Український бурштиновий світ Бурштиновий шлях – історія І сучасність

Вид материала

Документы

Содержание Историческое прошлое янтаря украины Историческое прошлое янтаря Беларуси «скіфський» бурштин Бурштин у костюмі народів півдня східної європи в пізньоантичний період (за матеріалами черняхівської культури) Рівненщина – бурштиновий край Зведені дані масштабів бурштиноносності західної частини Прип’ятського басейну

Подобный материал:

• Робоча програма навчальної дисципліни християнство в Україні: історія І сучасність, 2237.32kb.
• 75 років на карті держави, 1023.48kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни за вільним вибором студентів для студентів спеціальності, 284.56kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.
• Безпека життєдіяльності І охорона здоров'я дітей та молоді XXI сторіччя: сучасний стан,, 289.14kb.
• Шлях до моря історія українського флоту, 165.44kb.
• Контрольна робота життя І творчість м. Коцюбинського та о. Кобилянської варіант, 99.29kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Управління освіти міської ради науково – методичний центр, 617.09kb.
• Тема Шлюб Поняття та ознаки шлюбу. Конкубінат: історія та сучасність, 32.28kb.

^ ИСТОРИЧЕСКОЕ ПРОШЛОЕ ЯНТАРЯ УКРАИНЫ

(ОТ ПОЗДНЕГО ПАЛЕОЛИТА ДО СРЕДНЕВЕКОВЬЯ)

В.М. Мацуй¹, Е.П. Беличенко², В.Ю.Ефименко<sup>3

1</sup>Институт геологических наук НАН Украины, ²Государственный геммологический центрУкраины, г. Киев, Украина,

³ТОВ «Центр «Сонячне ремесло», г. Киев, Украина


C позиций установления подъемов и спадов добычи и использования янтаря на территории современной Украины в отдаленном исто­рическом прошлом можно выделить три неравнозначных по времени интервала: 1 – Конец позднего палеолита (18-14 тыс. лет назад). 2 – Скифо-сарматское время, культура древних словян – VII ст. до н. э. – IV ст. н. э. 3 – Cредние века, время Киевской Руси (IХ – первая половина ХIII cт. н. э).

В Среднем Приднепровье и Украинском Полесье, на площадях Днепровского и Припятского янтареносных бассейнов позднепалеолитические охотники-собиратели оставили после себя следы уникальных сооружений – жилищ из костей мамонтов (с.с. Мезин, Добраничевка, Межиричи и др.) и сезонных охотничьих стоянок (с. Семеновка на Киевщине). Наряду с кремневыми изделиями в них выявлены куски необработанного и обработанного янтаря-сукцинита, не встречавшиеся в палеолитических памятниках более ранних периодов. Янтарь из этих захоронений очень выветренный, зачастую, разрушен до состояния мельчайших янтарных зерен, песчинок и пыли. Радиоуглеродные датировки остатков костей мамонтов из вышеупомянутых поселений, любезно переданные нам археологом Д. Ю. Нужным, колеблются в пределах 14300-15600 лет. Этот промежуток времени совпадает с распадом валдайского ледникового покрова (последнего на Русской равнине) и предшествует переходу позднего палеолита к мезолиту (эпипалеолиту), начало которого определяется в 12 – 10 тыс. лет от современности. Основная масса янтаря в Межиричском жилище (Пидопличко, 1969) представляет собой полуфабрикаты треугольной и округлой формы с четкими искусственными срезами. Среди обработанных кусков янтаря – напоминающий антропоморфную фигурку и три бусинки без отверстий, вероятно используемые как амулеты. Женская янтарная статуэтка, обнаруженная в хозяйственно-бытовом комплексе Добраничивского поселения, по стилю изготовления близка к мезинским статуэткам (Толочко, 1967). Янтарная подвеска с законченной формой амулета или украшения, обнаруженная археологом Д. Ю. Нужным (1997) в районе с. Семеновки, является древнейшей находкой обработанного янтаря-сукцинита в Европе.

Геологические и археологические материалы свидетельствуют о том, что позднепалеолитические охотники-собиратели, проживавшие на территории Среднего Приднепровья и Волыни 18-14 тыс. лет тому назад, впервые в Европе собирали местный янтарь и использовали его в быту. В это время прибалтийские месторождения и проявления этого замечательного самоцвета были погребены под толщей льда.

Продолжительный промежуток времени от эпипалеолита и неолита до раннего железа на рассматриваемой территории еще недостаточно охарактеризован артефактами, свидетельствующими об освоении и обороте янтаря. Основные археологические памятники этого времени, в которых обнаружены янтарные изделия: c. Иванье Дубновского р-на Ровенской области – янтарный диск-амулет с крестообразным солярным знаком (последняя четверть III тысячелетия до н. э.); могильник вблизи с. Гордеевка (поздняя бронза); могильник Стрелица и погребение близ пос. Пролетариат (III - начало II тыс. до н. э.) – янтарные подвески с большим отверстием в центре, плоские округлые бусы, янтарные диски и др. изделия, отличающиеся простотой обработки.

