Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства розділ II. Етапи розвитку українознавства. Уроки § 1

Вид материала

Урок

Содержание А. тотожність і відмінність понять Ярослав Мудрий Володимир Мономах

Подобный материал:

• Розділ І. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана, 1031.62kb.
• Зміст вступ 2 Розділ Теоретичні основи управління інвестиційним портфелем комерційного, 681.03kb.
• Вступ, 791.66kb.
• Зміст вступ, 1122.5kb.
• Програма з українознавства для дітей 7-10-річного віку недільної школи українського, 131.96kb.
• План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
• Вступ, 344.9kb.
• Зміст вступ Розділ 1 Методологічні основи дослідження нормативності права, 306.93kb.
• Розділ Теоретичні основи стратегії економічного розвитку, 5881.2kb.
• Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.

§ 2. ВІД КРАЄ , КРАЇНО , НАРОДО , СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА ДО УКРАЇНОЗНАВСТВА

Отже, два ключових питання: чи має українознавство окремий предмет дослідження?; має розвиватися (і вивчатися в системі освіти) крає , країно , народо , суспільство- чи українознавство?

На перше опоненти відповідають: хіба можна охопити цілісність України (українства) навіть науковому інститутові? А тим більше вчителеві (професорові), який захоче викладати цей предмет? На друге чуємо не менш «традиційну» відповідь: у викладанні народознавства (чи його варіацій) уже набуто чималий досвід, є не тільки кафедри, а й цілі факультети, що готують кадри за відповідною програмою, — тут же потрібно починати з азів.

Можна було б відповісти коротко: є ж спеціальні інституції, які вивчають не лише одноклітинні організми, а й океани чи космос. І це в наш час уже не викликає не те що заперечень, а й подиву. Є фахівці з проблем вуха, горла, нервової системи людини, сексу, та є й ті, що вивчають людину комплексно: саме як цілісний феномен (у його фізичній, духовній, психічний сферах), і, до речі, лише це веде до відкриття та розуміння сутності, функціональної ролі, можливостей окремих частин організму. Один і другий підходи взаємозбагачуються.

Так само має розв'язуватися й проблема українознавства: воно має іти від частин до цілісності, бо тільки за цієї умови усвідомимо, що саме є сутністю феномена «Україна».

І так само коротко можна сказати й стосовно народо- (чи його паліативів) знавства: то — інерція 30-х років XX ст., зумовлена загальним станом нашої освіти й науки, воно не виправдало себе, тому має бути заміненим.

Та ці відповіді були б занадто формальними й не допоможуть усвідомити суть проблеми, до того ж на рівні не тільки знання, а й переконань. Бо всім зрозуміло: механічне з'єднання органів тіла (рук, ніг, голови...) — це ще не людина. Людина — це й дух, концентрація досвіду мільйонів років та поколінь, це — життя, яке стільки відкрило, скільки ж приховує своїх секретів, реальностей та таємниць.

Так само маємо ставитися й до феномена України: не стільки як до суми фізично-духовних явищ, скільки як до цілісності, кожна частина якої має рівновартісне значення. Бо тільки так зможемо осягнути себе в Україні й Україну в собі, уроки тисячоліть, усвідомлення яких може відкрити шлях до омріюваного майбутнього.

Так важче, тисячократно важче. Та хіба людина навіть фізично народжується не важко? Але це — єдиний шлях до буття. Не можемо спрощувати й шляху до істини: пізнання світу (Вітчизни) та самопізнання. Бо тільки це — шлях до джерел нашої сили, історичної волі та місії, до самореалізації, а тим самим і до справжнього щастя.

Кращий доказ тому — уроки історії.

Перший з них засвідчує: українознавство є не просто об'єктом громадського інтересу чи науки, і не лише в Україні, тепер, а проблемою, яка гостро стоїть тисячі років, на всіх широтах планети, і зумовлено це як життєво-земними, так і політико-космічними чинниками. І розв'язується та проблема неоднозначно, до того ж як патріотами, так і антагоністами України.

Почати з того, що й нині за межами України — в Гарварді (США), Едмонтоні (Канада), Мюнхені (Німеччина), в Австралії, Франції, Великій Британії, Польщі, Словаччині, інших країнах Заходу та Сходу — існує не тільки наукове українознавство, а й мережа авторитетних закладів — українознавчі інститути та кафедри. Практично на всіх континентах планети діють осередки Міжнародної Асоціації україністики. Закономірно, що зарубіжними вченими випущено сотні різногалузевих українознавчих досліджень, у тому числі й «Енциклопедію українознавства» (з редакцією В. Кубійовича та З. Кузелі). У ній зазначається, що українознавство є книгою знання про Україну, внаслідок чого передбачається відкриття та поширення знань українського етносу, фізичної географії і природи Вітчизни, суспільності, історії, мови й літератури, етнографії та фольклору, народного господарства, права, матеріальної й духовної культури (йдеться, зокрема, про різні види мистецтва, науку й освіту, церкву, бібліотечну, музейну і видавничу справу, театр, музику, танок, кіно, фото, пресу і радіо тощо), охорони здоров'я (включно з народною медициною) і фізичної культури, історії військової справи та інше тієї країни, в навчальному закладі якої здійснюється навчання. Отже, що українознавство означає здійснення пізнання усіх складових понять Україна та український народ, його генези, зв'язків з іншим світом, сучасного та майбутнього.

Не важко помітити, що застосовані авторами Енциклопедії визначення базуються на логічній основі. Але не можна не помітити й очевидної потреби ряду уточнень. Щонайперше: чи є для авторів тотожними поняття народознавства, суспільство , крає- та країнознавства? І передусім — україно- та народознавства. Тим більше, що в Україні і стосовно самих понять, і стосовно місця не лише україно , а й народознавство доводиться говорити про стан гострої кризи.

Свідченням цієї кризи є не тільки відсутність упродовж століть науково-освітніх україно-народознавчих центрів та інституцій, через що маємо лише праці окремих ентузіастів і не маємо аргументованих відповідей на питання, а й наявність виданих за більшовицького режиму численних праць, які формально є українознавчими (з історії, географії, філософії, державного, національного будівництва в Україні), однак фактично — антиукраїнські за змістом і духом. Та й це не все. Як зазначається в радянських енциклопедіях та словниках, українознавство — аналог народознавства, а народознавство — це термін, що використовувався в XIX і до 30-х років XX ст. Після 30-х років зникли з ужитку навіть терміни.

Усе те має як давні, глибокі причини, так і трагічні, далекосяжні наслідки. А головна причина пов'язана з розвитком Української держави. До повнішої аргументації цього твердження ми вдамося далі, поки що ж тезисно зауважимо: джерела україно-народознавства — в надрах Київської Русі; їх суть і вершина — в «Літописі Аскольда», «Велесовій книзі», Київських билинах, «Літописі Руському» («Повість временних літ») та «Галицько-Волинському літописі».

Драма, а то й трагедія починається в добу розпаду Великого Литовського князівства, коли шляхетська Польща розгортає процес нищення української державності і головну ставку при цьому робить на знищення національної самосвідомості українців та її вогнищ — історіографії, закладів освіти й культури, релігії, традицій, пам'яті поколінь.

Новий етап — це час створення Гетьманщини, коли було не тільки відновлено інституції державності, суверенності, внутрішньої і зовнішньої політики, віри, патріотичне літописання, а й створено військо, власну конституцію, збудовано всеукраїнську мережу освітніх закладів, у тому числі й вершини всеєвропейської духовної культури — острозьку та Києво-Могилянську академії.

Велика руїна започалася нищенням української державності, а водночас Петро І, Катерина II, інші російські деспоти нищать систему освіти, культурно-духовні осередки, книги, навіть київську Академію, а розпочинають усе те із заборони української мови та історіософії. Україна, її народ коли й вивчаються, то хіба як територія, етнічний різновид та наріччя Росії.

Наступає морок століть. Декому здається, що чума українофобії витруїть навіть коріння українського етносу, а водночас і національної самосвідомості. Міністри, царі заявляють, що української мови (як аналога нації, держави, культури) «не было, нет и быть не может». Малодушні старшинські верстви, частина української інтелігенції зрікаються не лише свого первородства, а й права на суверенність і мислення, і державного життєтворення. Офіціозні структури готують похоронні реквієми над могилою України.

