здобутки української суспільної думки XIX ст. У чому виявилась національна своєрідність української куль­тури кінця XIX — початку XX ст.
   

4.Охарактеризуйте основні стилі та напрямки літератури і мистецтва в Україні на початку XX ст.

5.Українська культура на зламі століть.Доля української культури у пореволюційні роки.

6.Основні літературні течі ї 20-х років в Україні та їх представ­ники.

7.Як авангардна течія виявила себе в укра­їнському живопису.

8. Основні риси розвитку української культури у другій половині XX століття.

9. Дайте характеристику новій соціально-культурній ситуації в період так званої перебудови, її особливості.

10. Розвиток української культури в сучасних умовах.

Література

1. В.Ф. Мартінов, «Світова художня культура», Мінськ тетрасистемс 2000р.
   
2. Е.Г. Яковлєв, «Естетіка, искусствознание, религиоведение», Москва 2003р.
   
3. Е.П. Львова, А.В. Сарабьянов, «Світова художня культура» .
   

4. Е.П. Кабкова, Н.Н. Фомина, в 2х томах, «ХІХ – ХХ століття».

5. О.І.Власенко, Ю.В.Зайончковський, «Культурологія», Харьков Парус 2006р.

6. С.А. Токарев, «Релігія в історії народів світу.», М. из-во політичною лит-ры 1986р.

7. А.Ф. Фатейко, «Культурологія», К.: Видавництво «Просвіта», 2000р.

8. В.И. Вернадский, «Наукова думка| як планетарне явище», Москва, 1991р.

9. Л.И. Владимиров, «Загальна історія книги». Москва, 1988р.

10. «Антична культура: Словник-довідник», Москва, 1995р.

11.Л.Віннічук, «Люди, нрави| та звичаї| Стародавньої Греції і Риму», Москва, 1988р .

12. Я.Є. Боровський, «Походження Києва|: Історичні нариси»|,,ЮБ , Київ|, 1981р.

13. И.Р. Григулевич, « Інквізиція», Москва, 1985р.

14. Л.М. Баткин, «Італійське Відродження у пошуках індивідуальності», Москва, 1989р.

15. С.А. Арутюков, «Народи| і культури|: розвиток і взаємодія», Москва, 1998р.

16. В.П. Бранский, « Мистецтво і філософія», Київ, 1999 р.

17. М.М.Закович, «Культурологія. Українська та зарубежна культура», Київ, 2004р.