Гендерна мапа центрально-східної європи матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Суми, 21-22 квітня 2011 року) Суми 2011
| Вид материала | Документы |
- Сумський державний університет к афедра ф ілософії, 4422.85kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Сумського державного університету 22 24 квітня 2008 року частина ІІ суми Вид-во Сумду, 2428.66kb.
- Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- А. М. Бойко, доктор пед наук, проф, 3357.78kb.
- Актуальні питання сучасної післядипломної медичної освіти [Текст] : матеріали Обласної, 487.14kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Перелік публікацій викладачів кафедри історії України за 2008, 325.5kb.
Руденко Марина Олександрівна, Програма сприяння Парламенту України РЕКОМЕНДАЦІЇ КОМІТЕТСЬКИХ СЛУХАНЬ КОМІТЕТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ПРАВ ЛЮДИНИ, НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН І МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН “ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНИХ ПРАВ ТА МОЖЛИВОСТЕЙ ЖІНОК І ЧОЛОВІКІВ” Згідно Закону України «Про комітети Верховної Ради України» (ст.29) слухання у Верховній Раді України (ВР) – це одна із ключових форм роботи Парламенту, комітету, офіційний захід, під час якого народні депутати у стислій формі отримують інформацію з певних питань безпосередньо від структур виконавчої влади та представників громадськості, здійснюють стислий і ефективний інформаційний обмін. [1] Головна мета слухань – це обговорення проектів законодавчих актів, з’ясування ефективності реалізації прийнятих законів та інших актів ВР з питань, віднесених до предметів їх відання, отримання всебічної інформації щодо питань, які розглядаються комітетом, їх детального вивчення та обговорення, а також залучення широких кіл громадськості до участі у визначенні політики держави. Необхідно зазначити, що прийняттю 8 вересня 2005 року Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” окрім активної просвітницької роботи громадських організацій, міжнародних фондів та освітніх установ передувало проведення парламентських слухань «Становище жінок в Україні: реалії та перспективи», які відбулися 9 червня 2004 року. Прийнятий Закон визначив суть і пріоритети ґендерної політики держави та напрямки здійснення політики ґендерної рівності відповідно до взятих Україною міжнародних зобов’язань. Профільний Комітет ВР 10 листопада 2010 року провів комітетські слухання з метою вивчення стану виконання Закону, на слухання були запрошені представники органів виконавчої влади та громадськості. Учасники слухань проаналізували ефективність виконання Закону та на виконання Закону прийнятих законів, державних програм, накреслили основні напрямки розвитку утвердження політики гендерної рівності в українському суспільстві. Рекомендації слухань були ухвалені рішенням Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин і є доступні на сайті Комітету [2]. Учасниками слухань було відзначено, що після прийняття закону на його виконання було розроблено і прийнято низку нормативно-правових актів. Зокрема, Постанови Кабінету Міністрів України “Про проведення гендерно-правової експертизи”, “Про підготовку і проведення року ґендерної рівності”, “Про консультативно-дорадчий орган з питань сім’ї. ґендерної рівності, демографічного розвитку та протидії торгівлі людьми”. Були ухвалені і впроваджені три державні програми: Державна програма з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року; Державна програма підтримки сім’ї на період до 2010 року та Державна програма протидії торгівлі людьми на період до 2010 року. У низці міністерств та відомств були створені робочі групи з впровадження ґендерних підходів. З 2007 року розпочався процес здійснення ґендерно-правової експертизи. Учасники комітетських слухань констатували, що п’ятирічний досвід впровадження закону та реалізація заходів відповідних державних програм в цілому позитивно позначились на впровадженні ґендерної рівності та, разом з тим, ще не призвели до бажаних результатів, зокрема: 1. Залишається дуже низьким рівень представництва жінок у парламенті (8%) та вищих органах виконавчої влади України, 2. Існування дискримінації у сфері праці, високий рівень насильства щодо жінок, культивування у засобах масової інформації та рекламних кампаніях ґендерних стереотипів і дискримінаційного образу жінок, збільшення випадків використання відверто сексистської реклами. недосконалий механізм реагування на скарги та випадки дискримінації. Учасники слухань також констатували, що національний механізм забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків не має достатніх повноважень (Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту), який було взагалі ліквідовано у зв’язку із проведенням адміністративної реформи. Учасники слухань щодо покращення ґендерної рівності в Україні рекомендують: 1. Внести комплексні зміни до Закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» з тим, щоб він з рамкового перетворився на базовий. Зокрема, розширити понятійний апарат, дати визначення сексизму, ґендерного насильства, привести у відповідність до Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок визначення дискримінації. Доповнити закон розділами щодо реалізації ґендерної політики в сільській місцевості, забезпечення ґендерної рівності у ЗМІ та рекламі, протидії ґендерному насильству, а також окремою статтею, яка б регламентувала діяльність консультативно-дорадчого органу з питань ґендерної рівності, утвореного при Кабінеті Міністрів України. І, врешті, внести зміни до закону щодо забезпечення паритетного представництва у представницьких органах влади. 