О. М. Куць етнополітологія

Вид материала

Документы

Содержание 5.4. Кримські татари: національно-культурна чи

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.

5.3. Питання участі етноспільнот у політичному житті

Зростання активності меншин, зміцнення їх позицій як суб’єктів етнополітики не в останню чергу зумовлено зростанням їхнього духовного, інтелектуального потенціалу, який виявляє себе у формуванні прошарку етнічних лідерів. Джерелом формування їх стають, як правило, ті соціальні групи, які виділяються серед етнічних співвітчизників своїм соціальним статусом та освітнім рівнем. У суспільствах, побудованих на принципах ринкової економіки, роль етнічної еліти виконують представники середнього класу – інтелігенція, середньої руки підприємці, торговці, люди вільних професій, менеджери тощо. В умовах України до них можна віднести фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою. Принаймні вихідці з цієї соціальної групи найпомітніші на етнополітичній сцені.

Більшість національних меншин має у своєму середовищі досить вагомий відсоток людей з вищою, середньою спеціальною і повною середньою освітою. Лідерство за рівнем освіченості належить єврейській меншині. На 1 тис. працюючих цієї національності припадає 451 особа з вищою, 20 – із незакінченою вищою, 297 – із середньою спеціальною освітою. Високим є інте­лектуальний потенціал російської етнічної спільноти. У складі кожної тисячі зайнятих росіян налічується 201 із тих, хто має вищу, 15 – незакінчену вищу і 266 – середню спеціальну освіту. Чимала частина їх серед науковців. Помітна частка інтелектуалів серед білорусів. На тисячу зайнятих осіб цієї національності припадає 144 тих, які мають вищу освіту, 11 – незакінчену вищу і 240 – середню спеціальну.

Показово, що названі національні меншини за рівнем освіти перевершують корінну націю – українську. Серед кожної тисячі працюючих українців 117 осіб з вищою, 10 – із незакінченою вищою і 228 – із середньою спеціальною освітою. У більшості етнічних груп ці показники ще нижчі. У поляків усього 98 осіб з вищою, 8 – із незакінченою вищою і 204 – із середньою спеціальною освітою на 1000 зайнятих. У болгар відповідні показники становлять 95, 9, 203. Ще нижчі вони в молдован: 54, 5, 137.

Однак навіть такий рівень освіченості, не говорячи вже про групи з високим відсотком фахівців, дозволяє висувати зі свого середовища достатню кількість активістів національно-культурного руху, які здійснюють функції етнічних лідерів. Можна передбачити, що своєю діяльністю вони і надалі посилюватимуть роль національних меншин як суб’єктів етнонаціональної політики [1: 14-17].

Відповідно до положень законів України «Про національні меншини в Україні» та «Про об’єднання громадян», інших законодавчих актів одним із головних визначальних прав людини є право на національно-етнічну самоідентифікацію, збереження, вільний вияв і розвиток своєї етнічної самобутності. Останнім часом у середовищі національних меншин посилились процеси самоорганізації, утворення національно-культурних товариств, активізувалась їх участь у суспільно-політичних процесах. На 1 листопада 2003 р. в Україні зареєстровано 1067 товариств національно-культурного спрямування. 33 із них мають всеукраїнський статус, 322 – обласний статус, 628 – міський статус, 84 – районний.

Зросла авторитетність національно-культурних товариств, які представляють ту чи іншу національну меншину, здатність їхніх керівників мобілізувати свої зусилля на підвищення національної самосвідомості, розвитку етнічної культури, внутрішньої мобілізованості цих організацій та здатність реалізувати питання інтеграції членів, представників цієї спільноти, у внутрішньо­державні процеси. Як свідчить практика, більшість громадських об’єднань налагодили тісні контакти з державними інституціями та владними структурами, займають конструктивну, виважену позицію, не дозволяють втягнути себе в різні політичні колізії і в змозі надати принципову відсіч намаганням порушити сформовані десятиліттями стосунки між громадянами – представниками різних національностей.

Втім виникають великі труднощі у питаннях політичного представ­ництва в органах влади в Україні для національних меншин. Одна з них – суттєва різниця в кількісному складі етноспільнот: з одного боку, понад 8 млн. громадян російської національності, а з іншого, – етноспільноти, які нараховують десятки або сотні осіб. Поряд із цим Законом України «Про національні меншини» (ст. 14) передбачено, що «національні громадські об’єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах до органів державної влади відповідно до Конституції України». Названий Закон був прийнятий у 1992 р., а в Конституції України (1996 р.) це положення не знайшло свого вирішення. Розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» та розділ III «Вибори. Референдуми» Конституції України не надають жодного такого права особам чи об’єднанням за національною ознакою. Ця суперечність у нашому законодавстві ще чекає на своє вирішення. У ст. 22 Конституції України говориться: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Тому положення ст. 14 Закону «Про національні меншини» вважають деякі автори, мають свою юридичну силу. А водночас у «Перехідних положеннях» Конституції України (п. 1) йдеться про те, що «Закони та інші акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України». Отже, ст. 14 Закону «Про національні меншини» суперечить Конституції України. Тому розроблення принаймні нової редакції цього закону або ж прийняття нового законодавчого акту з питання націо­нальних меншин в Україні є нагальною необхідністю. На наш погляд, акцентувати увагу на необхідності висувати кандидатів у депутати у представницькі органи або делегувати у виконавчі органи влади представників національних меншин, враховуючи вищесказане, недоцільно, тож, залишати ст. 14 немає сенсу.

