Четверта сесія школи професійної журналістики "нова україна"

Вид материала

Подобный материал:

1 2

ми продержимося до війни і зуміємо тоді показати переконливі факти, то з нами будуть рахуватися союзники!!! Таким чином, наше завдання на землях: продержатися до війни, а тоді творити переконливі факти - проголосити волю населення матиь свою Українську Державу, незалежну від Москви.

      На ЗУЗ це проста справа, але не таке на СУЗ. Якщо ми на СУЗ зуміємо в усіх обласних центрах очолити у відповідний момент масовий прояв волі народу до Самостійної України - ми виграли"ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 36).

      Пишучи цей лист незадовго до своєї загибелі, Роман Шухевич залишав своєрідний заповіт оунівському підпіллю: "...Вірте, якщо Вам удасться зробити те, що я накреслив, Ваша праця будет коштувати можливо більше, ніж праця і смерть тисяч наших повстанців..."(там само.- Арк. 36).

      Довідка органів державної безпеки після 17 листопада 1950 року про поширення націоналістичного підпілля в східні області УРСР засвідчує конкретними фактами, що керівники ОУН справді поставили перед своїми низовими ланками завдання оволодіти Наддніпрянщиною. Так, їм вдалося в 1949-1950 роках активізувати просування своїх кадрів на схід, де вже створювалися націоналістичні організації навіть на таких великих заводах, як металургійний "Азовсталь" у Жданові, та суднобудівний імені Андре Марті в Миколаєві.

      З метою посилення підпільної роботи на Наддніпрянщині за кожним діючим у Галичині, на Буковині й Волині окружним проводом ОУН закріплювалися 2-3 східні області, де вони повинні були розгортати оунівську мережу, зокрема: за Коломийським - Дніпропетровська й Запорізька, за Калуським - Миколаївська, Херсонская й Кіровоградська, за Дрогобицьким - Одеська, Ізмаїльська тощо.

      Базою для розгортання підпільної роботи, як правило, були переселені з Польщі 4900 родин, а також прибулі із західних областей по оргнабору 27000 сімей, в школи фабрично-заводської освіти 125 тисяч осіб, а також велика кількість студентів у середніх і вищих навчальних закладах. Скажімо, жителі села Луги Станіславської області, котрих викинули з рідних місць до Широколанівського району Миколаївської області, в 1951 році продовжували там розповсюджувати оунівські листівки(Державний архів Миколаївської області - ДАМО: Ф. 7.- Оп. 64.- Спр. 14.- Арк. 104).

        Для координування підпілля на Наддніпрянщині значна частина оунівців виїхала туди на фальшивих документах. Так, у червні 1950 року з Долини Станіславської області в  Київ на бухгалтерські курсы "Укрпромради" з документами на ім"я Костянтина Войтовича прибув досвідчений член ОУН Олексій Дружинець.

      Два жителі Борзнянського району Чернігівської області виявилися членами Яблунівського районного провода ОУН Станіславської області під псевдами "Папаша" й "Ігор"(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 300-306).

      Велику увагу розгортанню мережі націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині приділяв член Центрального Проводу ОУН Василь Галаса("Орлан"). У 1950 році він вислав на схід керівника 5-го окружного проводу ОУН - "АТ" із завданням пробратися на лівобережжя Дніпра, розвідати там територію й закріпитися в Чернігівській області. Створений там свого роду опорний пункт мав стати базою для наступного просування в Полтавську область, де, в більшій мірі, ніж в інших теренах сходу, збереглись залишки попереднього націоналістичного впливу(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Арк. 245).

      А для активізації збройної діяльності оуновського підпілля намічалося зосередити кадри в ряді районів Житомирської та Київської областей, з яких можна було охоплювати якомога більше території Наддніпрянщини. В одному із захоплених енкаведистами документів, що належав окружному провіднику "Богуну", вказувалися такі бази та їхні керівники: "а) Брусилів, Корнин(Житомирської області), Бишів, Фастів(Київської обл.), "Грицько" і "Сергій";

      б) Андрушівка, Бердичів, Троянов(Житомирська обл.), "Задорожний"(Артем), "Юра", "Нонка";

      в) Гребінка, Васильків, Обухів, Узин(Київська область), "Орест",("Роман"), "Петро";

      г) Бараші, Володарськ, Червоноармійськ, Черняхів(Житомирська обл.), "Прохор"("Богун"), "Клен"(Максим"), "Марта".

      І ці групи діяли аж до середини 50-х років. Тільки 8 липня 1955 року в селі Сушки Барашівського району Житомирської області енкаведисти змогли ліквідувати провідника "Романа" та його бойовиго побратима "Лиса"...

      Так, Український здвиг 1939-1955 років завдав великих втрат нашому народові. Загинули кращі революціонери і на Закерзонні, і за Збручем, і на Наддніпрянщині. Але це не означало, що український національно-визвольний рух зазнав поразки. Ні, він витворював невідомі доти форми боротьби, які непомітними впливами опановували широкі маси, висовував в авангард вічного процесу національної революції нові імена. І ті новітні революціонери, особливо ж походженням з Наддніпрянщини, чітко усвідомлювали, що розраховувати український народ може тільки на власні сили.

      У середині 50-х каральні органи відрапортували більшовицькій владі про те нібито організований збройний спротив українського націоналістичного підпілля придушено. Водночас вона визнавала, що боротьба буде продовжуватися й далі, оскільки в різних регіонах оунівський рух давав про себе знати. Не могли гарантувати повного придушення збройної боротьби й енкаведисти. Навпаки вони вважали, що аналіз наявних документів дає підстави стверджувати, що:

      "а) створені й раніше діючі організаційні ланки повністю не викриті, не ліквідовані й можуть продовжувати глибоко законспіровану роботу;

      б) багато главарів підпілля, свого часу сховавшись від спостереження чекістських органів, залишились нерозшуканими й можливо продовжують безкарно діяти;

      в) окремі главарі, втікши за кордон і потрапивши в поле зору інорозвідок і закордоних центрів, можуть за їхнім завданням спробувати відновити зв"язок з метою продовження підривної діятельності"(ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 369).

      Кроме того, серьезного оперативного внимания заслуживает то обстоятельство, что на прежние места жительства в нашу область возвращается значительное количество бывших активных участников ОУН, отбывших срок наказания. Нами из этой категории учтено свыше 70 человек. Не исключено, что отдельные из них могут пытаться возобновить враждебную деятельность.

      исходя из оперативной обстановки, в целях вскрытия и пресечения преступной деятельности украинских буржуазных националистов, необходимо обеспечить:

      1. Дальнейшее изучение оперативной базы в каждом районе области путем детального исследования имеющихся в УКГБагентурных и следственных материалов, вызова и допроса ранее арестованных активных участников ОУН и уточнения обстоятельств на месте через агентуру и другие возможности.

      2. Планирование работы оперативного состава по закрепленным районам в направлении:

      а) выявления возможно действующего подполья и его организационных связей;

      б) розыска активных участников ОУН с целью ареста или оперативного использования;

      в) выявления связей лиц, бежавших за границу, для последующего решения вопроса о возможности ихиспользования по завязыванию связи с закордоном;

      г) определения круга лиц, на который могут ориентироваться закордонные центры и разведки. Изучение возможности их вербовки и использования по закордону;

      д) изучения поведения лиц, ранее судимых за националистическую деятельность и возвратившихся из мест заключения, с целью недопущения попыток к возобновлению преступной деятельности;

      е) организации квартир-ловушек на базе выявленых явочных квартир главарей оуновского подполья;

      ж) пополнения агентурного аппарата за счет новых вербовок и, в первую очередь, маршрутной агентуры, способной обеспечить глубокую разработку подполья.

      3. В проведении указанных мероприятий использовать агентуру,ранее работавшую по линии ОУН. В отношении той агентуры, которая совершала в прошлом тяжкие преступления и в период сотрудничества с нами не принесла существенной пользы, решить вопрос о привлечении к уголовной ответственности. (ДА СБУ: Ф. 13.- Спр. 372.- Т. 29.- Арк. 369).

          І справді, багато патріотів продовжували боротьбу за українську правду. Скажімо, Антон Олійник, у неповних вісімнадцять засуджений до 25 років більшовицьких гулагів в Інті, звідки йому вдається втекти в 1955 році. Він пройшов сотні кілометрів тайгою, розминаючись з дикими звірами й таборами, проплив сотні кілометрів човном по Печорі, промандрував залізницею від Котласа до Сарн під чужим прізвищем... Спіймали аж на Волині, вдруге дали 25 років, тепер уже мордовських таборів, з яких він у 1965 році втікає, щоб 4 місяці подихати чистим повітрям на рідній землі. Але коли він добрався до золотоверхого Києва, йому там, як напише згодом Валерій Марченко, зі стін "плювали чужомовні оголошення і зневажливо кривилися продавщиці в крамницях на ввічливе українське "перепрошую", то він зважився на прилюдний виступ біля стін Софійського собору, звернувшись   до киян - якраз з того святого місця, де Богдан Хмельницький у грудні 1648 року промовляв до киян, Антон Олійник кинув у випадковий натовп свій гіркий біль за сплюндровану русифікацією Україну.

      Та й цим не обмежився відважний галичанин: перш, ніж "махнути на Трапезунд" дорогою запорожців і влитися в лави закордонних частин ОУН, хотів ще поквитатися на Рівненщині з одним із манкуртів на прізвище Голобородько, бо той "стількох наших хлопців помордував, а дівчата, ним згвалтовані, - їх також не можна забути..."

      Очевидно, "воля не тільки солодка, вона і хмільна", бо втратив розсудливий втікач з найстрашнішого пекла соціалістичного обережність, відтак до Рівного вже не дійшов - серед поля потрапив у засідку. За те, що він двічі виграв двобій з гулагівським режимом, Антона Олійника розстріляли в червні 1966 року на рідній землі(Волянська Л. Два лицарі без страху, без догани//Альманах Українського Народного Союзу. - Парсіппані - Нью-Йорк, 1999. - С. 99-106).

      Можна було б називати ще не одну сотню імен. Як і колись запорожцям, що боролися за волю свого народу і краю, доводиться і їм стикатись по чужих землях, терплячи і голод, і холод, і переносити тяжку тугу за рідними степами, хатками та землицею, що з діда-прадіда поливалася кривавим потом. А ще більше гнобило, ще більше стискувало болем їхні серця при думці, що на рідній землі панує споконвічний ворог, що сотні тисяч кращих наших людей — батьків, сестер та синів наших вивозиться до далекого Сибіру та на дикий і холодний півострів Мурман, і що замість них в Україну тисячами переселяються росіяни...

      Але не тільки ось такі відчайдухи, як Антон Олійник проймалися гіркою долею своєї Батьківщини. Наша західна діаспора(східна на той час про себе уже не давала знати) продовжувала боротьбу за українську державність. Це вона підтримувала героїчну боротьбу ОУН-УПА, захищала перед світом права рідного народу, безборонного на своїй споконвічній батьківській землі, це вона стала справжнім виразником його волі. Своєю титанічною працею на всіх континентах вона не тільки вивчила тисячі українців, але й своєю критикою насильств над рідним народом розкрила очі світові на його справжнє становище під різними окупаціями й вимагала покарати злочинців. І саме завдяки цьому здвигові нашої еміграції у світі почали звертати увагу на українську проблему. Зокрема, з початку 50-х років минулого століття питання про відродження Української самостійної держави все частіше починає звучати в Конгресі США, щороку 22 січня в багатьох країнах на урядових будинках стали вивішувати українські національні прапори, прем’єр-міністр Канади Діфенбейкер у 1961 році зажадає від радянського керівника Хрущова надання незалежності Україні, а віце-президент США Буш у травні 1982 року запевнить українців, що вони «також не забуті» і закінчить свою промову словами «Ще не вмерла Україна!».

      Надзвичайно важливу роль відіграла в цей час українська діаспора щодо привернення уваги світової громадськості до визнання західними юристами голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу, що було оприлюднено 1988 року спеціальною Міжнародною комісією за ініціативою й значними матеріальними пожертвами адвоката з Торонто Володимира-Юрія Даниліва. До речі, цей правник також доклав багато зусиль, аби організувати захист і виправдання засудженого ізраїльським судом на кару смерті безневинного Івана Дем’янюка, що зупинило розгул антиукраїнської істерії в світі й зняло тавро колаборації з нашого народу.

      Важливим для консолідації нашої діаспори й згуртуванні її навколо боротьби за відродження незалежності України було те, що перед відступом гітлерівської армії за межі рідної землі вийшла значно більша кількість української еліти з Наддніпрянщини, оскільки вона вже переконалася на власному досвіді в неможливості співжиття з більшовицькою владою, котра й надалі буде нищити українство. Тепер українська діаспора виявилася далекогляднішою - вона вже не творила окремого уряду Західно-Української Народної Республіки, не розпорошувала увагу західної демократії на проблеми різних теренів України, а поступово усвідомлювати нею наявність окремої нації з її вимогою бути господарем на своїй споконвічній землі. А галицька частина нашої еміграції зрозуміла, що нестача давніх військових традицій на її теренах була однією з причин поразки української національної революції в 1917 - 1921 роках.

      Немаловажним було й те, що відтепер соборницька еміграція по-справжньому усвідомлювала заповіт Симона Петлюри, що “основою державности повинна бути Центральна Україна – Наддніпрянська, а не периферія, частина її... Я мав в собі досить опорної сили не зважати на брехні й інсинуації та йти дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського централізму, який врешті-решт, раніше чи пізніше приведе до об’єднання українських земель, себто до фактичної соборности” (Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – Нью-Йорк, 1979. – Т. ІІ.– С.519).

    Сприймаючи це, необхідно було усвідомлювати й те, що за два тижні до своєї трагічної загибелі Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР ще раз наголосив: “Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде” (там само - Нью-Йорк, 1956. – Т. І. – С. 453).

      Але Провидіння Всевишнього вже давало знак, що Україна відродиться. Необхідно було готувати новий Український здвиг з усвідомленням заповіту Петлюри, що з Наддніпрянщини приростатиме Україна державністю й соборністю.

      І ті, хто взявся за цю святу справу, знали, що мусять стояти до кінця, бо цього вимагають безмовно мільйони: заслані до Сибіру козацькі гетьмани, герої Крут і Базару, в’язні соловецьких таборів - замучені, закатовані, постріляні, повішені й заморені голодом.

      І вони вистояли, виборовши незалежність України, яку підтримав весь наш народ у 1991. Вони вистояли в 2004, коли загроза нависала над заповітом предків жити своєю правдою в своїй хаті. Вони готові до нових випробувань, які нам відміряла доля.

Здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»

Blog

Четверта сесія школи професійної журналістики "нова україна"