2. Створити в Апараті ВР постійно діючу робочу групу, яка б напрацьовувала відповідні пропозиції для керівництва Парламенту, комітетів та депутатських фракцій; 3. Кабінету Міністрів України затвердити державну програму щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2015 року та передбачити її належне фінансування; 4. Міністерству юстиції України підготувати зміни та доповнення до Кодексу законів про працю України, Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, які б передбачали підвищення дієвості національних механізмів захисту від дискримінації та протидії сексуальним домаганням. Література: 1. Закон України «Про комітети Верховної Ради України» (ст.29) ссылка скрыта 2. d.rada.gov.ua/kompravlud/control/uk/index Олійник Наталія Юріївна, ст. вик. каф. суспільних дисциплін Львівського інституту банківської справи Університету банківської справи НБУ ГЕНДЕРНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ: ТЕНДЕНЦІЇ І ПЕРСПЕКТИВИ Важливим аспектом громадсько-політичної активності жінок сучасної України є їх залученість до державної служби, адже вагомим показником гендерного паритету у суспільстві є участь жінок у політичних процесах та їх наявність у владних структурах держави на усіх рівнях. На державній службі жінки представлені досить широко, особливо у порівнянні із представленістю жінок у законодавчій владі, де представництво жінок у Верховній Раді із часу проголошення незалежності України не досягало 10%. Але кількісно значна представленість жінок серед державних службовців в Україні не зумовлює їх якісне представництво серед посадовців вищих категорій. Метою даного дослідження є гендерний аналіз структури державної служби України для з’ясування кількісної та якісної представленості у ній жінок, виявлення основних тенденцій та перешкод у кар’єрі жінок - державних службовців. Цей аналіз дасть можливість з’ясувати причини низької представленості жінок у структурі державної служби України та виявити ймовірні наслідки. В досліджені використовується гендерний підхід. Порівняльний статистично-аналітичний, системний та аналітичний методи. Загалом в Україні за останні роки кількість жінок на державній службі залишається майже незмінною більше 75 %, в місцевих державних адміністраціях жінок більше 70 %, а в центральних органах виконавчої влади більше 60 % (рис. 1).  Рисунок 1. Відсоток жінок до чисельності державних службовців в центральних органах виконавчої влади та в місцевих державних адміністраціях в Україні у 2004-2009 рр. [1] Аналізуючи розподіл жінок-державних службовців за посадами, можна стверджувати, що більшість жінок на державній службі обіймає посади спеціалістів: у 2004 р. жінок-державних службовців, які займали посади спеціалістів було 80,2%, 2007 р. – 79,73%, 2009 р. – 79,47%. Помітною є тенденція дуже незначного, але постійного збільшення кількості жінок на посадах керівників за останні роки, так у 2004 р. жінок-державних службовців серед керівників було 62,1%, а у 2009 р. - 64,84% [1] Помітною є також інша тенденція: чим вища посада, тим менша кількість жінок її обіймає. Незважаючи на те, що на державній службі кількісно переважають жінки, на найвищих рівнях службової ієрархії їх незначна кількість. Так, у 2004 році серед 243 керівників першої категорії було лише 19 жінок, в 2007 р. серед 282 керівників першої категорії було 30 жінок, в 2009 р. серед 339 керівників першої категорії було 45 жінок (рис. 2). Ще чіткіше ця тенденція виявляється серед посадових осіб місцевого самоврядування, які займають посади керівників першої категорії.  Рисунок 2. Відсоток жінок-державних службовців, які займали посади керівників до чисельності державних службовців в Україні у 2004-2009 рр. [1]. Окрім того, чоловіків більш охоче залишають на державній службі й після досягнення граничного терміну перебування. кількість жінок віком понад 55 років одразу значно меншає, вибуття чоловіків після 60 років не таке помітне. Це непряме підтвердження того, що до граничного терміну особи різної статі підходять по-різному: жінки – спеціалістами, продовжувати їм термін перебування недоцільно (зазвичай, вони й самі цього не бажають), чоловіки – керівниками, їх досвід доцільно використовувати й надалі [2]. Вищим державним органом виконавчої влади в Україні є уряд – Кабінет міністрів і його склад за усі роки незалежності свідчить про гендерний дисбаланс у виконавчій владі. З 1990 р. до березня 2010 р. уряд мінявся 17 разів і лише двічі Прем’єр-міністром України була жінка - Юлія Тимошенко, яка керувала урядом з 4.02.2005 р. до 8.09.2005 р. і з 18.12.2007 р. до 3.03.2010 р. Склад уряду також свідчить про існування гендерної асиметрії у виконавчій владі, за період незалежності було лише 6 жінок-міністрів: Хорлець Л. І. – міністр культури (6.06.1990 р. – 17.11.1992 р.); Станік С. Р. – міністр у справах сім’ї та молоді (09.1996 р. – 08.1997 р.), міністр юстиції (21.08.1997 р. -7.05.2002 р.); Довженко В. І. - міністр України у справах сім'ї та молоді08.1997 р. - 03.1999 р., - Міністр України у справах сім’ї, дітей та молоді. 