Cкифия как источник добычи янтаря наряду с Прибалтикой упоминались еще в работах античных авторов (Плиний Кай Секунд, Тацит, Теофраст и др.). Археологические находки янтаря и янтарных изделий раннескифского времени на территории Среднего и Нижнего Днепра пользуются широким распространением и детально описаны в литературе (Клочко, 2009, 2011; Ковпаненко, 1981; Ильинская, 1975; Петренко,1967; Алексеева, 1978 и др.). Наиболее представительные из них зафиксированы в курганах вблизи Канева: с.с. Синявка, Бобрица, Казаровичи, Медвин, Репейная Могила (с. Матусов), Жаботин, Гуляй-Город, Журавка и др. Помимо янтарных украшений в скифских захоронениях встречаются куски местного необработанного янтаря, а также изделия из кости, стекла, стеклоподобной массы, фаянса и полудрагоценных камней (топаза, горного хрусталя, халцедона, сердолика, агата, гагата) из близлежащих районов Украинского щита, Донбасса, Крыма.

Почти одновременно со Скифами (VII – IV ст. до н. э.) на побережье Черного моря появились греческие поселения – Ольвия, Херсонес, Феодосия, Пантикапей, Фанагория, Гермонасса и др. С греческими колонистами велась оживленная торговля. Местные племена обменивали продукты скотоводства, рыбу, янтарь-сырец; греческие города – импортные изделия и продукцию собственного ремесла (столовую и хозяйственную керамику, металлические и ювелирные изделия, оливковое масло, вино).

С первыми веками нашей эры связаны памятники черняховской культуры, на которые падает максимальный приток и увеличение ассортимента украшений из янтаря в городах Северного Причерноморья и широкое распространение этой продукции в центральные и северные районы Украины. Янтарные украшения черняховской культуры детально описаны в монографии О. В. Гопкало (2008).

В итоге рассмотрения продолжительного исторического этапа добычи и оживления оборота янтаря на территории Украины (VII ст. до н. э. - IV ст. н. э.) отметим его прерывистый временной характер. В это время античными цивилизациями Средиземноморья использовался главным образом прибалтийский янтарь-сукцинит, а в восточной части региона заметную роль играл скифский (приднепровский). Местные племена добывали янтарь-сукцинит при помощи расчисток янтареносных горизонтов, вскрытых эрозией на склонах речных долин, балок и оврагов, в конусах выноса временных водотоков. С надпорожистой части Днепра янтарь транспортировался в прибрежные районы Черного моря по р. Синюхе, впадающей в Ю. Буг и далее до берегов Днепровско-Бугского лимана; по Днестру и Ю. Бугу янтарь следовал с прибалтийских месторожде­ний и Карпатского региона – делятинит, руменит и др. виды ископаемых смол.

Резкое увеличение объемов кустарной добычи местного янтаря, торговли и производства янтарных украшений произошло в Средние века на территории Киевской Руси с IX по 40-е годы XIII ст. Об этом свидетельствуют многочисленные археологические находки в бассейнах Днепра и Припяти, а также выявленные кустарные мастерские по изготовлению янтарных украшений в Киеве (более 10 мастерских), Вышгороде, Житомире, Домбровицах, сельском поселении Ходосовка и др. местах.

В IX – X ст. начал активно функционировать Днепровский торговый путь, в русских летописях названный «из варяг в греки» или «из греки в варяги». Это был наиболее короткий и экономически самый выгодный путь из Балтики до Константинополя, пролегавший через Киевскую Русь.

Авторы разделяют мнение В. Н. Зоценко (1985), не без оснований считавшим, что янтарные изделия не позднее XI столетия импортировались с янтарных берегов юго-восточной Прибалтики, а с конца XI – начала XII ст. Киев становится не только добытчиком, но и экспортером янтаря вверх по Днепру в Прибалтику, то-есть, до начала XIII ст. янтарь в Новгород и другие древнерусские города поступал из месторождений Приднепровья и Украинского Полесья.

Татаро-монгольское нашествие на многие столетия остановило добычу и оборот янтаря на территории Украины. Такая же судьба коснулась и добычи розового сланца для производства шиферных пряслиц в Овруче.

Лишь с конца прошлого столетия многовековое «затишье» сменилось возрождением добычи и обработки «скифского» янтаря и всесторонним научным изучением геологии и поистине уникальных лечебных и эстетических свойств «киевского сукцинита».


^ Историческое прошлое янтаря Беларуси

А.А. Богдасаров¹, М.А. Богдасаров<sup>2

1</sup> Белорусское географическое общество, Брест, Беларусь

² Институт геохимии и геофизики НАНБ, Минск, Беларусь


Древнейшие находки ископаемых смол, сделанные при проведении археологических раскопок на территории Беларуси датируются второй половиной третьего – первой половиной второго тысячелетия до нашей эры, то есть могут быть отнесены к концу неолита – началу бронзового века, однако, подавляющее большинство находок относятся к эпохе средневековья (IX-ХIII вв.). В средневековых городах Киевской Руси (авторы пользуются общепринятой терминологией, не рассматривая вопрос о географических и временных рамках этого государственного образования), в состав которой в разное время входила большая часть современной территории Беларуси, археологи часто находят янтарь и изделия из него. Нередки даже открытия ремесленных ювелирных мастерских, особенно в крупных поселениях и городах. Техника ювелирного ремесла часто находилась на довольно высоком технологическом и художественном уровне.

География распространения находок янтаря охватывает различные регионы Беларуси. Находки такого рода известны на севере (Кривина, Витебск, Прудники, Полоцк) и юге (Пинск, Городище, Туров), в западных (Волковыск, Кульбачино, Новогрудок, Берестье, Баранцы, Бараны), центральных (Минск, Лоск, Клецк) и восточных (Никодимово, Стрелица) районах.

Немаловажными являются находки янтаря на севере и северо-востоке Беларуси, Так, раскопки на территории Витебской области помогли выявить уникальнейшую для Беларуси находку янтарных подвесок конца неолита - начала бронзового века, возраст которых около 4000 лет. Это древнейшее произведение искусства из янтаря на территории Беларуси было найдено близ д. Кривина Сенненского района и хорошо сохранилось до наших дней. Сам город Витебск, как установлено археологами, в XI-ХIV вв., являлся крупным промышленным и культурным центром, в котором значительной была продукция ремесленников и ювелиров. Раскопки позволили обнаружить как необработанный янтарь, так и разнообразные янтарные изделия (крестики, бусины) и заготовки. Фрагмент янтарного креста был найден также при раскопках городища в группе памятников около д. Прудники Миорского района.

Одним из самых богатых в Беларуси на археологический янтарь является район города Полоцка - некогда центра древнего Полоцкого княжества, находившегося на торговом пути из Прибалтики в Черное море. Данные археологических исследований говорят о Полоцке XII-ХIII вв., как о крупном центре ремесла, торговли, культуры древних белорусских земель. Поэтому неудивительным становятся находки янтаря и изделий из него неоднократно отмечавшиеся в полоцких раскопках.

Наиболее ранние находки янтаря в Полоцке относятся к XI веку. В 1987-88 гг., во время раскопок было обнаружено более 300 образцов янтаря (главным образом необработанные зерна, а также бусины и разного рода заготовки). Данная находка представляет особый интерес, поскольку значительная часть янтаря найдена в пределах территории усадьбы полоцкого мастера-ювелира. Возраст находки определяется XII - началом XIII веков.

Большое поле для исследований представляют находки янтаря в западных регионах Беларуси на территории Гродненской области, в первую очередь в городе Волковыске, где обнаружено большое количество необработанного янтаря, а также несколько янтарных бусин. Интересна также находка сделанная в районе д. Кульбачино Щучинского района при раскопках в городище X-ХIII вв. Янтарь здесь необработанный, в отличие от раскопов в Новогрудке, где помимо необработанного янтаря были обнаружены янтарные крестик и бусина.

Находки янтаря на западе республики, и в частности, в Брестской области связаны, прежде всего, с Берестьем - археологическим памятником XI-ХIII вв. В этот период Берестье являлось относительно крупным поселением с достаточно развитыми ремеслами и высокой культурой. При раскопках в городище, в культурных слоях XII-ХIII вв., были обнаружены отдельные куски янтаря и янтарные изделия (кресты и обломки, носящие явные следы обработки). Весьма важными являются, на наш взгляд, находки обработанных и необработанных кусочков янтаря и изделий из него в непосредственной близости от городища Берестье. Наиболее значительной является, без сомнения, находка янтарных бус недалеко от деревни Баранцы Жабинковского района. Интересный образец средних размеров, носящий следы термического воздействия и обладающий вследствие этого своеобразной темно-оранжевой окраской, был найден в деревне Бараны Жабинковского района.