Та з'являється «Історія Русів», за нею — десятки фольклорно-етнологічних видань, і кирило-мефодіївські братчики відновлюють ідею української державності. Зусиллями І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, В. Каразіна, Т. Шевченка, М. Максимовича, П. Куліша, В. Антоновича, І. Франка, Б. Грінченка, М. Грушевського, Лесі Українки, десятків партій, перша з яких виникла ще 1847 року, та ідея стає змістом і формою національної самосвідомості. На початку XX ст. народ творить нову державу — УНР, а еліта нації — нові інституції освіти, науки, мистецтва, нову Академію наук (що її очолює геніальний В. Вернадський), і на цій основі розкорінюється й відповідна система українознавства.

Доба відродження — перші десятиліття XX ст. — стала золотим віком саме різних галузей українознавства. Це налякало ідеологів новоствореної імперії, і невдовзі по розгромі захисників УНР більшовизм Ульянова-Леніна оголосив смертоносну війну навіть ідеї української державності. Приреченими на послідовне вкорінення опинилися й освітньо-наукові інституції. Логічно, що стали антагоністами слово і діло, патріотизм і фальшивий інтернаціоналізм. І так само логічно, що народ, його інтелігенція, котрі жили ідеалами відродження, стали на захист своїх святинь.

Повторювався фарс історії: у «Покажчику потрібної до самоосвіти літератури», виданому 1920 р., віце-президент АН України С. Єфремов писав: «Ми повинні дбати про українознавство — «науку про наш рідний край». І то якомога настійливіше, бо «коли обернемося до задоволення згаданої потреби, то не можемо не побачити великих у йому прогалин. І досі стоїть ця справа не зовсім тверда, на хисткому, мовляв, ґрунті». Причина — те, що «до самісінького останнього часу українські дисципліни були поза межами офіціальної науки, а хоч дещо в її обсяг часом і попадало, то й само набувало здебільшого того перекривленого вигляду, що фатально слідком іде за всякою офіціальщиною. Огнища цієї казенної науки, університети в Україні, просто гребували наукою про рідний Край, ставлячи ту саму місію, якій все слугувало в централізованій Росії».

Тепер, сподівався С. Єфремов, українознавство стане державною справою в інтересах України. Та з початку 30-х років виявилося протилежне: сталіністи знищили не тільки українську державність; було знищено й основу українознавства (зокрема — 21 науковий інститут). Закономірно, що зникло й саме українознавство. Лишилися хіба що елементи народознавства.

На цій підставі й тепер одні ставлять питання: а чи мали ми і чи маємо українознавство, а якщо так, то який його зміст? Інші ж або заперечують його існування зовсім, або відносять до праць зарубіжних дослідників 30–80 років XX ст., вважаючи, що його вітчизняний аналог — то народознавство. Мало не всі наукове українознавство починають з кінця XIX ст.

Це відбилося і в освітньо-науковій практиці: одні й досі трактують народознавство як науку, в якій наголос робиться на країно- (чи й крає-) знавстві або на історичному генезисі народів, які проживають на терені України. На цій підставі в основу кладеться інформація про природничо-географічні умови та етно-фольклорні особливості (місцеві чи регіональні). Окремі автори програм і праць, дещо змінивши термінологію, народознавство ідентифікували з суспільствознавством — скороченим варіантом історії УРСР.

Інша частина дослідників прагне побачити і органічний зв'язок між країно-народо-українознавством, і їх специфічні особливості та зумовлені ними відмінності. Це пов'язано і з тим, що українці — самодостатній етнос, отже, потребує наукового вивчення саме у своїй суверенній сутності, але він — і народ, який розвивається в органічній взаємодії та взаємозалежності з іншими навіть на терені України. І з тим, що український етнос, його матеріальна й духовна культура — це реальність країн Сходу і Заходу, отже — світової історії та цивілізації. Тому він потребує вивчення на всіх етапах, широтах та глибинах історії свого розвитку, у всіх формах самовираження як феномена загальнолюдського, а тим самим і космічного.

З урахуванням цього Міжнародна конференція «Роль вищих навчальним закладів (інституцій) у розвитку українознавства», проведена 15 — 17 жовтня 1992 року, й прийняла запропоновану автором цих рядків концепцію, згідно з якою: 1) україно- і народознавство мають між собою як спільну основу, так і специфічні відмінності; 2) народознавство ідентифікується з наукою про феномен українського етносу (народу, нації) в межах України та у зв'язку з національними меншинами; українознавство — наука і про український етнос у межах України та всієї планети. Але не тільки про етнос, а про все, що зв'язане з буттям України й українства. Тому а) має вивчати Україну у всій її цілісності; б) саморозвиватися як цілісна наукова система, що органічно поєднує всі раніше зазначені концентри (Україна — етнос; Україна — природа (екологія); Україна — мова; Україна — нація, держава; Україна — культура (матеріальна й духовна), освіта, наука, мистецтво, право, філософія, релігія, військо; Україна в міжнародних відносинах, Україна — доля, ментальність, Україна — історична місія.



§ 3. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС УКРАЇНО , НАРОДОЗНАВСТВА. УРОКИ

А. ТОТОЖНІСТЬ І ВІДМІННІСТЬ ПОНЯТЬ

Навіть такий ерудит, як С. Єфремов, до згадуваної праці «Українознавство» включив публікації XIX — початку XX ст. Для багатьох сучасників початок наукового українознавства також пов'язується з XIX століттям. Вирішальну роль відіграє те, що саме на тому етапі набув громадянства термін «народознавство», а українознавство як науково-освітня проблема на початку XX ст. набуло і державної ваги та опіки.

Однак відомо, що існуюча сутність не завжди має втілення у відповідному понятті. Велика часова дистанція відділяє й реальне українознавство від його теоретичного осмислення та термінологічного вираження.

І тут знову доведеться повернутися як до тотожності, так і до відмінності понять країно , народо , суспільство , українознавство.

Кожне з них, як ми бачили, має і свій зміст, і наукову ґенезу. Так, очевидно, що країнознавство має своїм об'єктом природу, історію, культуру певної держави і виникає найраніше. Народознавство може постати лише на етапі диференціації племен, народностей, націй та знання про них, як і суспільствознавство на певному етапі розвитку науки соціології. Українознавство не може сформуватися до появи як українського етнічно-територіального феномена, так і всіх зазначених форм самопізнання та самоусвідомлення, до того ж — в Україні і поза нею, і є наслідком не тільки аналізу, а й синтезу накопиченого досвіду. Через це особливої ваги набувають як повнота і точність фактів, так і проблема методу (методології) і в минулому, і в сучасних умовах. З урахуванням цього й будемо розглядати кілька етапів та рівнів розвитку українознавства.

Перший із них, як ми бачили, — це час еллінської (отже, для нас — доісторичної) доби, коли територію сучасної України населяли різні племена і про них писали Гомер, Геродот, Арістотель, Плутарх, інші славетні зарубіжні історики. Не можемо не брати їхніх суджень, оцінок до уваги. І все ж не можемо не розуміти й того, що ті свідчення — лише елементи ранніх підходів до проблеми українознавства. А тому з особливою увагою ставимося до вітчизняних джерел, а це — час VІ–ІХ століть та княжої Київської Русі. Зокрема, XII століття, коли у літописах появляється поняття Україна і тоді ж, і також у літописах, повторюється питання питань «Літописа Аскольда» та дається відповідь, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала».

Не будемо забувати двох речей: по-перше, що в літописах на ті питання відповідали й з позиції міфології, біблійних легенд; і, по-друге, що імперська ідеологія ХVІІ–ХХ ст. послуговувалась як міфами, так і системою урядово-політичних українофобських догматів, згідно з якими українці або не існували не лише до IX, а й до XIV століття як народ, або були тоді (як білі хорвати) за межами Київської Русі і, отже, до своєї праматері-землі, її історії, культури ніякого стосунку не мають.

І все ж саме тоді літописці змалювали повну, широку, яскраву картину того, як і коли та де появилися східнослов'янські племена, якими були ті наші прапредки (звичаями, законами, обрядами, культурою), як вони будували і захищали від зазіхань сусідів державу, сприймали і оцінювали світ.

У цьому вступі як неможливо, так і немає потреби висвітлювати всю повноту фактів; його завдання — окреслити предмет, зміст та шляхи розвитку й пізнання українознавства. Тому фіксуватимемо увагу лише на визначальних чинниках і явищах.

У світлі цього змушені почати розгляд питання з акценту на історико-теоретичному аспекті проблеми. Конкретніше — на тому, що коли видатний історик М. Грушевський вважав, що суспільність Київсько-Руської держави складали східнослов'янські (та інші) народи — український, білоруський, російський, але українці є найпрямішими її спадкоємцями, бо живуть на тій самій землі, розвиваються в руслах тих самих природних умов, державотворчих, історіософських, культурологічних, релігійних традицій, — то російське історієзнавство звело в ранг не лише ідеології, а й державної релігії та політики догми, згідно з якими Київська Русь була монодержавою: з єдиним етносом, єдиною культурою, мовою, а усе те в основі своїй було великоросійським. Тому й спадкоємцем усього київсько-руського є, мовляв, переважно, а коли «точніше», то тільки Росія.

Зауважимо: якщо ідеологи російського фундаменталізму та месіанізму, починаючи від старця Філофея і церковного сановника Спиридона–Савви в XV–XVI ст. й продовжуючи академіком М. Погодіним, філософом Г. Федотовим, письменником О. Солженіциним в XIX — XX ст., намагаються переконати світ, що Москва (а далі й Росія) — це третій і останній Рим (світова імперія), а деякі надпалкі українські сим патики виводять своє первородство ще з праіндійських аріїв, як і українську мову ще з давніших шарів, ніж санскрит, — то ті й інші інспірують нас не так покладатись на дані науки, історичного досвіду, як піддаватися чарам віри й всістися на «крила» фантастики та міфології. А це означає, що ні той, ні той «шлях» не веде ні до храму істини, ні до блага народів. Як і фанатичний месіанізм, псевдоромантичний патріотизм може підводити, як сліпих, тільки до прірви.

Тому підемо дорогою фактів, аналізу й синтезу, принципів цілісного системного методу.

Факти з процесу розвитку праукраїнського суспільства до піднесення великокняжої Київської Русі (до ІХ ст. нашої ери) засвідчують:

1. «П'ятнадцять віків ми були в рабстві» («Велесова книга»), та прокинулися від сплячки, розпочали боротьбу (з греками, римлянами, племенами близького сходу, хозарами та ін. сусідами) й перемогли ворогів.

2. Діти Орія мали свої правову (родове звичаєве право) й релігійну системи (язичництво), молилися своїм богам і виконували волю своїх вождів.

3. Знесилені роздрібленістю родів, вони об'єдналися на засадах загальнородових принципів і цінностей, самоусвідомили себе як народ і свою особливу роль і місію й ще за князювання Кия стали могутньою силою міжнародного розвитку. Кий (ідентифікований нині з Аттілою), Аскольд і Дир, Святослав здійснюють переможні походи на Константинополь, хозар, на Балкани, на Равенну і Рим й підносять державу на рівень найрозвиненіших країн світу.

4. Ще з ІІ століття наші прапредки запізналися з християнством, були толерантними до релігійних течій, але йшли своїм шляхом. Як сила самодостатня вони й постають в описах візантійських, римських, арабських, скандинавських істориків та політиків.

Реалії ІХ–ХІV ст. засвідчують:

1. У ході консолідації державницьких (на внутрішній і зарубіжній аренах) зусиль владних структур на історичну арену з особливою (об'єднувальною) місією виступає найцивілізованіший, харизматичний етнос полям. Розміщений на сакральній — Київський — території, цей етнос поширює владу на інші племена;

2. Той процес завершується створенням феодальної племінної держави, підкорення сусідніх племен якою структурує її в імперію.

3. Внутрішня консолідація зумовлює піднесення авторитету на міжнародній арені. Торгово-економічний шлях з Варяг у Греки та з Європи до Індії, захоплення влади варязькою елітою та поширення християнства як офіційної релігії сприяють тому, що Україна (ця назва появляється в літописі 1187 року) поширює межі своїх володінь й незворотно ідентифікується як частина європейського світу.

4. Напад і панування монголо-татарських орд остаточно визначає роль України як межі між азіатською і європейською цивілізаціями.

5. Розгортається період етно-державного самоусвідомлення та самоствердження ( Ярослав Мудрий владно призначає митрополита не з візантійців, а свого, києво-руського (Іларіона), і проголошує як всенародні свята День держави і День мови), що закономірно веде до поглиблення українознавства, писемно виявленого ще «Велесовою книгою», «Літописом Аскольда», билинами києво-руського циклу.

На новому етапі розвитку патріотизму, а тим самим і прагнення розвивати українознавство на всіх рівнях: родинному («Поучення дітям» В. Мономаха), освітньо-державному (Володимир Великий, Ярослав Мудрий), церковно-релігійному («Києво-Печерський патерик»), державно-правовому («Руська правда» Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха), неминуче появляються нові редакції «Літопису Аскольда» — як «Повість минулих літ», праці зарубіжних авторів та вітчизняні твори українознавчого змісту — як «Ізборник» Святослава, «Слово про закон, благодать та істину» Іларіона, «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис», «Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Туровського, патристичні та інші пам'ятки оригінальної правітчизняної літератури.

Саме та передовсім документи Київської Русі є тими найдавнішими джерелами, через вивчення й осмислення яких ми можемо знайти правдиві відповіді і на найсучасніші питання життя та українознавства. Більше того — історії розвитку усього слов'янства.

Справді, саме літописи Київської Русі, відштовхуючись від біблійних міфів, зокрема про Ноя і розселення його синів, один з яких — Яфет — став володарем і праукраїнських земель («Узяв він, також, краї до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого Дніпра. Дісталися йому й інші ріки: Десна, Прип'ять, Двіна, Волохов, Волга...»), настійливо переводяться авторами (Никоном, Іоанном, Нестором) на ґрунт реальної історії й стають найдавнішими пам'ятками історіографії та історіософії як науки. Не менш вагомо, що та пранаука поєднує елементи країно , народо , суспільство , і — як синтез — українознавства.

На доказ наведемо лише окремі приклади. Літописи Київський і Галицько-Волинський і розкривають зміст офіційно вживаного тоді поняття Русь, і повідомляють про існування ще не поширеного, але реального феномена Україна. З часом ці поняття, як відомо, стануть синонімами, і це дасть Підставу М. Грушевському написати «Історію України-Руси». Дотепер не стихають полеміки щодо точного змісту вживаного у XII ст. поняття Україна (окраїна, центр держави, етнічна цілісність), і найприкріше, що деякі диспутанти не зважають належним чином ні на реальність, пов'язану з тогочасною Україною, ні на те, що літописці дають яскраву оповідь про все, що іменується Київська Русь.

А з їхніх описів і оповідей бачимо, по-перше: що Русь — це і територія, і племена (етноси), які населяли велику країну, і держава. Племен багато, і вони різні («В Яфетовій же частині сидить Русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва...»). По-друге: що племена різні не лише стосовно русичів, а й стосовно слов'ян загалом та східно-словенських племен зокрема: одні слов'яни, зазначає літописець, «прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами.., а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами...» (с. 2).

Об'єднували ці племена державна система та відповідна їй, як говорилося в «Літописі Аскольда», «найпрекрасніша руська мова» та інтегровані нею «слов'янські племена» (с. 3). Однак не менш важливо, що й при цьому усі племена «мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов» (с. 8). А також свою землю і мову.

Це природно, бо так було й серед романських, германських, арабських народів, південно-західних слов'ян, що або жили осібно, або в певні періоди історії входили у великі імперські об'єднання, як, до речі, згодом входили до монгольської імперії й різні племена Київської Русі.

І саме це підводить до розуміння причин диференціації Київської Русі на окремі державні об'єднання у майбутньому. Не лише великі князі (до Данила Галицького включно), а й монголи прагнули зберегти цілісність державного конгломерату, бо так було легше здійснювати управління, — однак настав час розгортання процесу, властивого всій Європі. Племена формувалися в народності й нації, і їхня духовно-етнічна суверенізація неминуче вела й до суверенізації державної, мовної, соціально-економічної, культурної, релігійної.

У регіоні Київської Русі для цього були цілком достатні об'єктивні передумови. Як зазначають літописці, племена відрізнялися не лише етнічно, землями, мовами, законами предків, «норовом»: «Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а позавтра приносили.., що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали один одного, і їли все нечисте, і весіль у них не було... А радимичі, і в'ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони як ото всякий звір...» (с. 8). Не будемо скидати з рахунку можливість київсько-полянських патріотичних мотивів писців при характеристиці племен і їхніх вождів. Та обов'язково маємо наголосити на головному: історіографія Х–ХІІ століть чітко зафіксувала і географічні межі, особливості жодного середовища русичів, і їхню етнічно-племінну, соціальну та культурно-психологічну диференціацію, і специфічне в ментальності племен, зокрема народностей, які становили у давнину ядро держави, а в майбутньому виявили ментальність української нації. І, нарешті, ті чинники, що сприяли або єдності держави (династичні великокнязівські зв'язки, інтереси світської релігійної влад), або неминучості розпаду.