Проте законодавство України не виключає участі національних меншин у вирішенні етнополітичних питань. Закон «Про національні меншини в Україні» передбачає:

– діяльність постійних комісій із питань міжнаціональних відносин у Верховній Раді України та, в разі необхідності, у міс­цевих радах народних депутатів;

– створення відповідних структурних підрозділів у місцевих органах виконавчої влади;

– утворення на громадських засадах дорадчих органів із представників національних меншин.

Статтею названого закону громадянам України, які належать до національних меншин, надається право обиратися або призна­чатися на будь-які посади в органах законодавчої, виконавчої, судової влади місцевого і регіонального самоврядування, в армії, в установах і організаціях. Гадаємо, що етнонаціональні групи не можна ототожнювати з політичними партіями, що змагаються за владу, беруть участь у владному управлінні.Національні групи слід розглядати як групи, сутність яких полягає в захисті власних інтересів, які реалізуються внаслідок відносин із державою і є виявом колективних дій інших членів. Використовуючи свої можливості, згуртованість, численність, ресурси та зв’язки з пар­тіями тощо, такі групи через свої національно-культурні товариства можуть активно впливати на владу, доводячи свої потреби до відома певних органів владних структур, а також осіб, котрі приймають політичні рішення. Ресурсами можуть бути їх економічні та фінансові можливості. Наприклад, завдяки цьому російські та єврейські національні громади мають потужні засоби масової інформації в Україні, інші матеріальні засоби впливу на владу, спроможні організовувати власні навчальні заклади. Як і інші групи інтересів, етноспільноти використовують законні форми тиску на владу і сприяють зміцненню зворотних зв’язків владних структур із національним складом населення.

Характер функцій груп інтересів, у тому числі й національних груп, залежить від того, чи законні засоби їх діяльності. До законних можна віднести взаємозв’язок із депутатами та членами виконавчих і представницьких органів держави (поради, вимоги, рекомендації, переконання, участь у фінансуванні підготовки тих чи інших законопроектів, їх експертиза, контроль за дотриманням прийнятих рішень, законів, аж до звернення до судових інстанцій, оцінка діяльності владних структур тощо). До незаконних форм діяльності груп інтересів слід віднести хабарі та підкуп державних чиновників, фінансування та підтримку нелегальних об’єднань, зв’язок із мафіозними та злочинними структурами, контроль за особистим життям політиків з метою зібрання компромату тощо. Подальша демократизація і відкритість політичної системи, залучення етноспільнот до участі у владних структурах будуть сприяти подоланню цих негараздів.

В Україні всі національності беруть участь у виборчій кампанії як рівноправні громадяни без урахування їх національної прина­лежності і надання їм певних привілеїв та квот. І ця практика себе виправдовує. Так, Верховна Рада на 2003 р. нараховувала у сво­­єму складі українців – 332 депутати або 73,7 % від усього складу парламенту, 76 осіб – росіян за національністю (16, 9 %), 12 євреїв (2,7 %), 5 татар (1,1 %), по два білоруси і грузини, по одному греку, поляку, молдованину, угорцю, осетину, вірменину, буряту й болгарину. 13 де­путатів не засвідчили свою на­ціональність.

Потреби національних меншин забезпечуються законодавчою і виконавчою владою, органами місцевого самоврядування через постійно діючі комісії з питань міжнаціональних відносин і до­радчі органи, що складаються з представників національних меншин. Дорадчий орган – Рада представників українських громадських об’єднань національних меншин – функціонує при вищезгадуваному Держкомітеті. Аналогічні дорадчі органи існують у місцях розселення національних меншин при місцевих органах влади. Національним меншинам законодавством дозволяється активно впливати на формування і реалізацію політики з питань, які стосуються їхніх інтересів. Через дорадчі органи етноспільноти сприяють розробці проектів законів та нормативних актів з питань міжнаціональних меншин, наданню організаційної та практичної допомоги національно-культурним об’єднанням на місцях тощо.

З метою активізації діяльності національно-культурних това­риств (НКТ), їх інтеграції в етнополітичне поле України Указом Президента України «Питання Ради представників громадських організацій національних меншин України» від 22 липня 2000 р. затверджено Положення про Раду представників громадських організацій національних меншин як консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Указом Президента України від 9 лютого 2004 р. затверджено нове «Положення про Раду представ­ників громадських організацій національних меншин». Мета цього органу – сприяти підвищенню ролі громадських організацій національних меншин України в процесі прийняття органами державної влади рішень щодо розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин України, поглиблення демократичних засад українського суспільства та забезпечення міжнаціональної злагоди в Україні. Рада у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, чинними міжнародними договорами України, а також цим положенням [13].

Основними завданнями Ради є підготовка пропозицій щодо:

– сприяння формуванню толерантності та злагоди в міжнаціо­нальних відносинах;

– удосконалення законодавства України про національні мен­ши­ни та механізмів його реалізації;

– забезпечення прав національних меншин, потреб їх етно­культурного розвитку;

– розвитку етнокультурних і гуманітарних зв’язків громад­ських організацій національних меншин України з країнами їх етнічного походження.

Рада відповідно до покладених на неї завдань:

– готує пропозиції щодо формування державної етно­національ­ної політики, забезпечення прав національних меншин України, їх участі в процесах державотворення;

– аналізує стан виконання законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України з питань етно­національної політики, тенденції та перспективи етнонаціо­наль­ного розвитку України, становище національних меншин України;

– розглядає стан вирішення політико-правових, соціально-економічних, освітніх, мовних та інших проблем, пов’язаних з діяльністю національних меншин України, та вносить відповідні пропозиції органам виконавчої влади з метою ефективного розв’язання таких проблем;

– розглядає проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародних договорів, цільові програми, затверджені центральними органами виконавчої влади, які стосуються національних меншин України, та готує щодо них свої пропозиції;

– вносить у встановленому порядку пропозиції з питань етнокультурного розвитку національних меншин України, що потребують правового врегулювання;

– вносить пропозиції щодо попередження випадків дискри­мінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності;

– розробляє та подає в установленому порядку пропозиції щодо забезпечення виконання зобов’язань України за міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

– вносить пропозиції щодо організації і проведення всеукраїнських та міжнародних конференцій, форумів, симпозіумів з питань національних меншин України.