Наиболее значительные находки янтаря и изделий из него обнаружены в центральных регионах Беларуси, в основном на территории Минской области. При раскопках Минского замка в слоях XI-ХIII вв., были найдены кусочки необработанного янтаря и янтарные изделия, представляющие собой кресты различных размеров и форм. Раскопки Замчища на юго-восточной окраине деревни Лоск Воложинского района позволили обнаружить заготовки и изделия из янтаря, датируемые, предположительно, XII веком. Поистине сенсационной, уникальной для Беларуси стала находка янтарного клада сделанная при раскопках ювелирной мастерской в городе Клецке. В результате проведенных работ было найдено более 3,5 кг необработанного янтаря (более 1300 зерен) и одна янтарная заготовка. Совокупность древнерусских вещей, имеющих определенное время бытования, указывает на то, что данный комплекс датируется первой половиной XIII века и клецкая мастерская находит свое место среди аналогичных ювелирных мастерских Древней Руси, где обработка янтаря сочеталась с обработкой кости и цветных металлов. Находка такого большого количества необработанного янтаря дает право рассматривать его как запасы мастера-ювелира, который по каким-то причинам не смог запустить его в обработку.

Интереснейшей является также находка большого количества янтарных бусин, возраст которых датируется третьей четвертью первого тысячелетия новой эры. Материалы городища Никодимово расположенного в Горецком районе Могилевского области относят к днепро-двинской культуре, а по богатству и разнообразию вещественных источников с ним сопоставимы лишь единичные памятники Восточной Европы данного возраста. К одной из древнейших в республике относят находку янтарных обломков сделанную в Гомельской области при раскопках могильника среднеднепровской культуры Стрелица расположенного в Ветковском районе. Находка датируется II тыс. до н. э.

На юге республики кусочки янтаря найдены во время проведения строительных работ у Замковой горы в городе Пинске, а недавно археологами янтарь был обнаружен вблизи деревни Городище Пинского района в селище VIII-IX веков, расположенном на берегу одноименного озера. Находка представляет собой бусину небольших размеров. Янтарь и изделия из него также обнаружены при проведении раскопок в городе Турове в слоях XII-ХIII вв.

Основным направлением многолетних исследований стало изучение минералогических свойств и вещественного состава янтарей из археологических раскопок Беларуси с целью решения вопроса их происхождения. В последние десятилетия в палеогеновых и антропогеновых отложениях юго-запада Беларуси геологами обнаружено большое количество смолопроявлений и дана детальная физико-химическая характеристика смол. Поэтому исследования янтаря и янтарных изделий из археологических памятников Беларуси и сравнение их свойств и состава с янтарем из палеогеновых отложений Прибалтики, Беларуси и Украины и антропогеновых отложений Беларуси могут ответить на этот, важный в научном отношении вопрос.


^ «СКІФСЬКИЙ» БУРШТИН

Л.С. Клочко

Музей історичних коштовностей України – філіал НМІУ, Київ, Україна


Археологічні матеріали і писемні документи свідчать про те, що бурштин здавна приваблював різними властивостями. Недаремно вироби з цієї смолистої речовини трапляються серед знахідок, які належать до палеолітичних слідів творчості людини: ювелірні камені використовували для оздоблення чоловічого і жіночого вбрання. Вже за доби бронзи бурштин уміли фарбувати і робили з нього прикраси різної форми, які задовольняли естетичні уподобання, а також служили амулетами та талісманами. Велику кількість прикрас зафіксовано серед знахідок раннього залізного віку.

На території України найбільш яскраві пам’ятки цього часу пов’язані з історією Скіфії – держави, що існувала впродовж VII ст. до н.е. – III ст. н.е. Її населяли різні племена: автохтонні землероби жили на землях Лісостепового Дніпровського Правобережжя і Лівобережжя, а скіфи – прибульці зі Сходу, десь з-за Волги, іраномовні кочовики – займали Степи Північного Причорномор’я. За часів архаїки (VІІ–VІ ст. до н.е.) саме у Лісостеповому Правобережжі набули поширення вироби з напівкоштовного каміння: топазів, сердоліку, агату, гірського кришталю, бурштину. Останній, тобто бурштин, викликає особливу цікавість тому, що у період архаїки становив також характерну рису вбрання у регіоні, де впродовж VII-V ст. до н.е. значну частину населення також складали прибулі номади – скіфи – на землях Центрального та Північного Кавказу. Тобто, є підстави виділити на просторах, традиційно пов'язаних зі скіфами, два осередки "бурштинової моди". Вивчення бурштинових оздоб у костюмних комплексах на території Скіфії викликає питання про зв'язки між осередками, про джерела, з яких надходила сировина чи готові вироби у зазначені області, про роль бурштинового декору в оформленні вбрання.

