З м І с т

Вид материала

Документы

Содержание В и с н о в к и

В И С Н О В К И

У сучасному світі різко посилюється роль права як одного з основних засобів саморегуляції суспільства, спрямованим на забезпечення його прогресивного розвитку та захист прав і свобод особистості. Останні десятиліття у вітчизняній філософії та правовій науці позначені активною розробкою проблем філософії права, особливо правової аксіології та гносеології. Належний інтерес до них виявляють також зарубіжні філософи та юристи. Але проблема єдності аксіологічного та логічного, цінностей та істини у праві до цього часу не стала предметом самостійного систематичного дослідження ні у нас, ні за кордоном. Саме її й було обрано темою дисертації.

Для її дослідження ми використали насамперед аксіологічний, гносеологічний, діяльнісний підходи; принципи взаємного зв’язку, розвитку, єдності історичного та логічного. Конкретизуючим та об’єднуючим є системно-структурний підхід. Зазначені підходи та принципи дозволили з’ясувати сутність і форми єдності цінностей та істини у праві й виявити її філософські основи.

Правова аксіологія досліджує право як цінність і цінності права. Категорія цінності при вивченні правової реальності дозволяє повною мірою виявити активну роль громадянина і держави (в їхній єдності). Для держави ієрархія цінностей повинна увінчуватися громадянином, головна її мета мусить полягати у створенні умов для всебічного розкриття його особистості. Для громадянина ж найвищою цінністю є суспільство, його прогресивний розвиток, і тому він повинен піклуватися про державу. Право має величезну соціальну й особистісну цінність.

Оскільки право є одним з основних засобів регламентації процесу самоорганізації та саморегуляції суспільства, його цінність має насамперед інструментальний характер. Право мусить відповідати своїй меті, забезпечувати нормальне функціонування та розвиток суспільства, і одночасно гарантувати свободу громадян у поєднанні з відповідальністю, їх справедливий розподіл, і через цю мету відповідати людській природі, бути істинним у цьому відношенні, що має суттєве значення для її цінності. Одночасно право є необхідним елементом культури. Вбираючи в себе загальнолюдські цінності, воно стає їхнім виразником і перетворюється на самостійну цінність, котра посідає гідне місце серед інших цінностей культури.

Проведений у дисертації аналіз цінностей у праві свідчить, що дефініція категорії цінності потребує врахування істиннісного аспекту. Зазвичай її розглядають як певний витвір природи чи культури, що має особливу значущість для суб’єкта пізнання та перетворення дійсності. Але правильність оцінки, визначення цінності об’єкта визначається ступенем істинності уявлень про природу, з одного боку, цього об’єкта, з іншого – самої людини. Більш докладне дослідження природи цінностей, наприклад, виділення загальнолюдських цінностей як фундаментальних цілей права, приводить до висновку, що цінність слід розглядати як значущість у плані перетворення людиною дійсності, яка залежить від її істинності в розумінні відповідності справжній, істинній природі людини та суспільства.

З іншого боку, традиційне означення об’єктивної істини як відповідності знання об’єкту стосовно права також слід вважати обмеженим, тут істина має істотний аксіологічний аспект. На наш погляд, істину у праві слід розуміти як висловлювання, зміст якого стверджується як такий, що відповідає своєму об’єктові, і яке дає можливість теоретично чи практично його використовувати. Взагалі свого часу панувало уявлення про те, що найвищою істиною є істина про бога. Вона одночасно вважалася й найвищою цінністю. Пізніше істина сама по собі в очах все ширшого кола людей почала оцінюватися вище за бога, перетворюватись на найвищу цінність, а наука набула основних ознак релігії. Істина справді входить до числа загальнолюдських цінностей, але вона поступається за своїм значенням особистості в єдності з суспільством. Дослідження дозволило виявити й інші зв’язки істини з цінністю.