Рада для виконання покладених на неї завдань має право:

– утворювати тимчасові і постійні робочі та експертні групи для вивчення та підготовки питань для розгляду на засіданні Ради;

– залучати представників центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також працівників наукових та інших установ і організацій, творчих спілок (за згодою їх керівни­ків) до розгляду питань, що належать до її компетенції;

– звертатися із запитаннями стосовно проблем, що належать до її компетенції, до центральних і місцевих органів виконав­чої влади, органів місцевого самоврядування, одержувати в установленому законодавством порядку від них інформацію, статистичні дані, документи й матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань.

Рішення Ради є обов’язковими для розгляду центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями.

Значним є і те, що деякі держави надають національним меншинам (переважно нечисленним корінним народам) гарантії їхньої участі в державних структурах, тобто резервують для них певну частину політичної влади (Скандинавські країни, Бельгія, Фіджі, Нова Зеландія, Кіпр, Зімбабве та інші). В Угорщині, наприклад, окремим законом передбачено право національних меншин на представництво в парламенті. Тут п’ятитисячна громада українців має право висувати своїх кандидатів у місцеві органи самоврядування. Місцеві громади українців, які беруть участь у самоврядуванні, отримують кошти від держави на облашту­вання офісів для депутатської діяльності тощо. Але, як повідомляло радіо «Свобода» від 22 жовтня 2003 р., помічені псевдогромади, які ніби від імені українців висувають своїх кандидатів. Вони не володіють українською мовою і є висуванцями проросійських кіл у цій державі. Організації Румунії, які належать до національних меншин і не подолали виборчий бар’єр, уста­новлений для представництва в парламенті, мають, згідно із законом про вибори, право на одне депутатське місце кожна. Однак громадянам, які належать до національної меншини, надається право представництва лише однією організацією.

Для України законодавство не передбачає участь у політичній діяльності за національною ознакою, тобто висування кандидатів від НКТ, національних громад, наділення національних громад певною квотою тощо.

Мозаїчність етнічного складу населення кожної із нових постсоціалістичних країн об’єктивно породжує питання про форми співжиття і взаємин різних етносів. А якщо до цього додати те, що внаслідок розпаду колись єдиної держави виникають нові умови, які докорінно змінюють статус всіх етнічних груп населення цих країн, стає очевидною пріоритетність етнічних проблем за їх суспільним розвитком.

У такому контексті правове регулювання етнонаціональних проблем набирає особливої ваги. На сьогодні в кожній із пост­соціалістичних країн сформована законодавча база такого регулювання, де визначається правовий статус національних меншин. Вона, як правило, в усіх країнах за своєю структурою і за змістом схожа: в конституції включені розділи про основні права національних меншин, а також існують окремі законодавчі акти, які деталізують ці права, визначають механізм їх реалізації. Йдеться про фундаментальні права: право існування як представ­ників меншин і співвіднесення себе із своєю етнічністю; «компен­саторні» права (мовні, на освіту, на інформацію рідною мовою, на культурний розвиток, на вільну взаємодію, на економічний розвиток, на використання національної символіки); права стосовно участі меншин у процесі прийняття рішень на національ­ному та локальному рівнях щодо політичного і со­ціаль­ного статусу меншин.

Прикладом інкорпорації фундаментальних і «компенсаторних» прав у законодавстві країн на території колишньої Югославії можуть служити їх конституції. У Конституції Македонії ці права виписані в ст. 48. Згідно з нею, члени національних меншин мають право на вільне маніфестування, підтримку і розвиток своєї націо­наль­ної ідентичності та її атрибутики; на заснування інституцій культури, мистецтва, освіти й інших асоціацій для підтримання і розвитку їх ідентичності; на навчання етнічними мовами у по­чаткових та середніх школах (з обов’язковим вивчанням македонської мови). При цьому держава гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної ідентичності меншин. Мовні питання регулюються положенням Конституції, які належать до розділу про місцеве врятування. Стаття 7 чітко визначає «правила гри»: 1) македонська мова є офіційною мовою Республіки Македонія; 2) в органах місцевого управління, де більшість населення належить до тієї чи іншої національності, їхні мови й алфавіти мусять бути в офіційному використанні відповідно до закону на додаток до македонської мови і кирилиці [15: 159].

Власне, такі правові підходи до визначення основних прав національних меншин є типовими для поліетнічних країн, зокрема і для України. Що ж до механізмів їх реалізації, то вони можуть різнитися, особливо коли йдеться про участь національних меншин у прийнятті рішень. Оскільки правова база участі національних меншин України в процесі прийняття рішень практично відсутня, доречно дещо детальніше спинитися на досвіді Словенії, Хорватії, Союзної Республіки Югославії щодо забезпечення цих прав меншин на локальному рівні.

Питання про участь меншин Словенії, скажімо італійської та угорської, у прийнятті рішень тут здійснюється таким чином: представники меншин, як і всі громадяни країни, беруть участь у національних і місцевих виборах, окрім того, вони мають право голосувати за управлінців своєї національної комуни (громади). Така практика отримала назву «подвійної» концепції забезпечення прав меншин: з одного боку, їм надається загальне право голосу, а з іншого, – право «представництва інтересів» через обрання представників національних меншин до органів законодавчої та виконавчої влад на регіональному та локальному рівнях. Така процедура відрегульована в правових документах. Статті конституції забезпечують представництво меншин у парламенті та в органах місцевого врядування й деталізують механізм виборів представників до парламенту. Усі члени меншин, незалежно від того, де вони проживають (в етнічно компактних, етнічно змішаних поселеннях чи дисперсно), беруть участь у виборах своїх представників до парламенту. Ті, хто мешкає дисперсно, можуть голосувати листовно. Місцеві вибори регламентуються Законом про місцеве самоврядування: в етнічно гетерогенних неоднорідних регіонах, які визначені законом, де проживають представники італійської та угорської меншин, вони можуть мати принаймні по одному представникові в місцевих органах управління. Важливо наголосити, що зміни до законодавства про меншини не можуть вноситися без згоди (консенсусу) членів етнічних меншин.

Цікавою і, на наш погляд, ефективною формою реалізації прав національних меншин є Самоврядна національна меншина (СНМ). У Словенії 1994 р. прийнятий Закон «Про самоврядні національні меншини». Він визначає коло завдань, які вирішує така меншина, окреслює методи здійснення її діяльності, засади функціонування її структур, фінансування та зв’язки з державними інституціями й органами місцевого самоврядування. Прикладом діяльності такого етнонаціонального утворення є функціонування в рамках всієї Словенії Італійської самоврядної національної меншини. Вона від імені італійської елітної групи населення здійснює контакти з держав­ними органами управління, обов’язково затверджує всі заходи, пов’язані зі статусом меншин, ще до впровадження їх державними органами. До функції СНМ належать також питання міжнародного співробітництва з Італією та тими державами, де є чис­ленні італійські меншини; вона задіяна в процесі підготовки міжна­родних договорів, угод, які стосуються статусу і прав мен­шини.

У контексті забезпечення права в прийнятті рішень варто звернути увагу на суттєву обставину: існування СНМ не обмежує права на створення іншого роду політичних чи соціальних організацій меншин, завданням яких є сприяння реалізації їхніх інтересів і які можуть діяти поза їх рамками.

До речі, подібного роду самоврядні органи національних меншин існують з 1995 р. і в Угорщині. На сьогодні 11 із 13 офі­ційно визнаних меншин цієї країни скористалися положеннями Закону про права національних та етнічних меншин від 1993 р. і утво­­­рили свої самоврядні органи управління. Як і в Угорщині, так і в Словенії СНМ вибудовані за схожою схемою: асамблея (законо­творчий орган), комітети (виконавчі органи), у деяких СНМ є інсти­тут президентства; для забезпечення діяльності СНМ встанов­люється виконавчий орган у складі директора і секретаря, а також спеціалістів (переважно в галузях освіти, культури, інфор­мації).

В іншій колишній республіці Югославії – Македонії – можливість участі національних меншин у прийнятті рішень дещо менша, особливо коли йдеться про практичне функціонування тих чи інших органів, через діяльність яких реалізується право на участь у прийнятті рішень. Конституція країни передбачає створення Ради з міжетнічних відносин. Рада складається з пред­став­ників усіх етнічних груп Македонії і є дорадчим органом при парламенті, який мусить розглядати пропозиції ради і приймати відповідні рішення. Згідно із законами про місцеве врядування, подібні ради чи комісії створюються при кожному органі місцевого врядування тих населених пунктів, більшість чи вагому частку населення яких становлять представники різних національностей. Щоправда, існує багато перепон, які стримують реалізацію їхніх прав щодо цього: йдеться передусім про відсутність координації дій між органами місцевого врядування та органами, які представ­ляють на місцях центральну виконавчу владу (відділи міністерств внутрішніх справ, юстиції, освіти, міністерства праці та соціальної політики). До того ж культура, освіта та інші сфери соціогумані­тарного профілю перебувають під юрисдикцією центральних органів виконавчої влади.

У Хорватії меншинам, які становлять понад 8 % населення, гарантується пропорційне представництво в Асамблеї (парламен­ті) та уряді Республіки Хорватія, а також в інститутах вищої законодавчої влади. Якщо ж вони становлять менше 8 %, від них обирається по 5 представників до палати представників Асамблеї, в якій мають бути представлені всі меншини.

Законодавчі акти регулюють можливості участі меншин у прий­нят­ті рішень на місцевому рівні; Конституція окреслює таке право, а статути місцевих общин визначають регламент: пропорційне до процентного складу населення представництво в локальних асамблеях; створення комісій з питань національних меншин (вони повинні складатися з представників політичних партій, що входять до асамблей, на засідання яких повинні запрошуватися представники меншин). Цікаво, що, скажімо, статус регіону Приморсько-Гаранська (включає 14 міст, 21 муніци­палітет і 604 інших населених пункти) передбачає спеціальну процедуру, якщо не вдається досягти адекватного представництва, у такому разі збільшується кількість членів самої асамблеї. Тоді серби призначають одного (якщо вони становлять менше 8 % населення) або ж трьох представників (якщо їхня чисельність у складі місцевого населення перевищує 8 %). Інші меншини (італійці, албанці, босняки, чорногорці, чехи, угорці, македонці, словени, рома, євреї тощо) – по одному представнику.

Однак, незважаючи на існуючі законодавчі акти (до згаданих додамо Закон про вибори членів представницьких інституцій місцевого врядування і самоврядування), поки що не вдається добитися реального ефекту. Це пов’язується, зокрема, з тим, що в Хорватії досі не проводився офіційний перепис населення і не визначено пропорційне співвідношення різних компонентів етнонаціональної структури суспільства, до того ж для здійснення прав на участь у прийнятті рішень необхідно мати реальну політичну владу. Як правило, ті з членів місцевих асамблей, хто є вихідцями із меншин, представляють передусім інтереси партії. Тому на практиці (як у Хорватії, так, скажімо, й у Союзній Республіці Югославії) партійні інтереси беруть гору, і вплив обранців від меншин до органів місцевого врядування незначний.

