О. М. Куць етнополітологія

Вид материала

Документы

Содержание 8.1. Геополітична залежність міжнаціональних відносин 8.2. Геополітичний вимір етнічності в Україні 8.3. Україно-російський вектор етнополітики Таблиця 4 Чи хочуть українці в Європу? Чи готові українці сприйняти європейські цінності? 8.4. Геополітичні чинники етнополітичних процесів України й Молдови

Подобный материал:

• Куць о. М., Мадін м. П. Етнонаціональна свідомість у державотворчих процесах (українські, 4837.4kb.
• Пірен М. І. Куць О. М., Заблоцький В. В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження:, 5816.53kb.

Глава 8. Урахування геополітичного

фактору в етнополітиці

Доля геополітики нагадує трагічний початок становлення кібернетики та генетики, які в радянські часи вважалися псевдо­науками. Існувала версія, що гітлерівська експансія, агресивні війни і пов’язані з ними злочини були нібито обґрунтовані геополітикою. Остерігались геополітики ще й тому, що вона відверто розкривала основні механізми міжнародної політики, справжні цілі якої політична еліта розкриває неохоче, обме­жуючись абстрактними логічними схемами. Проте геополітика – це наука майбутнього. Вона вводиться в навчальних закладах як дисципліна і необхідна для розуміння складних політичних та міжнародних процесів.


Основним законом геополітики є фундаментальний дуалізм, сутність якого виражається в протиставленні двох начал: телурократії (сухопутної могутності) і таласократії (морської могутності). Вся історія людських суспільств розглядається як прояв двох стихій – сухопутної (телурократія) і водної (тала­сократія). Під час «холодної війни» 1946-1991 рр. споконвічний політичний дуалізм досяг максимальних пропорцій біполярності: таласократія ототожнювалась із світовою капіталістичною системою на чолі з США, а телурократія – із світовою системою соціалізму, на чолі якої стояв Радянський Союз. Цим двом формам дуалізму відповідали і такі синтетичні реальності як ідеологія лібералізму (капіталізм) і марксизму (соціалізм) [1: 3-5 ]. Наприкінці ХХ ст. геополітична ситуація у світі кардинально змінилася. В «холодній війні» таласократія (Захід) перемогла телурократію (Схід).

Закони геополітики дуже зручні для аналізу політичної історії, дипломатії, планування стратегічного курсу держави, здійснення етнополітики тощо. Геополітичні знання дають можливість зрозуміти, наприклад, зміст повідомлень засобів масової інформа­ції про міжнародні події. При такому підході теза «розширення НАТО на Схід» означає збільшення обсягу берегової зони на користь таласократії. Інтеграція України в Європейську Співдруж­ність – крок до консолідації таласократичних сил, а подальше зближення Києва з Москвою означає посилення телурократичної лінії. Вирішення проблем громадян України російської національності кримських татар, русинського питання, українців в Росії неможливе без урахування україно-російських відносин щодо цього питання та іншими сусідніми державами.

Отже, геополітика, обумовлена географічними й природними факторами, є наукою, за допомогою якої владні структури визначають, що необхідно враховувати при прийнятті глобальних і доленосних рішень для своїх країн: створення союзів, проведення реформ, структурної перебудови економіки, здійснення етнополітики та ін. Іншими словами, геополітика – це світогляд влади, наука про зовнішньополітичні орієнтації держави. Це підручник для політичних сил, політичної еліти зокрема.

8.1. Геополітична залежність міжнаціональних відносин

Саморозпад СРСР глобально змінив геополітичну систему світу, його біполярність. Держави колишнього соціалістичного блоку і ті, що виникли, шукають своє геополітичне місце у світі.

Незалежна Україна виникла в період припинення існування двополюсного світу. Геополітичну орієнтацію України не можна зрозуміти без урахування приналежності держав до відповідної цивілізації. Частина багатонаціонального населення нашої країни західніше Дніпра – Галичина, Буковина, Закарпаття – історично тяжіють до Заходу. Інша частина більше пов’язана з євразійською цивілізацією, де взаємодіють східнослов’янська і тюрксько-мусульманська етнокультури. Наближення НАТО і ЄС впритул до кордонів України, членство держави в структурах СНД ставить складне питання вибору пріоритетів геополітичної орієнтації та етнополітики.

Геополітичну залежність національних процесів можна зрозуміти завдяки з’ясуванню географічних чинників націо­творення. Свого часу Г. Гегель зазначав, що національне розмаїття таке ж стійке, як і расове, і визначається природними умовами, які формують його (клімат, географічне положення). На думку Л. Гумільова, етнос є явищем географічним, завжди пов’язаним із ландшафтом. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітними є й етноси. Етнос пристосовується до свого ландшафту, йому зручно в ньому. А якщо радикально змінити геосередовище, то істотно змінюється й етнос. За С. Рудницьким, природа краю зумовлює розміщення, густоту й зайнятість його населення. Такої ж думки дотримувалися класики геополітики Заходу Ф. Ратцель та Р. Челсі.

Звідси важливе значення має проблема рідного краю та вітчизни. Остання – це історично приналежна даному народові територія. Зміст поняття «вітчизна» майже збігається з поняттям «батьківщина», але має більш узагальнений, абстрагований характер. Вітчизна – це сукупність географічних та етнічних особливостей, природне середовище, населення, особливості історичного розвитку, культури, мови, традицій. Завдяки цьому вітчизна сприймається як національно-специфічне явище і від­дзеркалюється в спостереженнях людей, їх почуттях, думках. Батьківщина – це складне суспільне явище, що обіймає багатобарвну сукупність різнобічних аспектів життєдіяльності людей: соціально-політичний устрій, духовні цінності, особливості національного розвитку.

Простір, на якому з прадавніх часів формується і проживає етнос, є його етнічною територією. Остання в ході історичного розвитку змінюється внаслідок міграції, воєн тощо. Так, сучасна етнічна територія українців не збігається із землями, на яких вони сформувалися як етнос. До територій, що вже після становлення українців як етносу стали частиною їх етнічного простору, належить Слобожанщина. Деякі землі, на яких проживали українці, були ними втрачені. Це – Перемишлянський та Холмський округи, що після Другої світової війни відійшли до Польщі, значна частина територій, на яких мешкали українці переважно у при­кордонних областях (Курська, Бєлгородська, Воронезська, Ростовська) належить Росії, Білорусії, Молдові.

У чому ж полягає зв’язок геополітики та національних процесів? В науковій літературі ця проблема майже не висвіт­люється. Упорядники енциклопедичного словника «Міграційні процеси в сучасному світі» (1998 р.) здійснили спробу через геокультуру нації (як зв’язок між культурою етносу та простором, у межах якого вони виникають і розвиваються) та геокультурну спільноту (як єдність з іншими культурами, культурами-сусідами) дати своє бачення цього феномену. На їхню думку, у межах площини аналізу геокультурного зв’язку слід розрізняти чотири чинних просторових характеристики нації:

1. Розміри та форми етнічної території.

2. Розташування етнотериторії в контексті параметрів материка (у центрі, на півночі чи півдні тощо).

3. Розташування території відносно найважливіших на конкрет­ному історичному етапі шляхів сполучення і потоків мігрантів.

4. Розташування національної території відносно провідних центрів етнокультурного впливу та держав, вихідці з яких утворюють певні національні групи.

В українській традиції поняття геокультури етносу в наукову термінологію вперше увів Є. Маланюк у праці «Нариси з історії нашої культури», у якій доводиться, що розвиток вітчизняної культури тісно пов’язаний з географічним розташуванням України. Цьому питанню увагу приділяли також М. Грушевський, І. Лисняк-Рудницький, В. Липинський [4: 333]. Хронологічно можна виді­лити чотири етапи розвитку українського етносу і відповідні впливи тих чи інших культур на його генезу: період до Київської Русі, період Київської Русі, монголо-татарське нашестя та період відсутності самостійного статусу України й переорієнтація її на Польщу та Росію.

Перший період історії українського народу характеризується впливом давньогрецької культури, з одного боку, та культури тюркського та іранського походження, – з іншого. У цей період вплив грецької культури відбувався через колонії Північного Причорномор’я; скотарі іранського коріння відігравали позитивну, а тюркського – руйнівну роль у житті протоукраїнських племен.

Украй важливим центром зовнішнього впливу у другому періоді (період Київської Русі) є Візантія (військові, торговельні, культурні зв’язки та прийняття християнства) і Болгарське царство. З роз­громом Візантією болгарської держави частина болгар знайшла притулок на землях України.

За часів монголо-татарського нашестя (третій період) зв’язки Київської Русі з Європою переміщаються до Галицько-Волинської держави, згодом зростає експансія Польщі (загарбання українських земель та інтенсивне їх заселення поляками).

Четвертий етап – посилення впливу російської культури на українську на ґрунті єдиного політичного, релігійного, тери­то­ріального простору та колоніального становища й переміщення росіян на Україну, українців переселено примусово на землі Росії.

Яким же чином географічне розташування етнотериторії впливає на генезу нації, на її культуру? Геокультура нації – це зв’язок між національною культурою та простором у межах якого вона виникає і розвивається.

Існують два підходи у дослідженні зв’язку нація – природа. Перший підхід пов’язаний з біосферною концепцією етногенезу Л. Гумільова, а другий – із розумінням етносу насамперед як культурної спільноти та його господарської діяльності. Гумільов вбачає логіку існування етносу в розпорошенні первісного запасу енергії; другий підхід, що найбільш яскраво відобразився в етнічній екології, виходить із сенергетичного розуміння взаємодії між етносом і природою як джерела саморозвитку етнічної культури.

У межах другого підходу розрізняють культурологічний, демографічний та психологічний аспекти вивчення зв’язку нація –природа. Культурологічний аспект пов’язаний з дослідженням залежності між природою та культурою життєзабезпечення (побудова житла, організація виробництва необхідних для повсякденного життя харчових продуктів: речей, одягу та ін.); біологічний аспект характеризується акцентуванням уваги на біологічних механізмах адаптації до природного простору; демографічний передбачає вивчення закономірностей природного відтворення етнічних спільнот на основі даних про біологічні адаптації можливостей людини. У процесі, наприклад, етногенезу в представників кожного етносу випрацьовується орієнтація на певні види харчування (на біохімічні елементи, що входять у їх склад), на певний склад повітря (народи крайньої Півночі адаптувались до повітря, у якому вміст кисню на 20 % менший, аніж у повітрі над Україною). Відсутність або надлишок того чи іншого компонента в середовищі проживання порівняно з тим, до чого етнос звик протягом століть, або значні порушення складу повітря ведуть до зростання захворювань, смертності тощо. Психологічний аспект дослідження – аналіз залежності між психологічними можливостями етносу та природним оточенням.

Культура етноспільноти обумовлюється географічно куль­турами-сусідами, а саме: в основі її формування завжди присутня схильність існувати в єдності з іншими культурами, однак стосовно інтенсивності контактів вплив відбувається неоднаково. Найбіль­шого впливу етнокультура певного етносу зазнає від сусідів. Зміна в одній культурі обов’язково відбивається на характері та якісних параметрах іншої, і навпаки. При рівноправних стосунках між країнами або всередині країни виникає загальна комунікаційна мережа, яка включає в себе територіальні взаємини, шлюбно-ро­динні, військові, економічні і особливо культурні стосунки тощо. Проте, якщо пріоритети нації та елементів простору виявляються протилежними, це викликає до життя дві орієнтації у національній культурі. Одним із прикладів такої реакції нації на невідповідність пріоритетів стали промосковська та антимосковська орієнтації в українському етнопросторі після договору 1654 р.

Розрізняють два типи геокультурних спільнот: тоталітарні та поліцентричні. Для тоталітарних спільнот характерні: а) наявність однієї потужної централізованої держави (важливою ознакою є мілітаризм); б) певна відокремленість від процесів, що відбуваються за її межами; в) панування однієї культури, яка виконує функції посередника для всіх інших народів та має привілейований статус однієї мови; г) єдиний соціальний простір (канали вертикальної циркуляції у них не закінчуються межами окремої національної культури, а є наскрізними).

Поліцентричним спільнотам властиві: а) наявність кількох культур-лідерів, тобто культур, які на конкрет­ному історичному етапі представляють найбільшу кількість ідей, дій тощо, що є за­­галь­­­нозначущими для всієї спільноти; б) регіоналізація та феде­ра­лі­­зація держави; в) можливість реалізації потенціалу національних еліт у межах власних культур.

Українська культура протягом XV-ХХ ст. була включена пере­важ­но у дві геокультурні спільноти – європейську (поліцентричну) та російську (тотальну). Це виявилося в особливостях розвитку релігійного руху в Україні, українського мистецтва та ін. Так, хвиля Реформації, що пройшла по всій Європі (загальноєвропейське явище), дійшла й до України, але її впливу перш за все зазнали західноукраїнські землі. Теж саме можна сказати й про мистецтво готичного стилю та Ренесансу. Мистецтво бароко охопило всі українські землі, але воно роздвоїлось: у Західній Україні зберегло свої форми, а в центральних та східних регіонах модифікувалося в так зване козацьке бароко. З іншого боку, помітний вплив української культури на російську спостерігається у XVII-XIX ст. в галузі освіти, науки, організації навчальних закладів. Сучасна українська культура, як і раніше, характеризується внутрішньою роздвоєністю. Але на відміну від попередніх століть, коли включення у дві геокультурні спільноти відігравало відцентрову функцію, у теперішні часи стає можливим позитивне використання цієї особливості культури української нації. Така перспектива реалізуватиметься за умов конструктивної діяльності держави щодо зміцнення зв’язків зі своїми сусідами, між регіонами всередині країни, етноспільнотами країни (україноцентризм).

Прикметно, що реалізація етнокультурних зв’язків нині наштовхується на зростаючу політизацію наукових пошуків. Так, деякі російські геополітики несприятливі російсько-українські стосунки пояснюють тим, що українські політики, прагнучи при­скорити політичну та національну ідентифікацію, застосовують опозиційну модель Е. Спайсера. Сутність цієї моделі полягає в тому, що головною причиною виживання таких етносів як євреї, баски, валлійці, ірландці тощо полягає в тому, що вони постійно протиставляли себе сусідами. Тому з метою подолання відмін­ностей між українцями Сходу та Заходу країни еліта нашої держави нібито посилено втілює цю «опозиційну модель» стосовно росіян, прагнучи відвідмежуватися від Росії. «Чем сильнее противопоставление, тем выше приверженность концепции «братства по крови» и крепче внутриэтническая солидарность» (В. А. Колосов). Такі висловлювання не поодинокі й не завжди достовірні. Але пересічний росіянин може сприймати їх за дійсні. Тут проглядається упереджене змішування процесів консолідації українського етносу і проблеми рівноправних відносин України і Росії [7: 94-99].