Природа як цінностей, так й істини в юридичній сфері більш глибоко розкривається в їхньому взаємозв’язку. Розглядаючи юриспруденцію як науку, ми з’ясували, що вони становлять пару співвідносних у діалектичному розумінні категорій. Визначальною рисою тут виявляється єдність. Але вона передбачає відмінність між цінністю та істинністю правового знання, аж до суперечності. Остання зумовлена відкритим характером системи юридичного знання, яка утворює підсистему правової системи (сфери). Ця риса юриспруденції як науки в одних ситуаціях породжує суперечність між наявною істинністю знання та бажаною його практичною цінністю, в інших – між наявною практичною цінністю та необхідністю встановлення того, в якому відношенні та якою мірою знання є істинним. Суперечності такого типу виявляються внутрішнім джерелом поступу науки права. Даний висновок слід розглядати як конкретизацію відносно юриспруденції вірного, але надто загального положення, згідно з якими внутрішнім джерелом розвитку знання є усвідомлена діалектична суперечність між знанням і дійсністю, між новими фактами і старими теоретичними уявленнями (в цьому разі наука розглядається вузько, лише як певна система знань), між думкою, образом об’єкта і самим об’єктом, між суб’єктивним та об’єктивним аспектами знання.

Зазначений чинник перетворює юридичну істину на процес; процесом стає також цінність знання у праві. Вочевидь, істина еволюціонує в бік зростання її цінності, а цінності розвиваються в бік підвищення рівня їхньої істинності. Причому досягнення більш високої цінності є результатом розв’язання її суперечності на попередньому рівні з істинністю, а отримання більш об’єктивного і повного знання – результатом розв’язання суперечності між його істинністю на попередньому щаблі та цінністю. Цінність знання як відносно самостійна сутність є результатом внутрішньої суперечності між нею самою та істинністю, цінність містить у знятому вигляді істинність. З іншого боку, істинність також можна трактувати як результат внутрішньої суперечності між нею самою та цінністю, вона (істинність) містить у знятому вигляді цінність.

Усвідомлення суперечності між цими характеристиками правового знання виступає вихідним пунктом пізнавального процесу в даній сфері, тобто юридичною проблемою (проблемною ситуацією). Гіпотеза (версія), до якої призводить прагнення усунути зазначену суперечність шляхом відповідного дослідження, також характеризується органічною єдністю істинності й цінності. Ядро її складає ідея-припущення відносно природи явища (події злочину), що потребує пояснення. Ідея найвищою мірою поєднує об’єктивність, істинність знання з прагненням до його практичного використання і через це є гносеологічним ідеалом. Тому й гіпотеза (версія), яка будується на основі ідеї, характеризується одночасно істинністю та цінністю. Вона повинна бути якомога ближчою до реального стану речей і разом із тим якомога пліднішою в теоретичному та практичному аспектах. Ці вимоги залишаються актуальними і для теорії, на яку перетворюється гіпотеза в разі відповідного підтвердження. Теорія також характеризується цінністю та істинністю в їхній єдності.

Істинність і цінність складають діалектичну єдність і відносно парадигми права як світогляду юристів. Сучасна парадигма науки взагалі вбирає в себе досягнення наукової та філософської думки; вона є діалектичною, відповідно до неї джерелом розвитку виступають суперечності, які своєю чергою слід розуміти як наслідок нерівноважності відкритих систем. Вона містить плюралістичний підхід до істини: той самий об’єкт може мати кілька різних образів, які разом складають загальну картину за принципом доповнюваності. Істина має творчий характер, є результатом взаємодії суб’єкта з об’єктом. Відповідно до принципів сучасної парадигми суспільство слід розглядати як систему, що самоорганізується, тобто функціонує і розвивається на власній основі, сама регулює власне існування і розвиток. При обговоренні проблем подальшого соціального розвитку в центрі уваги повинні стояти не пошуки його законів, а всебічність врахування цінностей, найголовнішою з яких є людина. Сучасна парадигма має істотну цінність для українського права як у теоретичному, так і в практичному відношенні. Одночасно її слід визнати істинною – тією мірою, якою підтверджуються правова теорія, законодавство та практика його застосування, що грунтуються на цій парадигмі.