У контексті реалізації прав національних меншин (передусім стосовно їхньої участі в прийнятті рішень) актуалізується проблема політичної етнічності.

Термін «політизація етнічності» вже кілька років вико­ристовується дослідниками в нашій країні, як і в інших поліетнічних країнах. У вітчизняній науковій літературі та публіцистиці він уживається переважно для характеристики ситуацій, коли національні меншини через свої організації чи лідерів висувають певні політичні вимоги щодо владних структур, інтенсифікують у межах своєї етнічної спільноти й поза нею, експлуатуючи етнічний фактор пошуку впливу на прийняття політичних рішень. Скажімо, йдеться про квотне представництво в органах законодавчої й виконавчої влади, про ініціювання або ж участь в ініціюванні законодавчих актів, прийняття виконавчою владою рішень щодо етнонаціонального розвитку тощо. Власне, це закономірний наслідок активізації етнічних меншин, діяльність яких вже не обмежується лише суто етнокультурницькими заходами, що підтримують етнічність як частку способу буття і сприяють її розвиткові.

У країнах, які виникли на території колишньої Югославії, спостерігаються спроби узгодити партійні інтереси з інтересами національних меншин, особливо на місцевому рівні: тут діють партії, утворені на етнічній основі, які під час виборів проводять своїх кандидатів до органів місцевого врядування. Така форма представництва інтересів меншин через етнічні партії нерідко була корисною у розв’язанні проблем національних меншин (досвід «Демократичного Союзу Албанців» та «Демократичного союзу албанців Чорногорії» у місті Ульчінь, Чорногорія, Союзна Республіка Югославія, фіксувалася успішна співпраця «Партії за повну емансипацію рома» та «Албанської партії» з іншими політичними силами в муніципалітеті Чаїра (Скоп’є, Македонія). Однак здебільшого позитивна оцінка діяльності партій, створених за етнічною ознакою, є ситуативною.

Дослідники етнонаціональних проблем у нових країнах колишньої Югославії, зокрема учасники проекту за фінансування соросівського «Інституту відкритого суспільства» у рамках програми «Ініціатива реформування місцевого управління та місцевого врядування», наголошують, що існування суто націо­нальних партій в етнічно гетерогенній державі є зрозумілим і виправданим, однак вони можуть перетворитися в потенційну загрозу, як тільки стануть закритими і обірветься їх нормальна демократична взаємодія зі своїми виборцями та іншими групами. Така тенденція спостерігається в середовищі албанських партій, де в амбіціях лідерів – створити щось подібне «великої нації-держави» в рамках міста. До речі, ця тенденція відразу ж породила протилежну: зменшення впливу обох етнічних партій серед самих албанців і підтримку ними центристських партій – Демократичної партії соціалістів та Соціал-демократичної партії. У контексті цієї політичної колізії з’ясувалося, що для албанців Ульчіня пріори­тетними є питання задоволення своїх прав на освіту, культуру та інформацію, а не політичні амбіції лідерів їхніх партій. На цей досвід варто звернути увагу і в оцінці спроб деяких етнічних рухів в Україні (керівників громадських організацій окремих меншин, асоціацій чи об’єднань національно-культурних товариств) створити партії за етнічним принципом або ж гро­мадські організації з чітко визначеними політичними цілями.

«Політизація етнічності» у тих аспектах, де вона викликає відособлення, сприяє появі розподільчих ліній за етнічними ознаками, ускладнює процес подолання антагонізму в міжетнічній взаємодії представників різних етносів і формування системи виховання толерантності в цій взаємодії. Толерантність, безумовно, є проблемою надто важливою для будь-якого поліетнічного суспільства, а в умовах колишньої Югославії вона чи не найголов­ніший фактор, який визначає їх розвиток.

5.4. Кримські татари: національно-культурна чи

       територіально-національна автономія?

Найбільш значущою, на наш погляд, є проблема незбігу векторів етнополітичного розвитку. І насамперед це стосується етнічних процесів Криму. На жаль, етнотворчість у середовищі кримських татар та процеси державного будівництва відбуваються без провідної участі Української держави. Першопричина – відсутність концепції ентополітичного розвитку в Криму, яка б вра­ховувала інтереси всіх етносів, визначала б політико-правовий статус кримських татар, розробила б механізми представництва кримських етносів у владних структурах [18: 61-62].

Українська держава стосовно Криму здійснює політику «ситуативних поступок», що дозволило кримськотатарському етносу створити паралельну структуру влади й зробити заявку на особливе ставлення до себе з боку держави. У чому полягає причина асиметрії етнонаціональних проблем Української держави та кримської автономії? Звичайно ж, у несинхронному прочитанні кримськотатарської проблеми. З одного боку, кримськотатарський етнос, на думку якого не можна не зважати, робить заявку на визнання його корінним народом, отже, на визнання його права на свою етнічну територію, тобто фактично на визнання його права на створення самостійної держави. Перший національний з’їзд кримських татар (Курултай), що відбувся у червні 1991 р у Сімферополі, прийняв головний документ – «Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу», перший пункт якого проголошує: «Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначеня, як його викладено в міжнародних правових актах, визнаних міжнародним співтовариством. Політичне, економічне, духовне та культурне відродження кримськотатарського народу можливе тільки в його суверенній національній державі».

