Geum.ru

Виникнення та розвиток релігійної психології у Києво-Могилянській Колегії та Університеті в ХVII-ХІХ століттях

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Виникнення та розвиток релігійної психології у Києво-Могилянській Колегії та Університеті в ХVII-ХІХ століттях.


Олег Коршунов,
студент IV курсу КДА

      Психологія у широкому розумінні як наука про психіку людини своїм корінням сягає передісторичних часів. У цьому розумінні можна навести слова видатного німецького психолога Г. Еббінгауза: “Психологія має довге минуле, але коротку історію” 1. Певною мірою це справедливо по відношенню до розвитку психології і в нашій країні.
Психологія існувала та зростала упродовж тисячоліть, але в перші часи свого існування вона навряд чи могла похвалитися постійним та безперервним зростанням до свого зрілого та плідного стану. У IV сторіччі до народження Христова дивна сила Аристотелевої думки перетворила психологію в будівлю, яка могла витримати протистояння в порівнянні з будь-якою іншою наукою того часу і, до того ж, частіше за все, на свою користь. Але з того часу ця будівля так і зосталася без значних змін, розширень та перетворень упродовж до XVIII і навіть до XIX століття, коли ми саме і спостерігаємо спочатку повільний, а потім все інтенсивніший процес розвитку психології.
Від чого залежала така довга зупинка в просуванні уперед, а тому і відставання цієї науки, пояснюється дуже просто: “Якою б ти дорогою не йшов, ти не знайдеш меж душі, настільки глибинна вона”, — проголошує Геракліт, і це відповідає дійсності більше, аніж передбачав сам автор. Психічні утворення та процеси нашого душевного життя складають для наукового пізнання хресні труднощі. Вони набагато значніші та складніші, ніж ті, які ми зустрічаємо при вивченні в деякому відношенні спільних з ними життєвих явищ у тілі вищих організмів. При їх постійній мінливості та зміні, при їх надзвичайній заплутаності, прихованості багатьох, безперечно, разом діючих моментів, дуже важко зафіксувати та описати дійсний зміст душевних явищ, а ще набагато складніше осягнути їх причинний зв’язок та їх значення. Дійсні розміри цих труднощів ми починаємо розуміти як слід тільки зараз.
Природознавством була обумовлена поява в психології понять, аналогічних з визнаними за основні для матеріальних речей, ним же були викликані спроби шляхом схожих методів досягти схожих результатів. Так йшла справа переважно в XVII–XVIII і навіть у XIX столітті. Але слідом за цим прийшов і безпосередній вплив природознавства: заглиблення та втручання його в окремі області психології. У своєму подальшому природному розвитку природознавство у багатьох своїх пунктах прийшло до вивчення та дослідництва тих самих проблем, які належать і психології. Розроблюючи такі питання, природознавство досягло прекрасних результатів, завдяки чому самі психологи отримали сильний поштовх зайнятись також цими питаннями і вже самостійно дослідити їх в своїх особистих і спеціальних цілях. Таким був стан речей у другій половині XIX століття.
Проблеми психології виростали з усіх галузей культури. Психологія виходила з надр життя і дедалі більше поставала як самостійна наука. Психологія XVII століття, з одного боку, показує нам величезне багатство тонких і глибоких спостережень над психічною природою людини, а з другого — пересвідчує, що багато мудрих думок, які нерідко відносять до надбань психології XIX та XX століть, було сформульовано ще в XVII столітті. Рефлекторні теорії Декарта, Сєченова, Павлова, складаючись із споконвічних архетипів, істотно різняться за характером наукового бачення проблеми, методологією, тлумаченням природного механізму. Але те, що вчені XIX і XX століть звертались до ідей століття XVII, знаходили в ньому архетипи думок, розвивали їх у світлі інтересів своєї епохи, свідчить про повчальний, евристичний характер давніх надбань історії психології для галузі інтелектуального і морального виховання.
Одне з основних завдань, що стоїть перед історією психології, показати пафос наукового дослідження, провідний мотив пізнавального пошуку, пов’язаний із призначенням людини, її міркуваннями про смисл життя, та показати безплідність цього пафосу у відокремленні його від духовних основ життя як основи всього життя в цілому.
Психологія XVII століття ще не втратила цього інтегрального погляду на людський світ і світ людини. Вмонтована переважно в ту або іншу систему філософії вона мала богословсько-філософський пафос, надихалась ним, за кожною окремою психологічною проблемою бачила все життя людини у співвідношенні її до Бога та навколишнього світу, її буденні, екзистенціальні та надприродні прагнення. Немає більш згубного для психології стану, ніж коли вона втрачає це світоглядне бачення, бо разом з цим вона втрачає і свій великий практичний сенс буття. Придивіться, зокрема, до характеру психології, що її викладали в Братських школах в Україні, зокрема в Києво-Могилянській Академії. Поруч із традиційним академізмом в арістотелівсько-авіценівському дусі (категоріальний аналіз) — велика єдність з життям і при тому життям духовним, відповіді на запитання особистого і суспільного характеру: психологічні поради, медичні рекомендації, зокрема, як поводитись хворій людині у тих або інших ситуаціях тощо. І головне: як пізнати самого себе, а через себе — інших людей, визначити етичне та духовне буття, своє місце у всесвіті. У зв’язку з цим і в етичних творах епохи бароко було найбільше психологічного змісту — розкривався характер людського вчинку, його внутрішні підстави. Це був пафос XVII століття. Про це переконливо свідчить добір етичних текстів лекцій, що їх читали в Києво-Могилянській Академії 2.
І хоча Феофан Прокопович у XVIII столітті, як наголошує Губко, на відміну від європейських університетів, де психологія викладалась у відділі метафізики, в Києво-Могилянській Академії ввів студії психології в рамках природничих наук, це ніяк не заперечувало головній меті призначення психології — служити Істині 3. Так само як до цього призначені цією самою Істиною і можуть бути призначені людьми всі інші науки, якого б суто матеріалістичного напрямку дослідництва вони не були. Дещо докладніше про це питання буде трохи нижче.
Кажучи про розвиток психології в нашій країні, необхідно підкреслити, що саме в XVII столітті психологія тут вступає у свою суттєву нову фазу розвитку. Своєрідність цієї фази визначається тим фактом, що психологія стає предметом викладання, творить складову свого спеціального учбового курсу, але не самостійного, а частиною курсу філософії. Місцем викладання психології, тобто систематичного викладання знань про душу, закони та форми психічної діяльності людини служили дві тогочасні “академії” — Києво-Могилянська Колегія, пізніше перетворена в академію, та створена за її зразком Московська слов’яно-греко-латинська академія. Але особливо значну роль у розповсюдженні психологічних знань та розробці відповідних курсів відіграла саме Київська Академія 4. Як відомо, початок Києво-Могилянської Академії сягає 1615 року — коли при Богоявленському братстві в Києві засновано школу. В 1632 році Київська і Лаврська школи були об’єднані та піднесені київським митрополитом святим Петром Могилою до рівня колегії. Святитель Петро Могила мав намір відкрити академію в Києві на зразок Замойської, яка, у свою чергу, була організована за взірцем університету в Падуї. Від самого початку існування Києво-Могилянської Академії, її засяг (програма) і впливи рівнялися Краківському університетові. В академії був трирічний курс філософії, який передував чотирирічному курсу теології. Лекції читали латинською мовою. Про стаж академії свідчить згадка про неї в Гадянській угоді гетьмана Виговського з польським урядом, де дослівно сказано: “...Академії у Києві бути з привілеями, рівними Краківським...” 5.
Але слід зазначити, що всі ці обставини зовсім не означали, що характер курсів, які читалися в цій академії, був виключно імітаційним. Довго панувала думка, що з точки зору своєї організації (враховуючи зміст та методи викладання) Київська колегія — лише відображення західних католицьких академій того часу. Зараз ця думка відкинута. Досвід західноєвропейських шкіл не ігнорувався, але з цього досвіду використовувалося в першу чергу те, що дозволяло готувати освічених діячів, здатних успішно боротися з ополячуванням та окатоличуванням українського населення, що проводилося наполегливо і постійно. Ідейне спрямування Київської Академії діаметрально протилежне тому, котре було характерне для академій Риму, Кракова, Львова та інших тодішніх центрів войовничого католицизму. За цих умов курси філософії та психології, що створювалися київськими вченими, не могли бути просто калькою з аналогічних курсів західних академій, хоча і містили в собі ряд спільних з ними елементів, оскільки Аристотель був рівною мірою володарем дум як там, так і тут6. У XIX ст., коли Києво-Могилянська Академія набуває статусу Духовної Академії, положення змінилося ще більше: “Згідно зі статутом 1808–1814 рр. філософію вважали головною дисципліною у нижчому відділі духовних академій. КДА мала знаменитих професорів філософії, які створили в Академії своєрідну філософську школу, до якої прислухалися не тільки інші духовні академії, але й світські університети. Засновником цієї школи був протоієрей Іоанн Скворцов, який викладав філософію в Академії 30 років (1819–1849). Його філософія різнилася від системи, що її викладали в старій КДА, де панували Аристотель і Платон, вона була християнською за своїм змістом і духом” 7; для нього “тільки те істинне, що таким представляє собі ум Божественний; тільки те добре, чого хоче Бог”8. Спочатку Скворцов викладав студентам Академії також логіку, психологію, метафізику і моральну філософію, згодом розділено деякі ділянки між його співробітниками, серед яких визначилися архімандрит Феофан Авсенєв, О. Новицький (який з 1836 р. викладав філософію в Київському університеті), І. Міхневич та ін. Авсенєв був спеціалістом з психології, особливо цінними були його лекції з теорії душі; він набув великої популярності в Києві.
Учнем Скворцова і Авсенєва був Памфіл Юркевич (1827–1874), визначний український філософ-ідеаліст.
Роль Києво-Могилянської Академії як наукового центру загальновідома. В ній набули освіти ряд великих державних діячів (засновник Ніжинського ліцею канцлер Безбородько, перший міністр народної освіти Завадовський та інші), ряд видних представників руської культури того часу (один з перших руських учених-філологів Епіфаній Славинецький, основоположник руської силабічної поезії Симон Полоцький, видатний письменник, сподвижник Петра І Феофан Прокопович, філософ Сковорода та інші), значна кількість професорів тільки-но заснованого Московського університету (в тому числі авторів праць на психологічні теми), що ввійшли в історію науки (Сохацький, Панкевич, Антонський та інші). Викладали в Київській Академії головним чином люди, які мали духовний сан або були ченцями. Професори й учні Академії були в руслі тогочасної європейської науки. Й.Кононович-Горбацький, І.Пзель і Ф.Прокопович цікавилися працями Декарта і Спінози, а Епіфаній Славинецький переклав трактат чеського педагога Яна Коменського “Правила поведінки, зібрані для юнацтва”. Колишній учень Академії професор Тимковський, один із засновників Харківського університету, так висловився про професорів Академії: “Ми росли серед умів, які осягнули освіту не тільки в Києві, але також в Кенігсберзі, Лейпцигу, Геттінгені, Оксфорді та Единбурзі” 9.
На жаль, до сьогодні наука психології в Києво-Могилянській Академії належно не досліджена. Збереглися наступні рукописи: “Підручник логіки” професора філософії Йосипа Горбацького (1639); “Трактат про душу” професора філософії Інокентія Гізеля (1645–1647); “Трактат про душу” невідомого автора, ймовірно, Йосипа Кроковського (1687); “Психологія, або трактат про душу”, ймовірно, професора філософії Степана Яворського (1693) і “Психологія, або трактат про душу”, ймовірно, професора Інокентія Поповського (1702) 10.
І. Крип’якевич, М.Голубець та Д.Дорошенко вказують, що навчання в Київській Академії базувалося на богословській основі. Але воно не обмежувалося логікою і філософією в її середньовічному оформленні. На підставі рукописів лекцій, читаних латинською новою мовою, які зберігаються в Центральній науковій бібліотеці у Києві (на цю тему з’явилися праці, зокрема, Пелеха в 1952 р. та стаття Губка у 1980 р.11, можна вказати, що в Академії був дворічний курс філософії, до складу якого входили: логіка, фізика, психологія, метафізика та етика. На психологію припадало приблизно 100 годин навчання.
Автори курсів, що аналізуються в тексті, як зауважує П.М. Пелех, “дотримувалися догматів про створення Богом світу, розумної душі людини, віддавали данину фідеїзму”. Але Пелех в той же час неодноразово говорить про “матеріалістичне рішення”, котре отримували в цих курсах різнопланові питання, які розглядалися в них, про наявність в них “сильних матеріалістичних тенденцій”, про те, що в психологічних положеннях, котрі висувалися на той час, “було багато матеріалізму”, та що автори цих положень “коливалися між матеріалізмом та ідеалізмом” і т.п.
Такий посилений наголос на “матеріалізмі” ченців-схоластів XVII століття є надмірний. “На недоречність останнього звернув увагу Г.Г. Шпет, підкреслюючи, що назва схоластики тут може належати лише до методики викладання, а не до змісту. З ним певною мірою погоджується В. Нічик, зазнаючи, що при обгрунтуванні православного богослов’я філософія використовувала форми, властиві схоластиці, однак при цьому професори Києво-Могилянської Академії широко використовували й досвід, наукові надбання, нові досягнення науки і філософії того часу, прагнули у теології спиратися не лише на релігійні почуття, а й на наукові докази” 12. Можна погодитися з тим, що їх ідеї іноді об’єктивно набувають матеріалістичного вигляду та призначення, але це пов’язано лише з вузьким спрямуванням специфічного дослідження психології. Так званий “матеріалізм” київських психологів розповсюджується переважно на “нижні поверхи” душевного буття. Але у той же час вони дотримувалися визнання існування духовного буття людини, духовних цінностей та духовних законів, установлених Самим Богом, які діють не відокремлено від психофізичних процесів людини. Професори Київської колегії повністю поділяли ці погляди та не вважали їх небезпечними для психології, як і навпаки не вважали небезпечним для богослов’я та віри матеріалістичну вузькість дослідницького регіону науки психології, оскільки вони були достатньо спокушеними людьми, як у філософії, так і в богослов’ї. Ретельно оберігались ними від усіляких посягань з боку критично настроєних умів, власне, лише два поняття — “Бог” та “розумна вічна душа” людини. Сюди вже не було ніякого ходу матеріалізму.
Але недостатньо сказати про цих вчених ченців, що вони лише “віддавали данину фідеїзму”. Фідеїзм був основою їх життя та їх позиції. Недарма історики зі складу діячів пізнішої Київської Духовної Академії (Н.Петров, Д.Вишневський та інші) бачать в них перш за все богословів та вірних служителів Православної Церкви. Але будучи апологетами Церкви, в той же час вони в деяких питаннях міркували мовою тодішньої науки. Ось тут і утворювались своєрідні відступи в матеріалізм, приклади чого ми бачимо і в поглядах інших ревнителів церковного вчення13.
Вклад київських вчених XVII століття в розвиток української та загально-руської психологічної думки в нашій країні неможливо оцінити. І, перш за все, від діячів попередніх епох їх відрізняє те, що вони першими розпочали систематичну розробку питань психології, причому робили це на рівні західноєвропейської науки. Вони висунули ряд нових положень та цікавих думок, які не зустрічалися раніше. Творчість психологів XVII століття має, без сумніву, відтінок оригінальності. В цей період Києво-Могилянської Колегії (Академії) особливої уваги заслуговують такі викладачі з психології, як: професор філософії Йосип Горбацький, Інокентій Гізель (бл. 1600–1683), Йосип Кроковський, Стефан (Сімеон) Яворський (1658–1722), Інокентій Поповський.
Важливо і те, що психологія стає предметом викладання, особливим регіоном науково-філософських знань в богословському контексті, котрі в системі починають передаватись іншим людям. За зразком Києво-Могилянської Колегії (Академії) будувалось викладання у Московській слов’яно-греко-латинській академії, котра виникла пізніше. Добра половина професорів Московського університету першого скликання була з числа вихованців обох академій. Ці професори опублікували ряд робіт на психологічні теми. Київська традиція в психології продовжує відчуватись і в XVIII столітті.
В українській культурі XVIII ст. проходить лейтмотив: психіка людини, її душа належать небесам, кістки — землі. Тенденція Просвітництва — обмежити розум, щоб дати місце вірі — прийшла, може, раніше зі Сходу на Захід, ніж із Заходу на Схід. І ця тенденція в Україні, не маючи такої розгорнутої теорії, як у німецькій філософії (І. Кант та ін.), була все ж репрезентована, маючи при цьому тверду переконаність безпосереднього переживання — переконаність серця. Абсолютний, безсмертний, незбагненний Розум людина не може охопити своїм розумом, тому вона поєднує розум з вірою, відводить вірі головну роль у мудрості життя14.
Не можна, проте, вважати, що в українській психології розгортання ідей Просвітництва, заснованого на людському розумі, не мало відносно самостійного значення. Мислення, а разом з ним і логіка, в цілому наука, як результат раціонального пізнання світу цінувалися досить високо. Українське Просвітництво вбачало природу людини в її раціональних та ірраціональних виявах, сприймало людину всебічно. Психологічно повноцінне бачення природи людини давало можливість помірковано й досить правдиво співвіднести дві найважливіші здатності людської істоти — розум і волю15.
Входячи в пристрасті світу, віддаючись їм, людина втрачає себе й хоче знову знайти у справжньому своєму бутті. Просвітництво вказує їй на таку можливість у системі наукових знань. Проте, водночас, не заперечує марності цих знань перед найскладнішими питаннями людського життя. Тоді людина звертається до ірраціональних, не інтелектуальних форм осягнення світу, самої себе16. В українській ідеології ХVIII ст. дедалі більше стверджується компроміс між світським і теологічним, у зв’язку з чим можна простежити його вплив на методологічні основи психології того часу. На відміну від французького Просвітництва, де світське й духовне вступили в жорстокий антагонізм, Просвітництво в Україні, в культурі XVIII ст. стало компромісним.
Компромісність була висловлена вже в мотиваційно-вчинковому осередку української культури, у філософських і психологічних ученнях. Компроміс виявився тією основою, на якій вдалося побудувати всебічне вчення про людину. Просвітництво французьке зневажило теологічний аспект людського існування. Просвітництво німецьке логічно примиряло антагонізми людського буття. Універсалізм і вселюдяність українського Просвітництва (точніше, культура XVIII ст.) були основою для створення ідеї самовизначення й самостворення людини через вчинкову активність. Самопізнання — його інструмент. Інтерес до самопізнання й творчого самовизначення через вчинок як осередок став основою й головним фокусом української психології у ХVIII ст. Проте самопізнання людини було витлумачене водночас і як самопізнання світу і його Верховного суб’єкта — Бога17.
У XVIII ст. в українській психології оживає також ідея катарсису, народжена на ґрунті теорій вчинку. Це співвідношення страждання та очищення від нього. Вчинок втягує людину в гострі страждання (конфлікти), та лише вчинком можна подолати цей гніт і заспокоїти людину. Катарсис слід було насамперед розуміти як механізм і засіб звільнення людини від безглуздої безкінечності мотиваційної боротьби. У концепціях українських учених катарсис було тлумачено як серединне, що пов’язує теологічне й наукове світосприймання, врівноважує мотиваційні спрямування: немає нічого приниженого, гнаного; настає велике примирення, символічно висловлене у вічній темі “повернення блудного сина”. Проте це повернення сповнене багатством досвіду. Просвітництво й теологія, Боже й мирське — все сходиться у вищій єдності. В ній усе прощено й піднесено до рангу значної події людського життя, яке складається з таких подій. Цей смисл катарсису став основою світоглядних настановлень в українській психології (й філософії) епохи Просвітництва18.
Так загальна природа вчинкової суперечності визначається через катарсис, що охоплює все багатство суперечностей душі людини, створеної Богом.
Лише вчинковий осередок розкриє структуру творчості, як вона тлумачилась у XVIII ст. І знаменно, що теорія вчинку в психології була старанно розроблена саме в Києво-Могилянській Академії. Ця теорія органічно пов’язала психологію та етику; курси з цих предметів читалися в Академії. Теорія психіки завершувалася постановкою проблеми про вчинковий логічний осередок. З нього ж починалася етика. Проте сам вчинковий осередок виступав ще у формі головної психологічної проблеми. Тому вчинок було розглянуто якнайдосконаліше. Він дістав таке розгорнуте тлумачення, яке визначило пафос психолого-етичних досліджень. Це, насамперед, праці М.Козачинського, Г.Кониського, С.Кулябки та інших.
Психологія в Києво-Могилянській Академії того часу не була відгороджена від інших дисциплін, а навпаки, забезпечувала собою зворотній зв’язок з усіма мистецтвами й науками. При цьому сама вона збагачується в результаті таких зв’язків. Піаже в XX ст. певним чином підсумовує її міждисциплінарні зв’язки, від характеру яких сама психологія набуває нового смислу. Вона при цьому може входити в інші дисципліни, може використовувати для себе їхню тематику, методи дослідження, спосіб мислення. Таким було місце психології у філософських системах Києво-Могилянської Академії, створених у XVIII ст. Проте тогочасна психологія отримала хороший імпульс від художньої творчості епохи, її моралі, звичаїв, хоча всі вони стали так або інакше предметом психологічного дослідження19.
Вік Просвітництва, яким було названо розумовий рух ХVIII ст., характеризується ще мотиваційним акцентом, конкретно, проблемою знань, насамперед їхньою завершеною енциклопедичною формою. Людина, що володіє завершеними знаннями, може діяти, вчиняти єдино правильно, а далі будувати своє життя на розумних началах і, таким чином, зробити його щасливим20.
Будь-яке раціональне тлумачення фізики, осмислення багатства її знань піднімало її від рівня емпіричних досліджень до висоти філософського осягнення. Це насамперед означало, що світ єдиний у своїх проявах, а його єдність полягає в його створеності. І таким чином людина, через пізнання самої себе, не просто пізнає себе у своїх індивідуальних рисах, а осягає в собі Бога як вище існування, як Творця цього світу, в якому Він Сам відображається. І найвищий рівень самопізнання людини буде відмічено саме Богопізнанням, адже людина виступає осереддям божественної мудрості (софійності) у тварному світі21.
Значення психолога в енциклопедичній системі філософських наук домінує над рештою наук, які входять до фізики,— всеосяжної науки про природу (неживу й живу, включаючи й природу душі). Найвищу користь фізики (з психологією включно) один з найвизначніших діячів Києво-Могилянської Академії Г. Кониський, а також його попередники й послідовники вбачають у тому, що вона “легко підноситься від добре розглянутих природних речей до рівня самого Бога, дивується його безмірною й невимовною могутністю, мудрістю, красою й добротою, адже пізнання невидимого Бога (як говорить апостол) здійснюється шляхом пізнання основ світу через те, що створено, і завдяки вічній справедливості й божественності; з цієї причини, мабуть, для людини нічого не може бути бажанішим”22.
Тут пафос — це ключ до розуміння української психології епохи Просвітництва. Як у філософії Спінози атрибути належать до субстанції — не безпосередньо один до одного, а через Субстанцію, Природу, Бога (що для Спінози одне й те саме), так і в енциклопедії філософських наук Г. Кониського та інших учених — викладачів Києво-Могилянської Академії — психологія як наука про оживлені душею тіла належить до наук, що досліджують неживі тіла, адже й ті й інші тіла є тварними, а тому самостійної конечної (causa finalis) детермінації не мають.
Предмет філософії, в яку було включено психологію, в Києво-Могилянській Академії розуміли як такий, що має відношення до “пізнання речей як вони існують”23 людським інтелектом. “Як вони є” — ідея, що відображає об’єктивність, децентрованість філософського пізнання на основі причин діючих і конечних, тобто, з чого вони виникли, в чому полягає їх сенс і для якої цілі вони існують, адже речі отримують своє буття не інакше як через свої причини24. Це положення стосується й самої психології, яка “до кісток” проймає філософію.
В послідовності викладу матеріалу в енциклопедії філософських дисциплін на перше місце було поставлено трактат про діалектику, або логіку, яка вважалася ворітьми для інших дисциплін. Викладався вступ до логіки, потім розкривали зміст метафізики. Так досягався поступ думки від понять загальних, абстрактних — до конкретних. Після цього викладалася фізика (до якої входила й психологія), а за нею йшли етичні настанови, що мають засади також у психології вчинку25.
Перебуваючи в системі філософських дисциплін, психологія стає змістовною, феноменологічною, або, як тепер намагаються її називати, дисципліною есхатологічною, яка тлумачить проблему конечної мети існування людини та світу, й аксіологічною. Однак ці терміни, підкреслюючи важливі сторони філософських дисциплін, ще не дають цілісного уявлення про психологію. Сповнена життєвим змістом, найважливішими проблемами людського буття, вона стає феноменологічною, її поняття розгорнуті в їхній внутрішній необхідності та зв’язку лише тому, що включають свій змістовий бік. Схоластика не допускала цього. В українській психології XVIII ст. її впевнено витісняють із психологічної сфери дослідження, заміщують категоріями значного життєвого змісту. Психологія й філософія, в яких не виявляється розуміння значущості такого змісту, кваліфікуються як “ослячі” дисципліни26.