Дозволимо собі звернути увагу й на те, що не лише політики, але і науковці роблять певний «внесок» у розбіжність поглядів людей наших країн на геополітичні орієнтації. Так, формування національної та політичної ідентичності єдиного народу тісно пов’язане з принципом примордіалізму – урахування генези розвитку етносу в політичну націю. Деякі українські геополітики прагнуть включати в ідентичність і питання орієнтації українців на європейський вибір на противагу євразійському. В той же час деякі геополітики Росії вважають, що зовнішня політика має будуватися також з урахуванням таких примордіалістських кате­горій, як, наприклад, «братья-славяне» або «православные едино­верцы». Звідси реальна спроба утворити союз східно­слов’янських держав, початок якому поклало об’єднання Білорусі та Росії і який характеризується антинатовським спрямуванням [3: 212-218].

8.2. Геополітичний вимір етнічності в Україні

Геополітичне положення України визначається декількома параметрами:

а) географічним розташуванням;

б) економічним потенціалом;

в) природними ресурсами;

г) демографічним чинником з урахуванням багатонаціонального складу населення.

З погляду географічного розташування та кліматичних умов Україна займає вигідне положення, оскільки знаходиться на перехресті шляхів між сходом і заходом, північчю і півднем. Саме ці координати визначають стратегію географічного чинника в полі­тичних розрахунках наших сусідів, які змушені з нами як із самостійною державою шукати домовленості. Територію України зі сходу на захід перетинають найважливіші носії енергоресурсів – нафти, газу, електроенергії. З півночі на південь, від Балтики до Чорного моря через Україну може пролягти важливий неостратегічний шлях, відомий в історії як шлях «із варяг у греки» або в сучасному варіанті – «Балтійсько-Чорноморська лінія». Потужна виробнича база, наявність багатьох корисних міне­ральних ресурсів, серед яких – стратегічні уранові й марганцеві руди, можливості сільського господарства з унікальними родю­чими землями і традиційним виробництвом таких важливих продуктів, як цукор, соняшник, кукурудза та ін., виділяють Україну як сильного конкурента на міжнародних ринках та формують до неї ставлення як до вигідного економічного партнера.

Україна за площею – 603,7 тис. кв. км – займає друге місце в Європі після Росії; за чисельністю населення – біля 50 млн. чоловік – шосте місце після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції. На її території знаходиться географічний центр Європи. Сприятливі природнокліматичні умови (зокрема Азово-Чорноморського та Карпатського регіонів) надали можливість створення потужної оздоровчої й туристичної бази, що дозволяє залучати до відпочинку в нашій країні мільйони людей, особливо євразійського континенту.

Як суб’єкт міжнародної політики Україна, на думку Л. Шкляра, стоїть перед вибором двох геополітичних стратегій, а саме «стра­тегії вибору» і «стратегії балансу інтересів». Перша відповідає рівню розвитку самостійної держави, спроможної вибирати собі стратегічних партнерів на взаємовигідних умовах. Друга від­повідає нинішній ситуації України: значна зовнішня залежність від партнерів по СНД і внутрішня системна криза визначають її геополітичний курс з урахуванням кон’юнктури, що складається. Вона свідчить про те, що Україна «лише набли­жається до статусу суб’єкта геополітики, багато в чому зали­шаю­чись об’єктом гри зовнішніх геополітичних сил» [15: 269-270] .

Важливе значення надається урахуванню традицій і уроків геополітики минулого. Географічне розташування України, родючі землі, вигідні шляхи сполучення, відсутність надійних природних меж по всьому периметру завжди перетворювали її територію в об’єкт численних експансій та заохочували завойовників. Прагнення оселитися, володіти землею, іншими національними багатствами чи займатися виробничою діяльністю манили і притягували числен­них мігрантів, що ускладнює етнополітичну ситуацію в Україні.

В українській геополітичній думці інтерес до геополітики проявлявся в нерозривному зв’язку з проблемами боротьби народу за національне визволення. Вже Конституція П. Орлика підкреслює значення самостійної України в протистоянні Росії з Туреччиною, її роль та місце в Європі. Про значення для України басейну Чорного моря, до якого ринулася Росія, що позбавила через це свою «сестру» самостійності, розмірковує М. Драгоманов. Вирішення чорноморської проблеми М. Грушевський, С. Рудницький та ін. вважали одним з найважливіших завдань для майбутньої України. У своїх «Листах на Наддніпровську Україну» М. Драгоманов писав: «Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива». На думку Ю. Липи, море з півдня, гори й ріки на заході та сході відіграли визначальну роль у формуванні етнополітичної й територіальної спільноти українців. Відсутність географічних кордонів з північної, східної та західної частин нашої землі привела до їх розмитості і відносно легкого проникнення на українські землі завойовників, що уповільнювало етногенез нації та етнодержавотворчих процесів (М. Драгоманов).

Українські геополітики вказували на важливу роль у розвитку економічних, культурних і комунікаційних зв’язків між балтійськими та середземноморськими країнами (шлях «із варяг у греки»), Західною Європою та східно-азійськими країнами, що проходили через Україну. С. Рудницький зазначав, що створення Балтійсько-Чорноморської федерації (Білорусь, Латвія, Литва, Естонія, Україна та Фінляндія) стало б початком самовизначення народів, їх «емансипаціїї від російського центру». Учений вважав, що від статусу України, зрештою, залежить, чи забезпечить собі Європа стабільний розвиток, чи в її центрі виникне «нове грізне вогнище майбутніх політичних і міжнародних конфліктів». Нерозв’язаність «українського питання», зазначав він, постійно підтримуватиме напруженість у російсько-польських стосунках. На цій підставі Рудницький напередодні Другої світової війни передбачав можливість російсько-німецького союзу і нового поділу Польщі, а також прогнозував серйозні ускладнення в долі Чехословаччини [4: 880-881].

Проблема українсько-російських стосунків є визначальною в гео­­політичних концепціях. У більшості з них робиться висновок, що приєднання України до Московського царства призвело до розпаду традиційних зв’язків українців із Західної Європою, змін зовнішньополітичних орієнтацій і геополітичних пріоритетів. У той же час відзначається, що, дякуючи спільним українсько-російським зусиллям, було відвойовано в Туреччини чорноморське узбережжя та південно-західні рубежі, які колись належали Київ­ській Русі. Українська культура зробила помітний внесок в роз­виток освіти, збагатила духовне життя Росії (І. Огієнко). У но­вих умовах самостійного розвитку геополітичні концепції доповню­ються ідеєю необхідності співробітництва з Росією на рівно­правній взаємовигідгій основі. Актуальним також є попередження геополітиків щодо надмірного відхилення орієнтації України на Захід або Схід. Історичний досвід показав, що ніхто з сусідів не хотів бачити Україну сильною і незалежною, а навпаки, намагався її послабити з вигодою для себе. Так було в часи Козацько-Гетьманської держави, коли гетьмани шукали підтримки Стамбулу, Варшави, Москви і Стокгольму; в часи УНР – орієнтація на підтримку німців, австрійців і Польщі Пілсудського, а соціалістів – на федерацію з Росією.