З іншого боку, Українська держава визнає кримськотатарський етнос як національну меншину. З приводу позиції кримських татар важливим є таке уточнення: з 1993 р. відбулося багато подій, а тому політичні лідери кримських татар формулюють мету створення в Криму кримськотатарської національної державності, формулюють уже не прямо, а за принципом «реалізації права кримськотатарського народу на самовизначення на своїй історичній батьківщині». Останнім часом лідери кримських татар не вимагають більше прав, ніж інші етноси півострова, але рішуче відстоюють свою рівноправність з іншими, особливо в питаннях розподілу землі, працевлаштування тощо. Однак вимоги кримськотатарського населення щодо самовизначення зустрічають негативне ставлення інших етноспільнот, і перш за все російської, як визнання ніби більших прав для кримських татар, ніж для інших етносів, що це є дискримінаційна вимога [16: 71].

Головною проблемою в міжнаціональних відносинах в Криму на сьогодні залишається земельна. Тут найдорожчий скарб півострова – рекреаційна земля, яка вже стала об’єктом купівлі-продажу. Першими великими покупцями стали російські нафтові компанії. Їм уже належать наймальовничіші куточки в Судаку, Алушті, Ялті, Форосі, Фіоленті та ін. Зведені тут приватні санаторії розраховані на дуже багатих відпочивальників. Татари зрозуміли: початок продажу землі на узбережжі (її вартість тут подекуди сягає до 20 тис. доларів за сотку) кладе край їхнім надіям бодай колись «законно» повернутися на землю предків. Відтак вони пішли на драматичний крок самозахоплення земельних ділянок Південного берегу. Причому на захист своїх дій татари висували вагомий аргумент: ми таким чином перешкоджаємо переходові української землі в руки громадян іншої держави. Крім того, татари звинува­чують місцеві органи влади в корумпованості й масовому порушенні законів України, що регламентують порядок передачі землі [17: 6].

Паралельно знову сплив на поверхню «російський фактор». У Криму нині діють принаймні дев’ять «російських громад», які захищають права росіян і російськомовних громадян, функціонує досить впливовий лужковський фонд «Москва-Крим», який фінансує не лише ці організації. Причому антитатарська риторика – на першому місці. Але проти татар оголошена не лише словесна війна. Під прапором «російських громад» стали формуватися загони «козацтва» – у напіввійськових одностроях, із російською символікою на наличках і кокардах. Козачки активно протидіють кримським татарам, а сутички навколо земельних участків стали нормою вирішення проблем на користь російських громад.

Актуалізація ідеї створення національно-державного утворення є специфічним чинником загострення національної самосвідомості кримськотатарського народу, причому логіка політичного розвитку нації (а вони вважають себе саме такою) рано чи пізно поставить перед ними завдання цю логіку реалізувати. Чи є для цього підстави? Так, і вони такі:

– здатність кримськотатарського етносу реалізовувати технологію статусного успіху, – історичні та сучасні факти переконують нас у цьому;

– очікуване оновлення кримськотатарської політичної еліти в результаті інтелектуально-культурного десанту кримсько­татарської молоді, яка здобула освіту в Туреччині;

– наявність паралельної структури кримськотатарської держав­ності. Починаючи від законодавчого рівня (меджліс) і закін­чуючи виконавчою структурою рівня сільських громад, існує вертикальна система управління. Існує також «четверта влада», що ефективно функціонує: інформаційний простір кримськотатарською мовою (газети, телебачення, радіо, сайти в Інтернеті).

– усередині кримсько­татарського етносу відбуваються процеси інтенсивного розвитку елементів громадянського сус­пільства: створено велику кількість громадських організацій та асоціацій за професійними, тендерними, віковими та іншими ознаками, їх наявність – один із найпотужніших аргументів у заявці на національно-територіальну держав­ність у кримськотатарського етносу;

– некримськотатарські етноси перебувають у стані прийняття реальності, що виглядає неоднозначно. З одного боку, це особисте визнання присутності кримських татар як реаль­ності в кримському житті, з урахуванням якої треба конструю­ва­ти й регулювати подальше спільне життя (і прогноз тут є позитивним). Але є й інший бік: іде нагромадження латентної агресії, позначається комплекс утрачених можливостей.

Процеси всередині кримськотатарського етносу демонструють цілком очевидне національно-культурне відродження та інтенсивну інтеграцію в кримський соціум.

Збільшується кількість управлінських статусів кримських татар по всій вертикалі влади. У 1999 р., за даними Центру інфор­мації та документації кримських татар, представництво кримських татар в органах влади Автономної Республіки Крим було таким: 15 державних службовців Ради Міністрів Криму (в тому числі заступник голови уряду, керівники управлінь, заступники голів комітетів). У Верховній Раді АРК було 5 представників кримськотатарського етносу: 1 народний депутат, 2 співробітники Управління справами Верховної Ради, 2 члени Лічильної палати Верховної Ради АРК. У 2002 р. картина представництва кримських татар в органах виконавчої та законодавчої влади змінилася кількісно у кращий бік: в Управлінні справами Ради Міністрів АРК було 3 представники, у міністерствах – 18, у республіканських комітетах – 29, у районній держадміністрації – 95, в органах місцевого самоврядування – 69 осіб. У Верховній Раді Криму сім депутатів і один заступник спікера – кримські татари. 993 особи з-поміж кримських татар обрано депутатами всіх рівнів представ­ницької влади. Ці цифри демонструють успішну інтеграцію кримських татар.

З обранням Президентом України В. Ющенка у Севастополі та інших містах Криму посилися антиукраїнські акції під російсь­кими прапорами, портретами Путіна із закликом до «воз’єднання» з Росією. Чи не є це наслідком присутності тут військових Росії?