А також ті вирішальні фактори, що визначили долю як української нації, так і держави. Зокрема, роль державних органів, церкви в об'єднанні (чи роз'єднанні) різнорідних частин, з одного боку, і особливостей генезису тих племен, що становили ядро Київської, — з другого: від природно-географічних умов, геополітичного розташування до етнічних духовно-психологічних якостей та рис, важливу роль у формуванні яких відіграли не тільки державна політика, а й освіта, наука, педагогіка, історіософія, релігійний дуалізм.

Яскраві свідчення у цьому плані — і найдавніший фольклор, писемні пам'ятки історіографії (літописи), і праці визначних державців, релігійних діячів, мислителів, поетів: «Поучення дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон, благодать та істину» Іларіона, проповіді К. Туровського, «Правда» Ярослава Мудрого, твори автора «Слово о полку Ігоревім» і «славетного» Митуси. Вони, до речі, є лише часткою спадщини, не поглинутої часом та несприятливими обставинами, але достатньо переконливо засвідчують: літописці створили не тільки історіографічні, а й ширші наукові та культурологічні підвалини українознавства. Адже «Ізборник» Святослава, «Повість временних літ» виявляють мовну, освітню ситуації та політику Києво-Руської держави: вона орієнтує і на інтерес до іншонародних мов і культур, але вимагає пріоритету й закріплення навіть силою влади своєї мови, бо освіта і «книжне учення» — це те ж праведному, що воїну — зброя, а кораблю — вітрила, книжки — суть ріки, що напоюють душу блаженством. І тому необхідне плекання рідного слова; коли ж хто здумає «хулити словінську грамоту, хай буде відлучений від церкви, допоки не виправиться». І саме з державної поваги до рідної мови були запрошені філософи Костянтин та Мефодій: вони мали допомогти перекласти священні книги на мову русичів, бо ті жадали чути «про велич божу своєю мовою», як і всі інші народи.

Праці великих князів і частини митрополитів також свідчать, що вони прагнули виробити свій — вітчизняний — тип людини («Поучення дітям» Мономаха, «Слово про закон, благодать та істину» Іларіона), держави («Руська правда»), релігії та культури (проповіді Іларіона і Туровського, освітньо-мистецька діяльність Ярослава Мудрого). У цьому зв'язку вони розповідали про свої діяння, землю свою і заповіти батьків, проводили паралелі між своїм та іншими народами і релігіями (внаслідок чого й поставали Скандинавія, Далекий Схід і Арабський світ, Англія, Франція, Литва, Польща, Угорщина, Греція й Візантія), висловлювали погляди на світ фізичний (матеріальний) і духовний, на покликання людини та влади, на природу добра і зла, прекрасного і безсмертного.

Достатньо нагадати, що Володимир Мономах розвивав цілу педагогічну систему, засновану на філософській концепції світу, Бога і людини. Великий князь вважає: треба бути мудрими, добрими, освіченими, стриманими, але, щоб перемагав гуманізм, необхідно виховувати себе самого, багато думати, займатися самопізнанням і пізнанням усього великого світу. Зокрема: «Що єсть чоловік, що ти пам'ятаєш його?», «Велик ти єси, господи, і дивні діла твої, і ніяк розум людський не може осягнути чудеса твої». То ж не випадково думаємо: «Як небо створено, або сонце, або місяць як, або зорі як, і тьма, і світ. І земля на водах покладена, господи, твоїм промислом... І сьому чуду ми дивуємося: як із землі створив ти людину, які різноманітні образи людських лиць! Якщо б і весь мир зібрати докупи, — не всі на одну подобу, а кожен із своїм образом...».

Закономірно, що єдність, цілісність божого світу складає і різнорідність народів, мов та релігій (вірувань). Не важко помітити, що Мономах розвиває прекрасні традиції і Болгарії та Візантії, однак не можна не помітити і того, що вносить князь у педагогіку свого — київсько-руського: це —