Тільки феноменологічна філософія, а разом з нею й психологія виступають корисними й необхідними. Психологія як феноменологічна дисципліна внутрішньо пов’язується з культурою епохи, її змістом, адже культура стає змістом психіки. Культурологічний аспект історії психології досліджує опредмечені пристрасті людини, котрі спрямовують і визначають її вчинки; йдеться не лише про зв’язки історичного становлення психологічних знань з художнім, практичним, моральним розкриттям психіки, а й далі — про найінтимніше.
У філософських курсах Києво-Могилянської Академії було розкрито буттєво-пізнавальну спіраль: Бог — світ — самопізнання людини та Бога. Г. Кониський знаходить її (як символічне вираження) в самому праотці людського роду — Адамі. Щоб піднестися до рівня Бога, Адам старанно осягав природу всіх речей, створених Богом, давав назви живим істотам. Як уособлення людства він виступає й першим філософом у цих актах самопізнання. При цьому, зауважує Кониський, Адам отримує мудрість від світла Бога Отця, який створив світ і добро в ньому27. У багатьох місцях Святого Письма Святий Дух відкривається в пізнанні речей, яке веде людину до пізнання самого Творця. Від подій у зовнішній природі до подій у внутрішній природі людини — все свідчить про цього Творця. “Дивися на райдугу й благослови того, хто створив її, адже вона дуже славна у своїй красі”, — відтворює Кониський вірші з книги Екклезіаста.
Йдеться не просто про створення райдуги, її дослідження як предмета природничих наук. Це тільки початок пізнання. Взяте окремо, воно абсурдне. І лише як таке, що розкриває велич Бога, пізнання постає завершеним. Суб’єкт пізнання, виходячи в інобуття, розгортаючи свої визначення, наявні в ньому імпліцитно (до цього), повертається до самого себе. Звідси значення людської діяльності, ролі людини в світобудові. Людину вплетено в завершену структуру буття: пізнавши світ і саму себе, вона через світ і саму себе бачить джерело творення всього сущого. У верховному осягненні такої істини людина знаходить вищий, завершальний смисл свого життя. “Навіть німі речі пробуджуються для хвали Богові й не хочуть нічого іншого, аби тільки людина досліджувала істинність, красу, величину, кількість, порядок і використання речей, створених Богом, і через усе це хвалила Бога, адже ні сніг, ні град, ні дощ та інші явища, позбавлені життя й відчуття, не можуть хвалити Бога інакше, ніж вустами людини”28. Тільки через “машину” світу розкривається мудрість Бога й дається її пізнання. Ця структура теологічної пізнавальної спіралі з показом місця в ній людської душі проходить через усі великі прозріння та одкровення людства. Діячі Києво-Могилянської Академії виступають послідовниками апостола Павла, Гермеса Трисмегіста, Марка Антітія, великомучениці Варвари, Василя Великого, Амвросія Медіоланського, Євстахія Антіохійського, Іоанна Златоуста й багатьох інших, котрі у своїх ученнях про місце й значення душі в світобудові (як вона разом з цим відноситься до Бога) розкривають великий смисл людського існування.
Звідси випливає завдання і предмет філософії — нести світло людської думки, що є справою логіки. Друга властивість — формувати мораль, звичаї — такою постає етика. Третя властивість — старанно й обережно досліджувати природу речей — творіння Бога — й мати подив, а з творінь хвалити Творця — такою є фізика, її за традицією називають натуральною філософією.
Людина, вивчаючи філософію та психологію як її важливу частину, стане скромною, адже вона дедалі більше пізнаватиме Божу могутність і мудрість, свою слабкість, адже людське пізнання скеровується цією Божою мудрістю. І людина бачить себе — людину. І невпинно вивчає те, що завжди вважалося всіма найсокровеннішою мудрістю. Вона бачить своє головне завдання — пізнати саму себе. Проте не просто, як ось цього окремого індивіда: чим він відрізняється від інших людей? Ці відмінності є неістотними, складають лише емпіричну багатоманітність людського світу, а в моральному відношенні навіть викликають суперництво, так що всім стає тісно в світі від індивідуальних відмінностей, які існують самі по собі. Тільки подолавши заслон відмінностей між людьми, дослідник-психолог і філософ проникають у справжній світ людської сутності, знаходять її (як спосіб людського буття у світі) єдиною в усіх людей і показують ту основу (Бога), на якій тільки й можливо досягти справжнього консенсусу між людьми. Оскільки Бог має безконечну сутність, він вільно вміщує в своєму лоні все людство, й воно приходить таким чином до справжньої умиротвореності — результату драматичних учинкових пошуків.
У XVIII ст. в українській психології, яка розквітала в Києво-Могилянській Академії, було вироблено значні психологічні системи. Вони вирізнялися принциповою логічною чіткістю, містили в собі великий емпіричний матеріал. В єдності логіки системи, а також досвідних спостережень з часом дедалі чіткіше виявляється ідея вчинку, яку приймають як логічний осередок психологічних систем. Розробка цього осередку в багатьох випадках приводить до спеціальної теорії вчинку, що відкриває безпосередній зв’язок психології та етики, виводить ці дисципліни зі сфери пошукової категоріальності в сферу живих практичних проблем29.
У XIX ст. значну роль в розвитку психології на Україні відіграв Київський університет св. Володимира (нині — Т.Г. Шевченка), будучи впродовж всього свого 125-річного існування розсадником психологічних знань.
Викладання психології провадилося тут з самого початку діяльності університету і не припинялося навіть в роки жорсткої реакції проти вільнодумства (1850–1862 рр.), коли філософські дисципліни в університетах були заборонені. Як говорять в своїх спогадах сучасники, психологія серед інших дисциплін користувалася особливою популярністю у студентства того часу, її викладання перебувало в руках таких відомих професорів, як П.С. Авсеньєв, Г.М. Скворцов, О.О. Козлов та С.С. Гогоцький.
П.С. Авсеньєв був один із найученіших людей нашої країни. Він знав досконало єврейську, грецьку, латинську, німецьку, французьку та італійську мови. Богословські, філософські, історичні та природничі науки складали улюблене коло його занять.