З метою отримання кримськотатарським народом будь-яких переваг у разі можливої зміни демографічної ситуації в майбут­ньому, зняття додаткового напруження серед інших етнічних груп АРК деякі фахівці пропонують законодавчо закріпити положення, згідно з якими у виборчих округах, де чисельність кримсько­татарського населення перевищуватиме 50 %, вибори відбувати­муться за звичайною виборчою процедурою. Реалізація прав кримськотатарського народу має здійснюватись на основі Консти­туції України та Конституції Криму і не може бути спрямована на підрив державного суверенітету та територіальної цілісності україн­ської держави, утиск законних прав та інтересів інших націон­альних груп.

Слід звернути увагу на цікаві пропозиції кримських татар щодо реформ місцевої автономії. Якщо їхня національно-територіальна автономія в складі України не може здійснитися, то кримські татари та їх політики пропонують збільшити до 40 % квоту для кримських татар в усіх органах влади Криму. Ідеться також про створення двопалатного парламенту АРК, в якому нижня палата обиралася б за традиційною схемою і росіяни, відповідно, мали б більшість мандатів. Але верхня палата мала б рівне представництво всіх найбільших етнічних груп Криму: 30 % – російська етногрупа, 30 % – українська, 30 % – кримськотатарська етногрупа і 10 % – етнічні меншини Криму (греки, вірмени, євреї, болгари, білоруси, поляки, кримчаки, караїми). Кожна з чотирьох фракцій мала б право вето на всі ті рішення, які загрожують інтересам етногрупи, яку вона представляє. Подібна схема перетворила б Республіку Крим на автономію всіх етносів півострова.

Сьогодні в Криму є дві потужні етнополітичні сили – російська та кримськотатарська. Українці в Криму надто маргіналізовані й мають низьку національну самосвідомість. Союз із першою силою означає для України в кращому разі ворожий нейтралітет, у гір­шому – втрату Криму. Подібний союз (принципово не дуже можливий) посилить вплив РФ. Союз із другою силою відчутно збільшить можливості України щодо етнополітичного маневру, ускладнить дії російських структур антиукраїнського спряму­вання. Українсько-татарський блок уможливить більш рівні умови змагання за вплив між Росією та Україною в Криму. Внаслідок майже цілковитої відсутності представництва кримських українців у Верховній Раді Криму саме курултай бере на себе функції захисту національно-культурних прав місцевих українців, і це слід офіційно визнати.

Третій шлях українського керівництва – це продовження тепе­рішньої безперспективної, невиразної, приреченої на провал політики.

Серед моделей самовизначення кримськотатарського народу, які обговорюються фахівцями, варто назвати:

– національно-територіальну автономію; при цьому існує велика загроза міжнаціональному спокою через проблему власності на землю, яку ставлять кримські татари, і дисперсне розселення їх у Криму;

– російську національну автономію «Таврида», яку на противагу можливому проголошенню НТА кримських татар, погрожують створити певні кола російського населення (Російська партія Криму);

– повне заперечення будь-якої автономії для кримськотатар­ського народу, бо носієм політичного суверенітету в АРК мають виступати не етноспільноти, хоч навіть вони переважають чисельно, а регіональна спільнота, яка об’єднує все населення Криму. Ця модель, закріплена в Конституції АРК, зовсім не влаштовує кримськотатарське населення.

Цілком природно постає питання, чому в Криму загострююєть­ся боротьба між двома етноспільнотами? Яку позицію займає Київ? Чи не готується Тузла № 2? Відповідь не однозначна, але істина перебуває на поверхні, до сьогодні кримськотатарську громаду ефективно контролює меджліс на чолі з М. Джамільовим. При цьому меджліс не лише обстоює право свого народу, але й послідовно декларує державницьку проукраїнську позицію. Водночас керівництво кримських татар виступає проти поширення в Криму ісламського фундаменталізму, що суперечить національним традиціям татар.

Досі меджліс знаходив спільну мову з державною владою. Формою легалізації впливу меджлісу стала Рада представників кримсько-татарського народу при Президентові України. Рекомендованих меджлісом людей призначено заступниками голів держадміністрацій майже в усіх районах Криму, висуванці цього органу працюють на відповідальних посадах в уряді АРК. Однак послідовна підтримка меджлісом блоку «Наша Україна» та особисто В. Ющенка спонукала колишню владу Президента Л. Кучми змінити своє ставлення до кримських татар. По-перше, кримське відділення СБУ рішуче припинило діяльність на півострові татарських парамілітарних «аскерів» та українського «Тризуба». І це правильно, адже, окрім державних силових структур, не повинно бути інших бойових груп, однак не зрозуміло, чому проросійські козацькі загони разом з підрозділами спецназу та бойовою технікою рішуче протидіють «захопленню» кримськими татарами ділянок землі, особливо дуже привабливих для користування. По-друге, водночас різко активізувалась діяльність у Криму прокучмівської керованої з Донецька Партії мусульман України. За тим легко, на думку політичних оглядачів, проглядалося прагнення влади зменшити вплив виборців-татар. По-третє, посилилося «гоніння»на ЗМІ, навіть вбивства на замовлення, які мають протилежну точку зору на події в Криму.

Тому не важко дійти висновку, що питання землі в Криму має політичний зміст, його слід вирішувати на державному рівні, і, перш за все, заборонити розпродаж землі, особливо не громадянам України. Ліквідувати без будь-яких умов козацькі формування, які мають ознаки воєнізованих, інакше подальші безкарні дії російського «козацтва» неминуче спонукають татар до відновлення раніше розпущених загонів «аскерів». Нарешті, процитуємо М. Стріху, який пише: «Діяльність і кримського козацтва, і тутеш­ніх російських громад спирається на неприховану підримку Москви. І все це змушує думати: а чи не є сьогоднішня екскалація не лише наслідком захланності місцевих мерів і недолугості київ­сь­кої влади, що здатна пожертвувати стабільністю на півострові в ім’я звуження електоральної підтримки В. Ющенка, але й частиною далекосяж­ного плану під умовною назвою “Тузла-2”» [17: 5-6].