02.2004 р. Богатирьова Р.В. – міністр охорони здоров’я (27.12.1999 р. – 12.12.2000 р.); Тимошенко Ю. В. – віце-прем’єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу (30.12.1999 р. – 19.01.2001 р.); Білозір О. В. – міністр культури та мистецтв (4.02.2005 р. – 27.09.2005 р.); Денісова Л. Л. – міністр праці та соціальної політики України (18.12.2007 р. - 3.03.2010 р.). Найбільша кількість жінок (3) обіймала посади міністрів в уряді В. Ющенка (22.12.1999 р. – 28.04.2001 р.) та в більшості урядів незалежної України не було жодної жінки-міністра, навіть на посадах заступників міністрів жінок також незначна кількість. Наприклад, у Міністерстві освіти і науки України у 2010 р. керівництво здійснювалося виключно чоловіками, хоча переважно жінки є працівниками галузі освіти (жінки складали 75% облікової кількості штатних працівників) [3]. Отже, можна константувати, що незважаючи на кількісне переважання жінок серед державних службовців, якісні показники свідчать, що потенціал жінок реалізовується не в повній мірі. Об’єктивна потреба у ширшому залученні жінок до влади і політики обумовлена наступними причинами: демократичне суспільство передбачає репрезентативну представленість основних соціальних груп, у тому числі жінок, в органах влади; багато проблем, що стосуються життя і суспільного статусу жінок неможливо розв’язати поза межами державної політики, а хто краще, ніж самі жінки зможуть їх відстояти і провести у життя; жінки внаслідок специфіки свого менталітету, уважніше, з більшою щирістю ставляться до проблем, від яких потерпає наше суспільство сьогодні, зокрема соціокультурних, освітніх; недопредставленість жінок у вищих сферах врядування зменшує рівно вдвічі потенціал національної еліти. Характер поведінки суб’єктів та сам спосіб прийняття рішень може значно оздоровитися, адже збільшення кількості жінок у складі державних органів сприяє підвищенню чесності і прозорості влади, хоча навряд чи можна стверджувати, що жінки від природи є чеснішими і менш корумпованими, ніж чоловіки, збільшення рівня їхньої присутності в органах влади протягом останніх кількох десятиліть у багатьох країнах світу, без сумніву, сприяло підвищенню уваги до питань підзвітності та соціальної справедливості. Водночас слід зазначити, що для забезпечення скільки-небудь істотного впливу в органах влади, потрібна «критична маса» жінок (частка яких має становити щонайменше 30%). Для подолання гендерного дисбалансу у владних структурах важливо запроваджувати гендерну освіту для представників обох статей на рівні середньої та вищої школи. Найбільш ефективним засобом забезпечення гендерної рівності у політичному представництві є здійснення позитивної дискримінації щодо жінок. Адже, як і будь-яка інша раніше дискримінована меншина, жінки на початку свого шляху у політиці потребують “нерівноправного законодавства” на свою користь, певних пільг та компенсацій, у тому числі й у вигляді квот. До того ж Україна зобов’язалася у Цілях розвитку тисячоліття, прийнятих світовим співтовариством, забезпечити ґендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70% тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади Література: 1. Офіційний сайт Головного управління державної служби України: Оцінка співвідношення чоловіки/жінки в контексті ґендерної політики [Електронний ресурс]– Режим доступу - ссылка скрыта 2. Бессараб, В. Гендерний аспект державної служби // Вісник державної служби України. — 2005. — № 4. — С. 45-51. Дані офіційного сайту Державного комітету статистики України – режим доступу at.gov.ua/ Швырков Александр Иванович, канд. филос. наук, Сумской государственный университет ГЕНДЕРНЫЙ ПАРИТЕТ В ОРГАНАХ ВЛАСТИ: НОВЫЙ ВЗГЛЯД НА СТАРУЮ ПРОБЛЕМУ Я предлагаю посмотреть на проблему равного представительства мужчин и женщин в органах власти разного уровня с несколько иных, чем принято позиций. Под «принятыми позициями» я подразумеваю те, в соответствии с которыми в органах власти количество мужчин и женщин должно быть примерно равным. Последние 20-30 лет, а то и больше, хороший тон требует и обязывает нас к этому равенству стремиться, такого равенства добиваться. Понятно, что такие требования идут от феминистического движения. Гендерное равенство как таковое практически никем не оспариваются. То есть, теория сомнений не вызывает, весь вопрос в практике, то есть, в реализации упомянутого принципа. Однако я предлагаю как раз пересмотреть теорию. Причем в свете новейших представлений о гендере. Позволит нам это сделать достаточно простое рассмотрение. Как известно, гендер не тождественен физиологическому полу, а является ничем иным, как совокупностью черт, свойств и качеств, которые в силу традиции именуются мужскими или женскими. Вообще говоря, носителями любых таких качеств могут быть как мужчины, так и женщины, то есть, они (качества) как бы «плавают», не закреплены жестко за физиологическим полом, не обязательно связаны с ним (хотя конечно, женщины являются носителями женского гендера чаще, чем мужчины). В зависимости от обстоятельств мужчина вполне может проявлять черты, составляющие женский гендер, а женщина – мужской. Структура власти, созданная за прошедшие тысячелетия, была создана мужчинами. Она характеризуется жесткими вертикальными иерархиями, наличием четкого «порядка клевания» и проч. Лучший пример такой структуры – армия. Эта система исправно работала до последнего времени. И мужской тип психики, мужской гендер, отлично ей соответствовали – могло ли быть иначе? Женщине, носителям женского гендера в обществе, построенном на таких принципах, отводилась роль подчиненная, второстепенная. Однако в связи со значительным усложнением человеческого общества, задач, которые оно должно решать, большинство иерархических структур перестают быть эффективными. Вместо них все большее значение приобретают структуры сетевые, то есть структуры, которые основаны не на вертикальных связях, а на горизонтальных, не на подчинении, а на сотрудничестве. Именно за ними, как принято думать, будущее. Сказанное отнюдь не означает, что иерархические структуры в ближайшее время будут разрушены. Они будут продолжать существовать параллельно с сетевыми, точно так же, как сегодня существуют – даже в рамках одного государства – высокотехнологические производства и отрасли хозяйства, которые были характерны для средних веков. Вопрос в другом – в том, что именно сетевые структуры будут более адекватны обществу ближайшего будущего, в том, что именно они будут «современными», в том, что именно по сетевому принципу будут построены структуры наиболее передовых, наиболее динамично развивающихся областей. И именно у занятых в этих отраслях будут самые высокие доходы. Далее. Как известно из психологии, «мальчики соперничают, а девочки сотрудничают». Такие особенности порождают совершенно разные способы взаимодействия в мужских и женских коллективах. Соответственно, структуры этих коллективов будут различными. Мужского – иерархические (о чем уже было сказано), женские же – именно сетевые, основанные на горизонтальных связях, то есть на сотрудничестве, а не на подчинении. Итак, можем теперь сделать совершенно очевидный вывод: женская психология гораздо более адекватна современному обществу, строящемуся по сетевому принципу (или, хотя бы, обществу ближайшего будущего), чем мужская. По-другому: носители женского гендера в большей мере приспособлены для эффективного функционирования в современном обществе (или обществе ближайшего будущего), чем носители гендера мужского. А поскольку женщины гораздо чаще являются носителями женского гендера, чем мужчины, у них гораздо больше шансов занять в этом обществе выгодное положение. В связи с приведенными рассуждениями можно предположить, что, возможно, женщинам вообще не стоит особенно стремиться занять какое-то место в традиционных властных иерархиях, иерархиях, созданных и рассчитанных на мужчин и приходящих в упадок (по крайней мере, неадекватным современным требованиям). Наоборот, им следует стремиться создавать и проникать в совсем другие, альтернативные структуры, структуры сетевые. Сегодня в качестве таковых выступают, прежде всего, структуры, основанные на информационных, цифровых технологиях, Интернет и т.п. И последнее замечание, уже чисто философского, я бы даже сказал, фантастического характера. Наше общество стало куда более женственным, чем было 100 или даже 50 лет назад. Женственным в том смысле, что оно для своего успешного функционирования все больше нуждается именно в людях-носителях женского гендера (это, я думаю, понятно из предыдущего). А раз оно в них нуждается, значит оно их производит, культивирует. Во многих сферах деятельности «мужланы» сегодня смотрятся просто-таки чуждым элементом и, по сути, отторгаются. Все больше появляется мужчин-носителей женского гендера. Поэтому, возможно, скоро конкуренция за те же рабочие места, например, будет происходить не между мужчинами и женщинами, а между мужчинами-носителями женского гендера и женщинами-носителями женского гендера. То есть, женщины могут просто упустить свой шанс. И наконец, собственно о гендерном паритете в органах власти. Возможно, что все идет к тому, что скоро речь необходимо будет вести – и такой паритет действительно будет достигнут – опять-таки не между мужчинами и женщинами, а между мужским и женским гендером. Правда в таком случае определить наличие такого паритета можно будет только с помощью специальных психологических тестов, а не, так сказать, на глаз или по анкетным данными. Кстати, вполне возможно, что этот паритет уже имеется в наличии – а значит, и сами разговоры о равноправии мужчин и женщин во многом становятся бессмысленными... Харченко Олена Ігорывна, аспірантка факультету соціології КНУ ім. Т.Шевченка ГЕНДЕРНО-ВІКОВІ СТЕРЕОТИПИ НАСЕЛЕННЯ КРАЇН ЄВРОПИ Вік, гендер, етнічна приналежність є основними чинникамистратифікації суспільства, факторами що визначають життєві шанси осіб та груп, способи їх існування. Гендерний та віковий суспільний порядки задають шаблони «нормальності» по відношенню до життя та поведінки особи, визначають настання певних подій у її житті. Згадаємо для прикладу надання виборчого права жінкам різних країн, що є свідченням наявності інституційних обмежень за ознакою віку і статі та варіації даних показників від країни до країни (табл.1): Таблиця 1.