Карта місцезнаходжень бурштину-сукциніту – викопної смоли з сосни "пинус сукцинифера" показує кілька областей. Найбільше поширення (у геологічному плані) має балтійський сукциніт. Такий же за складом самоцвіт є і на території Україн (поблизу Києва, Харкова, на Волині). Породи, які містить бурштин, залягають на різній глибині: чим далі від Балтійського моря, тим вона більша. Тому саме на узбережжі Балтійського моря від острова Рюгена до Західної Двіни здавна видобували бурштин. Велике Клесовське родовище (на Волині) почали розробляти відносно недавно, бо cукциніт тут знаходиться досить глибоко. Отже, мабуть, саме балтійський бурштин мав попит у країнах Середземномор’я, а також інших регіонах Європи. Спеціалісти говорять про кілька напрямків вивезення цих самоцвітів з районів добування. Транспортування здійснювали по річках, які зв’язували басейни Балтійського моря з Чорноморським та Середземномор’ям. Так, один з «бурштинових шляхів» склався на початку ІІ тис. до н.е., а, можливо, ще у ІІІ тис.до н.е. Основною артерією, завдяки якій балтійський янтар потрапляв до Середземномор’я, зокрема, Малої Азії, ймовірно, був Південний Буг ("Буг-Бог").

Аналіз низок намиста показує, що для створення їх елементів (намистин) підбирали природні шматки сировини (бурштину). «Підправивши» їх одержували різноманітні за формою вироби. Щоб зробити отвір, використовували розпечений стрижень із вістрям. Ці операції обробки бурштинової "гальки" є загальними, вони були притаманні майстрам у різних регіонах. Взагалі, виготовлення бурштинових виробів не включає складних у технологічному плані прийомів – фактор, який сприяв поширенню декоративного матеріалу.

На думку більшості археологів, результати дослідження Правобережного Подніпров’я свідчать «про безперервний культурний розвиток від епохи пізньої бронзи до ранньослов’янського часу, що охоплює близько півтори тисячі років». Використання бурштину автохтонним населенням Дніпровського Правобережжя за скіфських часів є продовженням традиції, яка склалася на цих землях ще за доби бронзи. Адже бурштин був складовою чоловічого вбрання у середовищі племен середньодніпровської культури та комарівсько-тшинецької спільноти. Можливо, той «бурштиновий шлях», що забезпечував надходження самоцвіту до племен бронзової доби, продовжував діяти і за часів скіфської архаїки. Але пізніше, мабуть, у IV ст. до н.е. сталися події (можливо, військова активність кельтських племен), в результаті яких було закрито доступ до видобутку сировини або її транспортування. Деякі науковці висловили припущення, що, крім балтійського, для створення прикрас на території Скіфії (І.Є.Забелін), а також для торгівлі з населенням інших регіонів використовували бурштин з Клесовського і Київського родовищ. Автори не наводили ніяких аргументів: їхні версії грунтуються на даних геології. Щодо Клесовського родовища, то як сказано вище, мабуть, були труднощі у його розробці. Але повністю виключати його із можливих джерел одержання бурштину не можна (в усякому разі, для власних потреб). Адже мешканці регіону знімали значні шари грунту з метою видобутку кременю або мідної руди і натрапляли на бурштинові поклади. Київський бурштин – продукт випадкового вимивання викопної смоли, тобто це джерело не мало постійного характеру. На мою думку, якби у Скіфії видобували бурштин (у такій кількості, щоб ним торгувати), то цей факт не обійшов би увагою Геродот. А у «Мельпомені», як відомо, про це й слова нема. Натомість, він пише: «Що ж до крайніх земель Європи, розташованих на Заході, то я не можу навести якісь певні відомості, бо не вважаю, ні що там є ріка, що вливається в Північне море і називаеться варварами Ерідан, звідки, як кажуть, привозять бурштин… Хоч як би там було, олово, так само як і бурштин, приходить до нас із крайніх земель Європи» [Herodot III: 115].

У середовищі племен Дніпровського Лісостепового Лівобережжя (зокрема на Посуллі) бурштинові прикраси не набули поширення. Окремі намистини зафіксовано у кількох комплексах V ст. до н.е. Відомий скіфолог Б.А.Шрамко, аналізуючи матеріали археологічних досліджень Бєльського городища, відмітив незначну кількість самоцвітного намиста, зокрема бурштинового, серед знахідок, які відбивають культуру мешканців міста. Але на думку вченого, через Бєльське городище проходив торговий шлях, яким з Прибалтики до Кавказу надходив бурштин. Докладно цей транспортний напрямок проаналізувала М.Гімбутас, зазначивши, що він склався за доби бронзи: по Віслі, далі – на схід через Дніпро, потім Дон і до Кавказу

Звернемось до іншого осередку “бурштинової моди”, який утворився на Північному Кавказі саме з появою скіфів. Це відмітив А.А.Ієссен, праця якого вийшла друком в 1940 р. Аналізуючи знахідки Моздокського могильника та інших пам’яток Північнокавказького регіону, дослідник дійшов висновку, що бурштинові прикраси (поряд з мушлями каурі) на ранньоскіфському етапі стали “характерними ознаками посилення звязків Північного Кавказу з оточуючими країнами”. За словами А.А.Ієссена джерела надходження бурштину невідомі, але нема підстав вважати цей декоративний матеріал балтійським. Підбиваючи підсумки роботи, дослідник підкреслює, що можна припустити "відносини мінового характеру між територією України і Передкавказзя ”.