Отже, статус національних меншин в Україні в своїй основі відповідає міжнародно визнаним стандартам забезпечення прав особам, які належать до етнонаціоналних меншин, а в окремих аспектах він навіть ширший. У той же час механізм практичної реалізації цих прав, їхнього захисту потребує подальшого вдосконалення. Робота в цьому напрямку залежить, у першу чергу, від активності самих національних меншин, оскільки «незатребуване право не може розцінюватися як порушене право». Реалізація законодавчо закріплених прав є безпосередньою справою самих меншин.

Реалізація прав етнонаціональних спільнот залежить від багатьох факторів і, насамперед, від низки обов’язкових умов, зокрема таких:

1. Відмови від сепаратизму: необхідно, використовуючи надані права, спрямовувати свою етноенергію на інтеграцію в політич­ну націю й громадянське суспільство. Досвід етноконфліктів і війн на етнічному ґрунті в XX ст. доводить, що поки існує хоча б один шанс із тисячі, належить іти шляхом толерантності й пошуку компромісів.

2. Лояльності етноспільнот до чинного законодавства, відмови від «немирних кроків» виборення нових прав і свобод та підтримки виборених прав лише парламентським шляхом та політичними засобами; здійснення своїх прав без утиску інших на­ціональ­ностей (у тому числі як прав більшості окремої місцевості, так і прав титульної нації), тобто відсутності обмеження прав іншої етноспільноти.

3. Готовності та спроможності національних меншин самостійно здійснювати свої права (самоусвідомлення того, що надані права можуть бути реалізовані лише за активної участі самої етноменшини, її лідерів та еліти).

4. Усвідомлення самою етноспільнотою та її лідерами, що незатребуване право не вважається порушеним правом. Це означає, зауважує І. Попеску, що навіть законодавчо закріплене право може залишитися лише декларацією, якщо представники меншин не будуть вимагати його імплементації.

Світова практика свідчить, що надання національним меншинам та етнічним групам колективних прав та їх реалізація сприяє їх інтеграції в суспільно-політичне життя держави, а пра­вове забезпечення їх основних прав і свобод – одна із умов політичної стабільності поліетнічної держави. Виходячи з того, що правові процедури та політичні методи, які ґрунтуються на загально­цивілі­за­ційних нормах і принципах міжнародного права, є найбільш надійним механізмом захисту прав та інтересів усіх етноспільнот і запобігання конфліктним ситуаціям. Україна має послідовно дотримуватися цивілізованих методів регулювання етно­націо­нальних процесів у житті українського суспільства, в повному обсязі використовуючи відповідні механізми ООН, Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, зміцнюючи зв’язки з іншими інституціями міжнародного спів­товариства.

Співпраця з НТК потребує пошуку нових форм. Це передусім їхня активна участь у державотворенні, активізація співпраці з органами виконавчої влади різних рівнів, пошуки нетрадиційних джерел фінансування, координація культурно-просвітницької діяльності з відповідними підрозділами обласних, районних та міських держадміністрацій. Особливої уваги потребує питання дотримання чинного законодавства у сфері культурницької діяльності національно-культурних товариств. Констатуючи наявність сприятливих умов для підтримання високого ступення толерантності в міжнаціональній взаємодії, варто передбачити і вті­лити низку заходів, зокрема такі: 1) законодавчо закріпити і через відповідні механізми впровадити можливість участі пред­ставників етнічних меншин у прийнятті рішень, що стосуються етнонаціонального розвитку; 2) поширювати (через радіо, телебачення, пресу, спеціальні курси у вищих навчальних закладах та викладання гуманітарних дисциплін у школі) інформацію про різні етноси в нашій державі; 3) активніше залучати інонаціо­нальне населення до вивчення і використання державної мови, до традицій і цінностей україн­ського соціуму.

Запитання і завдання

1. Спільне і відмінне у функціонуванні територіальної та націо­нально-культурної автономії.

2. Кримськотатарський народ у політикумі України.

3. Форми участі НКТ у політичному житті.

Теми рефератів

1. Політична участь і діяльність етноспільнот в Україні.

2. Етноспільноти України в міждержавних відносинах.

3. Російська етноспільнота в україно-російських відносинах.

4. Етномультікультуралізм як вимір демократії.

Рекомендована література

1. Етнічні спільноти України: Довідник / Ін-т етнічних, регіо­нальних та діаспорознавчих студій. –К.: Фенікс, 2001. – 252 с.

2. Захист прав національних меншин в Україні: Збірник нормативно-правових актів. – К.: Держкомнацміграції, АНКОУ, 2003. – 288 с.

3. Колісник В. П. Національно-етнічні відносини в Україні: Теоретичні засади та конституційно-правові аспекти: Моно­графія. – Х.: Фоліо, 2003. – 240 с.

4. Куць О. М., Лісничий В. В. та ін. Етнонаціональні чинники державотворення. – Х.: УАДУ, 2002. – 108 с.

5. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Довіра: Ґенеза, 1996. – 942 с.

6. Про національні меншини в Україні: Закон України від 25 червня 1992 року № 2494 – ХІІ // Відомості Верхової Ради України. – 1992. – № 16. – С. 528.

7. Мультикультурализм и трансформация постсоветских обществ. – М.: РАН, 2002. – 356 с.