Не відповідність гендерним, віковим та етнічним нормам тягне за собою принаймні психологічний дискомфорт особи (наприклад комплекс «старої діви»), а подекуди і застосування до неї суспільних санкцій (надання статусу другосортної і стигматизація жінки яка вступила у сексуальний контакт до шлюбу в Узбекистані). Ідентифікація та осмислення існуючого вікового та гендерного порядку – дуже складний процес, особливо якщо здійснюється в рамках однієї країни та в рамках одного часового періоду. У будь якому випадку, перед дослідником постає питання порівняння даного суспільства з іншими. Дане порівняння із визначенням етапів життєвого циклу чоловіків і жінок було здійснено авторкою з використанням даних третьої хвилі «Європейського соціального дослідження (European Social Survey)» (2006 р.), а саме модулю «Досвід та вираження ейджизму (Experiences and Expressions of Ageism)». У цій хвилі дослідження взяло учать 25 країн, а отже постало питання за якими критеріями обирати країни для порівняння з Україною. Апріорно нами передбачалось, що соціокультурні ситуації Європейських країн різняться між собою, що має впливати на обставину наявності або відсутності у країні гендерної нерівності. Остання ж є предметом моніторингу ПРООН, яка відображає результати своїх досліджень у так званих Індексі Гендерного Розвитку (Gender-related Development Index, GDI) та Мірі Гендерної Рівності (Gender Empowerment Measure, GEM). Із врахуванням гендерної відстані (яка визначалась як різниця між місцем України у рейтингу країн побудованому на основі ІГР і обраної країни та культурної подібності країн) було обрано для порівняння три країни: Росію, Норвегію та Португалію. Для порівняння життєвих циклів чоловіків та жінок даних країн були обрані наступні показники:
Основними результатами дослідження були наступні: - Гострота теми вікової та гендерної дискримінації для країн не є значною. Найвища частка тих хто зазначає про те, що зазнає гендерну дискримінацію проживають у Норвегії - 0,7% загальної кількості опитаних (N=1750). Найвищим же показник дискримінованості за віком є у Росії – 2,3% опитаних (N=2437). - Уявлення про вікову періодизацію, настання певних подій в житті чоловіків та жінок не залежать від віку, статевої приналежності та освіти респондента. - Залежно від країни різниця у настанні життєвих етапів у чоловіків та жінок коливається в межах 1-3-х років, на користь чоловіків, тобто в них життєві етапи наступають пізніше (див. табл.2). Таблиця 2.Вік настання життєвих етапів чоловіків та жінок різних країн
Таким чином можна говорити про соціальну сконструйованість життєвих моделей чоловіків та жінок різних країн, фактори впливу на яку мають бути детально проаналізовані в подальших порівняльних дослідженнях. Світайло Ніна Дмитрівна, к. філос.н., доц., Павленко Володимир Петрович,ст. викл., Сумський державний університет «ДЕМОГРАФІЧНИЙ ПЕРЕХІД» ТА ЗМІНИ СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ ЧОЛОВІКА ТА ЖІНКИ Східна Європа, нарівні з іншими країнами Євросоюзу вийшла із стану так званої демографічної рівноваги між високою народжуваністю та високою смертністю, наслідком якої була порівняно молода вікова структура суспільства, і поступово переходить до нового типу рівноваги – із низькою смертністю та низькою народжуваністю, а відтак і старою віковою структурою. Цей демографічний перехід є закономірним, хоча і тяжким випробуванням для нових демократичних країн, адже вимагає від них зміни принципів і механізмів пенсійного й соціального забезпечення, знаходження нових можливостей збільшення державного бюджету і залучення нових ресурсів у сферу суспільного виробництва, інтенсифікації цього виробництва, а значить і підвищення соціальної мобільності (як географічної, горизонтальної, так і вертикальної, між соціальними класами) і, зрештою, політичної децентралізації та модернізації. І це найменше, що треба зробити, аби уникнути соціальної, економічної та політичної деградації. І ці зміни зовсім не є неможливими або малоімовірними, зокрема для України. Навпаки, саме вони і задекларовані у якості державних цілей та пріоритетів (серед яких і євроінтеграція), і саме вони реалізуються у всіх тих реформах і зрушеннях, що їх зазнає Україна протягом останніх десятиліть. Можна навіть сказати, що ці зміни неминучі, і вони обов’язково відбудуться, хочемо ми цього чи ні. А тому питання має ставитись не так: погані це зміни чи добрі, а тим більше – як їм протидіяти. Питання лише в тому, що несуть нам ці зміни і як правильніше до них підготуватись. Отже, якщо відкинути драматичні заяви про депопуляцію і прогнози зникнення народів і країн, то залишиться сухе наукове питання: як дані зрушення відіб’ються на соціальному значенні і соціальній ролі різних верств населення, і зокрема – чоловіків та жінок. Детальніший аналіз дозволяє простежити таку картину гендерних трансформацій. Раніше роль жінки практично повністю зводилась до народження дітей, і саме їх кількість та здоров’я допомагали розвитку суспільства. А отже, її інша роль у суспільному виробництві не була необхідною, а навіть була зайвою. Відтак, складались стереотипи про природність для жінки ролі домогосподарки і її нездатність до ділового, службового просування, успішної кар’єри. Сьогодні, як показують країни, що далеко посунулись на шляху демографічного переходу (Europe in figures — Eurostat yearbook 2010) жінки заводять сім’ю і дітей набагато пізніше, і кількість дітей мають, зазвичай, мінімальну. А, отже, жінки і хочуть, і навіть повинні, приймати активну участь у суспільному виробництві, і робити самостійну кар'єру у різних сферах життя – науці, бізнесі, політиці. У цьому новому типі демографічної рівноваги зростає питома вага людей старшого віку, а серед них зростає і кількість жінок. Тим самим збільшується і соціальна необхідність суспільної активності жінок, у т.ч. і старшого віку. Водночас, така активність неминуче означатиме зменшення часу, який жінки можуть і будуть витрачати на родину, виховання дітей, інші домашньо-побутові справи. Наразі такі зміни в Україні насправді мають місце і призводять до вельми негативних явищ, таких як збільшення кількості дітей, що залишаються без достатнього сімейного піклування і уваги, кількості неповноцінних, «занедбаних» сімей тощо. І причиною цього є те, що певні сімейні і виховні функції, які жінки перестають виконувати у попередньому обсязі, чоловіки на себе наразі не беруть, вважаючи їх жіночими і недостойними та принизливими для їх соціального статусу. Отже, логічно було б не лише припустити, але й стверджувати, що соціальний статус сімейно-домашньої роботи, у тому числі по вихованню дітей, потрібно терміново підвищувати, адже очікувати повернення «жінок у родину» не варто,- цей процес є незворотнім. Варто підкреслити, що при розгляді проблем гендерної рівності потрібно не зосереджуватись лише на вимогах збільшення представництва жінок у органах влади, в бізнесі, на кервних посадах в усіх сферах суспільного життя. Більш системний погляд на ці процеси вимагає врахування того, що жінка об’єктивно полишає певні соціальні ролі, які виконувала до цього часу, а, значить, ці ролі і функції мають бути перекладені на чоловіків. А для того, щоб чоловіки опанували ці ролі і ефективно виконували нові для них функції, держава і громадськість повинні набагато більше уваги і пошани надавати родинно-домашній роботі, а також передбачити і реальні матеріальні стимули для тих, хто нею займається. Цілеспрямована державна політика у напрямку більш активного залучення чоловіків до виконання родинно-виховної роботи окупить будь-які затрати, оскільки зменшить кількість зруйнованих сімей і соціально дезадаптованих дітей, а також надасть жінкам більше можливостей для дійсно активної і повноцінної трудової та громадської діяльності. А це, у свою чергу, дозволить мінімізувати соціальну напругу у суспільстві, викликану переходом до нового типу демографічної рівноваги. Барвинский Анатолий Александрович, к.и. н., доц. каф. политологии, социологии и психологии Сумского государственного университета ГЕНДЕРНЫЕ АСПЕКТЫ ВЛИЯНИЯ ТРУДОВЫХ МИГРАЦИЙ НА РЫНОК ТРУДА В УКРАИНЕ Активизация миграционного движения населения Украины проходит в контексте возрастающей интенсивности миграционных процессов в глобальном масштабе. В этих условиях анализ влияния трудовой миграции на национальный рынок труда приобретает особую актуальность. Дело в том, что гендерные изменения, происходящие в структуре населения трудоспособного возраста, отражаются на структуре занятости населения, распределении кадров в отраслях экономики, системе оплаты труда и т.д. Ранее считалось, что абсолютное большинство трудовых мигрантов представляют мужчины, выступающие главными кормильцами в семье, тогда как женщины несут ответственность за детей и остаются дома. Традиционно женщин не считали субъектами миграции или рассматривали их как «зависимых» и «вторичных» мигрантов, сопровождающих свою семью или мужа. Но, как показывают данные Отдела населения ООН, с конца ХХ столетия поток женщин – мигрантов стал увеличиваться более ускоренными темпами, чем мужчин. [2, 46]. В этих условиях вырисовывается тенденция феминизации международной миграции. Феминизация международной миграции объясняется как общей эмансипацией женщин, повышением их уровня образования и профессиональной квалификации, так и расширением предложений на рынке труда. Ускоренное развитие индустрии услуг, обеспечивающей ныне до 2/3 мировых рабочих мест, формирует постоянно возрастающую потребность экономики развитых стран, и не только, в женщинах – мигрантах, которые заняты здесь, как правило, неквалифицированным трудом в сфере обслуживания. Международная трудовая миграция привела к сегментации рынка труда и выделению видов работ, которыми по преимуществу заняты мигранты. Это в основном непристижные рабочие места, не требующие высокой квалификации, с тяжелыми условиями и невысокой оплатой труда. Такое разделение труда формируется на основе не только национальной, но и гендерной сегрегации работников, приводя к появлению типично женских секторов занятости, которые в развитых странах заполняются преимущественно женщинами - мигрантами из менее развитых стран. Если мужчины – мигранты заняты в разнообразных сферах деятельности – от неквалифицированного труда до должностей, требующих высокой квалификации, то женская трудовая миграция характеризуется концентрацией в очень ограниченном количестве «женских» профессий, которые ассоциируются с традиционными гендерными ролями. Принимая участие в международной миграции, женщины в основном играют роль дешёвых поставщиков различных услуг, включающих общественные услуги (персонал отелей, баров и т.