Постійне прагнення української політичної еліти в гео­полі­тич­ній орієнтації до компромісу, пошук сильнішого захисника влас­ної нації й держави – це риса, яка йде з глибокої давнини. У сві­­домості українців, їх еліти не стояло питання про боротьбу за абсолютну свободу, а за свободу під захистом держави сильнішої і «добрішої» до них. Причина цього відома: відсутність існування власної держави, виснажливі війни з кочівниками та завойов­никами закономірно породжували втому, зневіру у спромож­ності самостійно відвойовувати волю; послаблення соціальної та етнополітичної єдності нації, різні геополітичні орієнтації людей; невизначеність їх територіальної приналежності. Чи не тому нині в Україні чимало прихильників, які виявляють бажання знову повернутися до «свободи під захистом сильнішої держави»? Небезпідставною є думка В. Липинського про те, що однією з причин наших негараздів є відсутність в країні спадкоємної монархічної влади. Погоджуючись на протекторат тієї чи іншої держави, Україна була змушена обмежувати свої соціально-економічні інтереси: левова частка податків та національного багатства йшла на користь держави-поневолювача та утримання її війська, сини гинули у війнах під прапорами інших держав, власні етнічні землі «передавалися» чужинцям, руйнувалася національна культура.

Геополітична залежність витворює певну рису поведінки людей – мімікрію – уміння пристосовуватися до інтересів чужої політичної сили, займати позицію політичної роздвоєності та цінностей, втрату почуття єдиної нації. Конформізм у по­літичних поглядах і діях зберігається в характері українців і сьо­годні. Подолати це ганебне явище не так просто. Політична еліта України має враховувати думку класика політичної думки В. Липинського, який писав: «Ніхто нам не побудує держави, коли ми самі її не побудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми симі нацією не захочемо бути» [5: 94]. Але при цьому в геопо­літичній стратегії ми повинні зважувати і старанно враховувати ставлення до цього будівництва наших сусідів та інших впливових зовнішньо­політичних сил.

Невизначеність у геополітичних орієнтаціях у минулому дає про себе знати і сьогодні. Характерні риси сучасної української геополітики – багатовекторність декларування про відсутність політичного супротив­ника, яких-небудь вимог або претензій до сусідів, спроба подвійної орієнтації на Росію і Захід, що відноситься до розряду довгострокових і внутрішньо обґрунтованих. Розходження в геополітичних орієнтаціях характерне для політичних партій України.

8.3. Україно-російський вектор етнополітики

Прогнозуючи розвиток взаємовідносин України з Росією, варто виходити з того, що україно-російські стосунки набувають важливого значення для Європи, оскільки на їх прикладі буде відпрацьовуватися нова модель взаємовідносин регіональних супердержав.

По-перше, Україна безпосередньо межує з Росією, з якою її об’єднують спільна доля та багато в чому спільні стратегічні інтереси, проте насторожує непередбачуваність дій деяких російських політиків, їх постійні імперські амбіції. Росія не має досвіду рівноправних стосунків з Україною.

По-друге, Україна ще тривалий час буде відчувати гостру не­стачу енергоресурсів, які вона отримує з Росії. Вихід з енергетичної й економічної кризи – це пошук альтернативних джерел енерго­ресурсів, взаємна реструктуризація боргів, створення потужних спільних фінансово-промислових корпорацій, насамперед у вій­ськово-промисловому комплексі, ракетобудуванні тощо. До остан­нього часу Росія практично не вкладала коштів в українські науково-конструкторські розборки, а лише викачувала новітні технології.

По-третє, на взаємовідносини України з Росією буде істотно впливати дійсне встановлення дружніх партнерських стосунків двох рівноправних незалежних держав. У стратегічному плані важ­ливо враховувати те, якою Росія може стати найближчим часом – політично й економічно стабільною, демократичною чи неста­більною, що дрейфує до статусу тоталітарно-імперської держави. Адже прихід до влади представників ультранаціоналістичного напрямку або події, пов’язані з прагненням до автономізації окремих регіонів (мова йде не тільки про Північний Кавказ, але й про Крим та інші регіони), може негативно вплинути на україно-російські стосунки. Україна повинна бути готова до цього.

По-четверте, частина громадян України звично уявляє територію колишнього СРСР «своєю країною», виступає за економічний і політичний союз двох суверенних держав, бере участь у діях, спрямованих на створення спілки слов’янських держав, яку започатковано Білоруссю та Росією. Мільйони жителів України мають родичів у Російській Федерації і навпаки. Досить сказати, що в Україні мешкає понад вісім мільйонів громадян російської національності, відповідно в Росії – українців понад шість мільйонів. Цей чинник вимагає особливої уваги держав. Необхідно також урахувати, що багато громадян Росії ставляться до України не як до незалежної держави, а як до тимчасового державного утворення, що рано чи пізно вернеться в лоно Російської Федерації.

Нарешті, в деяких роботах, опублікованих останнім часом у Росії (див. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России, М., 1997), проявляється імперське ставлення до України, не визнається її статус незалежної держави, пропонується розчленовування в євразійській імперії, в центрі якої стоїть Росія. Кінцевою метою російської геополітики, на думку Г. Зюганова, є відновлення єдиного геополітичного поля, яке б «містило в собі територію колишнього СРСР» ( Зюганов Г. География победы. Основы Российской геополитики, М., 1997). За злиття всіх східнослов’янських народностей у єдину націю в межах євроазійської держави Росії виступають деякі дослідники [6: 45]. Імперські амбіції цих геополітиків не нові. В. Ленін і М. Горбачов добре розуміли, заявляючи, що без України не може бути Радянського Союзу чи СНД, і також без України інші євразійські конструкції не зможуть перетворитися в грізну євразійську суперімперію.

Росія й Україна виявилися тісно взаємозалежними доктринально з погляду все ще невирішеної проблеми самоусвідомлення себе як нових державних утворень. У російській геополітичній думці не існує суспільно-визнаних концепцій визначення власне натуральних, природних меж. У ній переважають такі категорії, як «сфери виняткових інтересів», «зони впливу», «ареал розселення російськомовного населення», «відкритість меж усередині СНД». Як наслідок – наявність проблем у стосунках із кожною сусідньою державою, якщо вона не погоджується на роль сателіта. З боку України вирішення цих проблем гальмується недостатньою її готовністю до незалежності, а для Росії – нездатністю до адекватного сприйняття нових історичних реалій та визначенням нових національних цілей. Відповідно будуються парадигми побудови нових взаємовідносин, що успадкували старі ідеологічні бачення геополітичних цілей.

На етапі боротьби за незалежність Україна і Росія виступали як союзники, що мали загального супротивника – Союз. Україно-російське співробітництво ще при розробці документів СНД виявило різні підходи. Якщо для Москви Співдружність –інструмент легалізації і практичної реалізації власних «інтересів» у регіоні, то для України – засіб «цивілізованого розлучення». Події останніх років свідчать, що Росія ще не втратила остаточно Україну як свою околицю. Вона поступово нарощує свою еконо­мічну та духовну присутність, а в деяких галузях займає домінуючу позицію, скажімо, у паливно-енергетичному комплексі, інфор­маційному просторі тощо. Як наслідок, у геополітичній орієнтації Україна, декларуючи про європейський вибір, активно рухається в євразійському напрямку. Утворення Росією, Білоруссю, Казахстаном і Україною Єдиного Економічного Простору (ЄЕП) з над­державним утворенням при провідній ролі Кремля залишає шанс не активного суб’єкта, а пасивного об’єкта вирішального впливу на нас інших геополітичних гравців.

Утім, прагнення відмовитись від імперського погляду на Україну, навіть засудити дії минулого пробуджується у свідомості багатьох росіян, зокрема науковців. Керівник Центру геополі­тичних досліджень Інституту географії РАН професор В. О. Колосов пише, що «Россияне должны понимать, что украинцам трудно забыть, к примеру, как Петр I фактически запретил украинским купцам торговать с Западом, дозволяя внешние сношения только через Архангельск, или откуда шли дикие циркуляры о запрещении украинского языка и кто уничтожил запорожское казачество. Нельзя вычеркнуть из истории Украины и голодомор 1933 г., когда войска ОГПУ не пропускали умирающих людей в крупные города…» [7: 95].

І все ж, геополітичні і стратегічні інтереси України потребують стабільного і рівноправного співробітництва з Росією. Досить наголосити, що не лише в Україні мешкає велика частка росіян, але й в Росії громадяни української національності в питомій вазі населення займають друге місце, вони розселені по всій території, особливо в північних та східних регіонах Федерації. Як українська в Росії, так і російська в Україні діаспори не байдужі до перспектив співробітництва наших народів і країн.

Усвідомлення місця України в геополітичному просторі ставить завдання збереження та розвитку збалансованих стосунків з Росією. Головне питання в тому, який характер будуть мати ці зв’язки.

Як дружні і рівноправні, наші держави мають будувати свої відносини на принципах взаємної поваги і довіри, сумлінного виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань, невтручання у внутрішні справи, непорушності існуючих між ними кордонів.

На відміну від геополітики євразійства, в основі якої традиції Росії-імперії та заперечення цінностей західної цивілізації, Україна в азійському просторі може виступати лише як вигідний еко­номічний партнер, а не як рушій-проштовхувач чужих, не прита­манних їй філософії буття ідей. Як показує аналіз, уже впродовж десятиліття Україна не лише політично, а й економічно тяжіє до Європи. Якщо у 1994 р. на російський ринок припадало майже 50 % українського експорту, то у 2002 р. цей показник знизився до 17 %, натомість частка нашого експорту до країн ЄС зросла за відповідний період з 7 до 19 % [44: 4].

Європейськість українців проявилася в їхній постійній присут­ності в самій Європі (у середньовічну епоху – через різноманітні торговельно-економічні, родинно-сімейні, освітньо-культурні зв’язки; у новітні часи – через військовий чинник, участь українців у національно-визвольних рухах, культорологічних контактах, політичну еміграцію; сьогодні найбільше – через українську тру­дову еміграцію). Проблеми європейського вибору є складними. Про це засвідчили соціологи у 2004 р.

«Хочуть українці в Європу?» Дослідження провів у грудні 2004 р. (газета «День» від 29.12.04) Центр економічних й політичних досліджень ім. А. Разумкова в 118 населених пунктах. Було опитано 2008 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка виборки не більше як 2,3 %.


Таблиця 4

Чи хочуть українці в Європу?




Значним є відсоток тих, хто не бажає інтегруватись в Європу по-перше, небажанням політичної влади, очолюваної колишнім президентом проросійської орієнтації Л. Кучмою, прагнути до ЄС. Теза, що «нас там не чекають», не відповідає дійсності. Європейська Співдружність – добровільна організація і відкриває двері лише тим, хто наполегливо до неї прагне. Хіба прибалтійські країни чи Польща за своїми показниками були кращі за Україну? Ні. По-друге, Росія робить все від неї залежне, щоб утримати Україну у своїй орбіті, без якої їй не відновити свою минулу могутність. По-третє, значна частина населення України не готова сприйняти європейські цінності, особливо в південно-східних регіонах, де пануючою залишається євразійська орієнтація.

На запитання соціологів «Чи згодні ви з твердженням, що між В. Ющенком і В. Януковичем – це вибір не між орієнтацією на Схід чи Захід, а вибір того, як житеме країна далі – «по понятіях» чи за принципами моралі і права?»

Таблиця 5

Чи готові українці сприйняти європейські цінності?

(Президентські вибори 2004 р.)




Обрання Президентом України В. Ющенка, як бачимо, є також європейський вибір українців – жити за принципами моралі й пра­ва. Програш на виборах В. Януковича, який прагнув успад­кувати владу Л. Кучми, є вагомим доказом того, що не можна керувати країною і діяти «по-понятіях».

8.4. Геополітичні чинники етнополітичних процесів

       на західних кордонах

Протягом сторіч українські землі піддавалися навалі західних сусідів, були в колоніальній залежності від Польщі, Чехословаччини, Австро-Угорщини, Румунії та Туреччини. Трагедія колоніального поневолення українців, заселення чужинцями їх території посилювалася релігійним тиском, політикою денаціоналізації, а інколи неприхованим етноцидом. Результати Другої світової війни, закінчення «холодної війни», утворення нових національних держав і безпосереднє наближення країн Європейської Співдружності до кордонів СНД та України зокрема докорінно змінили геополітичну обстановку в даному регіоні. Сусідні держави, що проводили стосовно України політику колоніалізму, а її територію перетворювали в сферу боротьби за свої геополітичні інтереси, нині є дружними і будують свої відносини з молодою державою на рівноправній основі. Але наслідки минулого долаються складно.

Утім, геополітичні зрушення на західних кордонах України даються взнаки сьогодні як одні з драматичних та складних. Сьогоднішню проблему можна уявляти, лише включивши її у від­повідні історичні контексти. І тут ми виходимо на «одвічне» й конк­ретне запитання: а де, власне, закінчується Польша і по­чинається Україна й навпаки? У зв’язку з цим не можна не згадати про події, пов’язані з народженням польської держави у 1918 р. Переможці у Першій світовій війні в особі Антанти визначили східні кордони Польщі (так звана лінія Керзона) за рахунок етнічних українських, білоруських та литовських земель. Унаслі­док угоди (пакт Рібентропа – Молотова) між Гітлером і Сталіним у 1939 р. Польща як держава перестала існувати. У підсумку Другої світової війни західноукраїнські та білоруські землі відійшли до УРСР і БРСР, а значна частина території Німеччини – до Польщі. 13 млн. німців було виселено з цієї території.

Щоб зміцнити україно-польський кордон, було здійснено масове переселення поляків (понад 800 тис.) з української території, українців понад 500 тис. – з польської.

У роки Другої світової війни, коли Україна й Польща були під гітлерівською окупацією, між українцями і поляками на західно­українських землях спостерігалося напруження, яке переходило до збройних конфліктів. Особливо трагічною вияви­лася так звана «волинська різня» (1943-1944 рр.) Тоді загинуло з обох сторін десятки тисяч людей. Взаємні звинувачення до цього часу збурюють громадську думку, політизують національну свідомість, впливають на етнополітику обох країн. Науковці й політики поки що не дійшли одностайної оцінки цієї трагедії.

Значна частина польської громадськості під впливом кому­ністич­них стереотипів звинувачує у звірствах лише Українську повстанську армію (УПА), яка ніби в співробітництві з фашистами прагнула очистити українські землі від польських поселенців, вимагає від українського уряду вибачення за ці акції перед польсь­ким народом. Сучасні комуністи України у своїй непримиренності до «українських буржуазних націоналістів» фактично соліда­ризуються з польськими поглядами. Лідер СДПУ(о) В.Медведчук у газеті «День» від 2 квітня 2003 р. у статті «Волынь – наша общая боль» також пропонує, щоб українська держава «засудила знищення польського населення на Волині й Галичині» і висловила співчуття польському народові. Тут доречна репліка Л. М. Кравчука, який сказав, що, даючи таку тенденційну оцінку діям воїнів УПА, ми тим самим засуджуємо національно-визвольний рух як такий. Цю думку підтримали учасники дискусії на сторінках газети «День» під назвою «Волинь – 1943-1944» від 2-го травня 2003 р. Більшість дослідників цієї проблеми стверджує, що вояки УПА захищали мирне населення українців від польських збройних формувань. Останні прагнули закріпити ці землі за майбутньою польською державою, застосовуючи щодо українців тактику і прак­тику геноциду.

Власне, залежно, від ідеологічних, політичних поглядів та намірів міркування про волинську трагедію різні, але вони істотно впливають на національну свідомість людей та україно-польські взаємини. У цьому зв’язку не можна не звернути уваги на аргументовану оцінку і причину «Волинської різні» проф. В. Сікори. Він доводить, що колишній польський уряд на волинських землях упроваджував масове перетворення українців на поляків. Ця українська територія тоді розпадалась на заможних багатоземельних поляків і бідних безземельних українців, соціальний гніт посилювався національним. Якщо додати до цього ще й те, що в роки війни фашистські окупанти сприяли розбрату між нашими народами з метою послабити антигітлерівську визвольну боротьбу, то цілком очевидна невідворотність трагедії. Не стояли осторонь у цих подіях радянські владні структури, підтримуючи польську сторону, яка ніби зазнавала ударів від УПА-ОУН та ніби співробітничала з гітлерівцями, хоча відомо, що УПА виступала проти гітлерівських окупантів [9: 69-72].

Відмічаючи 60-річчя волинських подій, на вищому україно-польському рівні президенти України й Польщі поклали вінки на могили невинно загиблих, дали клятву робити все можливе, щоб у майбутньому не допустити подібного. Але все-таки відповідь на питання «Хто винен?» ще чекає на своє вирішення. Тут знову доречно навести думку М. Жулинського, який у дитинстві був свідком і постраждав з рідними від цієї трагедії: «Українці не повинні поступатися головним – національною гідністю, правдою для себе і своїх нащадків».

Складною й суперечливою сторінкою польсько-українських відносин була також ліквідація поселень українців, землі яких після Другої світової війни відійшли до Польщі. Щоб остаточно вирішити українське питання і розгромити визвольний рух в особі УПА, польський комуністичний уряд здійснив так звану операцію «Вісла» (1946 р.). До сотень тисяч українців був застосований принцип колективної відповідальності. Їх виселили зі споконвіку етнічних земель і розселили по території північно-західних воєводств Польщі. З метою остаточної асиміляції їх позбавили права пересування, зміни місця проживання. Паралельно з де­портацією знищувалися пам’ятки історії і культури, топоніми, що свідчили про колишніх автохтонів. Реалізована за сталінськими зразками операція «Вісла» досягла своїх результатів. Депортовані українці поступово втратили ознаки своєї етнокультурної прина­лежності. З поліпшенням україно-польських відносин долаються стереотипи мислення недалекого минулого. Реабі­літовані потер­пілі українці, але питання про засудження польським Сеймом операції «Вісла» як злочину проти людства, повернення українців на «рідні землі», відродження пам’яток української культури тощо залишаються проблематичними [3: 100]. Світовий конгрес україн­ців та його Координаційна рада у своїх заявах і зверненнях з цього приводу до уряду України звернулися до Польщі з вимогою визнати, що акція «Вісла» була злочинною. Тим більше, що Польща вже не є соціалістичною.

Під чоботом «Вісли» опинилися й інші гілки українського народу – бойки й лемки. Близько 500-тисячна громада лемків, місце розташування яких в Карпатах – по обидва боки кордону України з Польщею, перестала існувати. Саме в той час злочинні режими Кремля й Варшави змовилися розправитися з українцями Польщі. Так само, як сталінський режим в СРСР висилав до Сибіру українців, які не хотіли вступати до колгоспів або яких було розкуркулено, так і лемкам в Польщі офіційно інкримінували те, що вони підтримують УПА. Це була комуно-сталінська політика розв’язання національного питання, складовою якої стала депортація. Розкидані по всьому світові, лемки могли розчинитися, зникнути без сліду, але вони зберегли себе, дякуючи демокра­тичному процесові правових держав, їх політиці етнокульту­ролізму, і довели, що національність, приналежність до народу – явища не лише територіальні, а й духовні. І хоч лемки живуть на американському континенті, у Польщі, Словаччині й Україні, але духовна лемківська держава в душах лемків, духовна єдність.

Нині проблема лемків – це питання відновлення історичної справедливості та їх етнонаціональних прав. Українське суспільство все більше усвідомлює, що лемки – це не якісь неписьменні гречкосії, а потужна гілка українського народу, яка має унікальну культуру, особливо фольклор. Лемківські пісні – це щось надзвичайне, і деякі з них популярні у всьому світі. Лемки дали багатьох популярних людей – композиторів Д. Бортнянського, М. Вербицького, співавтора гімну України, художника Н. Дровняка та ін., які уособлюють гордість української нації [12: 4].

Звичайно, уявити, що лемки повернуться на свої землі, малоймовірно, адже багатьох поселень узагалі вже немає. Коли ж говорити про відродження Лемківщини, то варто нагадати про необхідність повернення їм земель, будівель, якщо є така потреба. Але головне – увага до лемківських земляцтв, які виникають повсюдно, де є представники цього багатостраждального народу. Голова світової Федерації лемківських організацій професор Львівського національного університету І. Щерба свідчить, що зібрано понад 40 тис. підписів лемків у 12 країнах під петицією про порушення їх прав і надіслано до урядів багатьох країн, до ООН, звернення до України й Польщі, але питання не вирішується.

Як бачимо, трагічних сторінок у відносинах України й Польщі достатньо. Акцентувати на цьому, коли в нас встановилися не лише дружні відносини, але й партнерські, каятися кому-небудь – українцям перед поляками чи навпаки, напевне, немає рації. А завжди пам’ятати, що ворогуванням і знекровленням виснаж­ливою боротьбою і українці, і поляки багато в чому програвали, і одержував перемогу хтось третій. А тим часом варто вшановувати на всіх рівнях пам’ять невинно убієнних українців і поляків в Україні і в Польщі. Не руйнуймо будівлю польсько-української дружби, не забуваймо, в першу чергу, про матеріальні й духовні потреби «депортованих» народів з України в Польщу. І десяти­кратно треба збільшувати взаємну польсько-українську присут­ність в обох країнах, особливо у сфері культури. В ім’я дружби й братерства польського, російського й українського народів, в ім’я справжнього слов’янського зближення без лицемірства, через відречення від тоталітарної більшовицької спадщини і прилучення до європейських цінностей провести зустріч лідерів наших країн і здійснити акт примирення на символічних могилах представників трьох братніх народів.

Ніколи ми не мали таких перспектив для щирої дружби та плідного партнерства. До речі, згадаймо, що засновником Кракова, колишньої польської столиці, був чоловік дочки Володимира Мономаха, а Данило Галицький був правнуком польського князя Болеслава Кривоустого. Ось ще два окремі приклади з історії наших багатовікових зв’язків. І були моменти, коли ми намагалися бути ра­зом, і саме тоді ми перемагали. У роки громадянської війни, коли війська Червоної Армії під командуванням маршала С. Будьонного вдерлись на територію Польщі, очолив українське й польське військо командир Марко Безручко. Під його керів­ницт­вом не лише було зупинено рух червоних, а й розгромлено будьонів­ців. 80-річчя цієї перемоги було урочисто відзначено в Польщі, на святкуванні була присутня офіційна українська делегація.

Отже, не лише віками в історії україно-польських відносин були жорстокі братовбивчі війни, а й депортації та етнічні чистки, які нині спричиняють при певних умовах суперечки й етоно­політичні проблеми. Нам, напевне, не зайве запитати себе, чому ми, українці й поляки, були дуже, м’яко кажучи, нерозумні, що протягом віків криваво бились одне з одним. А перемагала завжди «третя сила». Хто був у виграші тоді, коли Богдан Хмельницький «брав землі» за Віслою, тоді, коли українські козаки гинули під Берестечком? Аж ніяк не поляки, не українці. Бо ми належимо до двох менших народів, які опинилися між двома більшими народами, які створили імперії (Росію та Німеччину).

Нині в україно-польських відносинах склалася ситуація винятково сприятлива. На державному рівні жодна зі сторін не висловлює територіальних претензій, політика етнокультуралізму задовольняє національні меншості українців у Польщі і поляків в Україні, тому ворушити болючі сторінки минулого слід толе­рантно. Не можна робити відповідальною одну сторону, не треба віддавати перевагу стражданням якогось одного народу. Сьогодні наші народи дійшли висновку: краще не ворушити минуле (хоча рецидиви іноді дають про себе знати), а орієнтуватися на циві­лізоване співробітництво. Саме на це спрямована декларація про українсько-польське «примирення», підписана президентами двох країн.

У даний момент Україна налагоджує із сусідніми державами, Словаччиною і Чехією, як членами ЄС, взаємовигідні рівноправні добросусідські стосунки, закладає основи для динамічного розвитку. Цьому сприяють давні дружні зв’язки. Відомо, що в недалекому минулому чехи і словаки складали єдину державу – Чехословаччину, утворену на руїнах Австро-Угорської імперії, яка включала в себе територію Закарпаття (Карпатську Україну). Тисячі українців-емігрантів розгромленої більшовиками УНР знайшли собі притулок у демократичній Чехословаччині, в якій були створені сприятливі умови для їхнього життя і політичної діяльності. Економічне життя населення Закарпаття підтягувалося до за­гальноєвропейського рівня, створювалися умови для націо­нально-культурного розвитку. Для емігрантів функціонували десятки національно-культурних центрів, таких, наприклад, як Український вільний університет, Українська господарська академія, Український суспільний видавничий фонд і багато інших [41: 592].

Із розчленуванням Чехословаччини, яка стала однією з перших жертв гітлерівської агресії, і виділенням «самостійної» Словаччини з профашистським режимом Карпатська Україна знову була захоплена Угорщиною. Десятки тисяч чехів, словаків і українців, які не побажали примиритися з окупацією, мігрували в Радянський Союз. Тут вони сформували свої військові частини і разом із Радянською Армією пройшли з боями по Україні від Харкова через Карпати до Праги. У 1944 р. волевиявленням усього дорослого населення закарпатців (поставили підписи біля 240 тис.) було прийнято рішення про вихід Закарпаття із Чехословацької держави і возз’єднання його з Радянською Україною. У соціалістичній Чехословаччині емігрантські українські національно-культурні центри були ліквідовані як антирадянські і «буржуазно-націоналістичні», а емігранти, які залишилися, депортовані в СРСР і репресовані [13: 186, 195].

Чехія і Словаччина об’єктивно зацікавлені в стабільності розвитку України і всебічному співробітництві з нею. Ідеї слов’янської єдності, практика національно-визвольної боротьби за самовизначення, близькість культур складають надійний фундамент для добросусідства трьох країн, які стоять на шляху до демократії. Для країн Центральної Європи Україна залишається стратегічним транзитним шляхом до ринків СНД. Чехія не має тепер спільного кордону з Україною. Словаччина, в свою чергу, більш зацікавлена в інтенсифікації взаємовідносин з нашою державою. У 1993 р. був підписаний договір про добро­сусідство, дружні стосунки та співробітництво між Словацькою республікою і Україною, у якому зафіксовано найважливіші положення про відсутність взаємних територіальних претензій. У 1995 р. був підписаний договір про дружні стосунки і співробітництво між Чеською республікою й Україною. Політичне порозуміння сприяє плодотворності економічних і культурних зв’язків між нашими країнами.

По висхідній розвивається україно-угорське співробітництво: підписано і ратифіковано договір про добросусідські взаємовід­носини, сторони визнали кордони двох держав непоруш­ними, зобов’язалися захищати права і свободи національних меншин. Повноцінне співробітництво двох держав у дечому зумовлене сприятливим становищем угорців в Україні, що за оцінками угорських політиків, значно краще, ніж українців в Угорщині. Угорщина активно сприяла вступу України до Ради Європи.

Проте в недалекому минулому наші стосунки аж ніяк не були без­хмарними. Частина українських земель карпатського регіону нале­жала Угорщині і населення піддавалося цілеспрямованій мадя­ризації. Рух русинів (етнографічна назва українців) за збе­ре­ження національної самобутності жорстоко придушувався [14: 110-112]. Із входженням Закарпаття до складу Чехосло­ваччини етноцид до українців припинився. Проведені чехословацьким урядом адміністративна, шкільна і релігійна реформи остаточно підірвали панування угорських феодалів, угорської культури й одно­часно посилили процес відродження української культури. Завдяки українізації краю більшість карпатських русинів усві­домили свою приналежність до єдиного українського етносу. Про­українські реформи в цьому регіоні, що стали величезною подією після багаторічного панування угорців, викликали античехо­сло­вацькі й антиукраїнські настрої угорських політиків [20: 65-67].

У сучасних умовах Будапешт покладає великі надії на сильну демократичну Україну, яка стає прикладом етнополітичного захисту угорських національних меншин на своїй території. Це пов’язано з тим, що Угорщина, визначаючи встановлені кордони недотор­каними, не вважає етнонаціональний стан угорців у Румунії, Словаччині та Сербії етнокомфортним і справедливо відстоює право на національно-культурний розвиток угорців, які ще в часи Австро-Угорської імперії розселилися по територіях інших етносів, розділених тепер між шістьма державами. Потужна і стабільна Україна в спілці з європейськими державами зможе впливати на подолання кривд, пов’язаних із поділом угорської нації.

Складними залишаються українсько-румунські відносини. У ми­нулому геополітична стратегія керівництва Румунії базувалася на концепції об’єднання всіх «румунських історичних провінцій» в уні­тарну державу. На сході країни українські землі розглядалися як невід’ємна частина «Великої Румунії». Авторитетним геопо­літиком в питаннях «східної політики» вважався І. Ністор, у робо­тах якого обґрунтовувалось право Румунії на українські землі між Дністром і Південним Бугом. Ця ідея румунами пропагувалася під час Першої і Другої світових воєн. Приєднавши до себе в 1918 р. Бессарабію і Буковину всупереч протестам УНР і ЗУНР, румунські геополітики стали обґрунтовувати це тим, що ці землі є «штучним утворенням австрійського і російського походження» і тому в Румунії вони не мають прав на існування. Етнополітика тут була спрямована на румунізацію українців. Уже в 20-х р. XX ст. на етнічно-українських землях не залишилося жодної української початкової школи. Українців примушували змінювати прізвища і національність на румунські. У період фашизації країни дискри­мінація українців здійснювалася під девізом «Румунія для румун», українців витісняли з підприємств і установ, замінюючи етничними румунами. Асиміляція українців повинна була забезпечити румунам повне панування і володіння українськими землями. У соціалістичний період комуністичні ідеологи Румунії неприховано відстоювали «історичне право» ру­мун­ської держави на вищезгадані етноукраїнські території [20: 203].

У наш час прагнення обох держав якомога швидше інтег­руватися в європейські структури сприяло підписанню базо­вого договору про дружбу і співробітництво України та Румунії (1997 р.). Відповідно до нього Румунія відмовилася від терито­ріальних претензій до України. Північна Буковина, Південна Бессарабія та острів Зміїний, на які претендувала Румунія, назавжди залишаються в складі України. Питання про розмежування шельфу Чорного моря Київ і Бухарест винесли за рамки згаданої угоди й активно обговорюють їх через дипло­матичні канали [15: 22-23].

Геополітичні інтереси України й Молдови мають багато загаль­ного: урегульовують етноконфлікти Україна в Криму, Молдова – в Придністров’ї, проводять реформи, вирішують проблеми, пов’язані з функціонуванням СНД і інтеграцією в європейські структури. Молдова успішно здійснює економічні реформи, приборкує інфляцію, є членом Ради Європи. Україна зацікавлена в комплексному і динамічному розвитку відносин із цією країною, тим більше, що на території Молдови мешкає понад 500 тис. українців, у тому числі біля 200 тис. українців у Придністров’ї. Останнє становить небезпечний вузол напруги біля кордонів з Україною.

Із розвалом СРСР і утворенням держави Молдова під впливом пропаганди румунських та молдавських екстримістів про необхідність возз’єднання молдаван і румун як етногруп нації в одну румунську державу російськомовне населення Придністров’я утворило автономну республіку. Кишинів не визнав це утворення. Пролилася кров. Ніким не визнана Придністровська республіка існує за підтримки російського військового контингенту. У ви­рішенні цього складного питання напруги зацікавлені Молдова, Україна, Румунія, Росія, країни Європи. Для нормалізації обстановки в цьому регіоні винятково важливе значення має меморандум про врегулювання конфлікту в Придністров’ї, який підписаний при активній участі України.

Таким чином, західні рубежі України, що в недалекому минулому були джерелом геополітичної напруженості між країнами цього регіону, нині не без впливу об’єднаної Європи і становлення нашої держави стають чинником дружби, спів­робітництва і добро­сусідства народів центрально-євро­пейського регіону.

Особлива увага в геополітичній стратегії України приділяється взаємодії країн Чорноморського регіону. Декларація про Чорноморське економічне співробітництво (1992 р.), підписана одинадцятьма країнами причорноморського басейну, включає взаємні зобов’язання країн-учасниць щодо поступового зняття обмежень на спрямування капіталів, товарів, послуг і людей, максимального заохочення ділового партнерства. Плідно реалізується програма облаштованості кримськотатарського населення; Президент Турції у зв’язку з 50-річчям депортації кримських татар підкреслював: «Наші брати-татари – велика гілка турецької нації, вони зайняли своє місце серед тих, хто писав історію України, є найміцнішим мостом дружби між Туреччиною й Україною».

Геополітична площина проблем Чорноморського регіону зумовлює визначення ще одного суб’єкта, котрий не зацікавлений у процесах інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство. Йдеться про російський вектор впливу на ці процеси. Цей вектор розпадається на кілька складових – геополітичні інте­реси РФ, Чорноморський флот, кримські політичні сили проросій­ського спрямування. Неврегульованість кримськотатарської пробле­ми дозволяє РФ вирішувати два взаємопов’язаних питання: підтримувати етнополітичну ситуацію в АРК у неврівноваженому стані (на випадок жорсткої розмови з Києвом щодо ЧФ та Криму) та створювати атмосферу підозрілості між Україною та Туреччиною, що об’єктивно посилює геополітичну вагу Росії в Чорномор’ї.

Головні суб’єкти зовнішнього впливу на етнополітичні процеси в Криму – це Туреччина та Росія.

Туреччина – головний зовнішньополітичний партнер крим­ських татар, і було б дивним, якби не було інакше, враховуючи їхню культуру, релігійну та етнічну ідентифікацію. Співробітництво тут здійснюють за такими напрямами:

– репрезентація Анкарою інтересів меджлісу на міжнародній арені;

– створення спільних підприємств за участі турецьких та кримськотатарських бізнесменів;

– гуманітарна допомога за сприяння Червоного Хреста та Червого Півмісяця;

– навчання кримськотатарської молоді в навчальних закладах Туреччини;

– матеріальна допомога в галузі освіти та культури;

– співробітництво мусульманських релігійних діячів;

– допомога в організації ісламської освіти, у будівництві мечетей та інших культурних споруд.

Перелік напрямів співробітництва свідчить сам за себе й ство­рює враження, що Туреччина ніби більш інтегрована у внутрішні процеси кримськотатарського етносу, ніж Україна [16].

Росія так само, як і Туреччина, має інтерес до геополітичного простору Криму й здійснює свою діяльність адекватно щодо багатьох напрямів діяльності турецької держави:

– створює спільні підприємства з метою розширення ринку праці та надання можливостей для трудової зайнятості;

– реалізує освітні програми, за якими студенти з України можуть безоплатно навчатися в Росії;

– засновує стипендії московського уряду для кращих студентів кримських вузів;

– інституціалізовано філію Московського державного універ­ситету в Севастополі, і тепер це самостійний ВНЗ, який приймає на навчання найбільш інтелектуальну частину кримської молоді;

– надає матеріальну допомогу в галузі освіти та культури (у Севастополі створено Російський центр, діапазон діяльності якого дуже широкий: видання російської літератури, вис­тавки, музичні концерти, пропаганда російської історії на тематичних вечорах тощо);

– реалізує гуманітарні програми для ветеранів і пенсіонерів (лікування, відпочинок).

Уся перелічена діяльність – багато в чому результат функціо­нування фонду «Москва – Крим», який було створено з ініціативи московського уряду і який досить істотно впливає фінансово на геополітичний простір Криму.


Запитання і завдання

1. Основні концепції геополітики і українська дійсність.

2. Просторові характеристики нації. Геополітичне становище України.

3. Проблеми України в геополітичних планах Польщі.

Теми рефератів

1. Операція «Вісла» та Волинська трагедія і сучасні відносини України та Польщі.

2. Українці в прикордонній Білорусі й Росії.

3. Російська громада в Україні в геополітичних планах РФ.

Рекомендована література

1. Куць О. М., Куц Ю. О. Етнополітичні аспекти розбудови української держави. – Х.: Березіль, 1999. – 274 с.

2. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Довіра: Ґенеза, 1996.

3. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. – К.: Довіра, ЛДЛЛ, 1998. – 911 с.

4. Піскун О. І. Основи міграційного права: порівняльний аналіз: Навчальний посібник. – К.: МП «Леся», 1998. – 360 с.