Суттєво доповнило знання про поширення бурштину у зазначеному регіоні вивчення ранньоскіфських могильників (Краснознам’янський, Новозаведенський ІІ, Нартан) Велику увагу цій темі приділила В.Г.Петренко. Автор детально розглянула бурштинове намисто з поховань Краснознамянського могильника. Бурштинові прикраси були елементами і жіночих, і чоловічих костюмів. Намистини різної форми, так звані розподільники, які використовували і як деталі вузди – їх, мабуть виготовляли на Кавказі, хоча з сировини, яка надходила до цього регіону зі Скіфії. Посередницьку роль у поширенні бурштину – сировини і готової продукції – відігравало, ймовірно, Середнє Подніпров’я.

У костюмних комплексах племен, які у V – IV ст. до н.е. мешкали на просторах Північного Причорномор’я, зафіксовано небагато прикрас з бурштину. Але, як свідчать деякі сакральні предмети, у свідомості скіфів він зберігав значення солярного символа, а не тільки декоративного засобу. Невелику кількість бурштинових виробів у вбранні скіфів цього часу, мабуть, слід пояснити тією ж причиною, що й у населення Лісостепової Скіфії: розривом звязків з джерелами видобутку декоративного матеріалу.

Відновлення "бурштинового шляху" сталося уже за сарматських часів. Це відбилося у появі прикрас у костюмах сарматів, а крім того, поширенні бурштину в античних містах Північного Причорноморя. Античні автори пишуть про «скіфський» бурштин. Так, Діодор повідомляє про транпортування самоцвіту зі Скіфії [Diodor V,23]. A Пліний писав, що у Скіфії видобувають янтар білий і жовтий. Слід зазначити, що серед еллінів (переселенців до Північного Причорномор’я) справжня мода на бурштинові прикраси з’явилася тільки у І ст. до н.е. У більш ранній час навіть мешканці Ольвії, Тіри (міста, які були розташовані близько до головних артерій постачання бурштину – Дніпра та Бугу) віддавали перевагу виробам зі скла та фаянсу.

Отже, як бачимо, осередки "бурштинової моди" на просторах, які традиційно пов'язують зі скіфською культурою, існували впродовж VII-V ст.до н.е. В І ст. до н.е. «скіфський бурштин» мав поширення в античних містах.


^ БУРШТИН У КОСТЮМІ НАРОДІВ ПІВДНЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ В ПІЗНЬОАНТИЧНИЙ ПЕРІОД (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ)

О.В. Гопкало

Інститут археології НАНУ, Київ, Україна


У пізньоримський період на півдні Східної Європи формується та розвивається яскраве та самобутнє явище, що отримало в археології назву «черняхівська культура». Її ареал поєднує південно-західну частину Росії, Україну (за винятком північних областей), Молдову, румунські: Молдову, Мунтенію, Трансільванію та південно-східну частину Польщі. Після тривалих дискусій загальноприйнятою стала думка про поліетнічний характер черняхівської культури. Зокрема вважається, що її носіями були: германці, іранці, слов’яни, фракійці та представники інших етносів.

Не дивлячись на етнічне розмаїття, культурні риси, в тому числі, костюм, уніфіковані. Черняхівський костюм був таким. Чоловіки частіше носили одяг, що не потребував застібок. Скоріш за все, це були вузькі штани на шкіряному поясі і нерозпашний плечовий одяг. Третина чоловіків носили плащ, що застібувався на плечі фібулою. В ряді випадків чоловіків хоронили з двома ременями, один з яких призначався, вірогідно, для зброї. Однак, згідно черняхівській традиції, саму зброю в могилу не клали. Нерідко до пояса прикріплявся ніж у ножнах, а також поясна торба, в якій зберігалися дрібні побутові речі (гольники з голками, шила, кремінці для кресала та ін.). Зрідка чоловіки носили персні на пальці правої руки. У жінок переважав одяг, який застібався на плечах двома фібулами — на зразок римської столи, плащ, накидка або, можливо, те й інше, надягнуте разом. Крім того, жінки носили верхній одяг — плащ, з’єднаний однією застібкою. Пасок являв важливу складову вбрання, однак, нечасто, вірогідно, він був шкіряним та застібався пряжкою, оскільки в численних похованнях з амулетами, привішеними до паску, пряжок не знайдено. Шкіряний пасок з пряжкою найчастіше потрапляв до одягу зрілих жінок. Якщо пряжок у вбранні було дві, одна з них, судячи за скупченням поблизу дрібних побутових речей, могла застібати торбинку. Прикраси в жіночому костюмі численніші та різноманітніші, ніж в чоловічому: скроневі кільця, браслети (ручні та ножні), кільця. Однак, переважали шийні прикраси: намиста і підвіски. Намиста так само, як і дротяні кільця, що впліталися, скоріш за все, у волосся частіше носили молоді та дорослі жінки.

Серед намиста, що потрапляло в черняхівський ареал в переважній більшості в якості імпорту, 569 екземплярів (4,6 %) складали бурштинові вироби. Вони входили до складу: намиста, скроневих кілець, браслетів, ними, вірогідно, обшивали одяг. Бурштинові прикраси потрапляли у намиста по одному або по декілька екземплярів. Випадки, коли бурштинових намистин більше, належать до раннього (Чернелів-Руський 41, Петриківці 19, Денчень 263) або фінального (Войтенки 41, Чорнобаївка) етапів черняхівської культури. Умови знахідки таких прикрас в пізніх комплексах: в компактному скупченні біля правого ліктя, дозволяють припускати їхнє використання для обшивки рукава. Інколи в похованнях знайдено бурштинові прикраси зі слідами ремонту, що свідчить про їх особливу цінність.

Намисто з бурштину розподілене за формою на: округле (елліпсоїдне, циліндричне); лінзоподібне; зрізано-конічне; циліндро-бізрізаноконічне; білінзоподібне; гранчасте; пласке та фігурне.

На різних етапах черняхівської культури популярним були різні типи намиста, наприклад, в похованнях раннього етапу черняхівської культури виявлено: грибоподібні підвіски, великі округлі циліндро-бізрізаноконічні та середні лінзоподібні намистини. Наступний етап характеризується появою призматичного та чотирнадцятигранного намиста, грибоподібні підвіски сягають великих розмірів. Пізніше черняхівці отримують округле намисто, зроблене з бурштинової гальки, і, нарешті, на фінальному етапі культури з’являються прикраси призматичної форми зі зрізаними довгими ребрами.

Бурштинове намисто носили переважно жінки, але відомий випадок (Петриківці 19), коли намисто з грибоподібних прикрас знайдено в інвентарі поховання дорослого чоловіка.


^ РІВНЕНЩИНА – БУРШТИНОВИЙ КРАЙ

В.М. Шпирка¹, П.В.Беліченко<sup>2

1</sup>Рівненська геологічна експедиція ПДРГГП «Північ геологія»

² ПП «Геологічна компанія «Геомандри»»


Головний промисловий тип бурштину української частини Балтійсько-Дніпровської бурштинової субпровінції і в її складі Прип’ятського ранньоолігоценового бурштиноносного басейну стратиграфічно відносяться до межигірської світи нижнього олігоцену.

Західна частина Прип’ятського ранньоолігоценового бурштиноносного басейну в адміністративному відношенні охоплює північні (поліські) райони Рівненської області.

Перші дані про знахідки бурштину в долині р. Горинь Рівненського уїзду Волинської губернії були обнародувані польським натуралістом А. Ржочинським в 1736 р. Про значну кількість бурштину на Україні і його великі розміри в 1809 р. повідомляв дослідник Волині царських часів С. Русов. На той час мінералогічний кабінет Віденського університету вже експонував зразки бурштину з-під Домбровиці. Більше про територіальне поширення бурштину відмічено в 1867 р. в працях Г. Осовського. Пізніше, у 1885 р. про бурштин Рівненського повіту згадує О. Карпінський.

Перше цілеспрямоване вивчення бурштиноносності басей­ну р. Прип'ять було проведено в 1890-1910 р.р. П. А.Тутковським, дані якого він виклав в своїх монографіях «Янтарь Волынской губернии» (1911р.) і «Украинский янтар» (1918р.).

О.Є.Ферсман в 1922 році також відмічав, що вивчення нижньо-олігоценових відкладів України дозволить відкрити нові корінні родовища бурштину.

Початком нового етапу геологічного вивчення даного району на бурштин можна рахувати 1972 рік, коли Шостим Всесоюзним виробничим об'єднанням була зроблена доповідь про перспективи бурштиноносності СРСР, в якій територія басейну р. Прип'ять бу­ла оцінена як перспективна на виявлення родовищ бурштину і вка­зувалось на необхідність проведення тут спеціалізованих геологорозвідувальних робіт.

В 1975 р. група геологів НДІ Земної кори ЛДУ під керівництвом А.І. Серебрицького при вивченні корінних порід північно-західного схилу Українського щита провела орієнтовану оцінку перспектив бурштиноносності розкривних порід кар'єру будівельного каменю № 43.

Результати оцінки були викладені в заявці «Обґрунтування необ­хідності проведення пошуково-розвідувальних і дослідно-експлуатаційних робіт на бурштин в районі смт. Клесів Рівненської облас­ті України». Перевірка заявки була здійснена в 1978 році геоло­гами ВО «Західкварцсамоцвіти» і ІГН АН УРСР. Позитивні результа­ти перевірки послужили основою для постановки в цьому районі пошукових і пошуково-оцінювальних робіт на бурштин.

З 1979 року на території Клесівської бурштиноносної зони ВО «Західкварцсамоцвіти» були розпочаті спеціалізовані пошукові та пошуково-оцінювальні роботи на бурштин. Під час їх проведення вперше в умовах Прип'ятського бурштиноносного басейну була відпрацьована методика проведення робіт, лабораторної обробки проб, а також – підрахунку запасів і оцінки прогнозних ресурсів, яка, в основному, застосовується і до теперішнього часу.

Виробничим об'єднанням (ВО) «Західкварцсамоцвіти» на ділянці Пугач (площа 1,66 кв. км) в 1986-І988 рр. була виконана попередня, а потім (1989-1990р.р.) і деталь­на розвідки родовища.

Розвідані запаси сортового бурштину в кількості 103,8 т були затверджені ДКЗ СРСР (протокол 10952 від 16.11.1990 р.), причому – 100,6 т в якості балансових, а 3,2 т, що знаходилися в охоронних ціликах, були віднесені до забалансових. Родовище експлуатується ДП «Бурштин України».

В 1988-1990 рр. в результаті пошукових і пошуково-оцінювальних робіт відкрите родовище «Вільне».

В 1992-1999 рр. проведено попередню розвідку на Південній ділянці родовища «Вільне». В 2000 р. попередньо розвідані запаси бурштину Південної ділянки апробовані в ДКЗ України (протокол № 560 від 29 серпня) в кількості 12 343 кг за категорією С₂. Відзначено наявність перспективних ресурсів бурштину в межах родовища «Вільне» категорії Р₁ в кількості – 105 т.

В період з 1990 по 2009 р. Рівненською експедицією ПДРГП «Північгеологія» проводились пошуково-оцінювальні роботи на бурштин у Володимирецькому районі Рівненської області на ділянках «Дубівка», «Жовкині», «Володимирець», «Вирка» і «Володимирець Східний».

В складі робіт виконане мінерагенічне районування західної частини Прип’ятського ранньоолігоценового бурштиноносного басейну, в результаті якого в північній частині Рівненської області виділені наступні мінерагенічні зони:

- Клесівсько – Рокитненська;

- Володимирецько – Дубровицька;

- Маневицько – Зарічненська.

Клесівсько-Рокитненська бурштиноносна зона Прип’ятського бурштиноносного басейну розташована на сході і північному сході Рівненської області і представлена Клесівським бурштиноносних районом.

Дубровицько-Володимирецька бурштиноносна зона Прип’ятського бурштиноносного басейну розташована на північі Рівненської області представлена просторово відокремленими Дубровицьким і Володимирецьким бурштиноносними районами.

Маневицько-Зарічненська бурштиноносна зона Прип’ятського бурштиноносного басейну розташована у крайній північно-західній частині Рівненської області. На території зони розташований Зарічненський бурштиноносний район.

Оцінені масштаби бурштиноносності західної частини Прип’ятського ранньоолігоценового бурштиноносного басейну наведені в таблиці.

^ Зведені дані масштабів бурштиноносності західної частини Прип’ятського басейну

Мінерагенічні зони, райони та об’єкти	Запаси, ресурси бурштину (т)
	Розвідка			Пошукова оцінка, пошуки
	С1	С2	разом	С2	Р1	Р2	Р3	разом
1	2	3	4	5	6	7	8	9
І. Клесівсько – Рокитненська зона 1.Клесівський р- н 1.1 Клесівське родовище	75,1	28,7	103,8	19,8	106,8	-	442,5	569,1
Разом	75,1	28,7	103,8	19,8	106,8	-		569,1
ІІ. Дубровицько – Володимирецька зона 2. Дубровицький район; 2.1 Родовище „Вільне”; 3.Володимирецький район	-	12,3	12,3	36,0 33,8	463,1 91,9	156,0 43,3	- 195,6	655,1 364,4
Разом	-	12,3	12,3	69,8	555,0	199,3	195,6	1019,7
ІІІ. Маневицько – Зарічненська зона 4. Маневицький район							12,8	12,8
Разом Прип’ятський бурштиноносний басейн	75,1	41,0	116,1	89,6	661,8	199,3	650,9	1601,6