Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности українського народу, розвитку та зміцнен-ня релігійної свідомости

Вид материала

Документы

Содержание Обніміте ж, брати мої, найменшого брата – Добро, Правда і Любов

Подобный материал:

• Затверджено Загальними зборами уаіб від 14 квітня 2011 року Напрямки розвитку Української, 73.33kb.
• „Бібліотека І молодь: нові часи, нові вимоги”, 1366.02kb.
• І водночас соціальне значущих цілей як умови реалізації найголовнішої соціально-психологічної, 208.24kb.
• Прийнятий: Затверджено: Постановою №6 Радою Українського Народу Установчих Зборів Українського, 368.33kb.
• Пеліновська Марина Петрівна, вчитель історії вищої кваліфікаційної категорії, вчитель, 545.36kb.
• Авіація України у період відродження її державності” відродження української державності, 439.77kb.
• Перечинський професійний ліцей, 77.97kb.
• Cпецкурс Intel крок до прогресу в освіті, 153.06kb.
• Рекомендації для сучасних умов Висновок, 400.33kb.
• Рекомендації для сучасних умов Висновок, 404.19kb.

11.2. Відродження Української Православної Церкви в незалежній
Україні

Процвітала московська імперія і, відповідно, процвітала Московська Церква як складова ідеологічна частина московського імперського глобалізму. Прямо протилежним було становище Православної Церкви в Україні, що стала колоніальною провінцією московської імперії. Тут треба виділити два аспекти: якщо вважати Православну Церкву в Україні за будовою і духом московською, то вона торжествує як московська, але якщо дивитися на неї як на імперську жертву, то вона є знищеною та зруйнованою як усе українство. А втім, дух українства у народі і його релігійних почуттях трудно знищити до тла, хіба в корені знищивши весь народ і разом з ним українську духовність, а це не було під силу навіть більшовицько-московській імперії.

Історія людства свідчить, що немає нічого вічного та незмінного і тому створені у її горнилі несправедливості рано чи пізно виправляє, навіть якщо це потребує більших чи менших жертв, розвалює імперії, з невблаганною силою стимулює і живить прагнення поневолених народів до свободи, навіть якщо це осягається кривавою жертовністю, своїм єдино незмінним та постійним дина-мізмом прокладає шляхи до справедливости через подолання несправедливости, до свободи – через знищення неволі, до світла розуму через заперечення неуцт-ва та темноти. Історія людства – це безперервний динамічний процес життє-діяльности людства у конкретних формах проявів суперечностей та інтересів, прагнень та аспірацій, самозахисту та поневолення.

Усі ці історичні лабіринти пройшов український народ, а разом з ним і його церква. Однак настав історичний час, коли й московська імперія захита-лася: історія її сотворила, щоб її знищити, і водночас засвітився вогонь свободи для українського народу, як і для інших народів, поневолених московськими гнобителями. Результатом Першої світової війни був розвал двох імперій – московської й австрійської, що породило появу на карті Європи низки самостій-них держав, у тому числі й української – Української Народної Республіки (УНР), яка хоч з огляду на суб’єктивні та об’єктивні причини не змогла втриматися на поверхні політичних горизонтів Європи, проте своє історичне право на існування і юридично, і фактично заманіфестувала перед усім світом.

Історична важливість утворення української держави – УНР – ще й у тому, що з її виникненням з’явилася Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з митрополитом Липківським, яка проіснувала до 30-х років, коли московсько-більшовицький режим її остаточно і юридично, і фактично (фізично) знищив, очистивши простір для подальшого неподільного панування Православної Церкви Московського Патріархату в Україні. Православна Церква в Україні юридично одержала статус екзархату Московської Православної Церкви. Українська держава перестала існувати, отже, була знищена й Україн-ська Автокефальна Православна Церква в Україні.

Хоч московська імперія збереглася у вигляді СРСР, все ж це був лише певний момент її тимчасового збереження, бо цей штучний імперський конгло-мерат повинен був рано чи пізно розсунутися самим економічним, суспільно-політичним та утопічно-ідеологічним розвитком, що неминуче й сталося. У 1991 р., після розвалу СРСР відбулися деякі зміни у статусі Православної Церкви в Україні: з колишнього українського екзархату Російської Церкви утворилася Українська Православна Церква, яка отримала автономію від Мос-ковської патріархії, залишаючись канонічно у підпорядкованості Патріархату Московському і всієї Русі. Управління провадить синод УПЦ МП на чолі з митрополитом.

Ще 1990 р. утворилася Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), а на помісному соборі було обрано Патріархом Мстислава (Скрип-ника). Ця церква існує досі.

У 1992 р. частина єпископів УАПЦ на чолі з митрополитом Антонієм (Масензичем) об’єдналася з окремими представниками УПЦ МП, утворивши Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ КП).

Отже, у пострадянський період – після розвалу СРСР – на горизонтах ре-лігійного життя в Україні виникло декілька церков: УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ, яка вийшла з підпілля-катакомб.

Однак канонічний статус цих церков різний. Уся складність у тому, що УАПЦ і УПЦ КП вийшли з-під канонічної юрисдикції Православної Церкви Московського патріархату, та не отримали від нього згоди на відокремлення, усамостійнення, на канонічну незалежність (автокефалію), хоч керівництво цих двох церков уважає цілком достатнім самопроголошення автокефалії на Поміс-ному соборі. Натомість УПЦ МП, яка є у повній канонічній залежності від Московської патріархії, має тим самим канонічну визнаність, притому наголо-шує, що отримання українським православ’ям повної канонічної незалежности від Московської патріархії можливе не через самопроголошення своєї автокефа-лії (що є самозванством), а лише через проголошення її Помісним собором Російської Церкви, тобто Московська Православна Церква в особі Помісного собору повинна надати автокефалію українському православію, і тільки така автокефалія буде канонічною.

Та Московський патріархат і не думає про подібне надання автокефалії Українській Православній Церкві. Адже він міцно тримає у своїх обіймах УПЦ МП, а УПЦ КП і УАПЦ оголосив самозванцями і канонічно не дійсними, вва-жаючи, що односущною православною церквою в Україні є УПЦ МП. Віз і пе-ревіз, розмова закінчена! “Roma locuta, causa finita”.

Проте розмова все ж не закінчена, бо варто б пригадати, як і у якій “канонічній” атмосфері творився й утверджувався Московський патріархат, і якими “канонічними” методами Московія прибирала до своїх рук Київську митрополію у 1686 р., щоб зрозуміти всю канонічну безпідставність претензій Московського патріархату щодо Православної Церкви в Україні протягом усієї історії московсько-українських відносин: там, де діють симонія, підкуп, хабарництво, а навіть насильство, – канонічності зовсім нема, про неї не може бути жодної мови. А це означає, що Московський патріархат не має жодних прав чи взагалі будь-яких претензій вирішувати питання Автокефалії Україн-ської Православної Церкви.

До цього треба ще додати важливі тези Вселенських соборів, які мають принципове значення для автокефалії, що є справою Української Парвославної Церкви. У 17 каноні Четвертому Вселенського Собору та у 36 каноні Шостого Вселенського Собору зазначено: “Устрій церковних справ повинен відповідати устроям політичним і суспільним”. У такому ж дусі висловився у сентенції (апофтегмі) Фотій: “Належить прийняти, що права, які відносяться до церков-них справ,…повинні достосуватися до політичних й адміністративних змін” [4, с. 5]. Якщо врахувати, що УНР була проголошена самостійною державою і визнана світовою спільнотою, УРСР була членом і засновником ООН, у 1991 р. внаслідок розвалу СРСР було відновлено державну незалежність України, а прилучення Київської митрополії до Московської патріархії було звичайною симонією і тим самим не канонічним, то питання автокефалії є справою та прерогативою самої Української Православної Церкви і Вселенського Патріар-хату, і, зрозуміло, українського уряду. Інша річ, що Константинопольський патріарх займає досить нечітку позицію у цій справі, хоч добре розуміє всю ситуацію, а пояснити, мабуть, можна це певними політичними мотивами, не виключаючи й тиску Москви, яка у таких випадках не дуже церемониться. Доволі млявими є дії й українського уряду, який, хоч і закликає православні церкви до єдности, проте нічого серйозного не робить, щоб пожвавити та посилити цей процес з метою осягнення автокефалії Української Православної Церкви, мотивуючи тим, що церква відокремлена від держави, і тому уряд не може втручатися у її справи. Це правда, але правдою є те, що релігійно-конфе-сійна плутанина спричиняє в українському суспільстві неспокій, розбрат, ворожнечу, що в цих умовах явно підриває державотворчі процеси в Україні, ллє воду на млин її внутрішніх і зовнішніх ворогів. Вагу і значення релігійної єдности народу для суспільно-державного життя свого часу зрозуміли римський імператор Костянтин, український князь Володимир, франкський король (імпе-ратор) Карл, які вжили рішучих заходів з метою прийняття, утвердження та зміцнення християнства як єдиного релігійного вчення, здатного духовно об’єд-нати народ на єдиних засадах віри. Звичайно, історія вчить, але вчить добрих учнів, здатних засвоїти уроки, зрозуміти і зробити розумні висновки для сього-дення.

А тим часом використовуючи нерішучість, млявість та безпорадність українського уряду, міжконфесійну плутанину в Україні і спираючись на своє “законне” канонічне право, Московський патріархат “вирішує” долю Автокефа-лії Української Православної Церкви.

Проте далеко ще не вся біда в тому, що Московський патріархат не “від-пускає” і не визнає повної канонічної Автокефалії Українській Православній Церкві. Ще більша біда в тому, що наявність УПЦ МП не тільки відвертає і церкву, і її паству від українства, від насущних проблем державотворення та зміцнення національної духовности в українському суспільстві, а й вносить фактично розкол у духовне життя України, роздвоює вірних, викликає міжкон-фесійні протистояння. І це стається навіть усупереч волі самих ієрархів, бо діє факт існування церкви, яка за змістом і характером спрямована не на укра-їнство, а на “Москву – третій Рим”.

Звичайно, можна почути і прочитати, що цілком нормальним є існування різних релігій та конфесій, бо релігійна віра – це особиста справа кожної людини, яка є під захистом та гарантією закону про свободу віросповідання. У нормальному демократичному суспільстві гарантований закон свободи совісті, релігійно-конфесійний плюралізм, і, річ ясна, ніхто не може насильно нав’я-зувати будь-кому іншому ту чи іншу віру чи конфесію.

Для нормального демократичного суспільства поняття “плюралізм” цілком застосовне, прийнятне й ефективне і, крім усього іншого, містить у собі толерантність до інших думок та вірувань. Однак чи можливо за сучасних умов в Україні залишити в спокої релігійні конфесії – хай самі собою співіснують, – бо це для демократичного суспільства цілком прийнятний статус, тим більше, що віросповідання є цілком особистою справою мирянина, справою його сумління?

Усе це на перший погляд виглядає справедливим і привабливим, але, з іншого боку, що стосується православ’я, то це вода на млин не українських сил у релігійному житті України, це – ідеологічне оправдання та зміцнення впливів Московського патріархату в українській церковній громаді і послаблення стано-вища церков, зорієнтованих на українство. Це настільки очевидне у теперішніх історичних умовах буття українського народу, що мабуть, не треба заглиб-люватися у архідокази, тим більше, що вся історія України дала вже добрі та переконливі уроки.

Можна почути міркування про те, що в деяких країнах співіснують різні конфесії, скажімо, католицизм і протестантизм, проте це не заважає єдности нації (наприклад Німеччина), хоч, як звісно, в Ольстері доволі часто спалахують міжконфесійні ускладнення і навіть сутички. А втім, треба враховувати, як розгорталися релігійні події і з яких причин у Німеччині в добу реформації М. Лютер, виступивши проти католицизму, не тільки не підривав основ єдности німецького народу, а й зміцнював її, бо, наприклад, переклавши Біблію німець-кою мовою, що було категорично заборонено католицькою церквою (визнані були тільки гебрейська, латинська і грецька мови), він тим самим підняв її авторитет, поста-вивши її на рівні національно-літературної мови, що було у той час виявом високої національної свідомости. М. Лютер був німцем і німецьким патріотом, а очолений ним реформаційний рух служив німецькому народові, був конфе-сійною основою його єднання, а не ідеологічним умоти-вуванням служіння чужим імперіям. Та й німецькі католики були німцями, патріотами своєї батьківщини.

Водночас з історії відома тридцятилітня війна, релігійні кровопролиття у Німеччині, а у Франції Варфоломіївська ніч, коли 24 серпня 1572 р. (під свято Варфоломея) католики влаштували у Парижі різню гугенотів^* за наказом фран-цузького короля і католицького духовенства, яка тривала три дні, а після цього почалися погроми гугенотів по всій Франції. Міжконфесійні чвари дуже небез-печні, бо вони ґрунтуються на релігійному фанатизмі, який не контрольований ніякими гальмами.

Кажуть, що у США є вже така свобода віросповідання, тобто церков, конфесій, релігійних течій, сект, громад тощо, що взагалі ця держава повинна була б розсунутися, не почавши існувати. Однак і цей приклад невдалий. Аме-риканське суспільство складалося і формувалося з вихідців різних народів світу, які емігрували сюди з різних причин, шукаючи чи то порятунку та щастя, чи то заробітку та збагачення, чи ще чогось іншого. І йшли вони з готовими релігійними переконаннями, з належністю до якоїсь релігійної конфесії (като-лики, протестанти, православні тощо), як і саме американське населення склада-лося з різних національно-етнічних елементів (англійці, шотландці, французи, німці, іспанці, італійці, китайці, японці тощо аж до негрів). У цій етнічній суміші немає якоїсь єдиної етно-національної основи, хоч у ній виділявся англосакський елемент, який туди прибув як завойовник і став свого роду полі-тичним чинником у державотворенні, але не основою національно-етнічного утворення, яке було і залишилося різноетнічним (американець українського походження тощо). Розмови ж про “американську націю” свідчать лише про те, що з’явилося не національно-етнічне утворення, а певне, історично складене політичне об’єднання громадян у рамках держави, якою є США і яка їх об’єд-нує як громадян спільністю законів, супільно-економічного життя та державно-політичної системи, як і спільністю духовно-культурних цінностей, які там склалися. Це і є “американська нація” (від англійця аж до негра), у якій історично склалося співіснування і толерантність також і у сфері релігійних відносин: хто з якою вірою прибув, з такою залишився. Життя у цьому міжет-нічному конгломераті витворило специфічну суспільну психологію виживання та існування американця, для якого на першому плані стоїть бізнес, як визна-чальний та основоположний принцип його буття, відсуваючи у тишину узбіччя конфесійні справи як суто приватні. Бо, зрештою, у цьому суспільстві все при-ватне – священне і недоторкане.

У цьому зв’язку варто застерегти перед перенесенням реалій релігійної практики з однієї країни в іншу, бо тут треба враховувати різні історичні умови, національну ментальність, традиції, звичаї і національно-етнічну самобутність народу.

Український народ, що на своїй землі є споконвічним автохтоном, вит-ворив свою культуру, мову, традиції, звичаї, прекрасну та глибокозмістовну міфологію, створив свою могутню державу, а далі прийняв і християнську віру. У цій державі з 988 року була одна і єдина християнська церква східного обряду з підпорядкуванням Київської митрополії канонічній юрисдикції Константи-нопольського патріархату за повною згодою, підтримкою і благословенням Риму. Християнська церква зрослася з українськими національними традиція-ми, фактично українізувалася, за характером стала українською і тим самим могутньою духовною силою українства.

І ось, як грім з ясного неба, звалилося велике нещастя на Українську Православну Церкву, на український народ загалом: у 1686 р. Константино-польський патріарх за злато, срібло і соболі відступив Київську митрополію Московському патріархату, не без попередньої (можливо, вимушеної) згоди гетьмана Самойловича. Тоді ж то Православна Церква в Україні була ґрунтовно змосковщена, ставши засобом змосковщення всієї України. Водночас почалася боротьба за Українську Православну Церкву, за національну незалежність, за національне виживання, за українство.

Отож, про який конфесійний плюралізм в Україні може йтися, коли конфесійне різноголосся, насамперед у православ’ї, має фатальні наслідки для згуртування українського народу та національного державотворення, для духовного єднання нації. У цій конкретно історичній ситуації, коли український народ, переживаючи великий революційний суспільно-політичний, духовний та економічний перелом, звільнився з рабсько-колоніальної неволі і став на ноги національної незалежности та державної самостійности, московські великодер-жавники з метою реанімувати колишню імперію – “единую и неделимую” – використовують всі можливі елементи як свою “п’яту колону” для підриву України зсередини. І в цьому комплексі провідну роль відіграють не тільки так звані “ліві сили”, різні економічні та фінансові диверсії, а й не менше міжконфесійні чвари, оскільки, незважаючи на атеїстичну розбещеність, яку насаджував більшовицький режим протягом сімдесяти років, все ж релігійні почуття у народі не були до кінця вбиті та знищені, а отже, їх можна успішно використати для розпалювання міжконфесійної ворожнечі, всіляко сприяючи поділу самої церкви на різні дрібніші конфесії, для збудження релігійного фанатизму і на цих засадах витворити у суспільно-державному та духовно-національному житті фермент неспокою, бродіння, нестабільности. А в умовах економічної кризи, яка настала в Україні після закономірного розвалу СРСР, такий конфесійно-релігійний чинник суттєво впливає на підрив основ суспіль-но-політичних відносин, є руїнницьким засобом у руках промосковських сил в Україні, які діють за відомим принципом: “Чем хуже, тем лучше”, готуючи ґрунт для повернення України у московське ярмо.

Ієрархи УПЦ МП не можуть не знати і не розуміти своєї ролі у системі Православної Церкви Московського патріархату і ролі цієї ж церкви в Україні. Прикре здивування викликає заскорузла відданість всечесних ієрархів УПЦ МП тим, які найбільше думають про “единую и неделимую” від Чукотки до Карпат. Невже вони бачать у цьому свою земну пастирську місію, незважаючи на свою українську паству, свою землю, свій народ, свою культуру, свою українську державу?! Нема оправдання в посиланні на те, що церква відокремлена від держави і політикою не займається, бо будь-яка церква завжди займалася політикою, а тим більше Московська Православна Церква, яка повністю і непохитно стоїть на позиціях імперської політики “единой и неделимой”. Отож, пречесні ієрархи УПЦ МП – нехай Бог буде вам справедливим суддею!

Немає найменшого сумніву у деструктивності міжконфесійних супере-чок, у відсутності структурно-організаційної єдности православної церкви в Україні. Хоч УПЦ КП і УАПЦ (їх є вже аж дві) стоять на позиціях української державности та українства загалом, проте їхні відмінності, організаційні супе-речки, роздрібненість використовують ворожі сили незалежности України, вони об’єктивно є предметом антиукраїнських деструктивних політичних маніпу-ляцій, на що не можна не зважати. Абсолютно недопустимо, щоб Православна Церква, її ієрархи та паства були об’єктом політичних інтриг та маніпуляцій зрадницьких і продажних сил, які служать антиукраїнським інтересам. Адже ієрархи і весь священничий клір є не тільки служителями Христової Церкви, а й громадянами України, духовними наставниками та пастирями, які своїми діями, своєю пастирською діяльністю повинні зміцнювати українську державність і морально налаштовувати паству на державотворчі змагання, своїм словом оберігати її від зловісних сил та підступних інтриганів – “вовків в овечій шкірі”.

Отже, склалася дуже нездорова конфесійна ситуація у Православній Церкві в Україні.

По-перше, не про здоровий плюралізм конфесій, а про духовно-релі-гійний занепад та хаос свідчить наявність в Україні трьох православних церков – УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ. Зовсім ненормальним є те, що дві православні церкви – УПЦ КП і УАПЦ, які, до того ж, мають спільну Літургію та обряд, стоять на позиціях української державности, українства, не можуть порозу-мітися та об’єднатися. То що ж вони не поділили ? Що їх розділяє ? Амбіції і жадоба церковної влади ?! Чи ще щось ?!

По-друге, ще складнішими є взаємовідносини між УПЦ МП і усіма іншими православними церквами в Україні, бо розходження між ними визна-чені канонічною юрисдикцією, що принципово впливає на зміст і напрям їхньої діяльности, а також їхньою позицією у питанні української державности та національної незалежности українського народу.

По-третє, суб’єктивний чинник у церковних справах далеко не на висоті історичної пастирської місії, оскільки самі ієрархи православних церков в Україні не можуть дійти між собою до якогось елементарного порозуміння. Річ не тільки в тому, що ієрархи УПЦ МП стоять осторонь усіх інших православних церков, а й ієрархи УПЦ КП і УАПЦ, які мають спільну Літургію і займають українську національну та державотворчу позицію, не можуть і не хочуть об’єднатися, щоб тим самим зміцнити українське православ’я, підняти його авторитет в Україні та на міжнародній арені.

Об’єднання православних церков в Україні є життєвою потребою, освяченою велінням християнського та громадянського сумління, вимогою українського патріотизму, покликом мільйонних жертв та великомучеників українського народу.


11.3. У єдности – сила Церкви, народу, держави

Об’єднання Православної Церкви в Україні конфесійно та структурно й організаційно можливе на засадах не тільки поборення суб’єктивних та об’єк-тивних чинників, які руйнівно впливають на стан релігійних відносин, а й усві-домлення ієрархами незаперечної визначальної ролі національного підґрунтя, національних інтересів, прав і свобод українського народу та його історичних національно-визвольних змагань, як і зрозуміння потреби життєтворчого утвер-дження національної незалежности та державного суверенітету України. Вико-нання цих історичних завдань потребує високої національної свідомости та самосвідомости, самовідданого патріотизму, громадянської мужности. Ієрархи, весь клір Православної Церкви в Україні живуть і виконують свою пастирську місію в українському національному середовищі і тому не можуть та не сміють пройти мимо національних ціннощів українського народу, які для них же є принципом єднання душ пастиря з паствою, ключем до душ та сердець вірних Христової Церкви, а також живим засобом зміцнення віри мирян у Христовій науці.

Проте питання стоїть не тільки про єдність Православної Церкви на засадах єдиного православ’я та українства, а й про єдність Православної Церкви й українського народу з його національними, духовно-культурними та державо-творчими інтересами. Пройнявшись прагненням та настроями українського народу, ідеалами його національної незалежности та державної самостійности, об’єднана, оздоровлена, оновлена Православна Церква покликана самим Небом стати ідейним проводирем, духовним наставником, душевно-сердечним натх-ненником українського поспільства у його державотворчих змаганнях.

В історії України є переконливі приклади служіння Православної Церкви українському народові, її суспільно-патріотичної діяльности. Усі чесні та патріотичні уми України в усі часи боролися за єдність українського народу – чи це світські, чи це духовно-церковні, – бо всі вони розуміли, що це фунда-ментальна основа державної незалежности та національної самостійности України. Внутрішня ворожнеча, “боротьба Русі з Руссю”, міжусобиці і незгоди, конфесійно-релігійні чвари – усе це страшне джерело державної руїни та націо-нального рабства, що мученицьким болем лежало на серці жертовних синів України. Гетьман І. Мазепа з болем на серці писав: “Жалься, Боже, Украйни, що не вкупі маєт сини… през незгоду всі пропали, самі себе звоювали” [56, с. 3]. А з якою глибиною розуміння писав Т. Шевченко про руїнницьку силу релігійної незгоди та ворожнечі між синами України і про життєтворчу силу єдности, згуртованости, духовно-патріотичного діяння ? З молитвою на устах звертався Т. Шевченко:

Обніміте ж, брати мої, найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться, заплакана мати…

Обніміться, ж, брати мої, молю вас, благаю!


Для нашого часу, коли утверджується українська державність та націо-нальна незалежність і коли зловорожі зовнішні та внутрішні сили намагаються зсередини підірвати державотворчі процеси в Україні, питання релігійної, на-ціональної та політичної єдности українського суспільства далеко немаловажне. Маючи великий історичний досвід, який невимовним тягарем ліг на плечі українського народу, легковажити єдністю народу та вправляти конфесійні ігри, що вносять та посилюють релігійні незгоди і чвари у суспільстві, – це вже непростимий гріх перед Богом, українським народом та й сумлінням.

Звичайно, загальновідомо, що християнство як релігія не є національ-ним, бо для нього, для його ідеї немає елліна, юдея, римлянина тощо, христи-янство є Благою Вісткою для усіх людей і народів, за змістом і характером – це вселюдське, вселенське вчення. Духовно-релігійні та морально-етичні принципи, ідеї та вчення християнства загалом є одними і тими ж для всіх народів світу. Однак життєтворчі зерна Христової науки сіють на ґрунті певного національ-ного життя того чи іншого народу, а тому, оскільки сама Християнська Церква як певна духовно-релігійна інституція, тобто релігійна організація релігійних громад (парафіян), існує не у вакуумі, а в середовищі конкретного народу з його культурою, мовою, традиціями, звичаями, психічним складом, побутом, то також обростає духовним доробком цього ж народу, його життєвими потребами та національними інтересами, про що свідчать Українська Православна Церква до 1686 р. та Греко-Католицька Церква. Водночас церква існує і в рамках певного державно-політичного утворення і відповідним чином – позитивно чи негативно, а іноді нейтрально, тобто активно чи пасивно – реагує і діє, відігра-ючи у всіх випадках певну суспільно-політичну роль. Щодо цього церква за характером суспільно-політичної та духовно-культурної діяльности стає націо-нальною, виражаючи і захищаючи кровні інтереси свого народу, можна сказати – своєї національної пастви, з якою вона разом живе і для якої є великою духов-ною силою, здатною надихати її божественною мудрістю, вселити в неї віру і надію в успіхи боротьби за утвердження національної незалежности та держав-ного суверенітету, осінити її розум великою ідеєю національного єднання як духовної запоруки незалежности України. Втілення цієї історичної місії потре-бує від ієрархів, усього кліру Православної Церкви усвідомлення своєї великої відповідальности за долю українського народу, якого завойовники сотнями років поневолювали та гнобили, нищили його мову, культуру, традиції, денаціо-налізували, вбивали історичну пам’ять. Настав вирішальний час в історичній долі України – час великого звершення її незалежности, однією із духовних підвалин якої є єднання самої церкви і єднання церкви з народом, національна позиція Православної Церкви у державотворчих процесах в Україні.

Православна Церква в Україні повинна бути українською, національною церквою, бо інакше вона не виконає своєї історичної місії перед народом, якому вона служить і водночас є його духовним пастирем. Адже до 1686 р. Православ-на церква, незважаючи на різні історичні труднощі та складнощі, все ж таки служила українському народові і вболівала за його національну долю. Якщо УПЦ КП і УАПЦ, хоч і є без потреби поділені, та все ж за суспільно-політич-ною і духовно-культурною спрямованістю діяльности національні, українські, то УПЦ МП такою не є і за теперішнім статусом бути не може.

Християнська Церква – чи то Православна (різних конфесій), чи то Греко-Католицька, чи то Римо-Католицька (є українці римо-католики) – в Укра-їні не може служити іншому іноземному державно-політичному утворенню, скажімо, московській державі, не зауважуючи інтересів українського народу – його національної незалежности та державної самостійности. Греко-Католицька Церква канонічно підпорядкована Римові, але служила і служить українському народові, завжди зберігала і зберігає своє національне обличчя, не стала націо-нальним ренегатом. І це не тільки не суперечить, але є у певній злагоді із уста-новленням Ісуса Христа.

Ієрархи, усі отці церкви чудово знають, що й сам Ісус Христос не про-кладав непрохідної прірви між своєю церквою і світом, не протиставляв своїх вірних державі та усьому світові. Адже Ісус сказав: “Віддайте Богові – Боже, кесарові – кесарове”. А Апостол Павло у Посланні до римлян закликав коритись владі, зазначаючи: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуду на небі. Хочеш не боятися влади? Роби добре, і матимеш похвалу від неї, бо володар – Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш зле, то бійся, бо недаремно він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві. Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління” [Рим., 13; 1–5]. Сло-ва Апостола Павла звернуті не тільки до вірних християн, а й до усієї Христової Церкви: і до мирян, і до священиків, і до ієрархів, бо всі вони і слуги Божі, і водночас громадяни своєї держави.

Свобода віросповідання, прийняття тої чи іншої віри та конфесії, відокремлення церкви від держави ще зовсім не означає, що церква, її ієрархи, духівництво, вірні миряни відокремлюються від суспільства та його життя непрохідною стіною. Церква діє у певному суспільстві, служить конкретному народові в межах держави і вона повинна діяти відповідно до конкретно-історичних умов не на зло, а на добро народу, не “ради страху кари”, а “ради сумління”, бо, за Апостолом Павлом, церква з її ієрархами і духівництвом, народ, суспільство і держава – все це від Бога. Річ тільки в тому, якому народові і якій державі служить церква – гнобителям чи пригнобленим, загарбникам чи поневоленим в українській землі. Звичайно, найперше церква служить Богові. Але “vox populi, vox Dei”^*. Над цим треба серйозно призадуматися.

Свою місію зміцнення українського суспільства, його державности та національної незалежности України церква може виконати тільки за умови своєї єдности, що дасть їй реальну змогу зміцнити свого духа “Господом та могутністю сили Його”, щоб, як учить Апостол Павло, “стати проти хитрощів диявольських” [Е. 6; 10–11], яких в українському суспільстві не бракує, але які церква повинна поборювати консолідацією народу як своєї пастви. Церква не має іншої зброї, крім духовної – всесильного Слова Божого, яке вона з успіхом може використати для блага України за умови своєї власної єдности та згур-тованости. Закликаючи ефесян до єднання у боротьбі “проти піднебесних духів злоби”, Апостол Павло писав: “Через те візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір для злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна правдою, і зодягнувшись у броню праведности і взувши ноги в готов-ність Євангелії миру. А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже” [Е. 6; 12–17]. У з’єднаній церкві Бог Єдиний, а це вирішальна запорука успіху її історичної місії на благо українського народу. Це Божа Благодать, до якої церква може піднятися завдяки єдности та відданости історичній долі української землі. Це вимога часу, це категоричний імператив сучасного буття українського народу.

Річ не тільки в тому, щоб православні церкви об’єдналися, що є принци-пово важливим чинником національно-релігійного життя в Україні. Та якщо з якихось суб’єктивних та об’єктивних причин таке об’єднання сьогодні ще не визріло, то у будь-якому разі безумовною повинна бути національна позиція православних церков, їхня єдність з українством, що могло б послугувати добрим підґрунтям для їхнього об’єднання. Адже національний характер право-славних церков в Україні аж ніяк не суперечить універсалістській сутності християнства, його вселюдській визначеності, він є конкретним вираженням основоположних християнських ідей, засад, установлень, що мають фундамен-тальне значення для релігійно-духовного життя українського народу, його єднання.

Сьогодні з усією гостротою постає питання про національно-українську свідомість самої православної церкви (різних конфесій) в Україні як сукуп-ности ієрархів, кліру та пастви. У самій назві “Українська Православна Церква” поняття “українська” не є географічним і не означає просто адміністративно-територіальну належність, а несе в собі змістове навантаження: існування та діяння церкви серед українського народу з його мовою, історією, духовною та матеріальною культурою, традиціями, національним менталітетом тощо, її вростання у масив українства. Тому православна церква, проймаючись духом українства, зможе стати справді національно українською і тим самим узяти на свої плечі хрест національного єднання українського народу, реальної під-тримки його державности, зміцнення української духовности, що має життє-творче значення у цю переломову добу в історії України.

11.4. Перспективи Української Церкви

Українська Об’єднана Православна Церква Київського патріархату й Українська Греко-Католицька Церква – це дві сестри однієї і тієї ж Української Церкви, основаних на єдиному спільному фундаменті Літургії, обряду, традицій, української ментальности, що тягне свою історію від первісних часів прийняття християнства в Україні-Русі за князя Володимира Великого. Ця традиція, єдність і наступність ніколи не переривалися, зберігаючи національну природу, український характер чи то на етапі українського правослв’я до 1686 р., чи то на етапі Берестейського з’єднання 1596 р. аж до сьогодення. Українська Православна Церква Київського патріархату, Українська Авто-кефальна Православна Церква й Українська Греко-Католицька Церква мають спільний літургічний та обрядовий фундамент, глибокий етно-національний ґрунт, природний український характер. Того, що їх усіх об’єднує і в’яже в певну духовну цілість, більше, ніж того, що їх різнить.