В університеті П.С. Авсеньєв читав логіку, історію душі, історію новітньої філософії, моральну філософію в поєднанні з природнім правом і філософію історії. Пізніше лекції о. Авсеньєва увійшли до складу ювілейного видання під заголовком: “Сборник из лекций бывших профессоров Киевской Духовной Академии... изданный Академией по случаю пятидесятилетнего юбилея ее. Киев, 1869 г.” У збірнику надруковано 246 сторінок із лекцій Авсеньєва про досвідну психологію.
Видавник лекцій Авсеньєва (проф. Д.В. Поспєхов) так характеризує його світогляд та вчені симпатії: “Він міркував і любив міркувати більше серцем, аніж головою, більше почуттям (і уявою), аніж розумом, та й довіряв і повірявся більше безпосередньому чуттю, аніж зрозумілому аналізу, більше цілісному споглядальному поруху думки, аніж розчленованому на частини логічному доказу. Саме через такий устрій душевних сил своїх, при вивченні різноманітних психологічних теорій стародавніх та новітніх мислителів психологів, він дійсно опановував розумом своїм тільки ті з них, котрим співчувало його серце. І таким чином, із стародавніх психологічних теорій його особливим співчуттям користувалися ідеї Платона, а ще більше споглядання Плотіна; із творів святих отців Церкви — високоспоглядальні теорії Макарія Єгипетського, Ісаака Сиріна, із творів середньовічних мислителів містичні праці Якова Бьома. З новітніх психологічних теорій йому особливо до вподоби були теорії, котрі були складені під впливом ідей Шеллінгової філософії, — в особливості теорія душі Шуберта”.
С.С. Гогоцький в університеті св. Володимира читав постійно: логіку, психологію, історію філософії та педагогіку. Він написав наступні праці з психології: “Про розвиток пізнавальних здібностей”, “Про розвиток внутрішнього відчуття”, “Критичний огляд праці М. Троїцького: “Німецька психологія”. — К., 1877 р., “Програма психології із лекцій в університеті св. Володимира (1880–1881 р., два випуски).
Проте не діяльність цих викладачів визначала стан психології в Київському університеті та її науковий розвиток. Незрівнянно більшу роль у викладанні психології в Київському університеті, як і в її науковому розвитку, відіграла викладацька та наукова діяльність таких вчених, як О.М. Новицький, Г.І. Челпанов, О.М. Гіляров.
В перші роки існування Київського університету особливо плідною була учбова та наукова діяльність О.М. Новицького. Він перший з представників офіціальної університетської психології склав підручник “Руководство к опытной психологии” (1840), в якому основні питання психології викладалися на рівні сучасної науки, а в деяких відношеннях йшли вперед у порівнянні з визнаними в той час її західноєвропейськими представниками. Так, він багато в чому доповнює та виправляє положення в підручнику німецького філософа Фішера, який в той час вважався загальновизнаним авторитетом в цій галузі і за підручником якого спочатку викладав і сам Новицький.
Великою заслугою Новицького було те, що він один з перших почав викладати свої лекції російською мовою, а не латинською, як це було прийнято в той час.
Розвиток викладання психології російською мовою був предметом постійної турботи Новицького. Вже перед смертю він задумав випуск російського словника психологічних термінів, але не встиг цього зробити. Під його керівництвом група студентів переклала на російську мову деякі праці з історії філософії.
Користуючись головним чином західноєвропейськими джерелами, Новицький не був сліпим послідовником їх ідей. Він багато критикував їх, а в ряді випадків і протиставляв їм свої оригінальні, більш передові для того часу ідеї. Перебуваючи взагалі на ідеалістичних позиціях (тобто сприймаючи світ через призму свого духовного життя), в трактуванні багатьох конкретних питань психології він відходив від цих позицій, використовуючи дані сучасного йому природознавства, зокрема фізіології. Але, разом з тим, він вважав, що фізіологія і психологія являють собою дві тісно зв’язані частини антропології, і їх не можна різко відокремлювати одну від одної, як це було прийнято серед психологів-ідеалістів, які твердили, що психологія повинна займатися вивченням тільки духовної, а фізіологія — тільки тілесної сторони нашої природи.
Цей погляд Новицький проводить через аналіз усіх психічних процесів, намагаючись показати важливість для розуміння їх природи і закономірностей даних фізіології. Не зважаючи на саму позицію Новицького, це було значним кроком до відособовування на той час ще релігіозної філософії в окрему самовизначену науку, засновану лише на суто наукових даних.
Науково-педагогічна діяльність О.М. Новицького мала позитивний вплив як на поширення психологічних знань, так і на розвиток уявлень про психічні процеси. О.М. Новицький, таким чином, був одним з передових представників того періоду розвитку психології, коли вона тільки-но розпочинала перетворюватися в досвідну дисципліну, все більше виділяючись в самостійну галузь природничо-наукового дослідження.
У 1850 р. в університетах було припинено викладання філософії і залишено тільки викладання курсів досвідної психології та логіки. За наказом Міністерства освіти світські професори філософії діставали якусь іншу роботу або звільнялися.
Рада університету не дала О.М. Новицькому викладацької роботи, він змушений був перейти в Цензурний комітет.
Восени 1850 р. Синод затвердив викладачем психології та логіки в університеті професора богослов’я І.М. Скворцова з наказом “суворо погоджувати” свої думки з вченням Православної Церкви та з “вітчизняними законами і установами”.
Навіть реформа університетів 1863 р., за якою до викладання філософських дисциплін, в тому числі і психології, допускалися особи зі світською, а не тільки з духовною освітою, не внесла ще будь-яких суттєвих зрушень в розвиток психологічної наукової думки. С.С. Гогоцький, вихованець Київської Духовної Академії, протягом майже 30 років посідав кафедру філософії і читав курс психології. Свою наукову і педагогічну діяльність Гогоцький спрямовував на те, щоб витлумачити природничі і досвідні дані сучасного йому психологічного дослідження в дусі православного сприйняття та бачення світу. Його заслугою можна вважати спробу пов’язати психологію з педагогікою, і, таким чином, показати її практичну роль. Також певне значення мала складена ним і докладно розроблена програма з психології, яку широко використовували викладачі психології до 90-х років.
Наступний викладач філософії та психології професор О.О. Козлов свої філософські праці та лекції також ґрунтував на релігійно-духовному світогляді та вченні Православної Церкви. Разом з цим він ревниво відстоював ідеалістичне світобачення та боровся проти будь-яких матеріалістичних природничо-наукових ідей в психології. Він гостро критикував навіть слабенькі спроби звільнити психологію від її релігійно-ідеалістичних основ.
Але 90-ті роки це вже роки різкої зміни стану психології в Київському університеті. Вони виявились насамперед в тому, що як викладання психології, так і наукова робота все більш відокремлюються від містично-релігійного напряму.
В цей час розвиток та викладання психології в університеті були пов’язані з такими іменами, як: Г.І. Челпанов, І.О. Сикорський, С.А. Ананьїн.
В роки серйозних змін та наступаючого матеріалізму Г.І. Челпанов продовжував залишатися вірним послідовником релігійного світогляду, а тому ревносним захисником дуалістичної психології та ідеалістичної філософії. Так у книзі “Мозг й душа” Челпанов критикує матеріалізм та дає нарис деяких сучасних вчень про душу. Піддавши критиці вчення паралелізму та психічного монізму, автор закінчує свій дослідницький аналіз наступними словами: “...дуализм, признающий материальный и особенно духовный принцип, во всяком случае лучше объясняет явления, чем монизм”30. “Мировоззрение может быть удовлетворительным, — наголошує він же, — если оно идеалистическое” — проголошуючи себе послідовником вчення Вудта”31. З ім’ям проф. Г.І. Челпанова пов’язаний початок у Київському університеті лабораторно-експериментального психологічного дослідження. Ним була організована лабораторія експериментальної психології, яка, з одного боку, слугувала цілям демонстрації психологічного експерименту під час лекцій та семінарських занять зі студентами, з другого — була базою для наукового дослідження в університеті. Г.І. Челпанов вперше в практиці університетського викладання психології почав вести практичні семінарські заняття зі студентами (дивіться: “Отчет о деятельности психологической семинарии при университете св. Владимира за 1897–1902 годы”. — К., 1903).
Будучи прекрасним методистом-педагогом і лектором, Челпанов згрупував навколо себе талановиту молодь, з числа якої потім вийшов ряд наукових працівників — філософів і психологів.
У 1907 р. Г.І. Челпанов перейшов на кафедру філософії в Московський університет, де продовжував свою діяльність в галузі психології. Він був засновником і керівником першого в Росії і на той час одного з кращих в світі інституту експериментальної психології (нині Науково-дослідний інститут психології Академії педагогічних наук РРФСР). Заснування цього інституту як центру експериментального психологічного дослідження і підготовки кадрів наукових робітників з психології було надзвичайно важливою подією в історії розвитку вітчизняної психології.
“Челпанов визнає самоспостереження “єдиним джерелом пізнання психічних явищ”. Експеримент відіграє допоміжну роль. Це означає, що між експериментальним методом і методом самоспостереження немає ніякої суперечності. Головне завдання експерименту в психології полягає в тому, щоб зробити самоспостереження більш точним. З особливою наполегливістю досліджував Челпанов вищі психічні стани й процеси: мислення, моральні та релігійні почуття, проблеми вольового самовизначення людини. Він робив спроби тісно поєднати експеримент і теорію, інтроспективну й експериментальну психологію”32. Челпанову належить двотомна монографія “Восприятие пространства”, в якій він розглядає цю важливу і складну проблему в двох аспектах — психологічному і гносеологічному. В роботі подано і науково цікавий психологічний матеріал з історії питання та критики сучасних теорій і власного психологічного аналізу, на духовно-релігійних основах. З інших праць Челпанова велике значення має його практикум з експериментальної психології для студентів. Він був першим зразково складеним у методичному відношенні посібником до практичних занять з психології, який не втратив свого значення і в наш час. Велику увагу приділяв Челпанов викладанню психології і в середній школі. Його підручник з психології для гімназій являв собою в свій час один з кращих шкільних посібників.
Трохи пізніше Г.І. Челпанова почав свою наукову і учбову діяльність в університеті доцент, а згодом професор С.А. Ананьїн — психолог і педагог. У 1915 р. вийшла з друку його магістерська дисертація на тему “Интерес по учению современной педагогики й психологии”. Книга С.А. Ананьїна мала певне значення як для педагогів, так і для психологів, бо в ній вперше був поданий майже вичерпний огляд сучасних педагогічних і психологічних даних з проблеми інтересу, винятково важливий для теорії і практики учбово-виховної справи, для школи.
Наукову цінність становить також його стаття про дитячі ідеали (журн. “Русская школа”, 1913). Ананьїну належить і кілька праць з психології музичного сприймання. Однак психологія не була основною спеціальністю С.А. Ананьїна. Коло його основних інтересів зосереджувалося в педагогіці, в галузі якої йому належить ряд робіт і з курсу якої він читав лекції в університеті.
Певне значення в розвитку психології в Київському університеті мала діяльність проф. І.О. Сикорського, вихованця медичного факультету університету, що протягом майже 25 років посідав в ньому кафедру психіатрії та нервових хвороб.
Відзначаючись широкими і різноманітними інтересами, І. О. Сикорський поряд із своєю спеціальністю (психіатрія) багато уваги приділяв питанням психології, зокрема дитячої та педагогічної. Йому належить близько 50 праць з загальної психології і понад 20 — з психології дитячого віку.
Особливо цінними для свого часу були праці Сикорського в цій останній галузі. Він перший в світовій науці почав застосовувати експеримент у вивченні дитячої психіки, і його роботи поклали початок систематичному дослідному вивченню дитячої психіки в її розвитку. Такі його праці, як “Душа ребенка”, “Ход умственного й нравственного развития в первые годы жизни”, “Душевное развитие ребенка” та ін., були чи не першими в світовій літературі узагальнюючими нарисами дитячої психології. В інших своїх працях Сикорський висвітлив важливі питання про втому при розумовій роботі у дітей шкільного віку, про розумовий та моральний розвиток учнів в середній школі, про розвиток мови у дітей, про виховання у віці першого дитинства, про порівняльну характеристику розвитку в підлітковому та юнацькому віці, про психологічні основи навчального процесу тощо. Багато приділяв уваги Сикорський дітям розумово відсталим, яким він присвятив чимало своїх праць і для яких заснував у Києві лікарсько-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, відсталих та нервових дітей. Сикорський багато зробив для популяризації знань з психології. Йому належать два посібники з психології: “Всеобщая психология с физиогномикой” — для підготовленого читача, і “Начала пcихологии” — для найширших кіл читачів.
Але в різноманітних працях Сикорського уже виявляються певні матеріалістичні тенденції. Так, наприклад, він намагається застосувати до психології еволюційну точку зору.
Хоча в огляді історії вчень про суть душі та її відношення до тіла Сикорський вважає, що дві протилежні концепції матеріалізму і ідеалізму можуть бути об’єднані в гіпотезі “тотожності”, яку найповніше висловив датський психолог Гефдінг. Ця теорія, на думку Сикорського, правильно зближує духовне і тілесне, знищує розрив між ними і показує їх як щось єдине в своїй суті.
Зрозуміло, що погляди Сикорського не можна вважати за безумовно науково-матеріалістичні. Проте, без сумніву, провідною тенденцією, що виступає у всіх психологічних працях Сикорського, є прагнення розглядати психічні явища суто матеріалістично та науково-природничо, спираючись на їх досвідне експериментальне вивчення.
Останні роки перед Жовтневою революцією психологію в Київському університеті викладав приват-доцент В.В. Зеньковський. Учень проф. Г.І. Челпанова, він в своїх лекціях і науковій роботі подібно до свого вчителя намагався поєднати ідеалістичні погляди на суть і природу психіки з даними досвідного її вивчення. В своїй магістерській дисертації під назвою “Проблема психической причинности” В. В. Зеньковський на підставі різноманітних даних намагався показати своєрідність психічних явищ та їх закономірностей порівнюючи з явищами матеріального світу. В цьому своєму аналізі він виходить з духовно-аналітичного обгрунтування психічних явищ, перш за все вбачаючи їх духовний зміст.
Зеньковський був дуже талановитим лектором, умів збуджувати у студентів інтерес до психології, привертати їх увагу до нових досліджень в цій галузі, заохочувати до наукової роботи. Він почав відновлювати роботу психологічної лабораторії, яка після від’їзду з Києва проф. Г.І. Челпанова не працювала. Після Жовтневої революції Зеньковський емігрує у Францію33.
Таким чином, в розглянутому періоді ми бачимо, що хоч виникнення розвитку психології у нашій країні й було запозичено із Заходу та, зокрема, від античної форми думки, але сам розвиток мав досить оригінальний та самобутній характер. Психологія залишається філософською наукою за формою і за змістом, хоч і набуває свого серйозного досвідного вираження. І саме цей статус психології дає змогу її дослідникам ставити найглибші питання про сенс людського існування саме як існування розумної, духовної істоти через знання її психології. Наукова психологія XIX і XX ст. час від часу вже відчуватиме настійну потребу повернутися після емпіричного бездоріжжя, безпринципного шукання в пошуках цього сенсу до філософсько-богословських проблем людського існування. В цьому й слід бачити одне з найважливіших завдань психології. Виходячи у великий світ людської практики, психологія мусить допомогти людині пізнати її власну природу та смисл її існування. Наша епоха знову ставить вимогу: “Пізнай самого себе”. Адже у світі виникла загрозлива ситуація, здатна поглинути не тільки духовно або психічно, а й фізично все людство34.


Бібліографічні зноски:
1. Эббингауз Г. Очерк психологии. — СПб, 1991. — С.9.
2. Романець В.А. Історія психології XVII століття. — К., Вища школа, 1990. — С. 4–6.
3. Головінський Іван. Психологія у сімнадцятому столітті і її віддзеркалення в Києво-Могилянській Академії// Вісник літератури, науки, мистецтва і суспільно-політичного життя (Нью-Йорк). — 1989. — №3. — С. 306.
4. Соколов М.В. Очерки истории психологических воззрений в России в XI – XVII веках. — М., 1963. — С. 246.
5. Головінський Іван. Психологія у сімнадцятому столітті і її віддзеркалення в Києво-Могилянській Академії// Вісник літератури, науки, мистецтва і суспільно-політичного життя (Нью-Йорк). — 1989. — №3. — С.346.
6. Соколов М.В. Очерки истории психологических воззрений в России в XI – XVII веках. — М., 1963. — С.250.
7. Хроніка: спадок століть. — К., 2000. — №2. — С. 489 – 490.
8. Титов Ф. Стара вища освіта// Христианское употребление философий. — ТКДА, 1863. — №10. — С.370.
9. Губко А.Т. Роль Києво-Могилянської Академії у розвитку психологічної науки на Україні// Вопросы психологии. — 1980. — №1. — С.82–93.
10. Соколов М.В. Очерки истории психологических воззрений в России в XI – XVII веках. — М., 1963. — С. 251 – 252.
11. Губко А.Т. Роль Києво-Могилянської Академії у розвитку психологічної науки на Україні.// Вопросы психологии. — 1980. — №1. — С.82–93.
12. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. — К., 1999. — С. 212 – 213.
13. Соколов М.В. Очерки истории психологических воззрений в России в XI – XVII веках. — М., 1963. — С. 252–253.
14. Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. — К., Вища школа, 1993. — С. 378–379.
15. Там же. — С. 379–380.
16. Там же. — С. 380.
17. Там же. — С. 399.
18. Там же. — С. 403.
19. Там же. — С. 410 – 411.
20. Там же. — С. 412.
21. Там же. — С. 413 – 414.
22. Кониський Г. Філософські твори. — К., Наукова думка, 1990. — Т. 2. — С. 11.
23. Там же. — С. 44.
24. Там же. — С. 45.
25. Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. — К., Вища школа, 1993. — С. 415.
26. Кониський Г. Філософські твори. — К., Наукова думка, 1990. — Т.1 — С. 46.
27. Там же. — С. 47.
28. Там же. — С. 48.
29. Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. — К., Вища школа, 1993. — С. 416 – 418.
30. Брокгауз Ф.А.; Ефрон И.А. Энциклопедический Словарь. — СПб, 1903. — Т. 38-а. — С. 488.
31. Там же. — С. 489.
32. Романець В.А. Історія психології XIX — початку XX століття. — К., Вища школа, 1995. — С. 522.
33. Історія Київського університету 1834 – 1959 рр. Під ред. О.З. Жмудського. — К.: Університет, 1959. — С. 216 – 221.
34. Романець В.А. Історія психології епохи Відродження. — К., Вища школа, 1988. — С. 4 – 5.