д.) домашние услуги (няни, домработницы, уход за лицами преклонного возраста и больными); индустрию развлечений (танцовщицы, аниматоры, стриптизёрши); секс услуги. Структурные изменения в моделях занятости женщин, представляющих средний класс западных стран, сопровождаются девальвацией домашнего труда и деятельности по уходу за детьми и лицами преклонного возраста, что приводит к росту потребности в мигрантах, повышению спроса на их труд в сфере общественных и домашних услуг. Например, из 1 млн. домашних работниц в Италии более 50% составляют нерезиденты Европейского Союза, а во Франции более половины женщин –мигрантов заняты в сфере домашних услуг. Таким образом, мигранты из стран третьего мира превращаются в тот «трудовой резерв», с помощью которого поддерживаются и развиваются эгалитарные гендерные модели в развитых странах, для чего используется, в первую очередь, непристижный труд женщин – мигрантов. Причины массовой миграции женщин из Украины надо искать в тех отношениях, которые сложились на отечественном рынке труда в последнее время. Наиболее весомыми среди них являются низкая заработная плата и сложность в получении работы по специальности. На размер заработной платы влияют несколько факторов, например, трудовой вклад в результаты труда, условия труда, образовательный и квалификационный уровень. Уровень образования работающих женщин в Украине достаточно высок, около 25% из них имеют базовое и полное высшее образование [1, 199]. Но если проанализировать ситуацию в профессиональной сегрегации, которая выступает своеобразным индикатором, показывающим тенденцию овладения людьми разными профессиями, должностными позициями и видами деятельности в зависимости от их пола, то можно увидеть, что мужчины и женщины неравномерно распределены по позициям должностной иерархии. Данное явление является следствием более низкой доступности престижных должностей для женщин. Понятно, что за равный труд мужчины и женщины получают одинаковое вознаграждение. Но проблема состоит в том, что женщины преимущественно занимают менее престижные и ниже оплачиваемые должности, имеют разные с мужчинами возможности в повышении квалификационного уровня, используются на работах, не отвечающих их профессионально-квалификационному уровню; среди женщин также более распространена неполная занятость. Результатом этого есть гендерный разрыв реальных доходов. Так, по данным Госкомстата в 2004 году соотношение заработанной платы мужчин и женщин составляло 68,6% [5, 233]. Дисбаланс в возможностях получить высокооплачиваемую работу и продвижении по служебной лестнице, а также уровень безработицы заставляют многих женщин мигрировать за рубеж. Так, по результатам исследований, несмотря на то, что среди респондентов мужского пола наблюдается больше тех, кто собирается уехать из страны в ближайшее время для трудоустройства, индекс готовности к осуществлению этих намерений в 3, 3 раза выше у женщин [4, 57]. Данный факт говорит о том, что женщины в большей мере, чем мужчины, выражают свои намерения относительно заработков за рубежом. Такая же картина наблюдается и в представлениях о продолжительности трудовой миграции. Если среди мужчин, планирующих работать за границей, 59% представляют долгосрочные трудовые мигранты, то среди женщин – 67,4% [4, 57]. Надо сказать, что стремление женщин к миграции за рубеж сопровождается снижением их экономической активности внутри страны. Особенно это касается высокоактивных возрастных групп (35-39 и 40-49 лет) [3, 75]. Высокий показатель выезда женщин на заработки в другие страны является своеобразным предупреждением о тех проблемах, с которыми может столкнуться общество в недалеком будущем. Например, в традиционно «женских» отраслях, таких как образование, здравоохранение, культура уже сегодня довольно значительный процент лиц пенсионного и предпенсионного возраста. Поэтому нельзя исключать возможности острой нехватки этих специалистов на рынке труда уже в ближайшее время. Надо отметить, что «женскими» являются те отрасли, где необходим высокий уровень образования. Поэтому в лице трудовых мигранток страна не только теряет рабочую силу, но и несёт значительные экономические убытки, так как за границу уезжает, как правило, наиболее высокообразованная, квалифицированная её часть. В заключении отметим: проблемы миграционных поездок украинских женщин должны решаться в контексте реформирования государственной политики в сфере трудовых отношений. Первоочередной задачей здесь является обеспечение занятости, достойного заработка и карьерного роста для представительниц лучшей половины человечества. Литература: 1. Бойченко Є.Б. Гендерні аспекти зайнятості та оплати праці в економіці України.//Демографія та соціальна економіка. -2007. - №7. – С. 198-208. 2. Герасименко Г.В., Позняк О.В. Гендерні аспекти трудових міграцій населення України. //Демографія та соціальна економіка. – 2006. - №1. – С.46-54. 3. Лісогор Л.С. Соціодемографічні детермінанти формування пропозиції робочої сили на ринку праці.//Демографія та соціальна економіка. – 2007. - №2. – С.69-79. 4. Майданік І. Гендерні аспекти міграційного впливу на ринок праці м.Києва//. Український соціум. – 2006. - №1. – С. 53 -59. 5. Праця України 2004: Стат.зб. – К.: Держ. Комітет статистики України, 2005. – 368с. Бурбело Ольга Романівна, аспірантка Інституту соціології, психології та управління Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова ГЕНДЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ ДО КРАЇН ЄС: ЖІНОЧИЙ АСПЕКТ З поміж 214 млн. мігрантів у світі 49% становлять жінки. Цей показник є дещо вищим у більш розвинутих країнах і становить 51% (за даними МОМ, 2010). Приблизно така ж статистика спостерігається і серед українських іммігрантів. За прогнозами тенденція фемінізації міграції буде продовжуватися. Інтенсивність зовнішньої міграції населення є важливим показником економічного та соціального розвитку країни. Новітня еміграція українців є переважно трудовою. Нестабільне внутрішнє економічне становище, низький рівень життя в Україні та якісно інший рівень розвитку країн ЄС і зростаюча потреба економік цих країн у робочій силі, зокрема жіночій праці (сфера доглядання та медичної допомоги, обслуговування, індустрія послуг та розваг), стимулює еміграцію українців. Показовим є те, що 80% безробітних в Україні – жінки. Працюючі жінки в середньому отримують на 25-35% нижчі ніж чоловіки зарплати. Кількість жінок-політиків і керівників не перевищує 10% (за даними GENDERMUSEUM, 2010). Незважаючи на те, що в українському суспільстві ці проблеми на тлі інших негараздів не привертають серйозної уваги, їх вирішення є нагальним. Потоки українських жінок-мігрантів з початку 1990-х років були переважно спрямовані до Італії, Іспанії, Греції, Португалії, Польщі, Туреччини та інших країн, що пояснювалося попитом у цих країнах на жіночу працю. Українські жінки здебільшого зайняті у сферах обслуговування, доглядання, домашніх послуг, індустрії розваг, сільському господарстві, промисловості: у тих сферах, які характеризуються високим рівнем неформальності, наявністю тіньової економіки, відсутністю контролю з боку приймаючих держав. Це призводить до порушення прав людини, експлуатації, дискримінації, проявів насильства, порушення трудових відносин (тривалості робочого дня, характеру виконуваної роботи, обсягу заробітної платні та ін.). Згідно статистики, за кордоном, як і в Україні, зарплата жінок є меншою, ніж у чоловіків. Неврегульований статус іммігрантів позбавляє їх прав, сприяє значному заниженню оплати праці і загалом залишає їх у вразливому становищі. Найбільше у жіночій трудовій міграції задіяні розлучені та заміжні жінки, які мають дітей. Незаміжні та розлучені жінки частіше приймають участь у шлюбній міграції та міграції з метою навчання. Жіноча міграція супроводжується зміною ролей у сімейних відносинах: жінка-мігрант перетворюється на „годувальницю” родини, змінються сімейно-шлюбні стосунки, змінюється план реалізації жінки в якості дружини та матері. Поширюється явище розділених, зруйнованих сімей та соціального сирітства. Змінюється соціальний статус жінок: загалом високий рівень освіченості українок не відповідає виконуваним ними низькокваліфікованим роботам у приймаючих країнах. Серед інших чинників, що сприяють прийняттю рішення про еміграцію, є насильство у сім’ях, втеча від різного роду проблем, бажання змінити життя на краще. Досить поширеною серед українських жінок є явище шлюбної міграції. На жаль, „щасливі історії” не заперечують існування проблем, пов’язаних зі шлюбною еміграцією. Особливості законодавств та незнання законів країн, з громадянами яких укладається шлюб, сприяє виникнення конфліктних ситуацій і гострих проблем. Шлюбна еміграція стала вигідним бізнесом, що нерідко переходить у площину торгівлі людьми. За даними ООН, торгівля людьми, зокрема жінками, за прибутковістю посідає третє місце після торгівлі зброєю та наркотиками. За даними МОМ (2010) з початку 1990-х років жертвами торгівлі людьми стали 110 тис. українців. Загалом жінки більше піддаються ризику особистої та економічної небезпеки, фізичний та психологічний стан жінки-іммігранта є більш вразливим. Однак, незважаючи на існування проблем, якісні переваги здебільшого матеріального характеру і значна кількість „успішних історій іммігрантів” є визначальними у позитивній оцінці прийнятих рішень про еміграцію. Спостерігається тенденція до возз’єднання сімей за кордоном та оселення у приймаючих країнах. Міграція є двояким явищем, що має як позивну, так і негативну складову. У дослідженні розглядаються питання, пов’язані з проблемами новітньої української міграції з акцентом на їх гендерній специфіці. Вирішення цих проблем є неможливим без якісних соціально-економічних змін у державі, перегляду державної політики стосовно молоді, сім’ї та жінки, впровадження ефективної міграційної політики, послідовного інформування населення, здійснення контролю у цій сфері. Ломака Іванна Іванівна, к. політ. н., доц., Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. Особливості українськоїміграції: гендерний аспект | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||