У дисертації вдалося виявити органічну єдність цінності та істинності також у структурі критеріальної ролі юридичної практики щодо знання у сфері права. Оскільки істинність знання у певному розумінні є ознакою цінності, і навпаки, то практична перевірка істинності юридичного знання є по суті перевіркою його ефективності, дієвості, тобто цінності. Справедливе й обернене твердження. Отже, юридична практика є інтегральним критерієм обох цих характеристик, рівня розвитку юридичного знання в єдності його цінності та істинності.

Юриспруденція як наука є комплексом юридичних дисциплін. Загалом він має соціогуманітарну спрямованість, але деякі його компоненти близькі до природознавства. Проведений аналіз взаємовідношень істинності та цінності знання у різнорідних компонентах цього комплексу можна поширити на різнорідні компоненти інших наук. Є також певні підстави для припущення, що описану істиннісно-ціннісну характеристику науки права можна поширити на всю сферу наукового пізнання як системи соціально-гуманітарних наук і природознавства. Наукове пізнання в цілому можна розглядати як приклад гармонійного суміщення істинності та цінності, адже його результат виступає водночас і описом, і приписом, має дескриптивний та прескриптивний аспекти.

Ціннісно-істиннісний аспект притаманний не лише юридичній науці, але й правотворчості. Її продукт, тобто юридична норма, є своєрідним утіленням діалектичної єдності цінності та істини, вона має одночасно і прескриптивний, і дескриптивний характер. Цінність норми права і як ефективного соціального регулятора, і як продукту людської творчості залежить від того, якою мірою вона відповідає природі людини і суспільства, а також наявним історичним умовам, є істинною в цьому розумінні; прагнення знайти більш істинну норму задовольняється шляхом пошуку більш цінної (наприклад, справедливішої) норми. Цінність норми права імпліцитно містить у собі істинність і навпаки; міра наявності обох цих характеристик норми у правовому поступі зростає одночасно.

Взаємний зв’язок цінностей та істини має місце і в галузі реалізації права. Вона дозволяє втілити в життя таку цінність, як істина. Щоб цінності права були сприйняті громадянами, юридичні норми повинні правильно застосовуватися – для громадянина важливим є не лише закон, але й адекватна (істинна) його реалізація. Це положення пронизує, наприклад, увесь процес розслідування злочину. Для ефективного розслідування насамперед необхідно встановити істинну картину події. Кваліфікація може бути цінною, придатною для ефективного вирішення справи, тільки якщо вона істинна в розумінні її відповідності як фактичним обставинам справи, так і правовій нормі (при цьому необхідне істинне тлумачення норми, тобто потрібно виявити істинну думку, вкладену в неї законодавцем). Висновки про міру покарання злочинця можуть істотно відрізнятися з точки зору різних учасників кримінального процесу; істинним має бути тільки один з них; він одночасно буде і найціннішим з позицій встановлення справедливості. Весь кримінальний процес (як і цивільний) спрямовано на досягнення істини у справі; це необхідна умова його ефективності; в цьому і полягає мета кримінально-процесуального (цивільно-процесуального) закону. Можна сказати також, що і виконання покарання характеризується цінністю та істинністю, котрі органічно пов’язані між собою. Мабуть, буде справедливим твердження, що мета правосуддя полягає у досягненні єдності цінностей та істини.

Загалом право є найблагодатнішою предметною областю для вивчення взаємних відношень між цінностями та істиною. Категорії цінності та істини тут можна відокремити лише умовно. Узяті в абстракції, вони виступають зовнішніми одна відносно іншої, певною мірою протилежними, полярними сутнісними характеристиками права. Але в реальному житті вони складають певну гармонію, розчленовану єдність. Істина в тому чи іншому відношенні передбачає, зумовлює цінність, а цінність – відповідно певну її адекватність правовій дійсності, істинність. Ці основні характеристики права пронизують одна одну. Його можна розглядати як безпосереднє протиставлення самому собі істинного у цінному та цінного в істинному. Можна сказати, що істина тут відображається, рефлектує, діалектично знімає себе у цінності, а цінність своєю чергою суттєво впливає на визначення істини. Визначальним взаємовідношенням між цінностями та істиною у праві виступає їх єдність.

Необхідно поставити питання щодо істинності цінностей, які, на відміну від хибних, відповідають природі людини як роду, є істинними нормами її життя. Потрібно також враховувати, що в історії культури істина виступає цінністю як у духовному, так і в практичному, й у практично-духовному (світоглядному) відношенні. Істина виражає не тільки відповідність знання реальності, не лише відповідність явища своїй суті, але й характеризує значущість реальності та її пізнання для людини і суспільства.

Одна з форм вияву єдності цінностей та істини – єдність розглянутих вище спрямованостей їх еволюцій. Переорієнтація світоглядних принципів на розуміння людини як найвищої мети її власної діяльності підштовхнула до змін поглядів на цінність. Вони еволюціонували від визнання цінності як практичної корисності до формування складної ієрархії цінностей, на вершині якої стоїть самоцінність особистості в єдності з соціумом. Ступінь наближення тієї чи іншої цінності до такої самоцінності стає своєрідним критерієм істинності цієї цінності. Еволюція ставлення до істини визначається розвитком духовності, що супроводжує зазначений процес усвідомлення людини як найвищої мети її діяльності. Тут має місце рух від вузького розуміння істини як засобу задоволення практичних потреб людини до визнання значущості істини як такої, самоутвердження чистого прагнення до істини, коли істиною стає сам пошук істини. Протягом тривалого періоду історії людства прагненню до істини сприяло те, що вона вважалася божественною. Тепер, можна сказати, її вважають божественною, оскільки вона є істиною. Особистість та суспільство в їх єдності нині утверджуються як самоцінність, і їх можна назвати найвищою істиною буття, а істину в найвищому значенні – самоцінністю, бо вона має служити на благо людині.

Найвищим синтезом цінностей та істини, якого за всю свою історію досягло людство, є прогресивний розвиток суспільства, всебічний розвиток особистості, свобода в єдності з відповідальністю, справедливість, рівність та інші загальнолюдські цінності, оскільки вони відповідають людській природі й виступають справжніми, істинними цінностями.

У кожній парі категорій, що діалектично пов’язані між собою, одна завжди відіграє провідну роль відносно іншої. Природа правотворчості та правореалізації така, що цінності відіграють провідну роль, а істина – підпорядковану. Зокрема, юридична норма є одночасно і приписом, і (більшою чи меншою мірою) описом, їх можна відокремити один від одного лише в абстракції, але її прескриптивний аспект є провідним щодо дескриптивного. Це є справедливим, наприклад, і для принципів судового процесу. Що ж стосується юриспруденції як науки, то в цій галузі провідну роль відіграє не цінність, а істинність. Тут насамперед потрібна об’єктивна картина правової реальності.

Усвідомлення цієї системної єдності цінностей та істини у праві, взяте як світоглядний і загальнометодологічний принцип, повинне, на думку дисертанта, сприяти гармонізації цих сутнісних характеристик правової діяльності, прогресивному розвитку системи права, приведенню її до рівноваги більш високого рівня порівняно з попереднім, тобто до більш повної відповідності юридичної теорії правовій реальності, до вищої ефективності законодавства та його реалізації з міркувань прогресивного розвитку людства. Даний принцип не повинен залишатися умоглядною конструкцією. Зокрема, він мусить орієнтувати правову державу і громадянське суспільство на удосконалення права як одного з основних засобів його самоорганізації шляхом розробки нових нормативних регулятивів. Причому ці регулятиви повинні мати на меті гармонізацію єдності цінностей та істини, утвердження загальнолюдських цінностей. Тією мірою, якою зазначена мета досягається, саме правове суспільство проявляє себе як істинну цінність.

Положення та висновки дисертації щодо розуміння взаємного зв’язку аксіології та гносеології права дозволять збагатити проблематику кожної з них і дають засоби більш ефективного розв’язання їх питань. Вони можуть знайти застосування при підготовці навчального курсу філософії права, спрямованого не на інформаційно-репродуктивне навчання, а на духовно-практичне опанування цієї галузі знання, а також при її викладанні. Зазначені положення і висновки можна використати для подальшої науково-теоретичної розробки проблем удосконалення правової системи України, для аналізу соціально-політичних та державно-правових процесів у нашій країні, її розвитку в напрямку до формування і зміцнення громадянського суспільства та розбудови правової держави.


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl