Реферат з політології

Вид материала

Реферат

Содержание

Конституція Пилипа Орлика
Конституція УHР
Організація центральноі влади
Організація місцевоі влади

Подобный материал:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

Кафедра політичних наук

Реферат

з політології

на тему:

“Порівняльний аналіз політичних систем України за Конституціями Пилипа Орлика і Української Народної Республіки”

КИЇВ - 2007

Зміст

Вступ ..................................................................................3
Конституція Пилипа Орлика ...............................................4
Конституція УHР ...............................................................10
Висновки ..........................................................................17
Література ........................................................................18

Вступ

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції.

Перш за все потрібно підкреслити, що конституція Пилипа Орлика − це одна з найдемократичніших конституцій того часу й одне з найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історію українського конституціоналізму, бо, як свідчать українські правові пам'ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі.

У цілому конституційне будівництво в Україні з часу прийняття першої Конституції України — Конституції П. Орлика 1710 р. — до прийняття чинної Конституції 1996 р. являло собою фактично становлення української конституції і українського конституціоналізму. Конституції цього періоду мали переважно тимчасовий або обмежений територією дії характер (Конституція П. Орлика), або не набули чинності (Конституція УНР 1918 р.), або мали символічний характер чи були рецепцією інших конституцій (радянські конституції 1919 р., 1929 р., 1937 р., 1978 р.).

Конституція Пилипа Орлика

Текст був складений латинською та руською мовами. "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму закладали головні принципи республіканської форми правління. Документ складений як договір між гетьманом та Військом Запорозьким (народ України), що було характерно для західної традиції, і відрізнялися від ідей східного патримоніалізму.

Конституція складається з преамбули (вступу) і 16-ти статей, де сформульовані головні принципи побудови держави. У преамбулі подається коротка історія козацтва як виразника прагнень усього українського народу, піднесення і падіння козацтва після його “добровільного” переходу під проводом Б. Хмельницького під самодержавну руку Московської імперії. За допомогою всіх можливих способів і засобів ця імперія обмежувала і скасовувала права й вольності війська Запорозького, а на вільний козацький народ, якого не здолала збройно, віроломно накинула невольничу кормигу. Політику гетьмана І. Мазепи, його союз із Карлом XII преамбула характеризує як логічну й послідовну, обумовлену потребою визволення Вітчизни. Тут Пилип Орлик витворив історико-політичний міф про те, що першим прийняв християнство каган "хозарів-козаків", а не князь Володимир Святославич.

У ряді пунктів статей йдеться про встановлення парламентської республіки, в якій має постати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад.

Послідовні 16 статей Конституції передбачали:

— установлення національного суверенітету;

— визначення кордонів Української держави;

— забезпечення демократичних прав людини;

— визнання трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії трьох гілок влади:

а) законодавчої (виборної генеральної) ради, що мала скликатися тричі на рік: перша — на Різдво Христове, друга — на Великдень і третя — на свято Пресвятої Богородиці;

б) виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку. На відміну від Московії, “самодержавіє гетьманському уряду неприлічно!”);

в) судової (підзвітної і контрольованої).

Такими в Конституції визначалися принципи побудови української держави. Кожна ж зі статей формулювала конституційні норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови — відторгнення майбутньої Української держави від Московської імперії.

Документ заклав історичний пріоритет Української держави, першість у ній віддавалася козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого в процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації. Дана схема (хозари і козаки − оборонці народу на території України) стала підґрунтям ідеї окремішності руського, малоросійського і українського народу та його природного права на власну державу.

У першому параграфі розглянуто питання віри, заявлено про православ'я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії.

Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман ... буде зобов'язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. ... (гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильників... докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла однаієдина Віра Православна Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі... А задля більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу і для зручнішого керівництва духовними справами згаданий Ясновельможний Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування владі Константинопольского Апостольского престолу, щоб таким чином відновити зв'язок і послушницьку належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольского Константинопольского престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести світло і утверджуватися у Святій Вселенській Вірі.

Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені Зборівською угодою 1649 р. Гетьман зобов'язаний оберігати територіальну цілісність країни.

Принциповий характер має шостий параграф, де закладені принципи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою ґрунтувалася на ідеї розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні радники від всіх полків" та "посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти
активну участь". Рада повинна збиратися тричі на рікіна Різдво Христове, Свято Великодня і Покрови, а також за рішенням гетьмана. Всі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджуваті "на власний розсуд нічого не повинне ні починатися, і вирішуватися, не здійснюватися". Суд також мав діяти незалежно, оскільки гетьман "не повинен карати сам, із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення і і умисне, й випадкове і має підлягати розгляду Генерального Суду, який і повинен винести "рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусит підкоритися, як переможений законом" (пар. 7). Зміст шостого параграфу однозначно вказує на вплив ідей західноєвропейського парламентаризму.

У світлі сьогоднішнього незадовільного стану економічного та антикорупційного законодавства та нерідких в наш час порушень прав людей дуже цікавими є параграфи 9 та 10:

Пар. 9

Оскільки відомо, що з давніх часів у Війську Запорозькому були Генеральні Скарбники, які відали публічним скарбом, млинами і всіма публічними прибутками, податками і сплатами і розпоряджалися всім цим на розсуд і за згодою Гетьмана, отож і нині за загальною згодою встановлюється такий порядок і ухвалюється закон, що не підлягатиме змінам, що на випадок, якби наша Батьківщина звільнилася від Московського ярма, належить на розсуд Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби, враховуючи думку Гетьмана. А сам Ясновельможний Гетьман не повинен ніяким чином поширювати своє право обертати (їх) на власну користь, обмежуючись своєю часткою прибутків, які належать на Гетьманську булаву і особу.... Більше того, Ясновельможному Гетьману виділяється (частина) із спільних володінь і земель Війська Запорозького, але так, щоб необмежена влада не порушила прав тих, чиї заслуги перед батьківщиноею менші, а саме: ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб. При цьому повинен бути обраний не тільки Скарбник, який перебуває при Гетьмані й постійно знаходиться у Гетьманській столиці, але також одночасно (слід обрати) у кожному Полку двох присяжних Скарбників, значних і заможних (представників), затверджених спільною ухвалою обох станів: козаків і простого люду. Вони мусять знати і прибутки Полку від приватних осіб, і публічні податки, й зобов'язані опікуватися видатками, щороку складаючи звіти і звітуючи про своє управління. Отож ці Полкові Скарбники, перебуваючи у залежності від Генерального Скарбника, мали б своїм завданням і обов'язком виплачувати у своїх Полках борги з державної скарбниці, визначати її прибуток, збирати його й передавати до рук Генерального Скарбника. А панам Полковникам жодним способом не слід втручатися (в справи) полкової скарбниці, оскільки їм належить задовольнятися прибутками й пільгами свого уряду. Як ми бачимо, Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрібутами розвинутої державності, а й запровадили засоби якісного контролю над економікою держави та боротьби з економічними злочинами і корупцією.

Одним із ключових моментів Конституції стало визнання кордонів України та забезпечення їхньої цілісності. “Як кожна держава складається і затверджується непорушною цілісністю кордонів, — записано в ній, — так і Мала Росія, Вітчизна наша щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої Польської і від Московської держави, які відійшли в гетьманську область, не були насильно змінені і порушені...”.

Гетьман як керівник держави зобов’язувався Конституцією чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську. Цей документ визначав права всіх верств населення України: козацтва, селян, міщан, купецтва, усієї людності на території полків.

Державний скарб відокремлювався від гетьманського. На утримання гетьмана виділялися суворо визначені окремі землі та кошти. Полковники й сотники обиралися демократично — вільними голосами козаків чи сотні. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради — своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків по одній заслуженій особі від кожного. Конституція підкреслювала, що в державі мала бути навічно утверджена єдина християнська віра і що Україна на обох берегах Дніпра стає вільною від іноземного панування.

Цілком зрозуміло, що форма цього документа не позбавлена деяких хиб і помилок, адже писався він у надзвичайно складний час в умовах важкого економічного стану пограбованої Вітчизни. Але ж це перша Українська Конституція 1710 року!

Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу на Україні.

Конституція УHР

Тепер перейдемо до розгляду Конституції УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР), що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року.

Отже, за Конституцією УHР, а зокрема в статтях 22 і 25 ми можемо побачити, що державна влада в Українській Hародній Республіці походить від народу. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Hародних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить: "Судових рішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади" (2,73і77).

Подібний підхід до розподілу влад є багато в чому формальним. Зокрема, Збори не тільки визнаються вищим органом законодавчої влади, а й фактично одержують статус верховного органу. Звідси цілком логічним є те, що в Конституції 1918 р. важко знайти положення про стримування і противаги, які б збалансовували державний механізм на принципах рівнозначущості вищих органів. Не відповідає традиційним поглядам на розподіл влад і відсутність у ній положень про главу держави - президента.

Функції президента за Конституцією 1918 р. частково передані голові органу законодавчої влади. Зокрема, в ст. 35 зазначено, що "Голова Всенародних Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки"6. Голова Всенародних Зборів "за порозумінням" з радою старійшин (однією з парламентських структур) формує уряд, після чого останній подається на затвердження самим Зборам (ст. 52). Роль голови представницького органу посилюється і тим, що Конституція 1918 р. спеціально передбачає обрання заступника Голови на випадок його смерті або тяжкої хвороби. Заступник виконує обов'язки до обрання Голови новим скликанням Зборів (ст. 34). Тим самим підкреслюється його значущість.

Наявність аналізованих положень у Конституції 1918 р. має свої пояснення. Значна частина її творців знаходилася під впливом популярного серед політичних течій соціалістичної спрямованості вчення французького мислителя ХVIII століття Ж.-Ж. Руссо, котрий багато в чому опонував Ш. Монтеск'є. Відоме, зокрема, його негативне ставлення до ідеї розподілу влад. Ж.-Ж. Руссо сформулював теорію народного суверенітету, за якою демократична влада зберігається тільки в такій державі, де увесь народ бере участь у законодавчій діяльності і робить це безпосередньо. Водночас Ж.-Ж. Руссо був противником представницької демократії. Він вважав, що депутати є тільки "прикажчиками народу" і тому не можуть приймати остаточне рішення. Їх рішення стає законом лише після його затвердження народом на референдумі.

Вплив учення Ж.-Ж. Руссо на авторів Конституції 1918 р. можна виявити і в широкому сприйнятті засобів прямої демократії. У ній передбачена так звана народна законодавча ініціатива: законопроекти можуть бути внесені на розгляд Всенародних Зборів за ініціативою ста тисяч виборців, належним чином оформленої (ст. 39). Конституція також запроваджувала механізм розпуску парламенту за рішенням виборчого корпусу, прийнятим на референдумі. У ст. 32 записано, що "дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою, а також волею народу, виявленою не меньш, як трьома міліонами виборцями, писаними заявами, переданими через громади Судові, котрий, по провірці правосильності, повідомляє про це домагання Всенародні Збори" 7.

Остання форма прямої демократії є близькою до тієї, яка існувала й існує в ряді кантонів (суб'єктів федерації) Швейцарії. Тут у конституціях запроваджений інститут так званого народного розпуску представницького органу. Питання про розпуск і переобрання складу такого органу має бути спочатку винесене на референдум, якщо цього вимагає встановлена кількість виборців. Звичайно це та ж кількість виборців, яка може ініціювати конституційний або законодавчий референдум. За умов, коли вимога відповідної групи виборців буде підтримана на референдумі, законодавчий орган розпускається і оголошуються нові вибори.

Організація центральноі влади

Особливе місце в структурі вищіх органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі містиця конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена Українським народом «разом з братніми народами Украіни… берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі сказано «Ми Українська Центральна Рада, представниця робочого народу – селян, робітників і солдатів».

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті, «революційний демократичний парламент».

Проте, незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральноі Ради постійно декларувалася, що вона є тимчасовим органом, який має припинить свою діяльність, після скликання Всеукраінських Установчих зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних, громдянських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальні верстви населення Украіни, Центральна Рада намагалася розширити свою соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 року був спланований I Всеукраінський з’їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатiв. За нормами представництва депутати з’їзду мали представляти усi Українськи землi.

Функцii украiнського уряду виконував Генеральний Секритарiат. Пiсля оголошення IV Унiверсалу Генеральний Секретарiат перетворився на Раду Народних Мiнiстрiв.

У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає проблема, яка полягла в прагненні розділити «сферу впливу» між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не дістала свого розв’язання. В результатi сталося так, що Центральна Рада як законодавчий орган i Генеральний Секретарiат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. i Центральна Рада, i Генеральний Секретарiат зверталися до проблеми цiноутворення. На жаль, навiть конституцiя УНР не вирiшила цiєi проблеми.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалося «в силі доприйдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставалися на території Украінської Народної Республіки по день 7 листопада 1917 р.».

Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й деклараціі мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були разараховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно змiнили ситуацiю i поставили Центральну Раду перед необхiднiстю термiново будувати державу в повному обсязi.

Організація місцевоі влади

Її загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, немає бути іншої власті тільки з вибору народнього!»

В I Універсалі з цього приводу зазначалось таке: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуемо нашим громадянам широку, дужу організацію та усвідломлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію».

У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування: «Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуемо: вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративноі влади на місцях».

Як бачимо, Центральна Рада намагалася об'єднати два момента. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, а з другого – визначення меж цих повноважень з покладення керівництва всією системою самоврядування в масштабах країни на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки ця, до певноі міри, теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевої адміністраціі й самоврядуванню. Три основні проблеми, з рештою, визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самоі системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевоі влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російськоі держави, діяли губернські і повiтовi комiсари Центральноi Ради, та згаданi в Ш Унiверсалi «органи революцiйноi демократiї». Всi вони функцiонували за власним розсудом без механiзму взаємодіі й точного розмежування «сфер впливу». Навпаки – деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з їх компетенціі, що в свою чергу призводило до утворення нових органів.

Універсал зобов'язав «правительство долати допомочi мiсцевим самоврядування ради робiтничо-селянських i солдатських депутатiв, вибраних з мiсцевих людей», тобто з'явилася, точнiше – легалiзувалася, ще одна ланка, оскiльки Ради не припиняли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав» їх в існуючу структуру місцевих органів.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування Центральної Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст. 5 говорилося: «Не порушуючи єдиноі своєі власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізаціі».

Крім цієі загальноі норми, до конституціі увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб’єктiв самоврядування з державною адмiнiстрацiєю.

Так, Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева власть. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народноі Республіки». Що ж до самоі Ради Народних Міністрів, то до її компетенціі входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевоі самоуправи або дотикають цілої УНР», причому Рада Народних Міністрів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів місцевого самоврядування.

Перший же погляд на конституцію переконує в тому, що вона позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Вражає те, що у вирі політичних пристастей народився такий нейтральний документ. 82 статті конституціі об'єднані у 7 розділів (загальні постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Суд УНР, національні союзи, про тимчасове припинення громадянських свобод). Відповідно до конституціі «верховним органом власті УНР являються всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР, вища виконавча влада належить «Раді Народних Міністрів», а «вищим органом судовим есть Генеральний суд УНР».

Відповідно до конституціі УНР мала б стати парламентською республікою. Був обраний президент УНР у предостанній день існування Центральної Ради, який повинен був зміцнити ії позицїї.

Висновки

Обидві Конституції проголошували забезпечення демократичних прав людини, створення парламентської республіки, а також розподіл влади на 3 незалежні одна від одної гілки (виконавчу, законодавчу та судову).
Україна єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною.
В Конституції Пилипа Орлика заявлено про православ'я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії. На думку Пилипа Орлика чужинські релігії не мають права на існування, і гетьман зобов'язаний їх викорінити. А в Конституції УНР сказано «Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві Української Народньої Республіки вживатися не можуть». Отже, конституція УНР була більш демократичною в релігійному питанні.
Були закладені основи місцевого самоврядування.
Малися механізми відклику політичних діячів з займаних посад в разі порушень ними закону.

Література

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції, 1993. - С. 9.
Кресіна І. Кресін О. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція. - К.: ПБП ''Фотовідеосервіс'', 1993.
Різниченко В. Пилип Орлик (Гетьман-емігрант).- К., 1918.
Основи держави і права України (ред. І. Б. Усенко). - К., 1993.
Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. - К.: Веселка, 1994.

Blog

Реферат з політології

Содержание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат

на тему: