Політична ідентифікація як фактор визначення місця особистості в політичному просторі софія Грабовська

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Формування толерантного світогляду особистості засобами громадянського виховання, 146.41kb.
• Політична культура особистості, 199.67kb.
• Робоча програма затверджена на засіданні кафедри психології, 646.57kb.
• Робоча програма затверджена на засіданні кафедри психології, 232.88kb.
• Аргументативний дискурс, політична полеміка 4 Види аргументації, 1040.78kb.
• Урок-подорож, 108.55kb.
• Софія Філоненко концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років, 2664.07kb.
• Філософія, політика, суспільство, 1405.51kb.
• Л. В. м. Кам ’ янець-Подільський, 58.86kb.
• Назва модуля: Соціальна взаємодія: людина в соціальному просторі, 20.06kb.

ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЯК ФАКТОР
ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ОСОБИСТОСТІ В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ
Софія Грабовська

Ідентифікація є процесом самовизначення, за допомогою якого людина впису-ється в різноманітні соціальні стосунки, інституції, функції. Визначаючи своє місце в соціумі, суб’єкт повинен дати перш за все самому собі відповідь на ряд позірно простих запитань: хто я? який я? хто і що мені подобається? З ким я? Відповідаючи на ці, водночас банальні і сакраментальні запитання, суб’єкт входить в коло ідентифікації: соціально-рольової (хто я ?), особистісної (який я ?), політичної (з ким я?).

Люди приходять в уже готовий соціальний та політичний простір. Створити кардинально нову ідеологію зараз, напевне, не легше, ніж відкрити нову “землю”, таке під силу лише геніям. Основна ж маса нормальних громадян вибирає політичні погляди з готового меню, займаючи певне місце в політичному просторі. Тут виникає ще одне цікаве питання: ми вибираємо це місце, чи місце вибирає нас? Наскільки активна людина в процесі політичної ідентифікації?

В ідеологічно монолітних тоталітарних суспільствах, особливо в тих, що базуються на культі певної особи, політична ідентифікація відбувається простіше, на кшталт етнічної, за місцем народження, за принципом “як всі, так і я”. Наперед визначеність політичних поглядів, як середньовічна спадкова кастовість , позбавляє людину мук вибору: за ким йти, до якого табору пристати. Недаремно Е. Фромм вважав середньовіччя щасливою для людства епохою. Звичайно, як в середньовіччі зустрі-чалися випадки, коли знаходилися особистості не задоволені своїм місцем під Сонцем і ціною титанічних зусиль займали інше місце (або гинули) , так і в часи панування комуністичної або фашистської ідеології люди, яких вона не влаштовувала, переходили в опозицію, що знаходилася чітко з іншої сторони барикад. В суспільстві з плюралі-стичною ідеологією молодь, вступаючи в доросле соціальне життя, постає перед вибором політичної позиції. Це особливо складно в ситуації раптового переходу суспільства від монолітно ідеологічного до плюралістичного стану. А саме такий варіант запропонувала своїй молоді Україна.

Проблема складності політичної ідентифікації є інтернаціональною. Американ-ські психологи Л.Х’єлл і Д.Зіглер зазначають: “Одна з проблем сьогодення – невпевненість в тому, в що вірити і як жити. Молоді люди особливо розгублені перед можливістю вільно обирати цінності, ідеологію та стиль життя в їхньому пошуку такого підходу до життя, який виявиться слушним” [1]. Що вже тоді говорити про українську молодь, період формування свідомості якої припав власне на час краху однієї колосальної ідеології і вироблення нових (для України) ідеологічних платформ, в відмінностях і суті яких інколи важко розібратися і спеціалістам-політологам.

Слід погодитися з думкою А.Бандури, що ідентифікація є одним з найважливіших механізмів соціалізації. Це перш за все стосується політичної ідентифікації, за допомогою якої людина обирає певну роль в політичних взаємодіях (в партіях, рухах, політичних акціях, владних структурах тощо), усвідомлює свої політичні нахили, приналежність до певної політичної групи.

В узагальненій формі можна виділити декілька способів політичного самовиз-начення молодої людини:

• політичні погляди не визначені, а авторитетна, емоційно приваблива людина (або референтна група) сповідує певну ідеологію – і погляди наслідуються, або ними “заражаються”, як грипом;
  
• політичні погляди більш менш окреслені – йдуть пошуки однодумців, щоб утвердитись у власній правоті, знайти спільну мову, можливість спілкуватися на духовному рівні;
  
• випадкове знайомство з певною політичною ідеологією, що є співзвучною установкам, переконанням, складу особистості. Наступає ніби момент істини, який раптово ставить все на свої місця. Людина розуміє: це саме те, що потрібно, це – моє;
  
• інколи відбувається “негативна” (за словами Е.Еріксона) ідентифікація як неусвідомлений (а інколи і цілком свідомий) протест при занадто авторитарному способі нав’язування певної ідеології. Такий тип ідентифікації може відбуватися і тоді, коли батьки, вчителі, близькі люди намагаються насильно схилити юних до своїх поглядів, не будучи для них авторитетними. “Негативна” ідентифікація часом використовується молодими людьми як засіб звернути на себе увагу авторитетних для них осіб, які з висоти своїх п’єдесталів або в силу зайнятості не звертають на молодь увагу.
  

Слід зазначити, що сам термін “негативна” ідентифікація, на наш погляд, є недосконалим і не розкриває суті проблеми. Те, що є негативним для суспільства або для якоїсь її частини, може сприйматися як цілком позитивне особистістю або певною групою. Е.Еріксон прикладом негативної ідентифікації вважає відхід молодих людей в “хіпі”, “рокери”, ”наркомани”, в злочинні угрупування [3]. Для особистості це може бути самовизначенністю, якщо подібна роль дозволяє реалізувати внутрішні потенції, дає можливість знайти свою соціальну нішу. Гірше, коли рольова плутанина тримає людину в невизначеній ситуації неприйнятого рішення, що, як відомо, є одним з найсильніших стресогенних факторів. Молода людина “приміряється” до різних, часто протилежних, ідеологічних платформ. Добре, якщо пощастить, і досить швидко якась політична доктрина “засмакує” особистості, але цей процес може затягнутися і на невизначений термін.

Е.Еріксон пов’язує процес ідентифікації з віковим розвитком особистості від 12–13 до 19–20 років (дорослий для себе, але дитина для інших) [3]. Він вважає, що на цьому етапі розвитку особистості існують полюси: позитивний – его-ідентичність, негативний – рольова плутанина. Завдання підлітка полягає в тому, щоб зібрати до купи всі (до того часто розрізнені) знання про себе і свої соціальні ролі (функції ) в єдиний, цілісний, інтегрований образ “Я”. Головну увагу Е.Еріксон приділяє “Его” та його зв’язкам з соціальним оточенням. “Молодь, що росте, розвивається і переживає внутрішню фізіологічну революцію, перш за все намагається зміцнити свої соціальні ролі. Молоді люди інколи хворобливо, часто з цікавості піклуються тим, як вони виглядають в очах інших в порівнянні з тим, що вони самі думають про себе; а також тим, як поєднувати ролі і навички, які вони культивували в собі раніше, з ідеальними прототипами сьогодення… інтеграція, що з’являється в формі его-ідентичності – це більше, ніж сума ідентифікацій, надбаних в дитинстві. Це сума внутрішнього досвіду, зібрана на всіх попередніх стадіях, коли успішна ідентифікація приводила до врівноважування базисних потреб індивідуума з його можливостями та обдарованістю. Таким чином, почуття его-ідентичності являє собою зрослу впевненість індивіда в тому, що його здатність зберігати внутрішню тотожність і цілісність (психологічне значення его) узгоджується з оцінкою його тотожності і цілісності, що дають інші” [3].

Для здійснення процесу ідентифікації, за Е.Еріксоном, необхідно:

• сприймати себе самототожним внутрішньо;
  
• референтні “інші” також повинні бачити і рахуватися з цією самототожністю;
  
• молода людина повинна бути впевнена, як в своїй самототожності, так і в тому, що її сприймають самототожною.
  

Самототожність є базою для самовдосконалення. Рольова плутанина приводить до уявлення про себе як зайвого, ні на що не здатного аутсайдера, може спричинити делінквентну поведінку, замкненість, агресивність, суїциди. Е.Еріксон підкреслює, що его-ідентичність – це боротьба на все життя, де злети можуть змінюватися падіннями і – навпаки. З цих позицій Е. Еріксон пояснює і соціальні протести молоді, яка , шукаючи себе, намагається віднайти і новий світ, нову систему цінностей, мету, моральні засади, які надавали б сенсу і спрямованості їх життю.

Найважливіша позитивна якість, що, на думку Еріксона, формується в цьому періоді і водночас складає базу для здійснення ідентичності є вірність як здатність підлітка бути вірним своїм уподобанням і обіцянкам, незважаючи на обов’язкові суперечності в його системі цінностей [2]. В кінці цього бурхливого періоду у молодої люди повинно скластися чітке уявлення про себе, своє місце в світі, свою життєву мету. Якщо цього не відбудеться, то на індивідуальному рівні можливі серйозні порушення психіки, а в соціальному житті – бунти, революції, хаос відмітання традиційної моралі без висунення нової конструктивної програми.

На базі ідей Е.Еріксона було здійснено ряд цікавих емпіричних досліджень, присвячених проблемі розвитку ідентичності у молоді. Так, Марсіа виділив чотири самостійні орієнтації (або статусу его-ідентичності): дифузія ідентичності, наперед визначеність, мораторій, досягнення ідентичності. Ці стани описані Марсіа за допо-могою двох самостійних параметрів: кризи і прийняття зобов’язань.

В сферах професійної діяльності та ідеології (в релігії і політиці) криза полягає в проблемі вибору самобутньої кар’єри, цінностей, особистісних сенсів. Прийняття зобов’язань полягає в твердо визначеному рішенні відносно вибору професії та ідео-логії, а також відпрацюванні цільових стратегій для реалізації прийнятих рішень [4].

Дифузія ідентичності полягає в відсутності у молодих людей чіткої мети, ціннос-тей, усвідомлення своїх соціальних ролей. Цей стан може переживатися як кризовий, або сприйматися спокійно, як нормальний. Наперед визначеність – стан юнака або юнки, що визначилися в житті, не переживаючи кризи. Наприклад, коли вибір кар’єри визначився сімейною традицією і сприймається, як необхідність продовження династії. Мораторій – вибір майбутнього шляху у молодої людини супроводжується глибокою кризою, боротьбою мотивів, мотиваційним конфліктом, коли прагнення, вподобання , мета, цінності є невизначеними і часто суперечливими. Статус досягнення ідентичності наступає тоді, коли криза подолана, вибір зроблено, рішення про майбутнє прийнято.

Якщо застосувати цю ідею Марсіа до розуміння процесу політичної ідентифікації, то можна створити певну класифікацію:

• особистості зі статусом досягнення его-ідентичності складуть групу “політично-свідомих”, тих, хто вже чітко визначив свої політичні позиції і погляди, послідовний в діях і оцінках;
  
• особистості з наперед заданою ідентичністю виховувались в певних ідеологічних традиціях, перейняли переконання батьків (оточення) і цілком їх поділяють, хоча нерідко і не до кінця їх усвідомлюють, а інколи досить поверхнево розуміють. Погляди, цінності , переконання цих людей базуються переважно на вірі, а не на власному досвіді;
  
• особистості зі статусом мораторію намагаються протистояти ідеологічному тиску групи, батьків, середовища, але роблять це скоріше з небажання підкорятися, ніж з певних визначених і усвідомлених позицій. Це бунт ради бунту;
  
• особистості з дифузною ідентичністю, ймовірно, повинні бути аполітичними.
  

В процесі політичної ідентифікації значну роль повинні відігравати его-стани, оскільки, як стверджував Е.Берн, кожна людина сприймає і реагує на інформацію, що надходить через три канали: Дитина (“Я хочу”), Дорослий (“Я можу”) і Батько (“Я повинен”) [5]. Це є, відповідно, емоційний, раціональний та моральний канали. Причому найоперативнішим, швидкодіючим є емоційний канал (Дитина), реакція за каналом знань (дорослий) та переконань (Батько) потребує вольового, морального та інтелектуального зусилля. Тому найлегший шлях “виведення в люди” якоїсь політичної доктрини – подання її в яскравій емоційно забарвленій, простій формі. Політична ідентифікація також відбувається перш за все на рівні емоцій . Тому головним критерієм відбору політичної платформи у молоді стає оцінка на неусвідомленому рівні :»подобається – не подобається, “цікаво – не цікаво”. В цьому, напевне, полягає секрет популярності у молоді таких партій як “Реформи і порядок”, “Зелені”, “Рух”(до розколу): прості емоційні, яскраві ідеї, барвиста агітація, доктрина, що формулюється в самій назві партії. Хоча слід зазначити, що серед студентської молоді більше “співчуваючих”, ніж активних членів партій.

Розрізняють персональну (індивідуальну) та групову (колективну) ідентичність, а також об’єктивну (зовнішню) та суб’єктивну (внутрішню) ідентичність. В процесі конструювання ідентичності всі ці аспекти зливаються. Як зауважив Е. Арденер, ідентичність не є стабільною власною, незалежною рисою персони або групи. Ми не “маємо” ідентичність, це просто спосіб, в який нас ідентифікують інші і спосіб, в який ми самі себе ідентифікуємо. Коли говориться про чиюсь ідентичність, абстрагуються та відсторонюються від процесу обміну діями. Арденер пропонує вважати процес класифікації та ідентифікації партнерів в соціальному житті таким, в якому вирішальну роль відіграє чинник влади. Зовнішня класифікація (ідентифікація), за Арденером, є актом накладання. Зовнішня установка сприймається як власна, особливо коли це думка референтної групи [6].

Ідентифікація політична, виходячи з вищесказаного, полягає в виборі певної політичної платформи, певних політичних поглядів і асимілювання їх як своїх власних, прилучення до діяльності (або хоча би “співчування”) “своїх” політичних сил, усвідомлення свого “політичного Я”, своєї ролі в політичному житті суспільства.

Поняття політична ідентифікація інколи вживається в дещо звуженому сенсі. Так, Г. Ділігенський розглядає політичну ідентифікацію як вищу форму політичного вибору, коли людина свідомо ототожнює себе з певними системами цінностей, неформальними або інституціоналізованими типами поглядів та політичної поведінки [6]. Політичний вибір (або політична орієнтація ) визначається як соціально-психологічне утворення, що являє собою “уявлення людей про цілі політичної діяльності, що відповідають їх потребам і про засоби досягнення цілей, що їх влаштовують” [6].

Форми політичних орієнтацій, за Г. Ділігенським, історично зумовлені і залежать від характеру соціальної системи і політичної культури людей. Підкреслюється, що політичні орієнтації людей не тотожні програмам партій, ідеологіям, ідейно-політичним концепціям, хоча і взаємопов’язані з ними.

Джерелом політичних орієнтацій є, на думку Г. Ділігенського, взаємодія власних мотивів і емпіричних знань людей та засвоєних ними ідейно-політичних концепцій. В когнітивному плані орієнтації близькі до соціальних уявлень, але окрім знань містять в собі ціннісні, афективні та поведінкові установки стосовно явищ суспільно-політичного життя.

На нашу думку, зводити політичну ідентифікацію лише до свідомих процесів визначення свого політичного “обличчя” неправомірно, адже ідентифікація включає також і підсвідомі явища, мотиви, установки. Нерідко вирішальним буває те, що знаходиться десь на межі свідомого і підсвідомого. Далеко не завжди людина може чітко логічно аргументувати, чому їй імпонує та чи інша політична орієнтація і не влаштовує інша.

Політичною орієнтацією, на наш погляд, краще назвати напрямок політичної по-зиції. Найбільш детально вектори політичних орієнтацій окреслені в моделі Г. Айзенка (рис. 1.).

Авторитаризм фашисти комуністи консерватизм лівий радикалізм консерватори соціалісти ліберали Демократизм Рис. 1. Модель Г. Айзенка

Горизонтальна вісь тут вказує на політичні погляди (від лівого радикалізму до консерватизму через всі нюанси політичних позицій, включаючи центризм, що нама-гається зняти напругу суперечностей крайніх позицій), а друга вісь - так звані “політичні темпераменти”, що вимірюються шкалою є авторитаризм (жорсткість, схильність до диктатури) та демократизм (м’якість, здатність прислуховуватися до думки інших і враховувати її). Звичайно, ця схема дещо спрощено показує багатоманітність і різнобарвність політичних орієнтацій. Політичні позиції, що знаходяться в одному “полі” часто бувають відмінними і за ступенем радикалізму, і за рівнем схильності до авторитаризму. Крім того їхні розбіжності можуть посилюватися в боротьбі за місце “під Сонцем” (за вплив на електорат, за владу), а як відомо ще з часів Ч. Дарвіна, найжорстокіша боротьба спричиняється саме внутрішньовидовим відбором. Схема Г.Айзенка наочно демонструє можливі варіанти політичних альянсів і причин ідеологічних розбіжностей при наявності різних політичних позицій. А процес набуття, розвитку і змін політичної позиції суб’єкта і можна назвати політичною ідентифікацією.

Таким чином, якщо людина може більш менш чітко і однозначно визначити своє місце в політичному просторі, є підстави стверджувати, що процес політичної ідентифікації у неї здійснюється успішно.

З проханням позначити своє місце в координатах політичного простору Г. Айзе-нка (на яких було позначено лише назви векторів) ми звернулися до 160 студентів різних спеціальностей. Результати перевершили сподівання: жоден студент не потре-бував додаткових пояснень і коментарів що до суті політичних векторів, жоден з опитаних гне розгубився і не відмовився зазначити своє місце в координатах політичного простору, не виніс себе поза цими координатами, не відділив себе від політичного простору рискою.

Для перевірки адекватності самовизначення студентами їх політичної позиції одночасно з “координатами” Г. Айзенка студентам пропонувалося відповісти на політонічний тест та заповнити анкету, що складалася з тверджень, запозичених з програм партій, що стоять на різних політичних платформах. Значних розбіжностей при визначенні студентами їх політичних позицій не виявилося. Слід зазначити, що студенти з цікавістю приймали участь в дослідженні політичної ідентифікації і поставились до нього позитивно, тоді як ще декілька років тому прохання взяти участь в дослідженнях, хоч якось пов’язаних з політикою, сприймалося багатьма студентами без ентузіазму, а інколи викликало і роздратування.

Все це дає підстави стверджувати, що політична ідентифікація, як процес само-визначення в політичному просторі, у студентської молоді проходить активно і загалом успішно.

Найпопулярнішими у опитаної студентської молоді є демократичні і ліберальні погляди, переважна більшість опитаних студентів розташувала себе в нижньому правому квадраті “координат” причому ближче до центральної осі з назвою “демократизм”. У жінок і чоловіків картина приблизно однакова Деякі відмінності спостерігаються у жінок і чоловіків, схильних до авторитаризму. У чоловіків авторитаризм має переважно “ліве” спрямування, а жінки показали більшу схильність до “право”-авторитарних поглядів.

В кількісному плані це виглядає наступним чином. Авторитарні погляди поділяють 16% опитаних (причому по групі чоловіків відсоток дещо вищий – 25,5%, а серед жінок – 15,5%). Серед опитаних чоловіків більшою популярністю користуються “комуністичні” погляди: в цій площині себе розташували 16% чоловіків і лише 3% жінок. Але серед опитаних жінок більше прихильниць “право-авторитарних” поглядів – 10%, а чоловіків в цій ділянці простору виявилося лише 4,6%. Загалом на “лівому” боці координат себе розташували майже 14 % опитаних, на “правому” – 43% і по “центру” 43% опитаних.

Цікаво, що опитані студенти воліють притримуватися “центру”, або схиляються до більш спокійного “консерватизму”, хоча радикалізм наряду з максималізмом, традиційно вважається характерною рисою, що притаманна юності. Напевне, в кризові часи молодь швидше дорослішає. Жінки в більшій мірі є прихильницями стабільності., що може досягатися авторитарно-консервативною владою. В президентських виборах 1999 року молодь (особливо студентська) приймала активну участь і, треба думати, що переважна більшість молодих виборців голосувала за претендентів на президентський пост, що уособлюють центристсько-демократичний напрямок в політиці.

Є підстави стверджувати, що у нинішньої студентської молоді процес політичної ідентифікації відбувається значно активніше (і успішніше), ніж, скажімо, три-чотири роки тому. З одного боку, неможливо не погодитися з О.Боришпольцем, який стверджує, що “основною рушійною силою політизації особистості стає її конфлікт із соціальними явищами” [7]. Студентам насправді є з чим конфліктувати. Різке майнове розшарування наявне прямо в аудиторії : одні студенти повинні підробляти, щоб ледь-ледь зводити кінці з кінцями, а інші (переважно ті, що платять за своє навчання немалі гроші) приїжджають на заняття на батьківських машинах, хизуються дорогим вбранням і прикрасами. Іншою болючою проблемою для студентів є відсутність гарантій праце-влаштування після закінчення навчання в вузі. Студенти сумно жартують, що їм слід в дипломі до назви одержаної кваліфікації через рисочку додавати слова “безробітний” або “реалізатор”, наприклад, “історик-безробітний”. “журналіст-реалізатор” та ін.

З іншого боку, необхідність політичного самовизначення стимулюється бурхли-вими виборчими кампаніями до Верховної ради і особливо виборами Президента, в яких досліджувана молодь приймала участь вперше в житті. Атмосфера в Україні настільки політизувалася, пропагандистський тиск ЗМІ був настільки сильним, що залишитися осторонь політики стало важко.

Велика кількість осіб, що вважають себе “демократами” серед опитаних студен-тів, ймовірно, пояснюється перш за все популярністю ідей демократичного суспільства, яке асоціюється з благополучним життям, відкритими можливостями, повагою до особистості, справедливими законами і мудрою владою, що їх не лише створює, а й дотримується. Одержати таке чудове суспільство переважна більшість молоді хотіла б не лише якомога скоріше, а й без зайвих потрясінь, але без кровопролиття. Тому ми і бачимо на малюнках, що найбільш “заселеними” є “центр” і “правий демократично-консервативний” простір біля нього. Окрім того, давно відомо, що чим вищий у людини інтелект і освіченість, чим більше вона схильна до саморефлексії, тим більш помірко-вану позицію вона займає.

На політичну ідентифікацію і особливо її напрямок впливають певні риси особис-тості (особливо такі, як рівень активності, конформізму, потреба у владі і домінуванні чи їх відсутність, толерантність, емоційна врівноваженість, відповідальність, наполегли-вість в досягненні мети, цілеспрямованість та інші).

Звичайно, високий процент “центристськи” і “демократично” налаштованої моло-ді може пояснюватися і даниною моді. Бути прибічником демократії тепер модно, адже, як відомо, в Україні будується демократичне суспільство, маючи за еталон країни “розвинутої демократії”. Очевидно, установка не просто нормально жити, а вперто і наполегливо щось “будувати”, з кимось і за щось боротися дуже глибоко вкорінена в свідомості пострадянських людей.

Хочеться вірити, що скерування політичних настанов студентів є хоча б у певній мірі наслідком свідомого вибору і буде стійким, незалежним від того, куди і звідки “віє вітер” і яка політична партія отримала перемогу на виборах.

Незважаючи на те, що більшість студентів достатньо чітко визначили свої політичні вподобання, лише 4% з них є членами партій (центристського, правоцентрист-ського напрямів: “Зелені”, ”Реформи і порядок”, ”Рух” та ін.).

Ідентифікація з кимось далеко не завжди є стимулом до об’єднання і активної діяльності. Ідентифікація, як слушно зауважує В.Васютинський, лежить в основі створення образів “Ми” і “Вони” [7]. А “Ми” і “Вони” воліють знаходитися по різні боки барикад. “Вони” можуть сприйматися як союзники, але беззастережною довірою не користуються, інакше це вже будуть не “Вони”, а “Ми”, або хоча би “ Свої”.

Можемо припустити, що чим “населеніша” центральна ділянка політичного простору (особливо у нижній частині) та ширшим є розсіяння спектру політичних поглядів людей, тим вірогіднішим є мир і спокій в державі. Можна припустити, що переважання у населення демократично-центристських поглядів повинно бути наслідком достатньо високого рівня життя, а у опитаних нами студентів – скоріше як проекція в бажане комфортне майбутнє. Затяжна соціально-економічна криза здатна змусити людей змінити свої політичні симпатії на прямо протилежні і перейнятися надією, що лише авторитарна влада здатна змінити життя на краще. Історія дає багато прикладів розгортання подібних сценаріїв: це і перемога комуністичної доктрини в Росії, Китаї, Кампучії, фашизму в Німеччині, Іспанії, Чилі, тощо. В авторитарному полі, очевидно, важко втриматись по “центру”, відбувається різке розслоєння на “лівих” (комуністів) і “правих” (фашистів), хоча їх способи керівництва, маніпулювання свідомістю, непримиренність до опозиції, жорстокість подібні, як відображення в дзеркалі. Авторитарна влада базується на культі особи, і чим жорстокіші методи вона використовує, тим культ сильніший. Основою культу особи в авторитарній державі є автоматичний конформізм (Е.Фромм) з бажанням перенести свою волю і відпо-відальність за наслідки своїх дій або бездіяльності на “лідера-батька”, державу, владу. Така позиція, звичайно, повинна корелювати з досить низьким рівнем інтелекту і здатності до глибокого аналізу соціальних явищ та самоаналізу свого місця них. Зрозуміло, що як табори ГУЛАГу, так і гітлерівські концтабори наповнювалися інтелігенцією, якій, за визначенням, належить займатися аналізом і самоаналізом, в полум’я летіли книжки, ікони, твори мистецтва, бо могли бути поштовхом до шкідливого думання. Люди, яким імпонують авторитарні погляди, або самі прагнуть до необмеженої влади, або мають потребу бути керованими кимось, бояться відповідальності, схильні бути виконавцями, підлеглими, “гвинтиками” і “цвяшками” в грандіозному державному механізмі.

_____________________

1. Хъелл Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб., 1998.
   
2. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. М., 1996.
   
3. Erikson E. Childhood and society (2^nd ed). 1968. N 4.
   
4. Marcia J. Identity and adolescence. In: Adelson (Ed) Handbook of adolescent psyhology. 1980. N  4.
   
5. Берн Э. Игры, в которые играют люди, люди, которые играют в игры. Л., 1992.
   
6. Дилигенский Г. Социально-политическая психология. М., 1996.
   
7. Психологія масової політичної свідомості і поведінки. Відп. ред. В. Васютинський. К., 1997.