Власне, спільний ґрунт і був незаперечною основою для предметних розмов між православним митрополитом П. Могилою і уніатським митрополи-том Й. Рутським з метою об’єднання очолюваних ними Церков у єдину, Україн-ську Церкву спільного Київського патріархату. Ці переговори починалися після того, як за підтримки гетьмана П. Сагайдачного 1620 р. був висвячений заново православний єпископ і митрополит Й. Борецький. Усвідомивши всю склад-ність релігійної ситуації, П. Могила та Й. Рутський вирішили приступити до переговорів, визнавши їх доконче потрібними для єдности Української Церкви й українського народу, чим обидва ієрархи засвідчили, що взагалі не було жодної національної потреби у відновленні православної ієрархії, хіба для того, щоб знову шукати порозуміння того разу уже між православними й уніатами. Оскільки ж так сталося, і заіснували такі Церкви, то високо-авторитетні ієрархи – П. Могила і Й. Рутський – узяли на себе велику історичну відповідальність, щоб урятувати єдність Української Церкви. Адже відомо, скільки зла і нещастя принесла “війна Руси проти Руси” на ґрунті релігійних відносин. Відомо, що жорстока і навіть руйнівна політика гетьмана Б. Хмельницького щодо унії завдала шкоди єдності Української Церкви й українського народу. Міжконфе-сійні суперечки, незгоди, ворожнеча і боротьба ніколи і ніде до добра не приводили, про що переконливо свідчить уся історія України і, зокрема, історія Української Церкви. Внутрішні релігійні незгоди і боротьба завжди були на руку ворогам українського народу.

Не ліпша церковно-релігійна ситуація і в час незалежности України. Української Церкви як духовної єдности немає. Немає Української Церкви як єдиної національної духовної Святині, немає єдности Церкви й українського народу. Такий стан церковно-релігійних відносин ненормальний і, тим більше, несприятливий для державного будівництва в Україні, для національно-духовної консолідації українського народу. Переконливим свідченням є наяв-ність Української Православної Церкви Московського патріархату, Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Автокефальної Пра-вославної Церкви й Української Греко-Католицької Церкви. Якщо Українська Православна Церква Київського патріархату і Українська Автокефальна Право-славна Церква й Українська Греко-Католицька Церква мають спільну літургіч-ну й обрядову основу і є українськими церквами, то Українська Православна Церква Московського патріархату йде зовсім іншою дорогою: її ієрархи та клір є винятково у фарватері вимог та установлень Московського патріархату, вони не клопочуться українським державотворенням, плеканням духовности для консолідації українства, вселенням віри в українську державу і зміцненням надії на непохитність національної незалежности українського народу. Такі ідеали доступні лише для істинно національної Церкви – Української Церкви. Річ не в тому, щоб оголошувати та пропагувати абстрактні гасла і патріотичні ідеї. Сучасний стан церковно-релігійних відносин в Україні, як і в попередні часи, дуже небезпечний як для релігійно-духовного життя, так і для українського державотворення та національної консолідації українського народу, який є автохтоном і господарем на своїй землі. Небезпека полягає у тому, що й надалі існує загроза національного розмивання українського народу, розчинення українського етносу в неукраїнській масі етнічних меншин шляхом притуплення національної свідомости, культивування “малоросійства”, “хох-лацтва”, сучасного москвофільства тощо. Не секрет і те, що всі ці дії є про-довженням та модифікацією споконвічної політики сучасними великодержав-никами, які є адептами білих царів і червоних правителів та мріють рестав-рувати “единую и неделимую”. Окрім політичних заходів, визначну роль у вті-ленні цієї програми відведено для “Русского Православия” в Україні, як і вмілому використанню конфесійного “плюралізму”. Поширюють думку про демократію у сфері конфесійних відносин, про конфесійний “плюралізм” у дусі вимог свободи совісти, свободи віросповідання: чим більше конфесій, тим більше свободи совісти. А ідею утворення єдиної Української Церкви видають як насильство над свободою віросповідання. Цікаво б послухати таких “захисників” свободи совісти в Україні, як маються справи із свободою совісти в умовах неподільного панування “Русского Православия” в Росії – колись і тепер ? Адже Московський патріархат проголошує християнські істини в Україні, елімінуючи український національний ґрунт, бо християнство не є національним, а загальнолюдським вченням, і водночас для Московії зберігає “Русское православие”, “Русскую Православную Церковь” тощо, тобто органіч-но поєднує християнство з “Русским Православием”, як єдино правильним релі-гійним вченням, що повністю узгоджується з лжетеорією “Москва – третій Рим”. Ці установлення Московський патріархат накидає Україні. Немає сумніву в тому, що Московський патріархат служить Росії і це його священне право та кровний обов’язок. Однак нехай би не поширював свого патріотизму на Україну.

Такі реалії не можна не усвідомлювати в умовах становлення україн-ської держави та утвердження самостійности України. Єдність Церкви як Української – головний фундамент консолідації національного духовного єства українського народу, запорукою духовної несхибности в утвердженні націо-нальної незалежности українського народу і самостійности України.

У цій конкретно-історичній ситуації українські православні церкви – Українська Православна Церква Київського патріархату й Українська Авто-кефальна Православна Церква – повинні порозумітися та об’єднатися в одну Українську Православну Церкву Київського патріархату, вживаючи всі юри-дичні заходи, щоб осягнути канонічність автокефалії Церкви. Утвердження і стабілізація Української Православної Церкви Київського патріархату як Церк-ви автокефальної підніме її авторитет на міжнародній арені та посилить її впливи у внутрішньому релігійному житті України, відкриє можливості для самостійних дій у сфері суспільно-державних відносин, державотворення, зміцнення як релігійної, так національної свідомости українського народу.

Однак це не єдина мета, яка стоїть перед українським православ’ям. Бо й надалі залишається питання залежности і незалежности навіть канонічно виз-наної Автокефальної Української Православної Церкви, оскільки Московський патріархат ніколи не відмовиться від своїх “канонічних” претензій щодо Малоросії, і буде використовувати найменші можливості для відновлення своїх “канонічних” прав, у тім числі навіть викоритання яничарських дій малоро-сійських ініціаторів. Тому повинна бути чітка, однозначна канонічна гарантія автокефалії Української Церкви.

Незаперечним є факт послідовної національно-патріотичної діяльности Української Греко-Католицької Церкви, яка в усі часи найжорстокіших випро-бувань завжди була українською. А особливо вона була українською тоді, коли послідовно обстоювала східний обряд, не сприймаючи латинізації як засобу по-лонізації українського народу. Українська Греко-Католицька Церква блискуче і жертовно склала іспит совісти перед українським народом як великомученик за його права, свободу і незалежність. Такою Греко-Католицька Церква була і в часи Й. Рутського, А. Шептицького, Й. Сліпого. Ці високоавторитетні владики висунули й обстоювали велику ідею створення Української Церкви Київського патріархату під опікою Вселенського Патріарха – Папи за тим же асмим кано-нічним законом, що й Берестейське порозуміння 1596 р. на ґрунті принципів Флорентійської унії 1439 р. між Східною і Західною Церквами.

Українська Православна Церква Київського патріархату й Автокефальна має незаперечний досвід митрополита П. Могили, якого, звісно, Московський патріархат з відомих причин недолюблює, однак який залишив визначний доро-бок, що повинен би стати вихідним плацдармом для подальших дій у нашу добу незалежности України. Великий доробок має Греко-Католицька Церква, почи-наючи від часів Й. Рутського. Два великі світочі-патріоти Української Церкви й України митрополит П. Могила і митрополит Й. Рутський заклали ідейні, духовно-релігійні, національно-патріотичні підвалини для осягнення об’єднан-ня Православної і Греко-Католицької Церков в одну єдину Українську Христи-янську Церкву Київського патріархату під пастирською егідою Папи на засадах Флорентійської унії 1439 р.

Звичайно, враховуючи великі нашарування злоби і ненависти, різної фальші та наклепів, які протягом століть свавільно продукували вороги Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков, оголошуючи їх ще до того єретич-ними, незвично й трудно повернутися до нормального міжконфесійного діалогу між Православною і Греко-Католицькою Церквами щодо їхнього об’єднання на засадах Київського патріархату та Флорентійської унії 1439 р. Усі труднощі, психологічні бар’єри, конфесійну нетолерантність потрібно перебороти і зрозу-міти, що це єдинореальний шлях утвердження і розвитку Української Церкви як автокефальної і її захисту від можливих напастей.

Епілог

1. Християнська релігія з часу її прийняття в Україні відігравала суттєву роль не тільки в релігійно-духовному житті українського народу, а й не менше у сфері національно-культурних та суспільно-політичних відносин. Християнська церква, яка історично представлена в Україні Східним (Візантійським) обрядом, характерним як для Православної, так і для пізнішої Греко-Католицької конфе-сій, з’єднавшись з національними традиціями та звичаями, ментальністю і праг-неннями українського народу, стала визначальним чинником його духовного єднання, ідейним прапором національно-визвольних змагань. І цю велику, бла-городну місію виконувала Православна Церква до 1686 р., а Греко-Католицька з часу її утвердження 1596 р., незважаючи на катакомбне існування в період більшовицького режиму.

2. Дощенту зруйнована, денаціоналізована та змосковщена Православна Церква в Україні сама стала в руках Московії духовним засобом змосковщення українського народу, ідеологічною опорою московського імперіалізму за відомою формулою – “самодержавие, православие, народность”, яка з’явилася пізніше, однак коріння якої закладалися ще у лжетеорії “Москва – третій Рим”. І навіть за умов московсько-більшовицького режиму Православна Церква вико-нувала цю ж місію, залишаючись в Україні церквою Московського патріархату. Немає нічого українського і в УПЦ МП, бо й у цих умовах вона є у повній юридичній та канонічній підлеглості Московського патріархату, слухняно й беззастережно виконуючи усі його настанови, а сам же Московський патріархат зовсім не робить секрету із того, що його політика спрямована на зміцнення і збереження московської імперії, складовою частиною якої вважає Україну.

Звичайно, Московський патріарх має повне право обстоювати свою державу, однак не всупереч інтересам інших народів і держав, бо це вже є імперські зазіхання, в орбіту яких втягнута УПЦ МП, що в Україні захищає московські імперські претензії і не має нічого спільного з національною неза-лежністю та державною самостійністю України. Така логіка реальних речей.

3. Настав відповідний час, щоб УПЦ КП і УАПЦ між собою поро-зумілися і, нарешті, об’єдналися в одну-єдину Українську Православну Церкву на чолі з Київським патріархом. Цього потребує не тільки стан самої Право-славної Церкви в Україні, а й не менше інтереси національної незалежности українського народу та його державного суверенітету. Об’єднання у єдину УПЦ КП сприятиме консолідації її сил, зміцненню конфесійних і суспільних позицій, зростанню авторитету в очах українського народу та престижу її міжнародного статусу. На таку церкву зважатиме й українське суспільство, і світове спів-товариство, а це і є запорукою її плідного впливу як на всі сфери національного життя, так і на підживлення громадської думки на світовій арені в інтересах українського народу, осягнення його національного ідеалу.

4. Сильна і могутня об’єднана УПЦ КП – і тільки така церква – може і повинна стати центром об’єднання усього православного світу в Україні, ви-ключаючи методи насильства й примусу щодо УПЦ МП, бо не можна вдаватися до таких засобів, до яких вдався Московський патріархат щодо Православної Церкви в Україні. Добро утверджується добром, а зло породжує зло; зло добра не розуміє, не сприймає і за суттю його відкидає. Тому зло підвладне тільки не-справедливості, а отже, підлягає справедливому судові, тобто судові справед-ливости. Утвердження Української Православної Церкви, яка за покликанням повинна служити Богові й українському народові, є великим добром, Божест-венною Справедливістю, яка протистоїть диявольській несправедливості – тому злові, що вже протягом століть нівечать релігійне життя в Україні.

5. Якщо в центрі релігійного вчення стоїть Бог як Добро, Правда і Любов, що є абсолютними величинами, то істинна християнська церква, незва-жаючи на конфесії, повинна дотримуватися цих Божих Істин, які є суттю самого Бога, і згідно з ними жити, діяти та їх обстоювати. Якщо ж з цими істинами йти в народ, то вони мають стати душею народу, його духовною сутністю, а церква як носій цих Істин для цього повинна з’єднатися, зріднитися з цим народом, пройнятися його муками і болями, стражданнями і терпіннями, радощами й надіями, бо інакше вона стане для нього чужою, а її проповідь не знайде уро-жайного ґрунту. Якщо Православна Церква справді прагне внести Істини – Добро, Правду і Любов і цим ощасливити український народ, то вона повинна передусім добре задуматися над тим, що є Добром, Правдою і Любов’ю для цього народу, який віками стогнав у рабстві чужоземних гнобителів та завойов-ників, терпів жахливі муки і страждання, нищення і знущання, голод і руїну, гніт і грабунки, безправ’я і переслідування, приниження і зневагу – такі удари недолі, перед якими пекло здригається, а навіть раєм видається. Отож, і церква повинна розуміти, що для українського народу Добром є національне, соціаль-не, політичне визволення, утвердження національної незалежности та держав-ного суверенітету, Правдою є повернення народові національного буття та Бать-ківщини, національної свідомости та гідности, національних ідеалів, історичної пам’яті, яка свідчить про те, що він є споконвічним автохтоном і господарем на своїй землі, а Любов’ю є національна єдність і злагода усього українського народу, усвідомлення спільної родини від Карпат до Дону, розуміння того, що усі національні меншини в Україні є нашими співвітчизниками і всі ми повинні бути рівноправними громадянами нашої української держави. Свою божест-венну місію, накреслену Провидінням, Православна Церква зможе виконати тільки за умови, коли йтиме разом з народом, стане істинно національною за характером, служінням своєму народові і духовно-культурним та суспільно-політичним спрямуванням у дусі національної ідеї, національного ідеалу. Настав час служіння своєму народові!

6. Значний духовно-культурний і суспільно-політичний набуток служін-ня українському народові має Українська Греко-Католицька Церква, який не вдалося знищити чорним силам більшовизму. Ні переслідування і нищення, ні тюрми та каторги, ні заслання та Сибір не змогли зламати сили волі катакомб-ної Греко-Католицької Церкви, а її многостраждальний Душпастир архієпископ Володимир Стернюк став священним символом її незламности, високої духов-ної чистоти, могутности непорочної віри. Греко-Католицька Церква, вихована й утверджена у Вірі, Надії і Любові митрополитом Андреєм Шептицьким, відіграла важливу роль у духовному, культурному та суспільно-політичному розвитку українського народу, у піднесенні його національної свідомости та зміцненні віри в боротьбі за осягнення ідеалу національної незалежности та державної самостійности. Митрополит Андрей Шептицький і його послідовник та подвижник многостраждальний митрополит Йосиф Сліпий залишили нез-гладний слід не тільки у царині релігійного страждання, а й у сфері української духовности та національної свідомости, самовідданого патріотизму та націо-нальної гордости, виступали як непохитні борці та послідовні захисники прав і свобод українського народу на міжнародній арені. Вибравшись із московсько-більшовицьких катакомб, Українська Греко-Католицька Церква як той фенікс відроджується і набирає сил, стаючи сьогодні могутнім чинником національно-духовного розвитку України, державного будівництва, утвердження укра-їнства.

7. На перспективу сформована, усталена та устабілізована Українська Православна Церква на чолі з Київським патріархом і Українська Греко-Католицька Церква на чолі з митрополитом чи навіть з патріархом повинні між собою порозумітися і укласти певну угоду, основою для якої є принципова літургійна спільність і служіння українському народові.

8. У майбутньому Українська Християнська церква як об’єднана на чолі з Київським патріархатом зможе утвердитися лише за умови, якщо вона, зберігаючи століттями усталений східний обряд, злитий з національними традиціями, звичаями, ментальністю українського народу, і непохитну вірність національній історичній традиції, пов’язаній з українством, визнає в дусі християнського екуменізму на засадах рівноправности, а не просто беззасте-режної вірнопідданости Вселенського Главу Христової Церкви – Папу, оскільки сам історичний розвиток взаємовідносин між християнськими церквами (Все-ленськими патріархатами) та й тенденції релігійно-духовних процесів сучас-ности скеровують християнський екуменізм до цієї заповітної мети, яка буде осягнута, скажімо для прикладу, не на засадах вимог Ліонської унії 1274 р.: беззастережного підпорядкування Східної церкви Західній, а на ідеї рівно-правного союзу обидвох церков, утвердженої на Ферраро-Флорентійському Соборі 1439 р. З цього часу спливло багато води, часи змінилися, змінилися вимоги церкви, змінилося дещо в інтерпретації догматики, будуть зміни й надалі. Католицька церква з огляду на історичні умови змушена ставати гнучкішою, вирозумілою, толерантною, поступливою. Ієрархи Римо-Католиць-кої Церкви будуть змушені піти на певні поступки, принаймні, у структурно-організаційному плані у ставленні до Східних церков, бо інакше не буде жодного успіху в здійсненні екуменізму, що є обопільною справою.

9. Екуменізм Східної і Західної Церков та взагалі всього християнства, ставши історичною необхідністю, неминуче охоплює й Українську Церкву, яка у цьому процесі повинна знайти своє місце, визначити свою роль і усвідомити своє значення як помісна самостійна Церква. А щоб такою стати, майбутня Українська Церква повинна дотримуватися трьох засад: по-перше, остаточно і цілковито звільнитися залежности від Московського патріархату з його чітко вираженою великодержавницькою, імперською політикою, прикритою ширмою “религиозно-духовного пространства”; по-друге, шукати порозуміння з Римом на засадах розумного і взаємоприйнятного поєднання доктринальних установок Західної Церкви з ученням і обрядовими традиціями Української Церкви та й Східної Церкви загалом; по-третє, пішовши західним шляхом у рамках екуме-нізму між Сходом і Заходом, будувати свої взаємини з Римом та іншими церквами на принципах рівноправности та взаємотолерантности, а не вірнопід-даности, зберігаючи своє національне обличчя, високу духовно-пастирську гідність та глибокий євангельський авторитет серед усіх інших християнських церков. Цей шлях проходить від князя Володимира і, пролігши через усю історію українського народу, оживлюється та одухотворяється у сучасну добу: стає зрозумілим, що помісна самостійність майбутньої Української Об’єднаної Церкви є можливою на засадах християнського екуменізму, який несе в собі рівноправність та толеранцію, а її гарантом стає Вселенський Глава Христової Церкви – Папа. Це і відповідає ідеалові єдности українського народу, його національної незалежности та державної самостійности.

10. Подальше існування окремих Православних та Греко-Католицької Церков зберігатиме status quo, тобто стан, за якого суспільство й надалі буде конфесійно поділеним і роз’єднаним, і якщо навіть не буде непорозумінь, а тим більше й конфліктів, то все ж зберігатиметься потенційне джерело можливого міжконфесійного напруження, приспаний вулкан, який може вибухнути за найменшим поштовхом зовнішніх сил. А втім, треба пам’ятати, що в єдності сила церкви, народу, держави.

11. Етнічні меншини, які проживають в Україні і для яких Україна є їхньою батьківщиною, як гідні громадяни згідно з законом про свободу віро-сповідання, мають повне право на свої релігійні конфесії, які повинні підтри-мувати українську державність, злагоду у суспільстві, високу моральність та духовність мирян.