Національна безпека - це система, у якій інтересам особистості, суспільства, держави загрожують різні чинники - як внутрішні, так І зовнішні

Вид материала

Документы

Содержание 1. Сфера політики 2. Сфера економіки 3. Соціальна сфера 4. Військова сфера 5. Сфера екології 6. Сфера культури, освіти та просвітництва 7. Сфера боротьби зі злочинністю 8. Загрози, що викликають аварії і катастрофи техногенного, природного й іншого характеру

Подобный материал:

• Умови та фактори внутрішньої загрози національній безпеці україни, 225.06kb.
• Стратегічний курс на реформування української держави та реалізація завдання побудови, 64.61kb.
• Стратегічний курс на реформування української держави та реалізація завдання побудови, 65.16kb.
• 1. Зовнішні та внутрішні чинники, що впливають на ціну, 61.37kb.
• Політична культура особистості, 199.67kb.
• Концепція інформаційна безпека суспільства І держави стратегічні цілі І задачі інформаційної, 653.65kb.
• Основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України, 316.77kb.
• Розділ: Бухгалтерський облік, оподаткування Облікова політика, 129.12kb.
• В. П. Коваленко, Н. М. Проскурова Запорізький національний університет,, 28.35kb.
• 1 Статика. Основні поняття статики: сила, абсолютно тверде тіло, еквівалентні та зрівноважені, 67.78kb.

боротьба зі злочинністю:
проблеми теорії
та практики

умови та фактори
внутрішньої загрози
національній безпеці україни

М.М. Литвин, В.Г. Кохан

Національна безпека — це система, у якій інтересам особистості, суспільства, держави загрожують різні чинники — як внутрішні, так і зовнішні. У загальному погляді національна безпека характеризує стан політичних інститутів, чинники, що забезпечують їхню ефективну діяльність по підтриманню оптимальних умов існування і розвитку особистості та суспільства¹.

Трактування безпеки як захищеності досить обґрунтоване. Але слід також враховувати, що захист є лише одним із можливих варіантів реагування на загрозу і використовується найчастіше. Безпека як філософська категорія є умовою існування особистості, суспільства та держави, що саме дозволяє їм зберігати накопичені духовні і матеріальні цінності. Основною умовою визначення безпеки вважають межі політичних, соціальних, техногенних, природних явищ, які можуть завдати шкоди як нині, так і в майбутньому.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: законність; збереження балансу життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави; невтручання у внутрішні справи інших держав; підтримання військової могутності держави на рівні оборонної достатності; інтеграція з міжнародними системами безпеки; суворе дотримання міжнародних зобов’язань і положень міжнародного права.

Головні суб’єкти національної безпеки — це: особистість (яка реалізує свої права та свободи); суспільство (що захищає матеріальні та духовні цінності); держава (яка забезпечує конституційний устрій, суверенітет і територіальну цілісність).

Забезпечення національної безпеки є не лише найважливішим завданням, але й обов’язком держави, яка здійснює цю функцію завдяки своїй могутності. Остання вимірюється природними ресурсами, рівнем розвитку економіки, морально-політичним потенціалом населення, геополітичним положенням країни і, зрештою, військовою потужністю держави. Тому чим сильніша держава, тим надійніша її національна безпека.

Визначити місце, характер і зміст завдань внутрішніх військ у системі забезпечення національної безпеки навряд чи можливо без установлення чіткого та однозначного уявлення про поняття "внутрішня безпека".

Цей термін ще, на жаль, не посів належного місця в законодавчих і нормативно-правових документах нашої держави, у наукових дослідженнях, працях і у теорії та практиці службово-бойової діяльності військ. Істотно відрізняється дефініція цього поняття у військових практиків і вчених.

Деякі з них, визначаючи внутрішню безпеку, обмежуються станом держави, за якого надійно забезпечується громадський порядок, громадська безпека і налагоджено бездоганну систему протидії тероризму, внутрішньодержавним конфліктам, злочинам та іншим антигромадським виявам. Інші розширюють її зміст до меж, що нівелюють по суті розходження між внутрішньою безпекою та безпекою держави взагалі, в її широкому розумінні, або, як її називають нині національною безпекою.

До речі, термін "національна безпека" у вітчизняній політології вважається новим. Він був запозичений в американських політологів, потім набув визнання в дискусіях на офіційному рівні і, нарешті, остаточно закріпився в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, схваленій Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р.

Уважне вивчення цього документа дозволяє вичленити, принаймні, два цікавих фактори.

По-перше, Концепція визначає національну безпеку України як "...як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз..."².

Тепер порівняємо це положення зі ст. 1 проекту Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про внутрішні війська МВС України", яка визначає, що останні призначені "для захисту прав і свобод людини i громадянина, конституційного ладу, територіальної цілісності й інтересів держави від злочинних посягань та інших протиправних дій....".

Таким чином, внутрішні війська призначені цілям державної стратегії у галузі національної безпеки. Іншими словами, основне їх призначення як інструмента держави закріплене законом —  забезпечувати національну безпеку.

По-друге, Концепція відбиває офіційні погляди щодо забезпечення національної безпеки, захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз. Звідси випливає, що національна безпека має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Розглядаючи їхні складові як окремі самостійні блоки, у зовнішньому аспекті, можна виділити: національний суверенітет, національну самобутність, територіальну цілісність, непорушність кордонів і державну могутність.

Внутрішній аспект національної безпеки складають: політична стабільність, національна єдність, демократичний плюралізм, національна згода та суспільний добробут.

Аналіз сучасної політичної ситуації у світі, політичного та соціально-економічного становища в Україні показує те, що реальна загроза безпеці держави криється в її власній слабкості: політичній аморфності, економічній незлагодженості, демографічних вадах, етнократичному сепаратизмі, живучості й усталеності кримінальних прошарків суспільства. Таким чином, внутрішня усталеність і міць держави запорука та гарант не лише її внутрішньої, а й зовнішньої безпеки.

Внутрішня безпека держави — комплексне багатопланове поняття, що містить у собі низку взаємозалежних і взаємонезалежних компонентів, або складових. Це дозволяє розглядати внутрішню безпеку держави як систему елементів, що взаємодіють один з одним із метою забезпечити існування та функціонування держави і суспільства в цілому. При цьому під поняттям "функціонування" мається на увазі підтримка в умовах недопущення (кризового стану) конституційно-політичного і соціально-економічного ладу, незважаючи на невідворотні суперечності між суспільством і державою (владою).

Незалежно від типу політичного устрою і соціально-економічної формації держави, вона не може існувати без належної уваги до проблеми своєї внутрішньої безпеки.

Виходячи з викладеного, можна стверджувати, що під внутрішньою безпекою слід розуміти такий стан справ у державі, за якою забезпечується захист життєво важливих інтересів людини, суспільства та держави в політичній, економічній, науково-технічній, інформаційній, екологічній, військовій та інших галузях від різних внутрішніх загроз. Зауважимо спільність ознак внутрішньої і національної безпеки. Але це — закономірність, а не помилка в міркуваннях. Розглядувані категорії співвідносяться між собою як загальне й одиничне. А тому у внутрішній безпеці повторюються ознаки безпеки національної і повторюються вони до тієї межі, за якою починаються власне джерела загроз кожній із них. Національна і внутрішня безпека нерозривно пов’язані між собою. Не може бути національної безпеки без внутрішньої і навпаки.

Аналіз показує, що у внутрішній сфері до найнебезпечніших загроз належить затяжна глибока економічна криза, яку переживає країна. Відмова від адміністративних методів управління економікою і перехід до ринкових методів, коли стара економічна система вже не працює, а нової ще немає, супроводжуються падінням рівня виробництва, підвищенням цін, інфляцією, різким зниженням життєвого рівня більшості населення, зростанням числа безробітних, глибоким соціальним розшаруванням, суспільною нестабільністю.

Набуття Україною політичної незалежності виявило унікальну особливість її геостратегічного положення, значення якого виходить за межі Європи і може оцінюватися в ракурсі як історичної взаємодії народів, так і різних соціальних прошарків суспільства.

Географічний центр Європи припадає на українські території. Україна опинилася в епіцентрі слов’яноправославної цивілізації. Західнохристиянська й ісламська цивілізації, європейська й азіатська культури, православ’я та католицизм, непримиренні ідеології Сходу та Заходу умовно територіально перетинаються в Україні. Під впливом геостратегічних чинників Україна сформувалася як регіональна, поліетнічна і поліконфесійна держава зі своїми внутрішніми суперечностями об’єктивного і суб’єктивного характеру. Західні конфліктологи пророкують, що світ спостигнуть нові "етнічні вибухи". За їхніми оцінками нині на Землі налічується 6,5 тис. етнічних общин, багато з яких намагаються (або планують) здобути свою державність або завоювати її зі зброєю в руках.

В Україні відбувається подальше загострення регіональних, міжетнічних, міжконфесійних і соціальних суперечностей. Ситуація тран­сформується в багатовекторність напрямів державного будівництва, роз’єднан­ня поглядів на національні ідеали, історичні та духовні цінності, що призводить до відчуження окремих прошарків населення від проблем безпеки суспільства та держави.

Після Другої світової війни Україна змогла повернути більшість етнічних українських земель. Проте в суміжних державах виникла політична полярність з приводу оцінки післявоєнних сухопутних і морських кордонів нашої країни. Потенційно загострення суперечностей на територіальному підґрунті можна очікувати на багатьох дільницях державного кордону, що підтверджують, наприклад, події навколо острова Зміїного (претензії Румунії), міста Севастополя (претензії Росії) і Луганської області (претензії козаків російського війська донського).

Дедалі серйознішим чинником стають глобальні техногенні й екологічні загрози. Основні старі виробничі фонди нашої країни перебувають у катастрофічному стані, що посилює ризик техногенних катастроф.

У повоєнний час на території України були створені перші у світі міжконтинентальні балістичні ракети, що не мали аналогів. Нині, володіючи ядерною зброєю повітряного, морського, шосейного і залізничного базування, Росія утримує монополію на стратегічну мобільність. З іншого боку, в Україні застосовувалися технології підвищеного ризику, тому штучні або природні аварії могли створити обстановку, близьку до застосування зброї масового знищення. Таким чином, утворювалися суперечності між технологічною досконалістю стратегічних систем озброєння і технологічною недосконалістю промислового та сільськогосподарського виробництва, здатного завдати величезних збитків суспільству. Наслідки Чорнобильської катастрофи стали підтвердженням цієї тези.

Близькість України до природних місць виникнення епідемій, епізоотій і епіфітотій зумовили вразливість територій України, створення специфічних надзвичайних ситуацій. Особливість геостратегічного положення України, наприклад, спонукала у 1995 р. американський журнал "Здоров’я" назвати Україну світовим центром дифтерії.

Відбувається інтенсивне розширення несприятливих екологічних зон, площа яких уже становить дві третини території України. Значна частина поверхневих вод втратила питне значення. Особливу тривогу викликає забруднення Дніпра, у басейні якого проживає 24 млн людей і сконцентровано 45 % загального обсягу промислового виробництва. Дедалі більше продуктів харчування містять отруйні речовини в концентраціях, небезпечних для здоров’я. Загальновизнано, що велике значення має для України проблема радіоактивного забруднення. Фактично утворилася реальна загроза здоров’ю нації³.

Посилюються загрози в середовищі інформаційної безпеки. Зростає обсяг інформації, яка циркулює в радіоелектронній формі. Це спрощує несанкціонований доступ до неї. Крім того, в умовах високої комп’ютеризації виникли нові види злочинів, узвичаїлися шкідливі інформаційні впливи, що ґрунтуються на використанні нових інформаційних технологій.

Поглиблюються тенденції деградації наукової і вищої школи, системи підготовки кадрів, механізмів захисту здоров’я народу, а також девальвації духовного, у тому числі культурного, потенціалу суспільства. Іншими словами, наближається загроза деградації усього суспільства, перетворення України на сировинний та збутовий придаток економічно розвинених країн світу.

Оцінюючи сучасну криміногенну ситуацію, слід визнати, що злочинність серйозно та вкрай негативно впливає на соціально-економічне становище в Україні. Без перебільшення можна сказати, що злочинність стала одним з основних дестабілізуючих чинників суспільного розвитку, її масштаби створюють реальну загрозу процесу становлення української державності, успішному здійсненню реформ. Значно зросла кількість злочинів із використанням вогнепальної зброї та вибухових речовин. Насильницькі акції нерідко переслідують терористичні цілі, стають інструментом тиску на представників влади, засобом залякування конкурентів по бізнесу, засобом розв’язання конфліктів у злочинному середовищі.

Злочинні елементи орієнтуються на вчинення кваліфікованих злочинів, що "обіцяють" максимальну наживу. Групи злочинців, які сформувалися спонтанно, впроваджують у свою діяльність елементи зорганізованості, їхня активність спрямована в основному на вчинення тяжких злочинів. Невипадково паралельно зі збільшенням кількості вчинених вимагательств і розбійних нападів почастішали випадки збройних нападів бандитських формувань на підприємства й організації усіх форм власності з метою заволодіння їхнім майном.

Розширює сферу своїх інтересів організована злочинність. Крім освоєння нових видів кримінального бізнесу, вона робить спроби вторгнутися в політику, лобіювати власні інтереси у владних структурах усіх рівнів.

Відбувається консолідація злочинних угруповань як на окремих територіях, так і на міжреґіональному рівні. За даними МВС України, провідну роль у злочинному світі відіграють близько 1 200 злочинних угруповань⁴.

З’явилися нові центри кримінальної напруженості. Ускладнилася оперативна обстановка у прикордонних реґіонах. Можливість скористатися незадовільним станом режиму охорони старих і новостворених ділянок державного кордону, неврегульованість відносин у галузі прикордонної торгівлі зумовили активний приплив у ці райони злочинно орієнтованих і авантюрно настроєних громадян України та іноземців.

Триває процес криміналізації економіки. Істотною проблемою залишаються факти розкрадання та незаконного вивозу з України стратегічно важливих ресурсів.

В умовах "прозорості" кордонів колишні республіки СРСР розкручують спіраль наркобізнесу, розширюється географія незаконного обігу наркотиків. Набирають сили процеси інтеграції місцевої наркомафії в міжнародну систему наркобізнесу. Близько 87 тис. чоловік, насамперед з-поміж молоді, стали жертвами пристрасті до наркотиків, які дають мільйонні прибутки наркоділкам⁵.

Організовані злочинні групи, особливо економічної спрямованості, спираються на корупцію, яка з кримінальної проблеми перетворилася на загальнодержавну, політичну.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати основні джерела внутрішніх загроз для України, до яких належать:

1. Сфера політики:

прийняття помилкових або таких, що суперечать положенням Конституції України законів, указів, інших нормативних актів, що торкаються життєво важливих інтересів населення, політичних, релігійних та інших громадських організацій, об’єднань і рухів, що загалом може призвести до виникнення соціально і техногенно небезпечних надзвичайних ситуацій, активізації злочинності, інших форм протиправної поведінки, викликати збройні конфлікти, міжнаціональну ворожничу, масове невдоволення громадян, спровокувати широкомасштабні виступи, мітинги, страйки, у тому числі з гострими політичними наслідками, що здатні дестабілізувати обстановку в окремому реґіоні або в країні в цілому;

незаконна діяльність політичних партій, громадських організацій, релігійних та інших об'єднань і рухів, у тому числі політичний екстремізм і тероризм; проведення несанкціонованих масових заходів; створення передумов для масових і групових порушень громадського порядку, збройних конфліктів і державних переворотів;

помилки і перекручування національної політики, наслідками яких є: насаджування ідей агресивного шовінізму, націоналізму і сепаратизму; порушення прав, свобод і законних інтересів некорінних народів; провокування і підтримка міжетнічних і міжконфесійних конфліктів.

2. Сфера економіки:

правова неврегульованість нових ринкових економічних відносин, відсутність (неповнота) базових кодифікованих та інших правових документів, що регулюють ключові питання економіки, де створюються передумови для зловживань і господарських злочинів у життєво важливих для суспільства галузях економіки, що може призвести до дестабілізації економіки окремого реґіону або навіть країни в цілому (злочини, пов’язані з приватизацією, створенням фіктивних акціонерних товариств, фондів, банків, фіктивним банкрутством, незаконною конвертацією валюти і вивозом культурних цінностей за кордон, випуском і збутом підроблених цінних паперів тощо);

значне розширення масштабів криміналізації економіки;

диспропорції економічного розвитку, що призводять до значного послаблення та руйнації окремих галузей виробничої сфери;

незаконна видача ліцензій на постачання за кордон сировинних ресурсів, надання необґрунтованих експортних пільг і переваг низки державних і недержавних структур, безліцензійний експорт та імпорт, економічна контрабанда; заниження цін на експортовані товари, приховування валютних коштів і розміщення їх в закордонних банках;

істотне зниження рівня життя значної частини громадян, що несе потенційну можливість настання тяжких соціальних наслідків (страйки, акції масового протесту, групові антигромадські дії).

3. Соціальна сфера:

соціальна незахищеність значної частини населення, збільшення числа осіб, які потребують допомоги, обмеження або неврегульованість природних прав людини і громадянина (права власності, матеріального забезпечення старості, право на свободу пересування, на безпечні умови життя, на належні житлові умови тощо);

істотне послаблення правоохоронної системи держави, зловживання владою і порушення законності в діяльності правоохоронних органів;

зниження ефективності функціонування органів державного управління;

бюрократизм, корупція частини державного апарату;

збільшення хворих на хронічний алкоголізм і наркоманію серед найширших прошарків населення;

підвищення захворюваності і смертності населення, особливо в окре­мих фахових і вікових групах, у тому числі смертності новонароджених;

масові стресові розлади психогенного характеру, зростання суїцидних виявів, руйнація моральних підвалин і деградація значної частини населення;

неоптимальні процеси старіння населення, падіння народжуваності;

невпинні і невпорядковані міграційні процеси, особливо приплив мігрантів в Україну з країн дальнього і ближнього зарубіжжя, недосконалість системи міграційного контролю, прийому, розміщення і надання допомоги іммігрантам, подальша еміграція інтелектуальної і фахової еліти, хаотичність і недостатня врегульованість внутрішньої міграції.

4. Військова сфера:

невдоволеність особового складу рівнем забезпечення його життєво важливих потреб (економічних, соціально-побутових, фахових тощо), що створює у військовослужбовців невпевненість у завтрашньому дні, породжує різноманітні негативні явища в армійському середовищі;

посилення протиправних зазіхань на військові об’єкти;

низький рівень забезпечення охорони арсеналів, складів зброї, інших об’єктів зосередження і збереження військового майна;

помилки та прорахунки при проведенні конверсії військово-промислового комплексу, роззброювання, скорочення чисельності Збройних Сил без належної системи економічного, соціального, нормативного забезпечення;

падіння престижу служби в Збройних Силах України.

5. Сфера екології:

загострення суперечностей між розвитком продуктивних сил і технологій та необхідністю зберігання сприятливого екологічного середовища життя людей у процесі взаємодії суспільства з природою, розбалансованості та некомплексне розв’язання економічних, соціальних, екологічних і технологічних проблем;

забруднення природного середовища (у тому числі внаслідок техногенних катастроф, стихійних лих) та інші види шкідливого впливу на нього, виснаження природних ресурсів, руйнація екологічної рівноваги, особливо в регіонах інтенсивного господарського освоєння і заселення, неналежна охорона навколишнього середовища;

зростання антропогенного навантаження на землю; виснаження родючих ґрунтів, запасів незабрудненої води, природних паливно-енергетичних ресурсів, флори та фауни;

незаконний вивіз природної сировини;

зростання кількості вчинюваних екологічних правопорушень і злочинів, використання засобів екологічних фондів за нецільовим призначенням;

поділ єдиних екосистем і популяцій гідро- біонтів Азовського та Чорного морів між державами (колишніми республіками СРСР) і відсутність відповідних договорів про узгоджені заходи охорони і врегулювання використання їх біологічних ресурсів.

6. Сфера культури, освіти та просвітництва:

відтік значної частини талановитих українських творчих працівників і наукових кадрів за кордон;

деградація моральності, падіння рівня освіченості і вихованості населення, його інтересу до історії і культури Батьківщини, втрата почуття поваги до держави, належності до українського народу;

загибель або реальна загроза загибелі багатьох національних цінностей за браком належних умов їх збереження;

збільшення кількості таких злочинів, як розкрадання культурних цінностей із музеїв, виставочних залів та культурних установ, у тому числі шляхом збройних нападів;

масове контрабандне вивезення культурних цінностей за кордон;

незаконне захоплення і хижацьке освоєння паркових музейних територій, знищення пам’яток природи і культури;

утвердження в суспільстві, головним чином через засоби масової інформації, культу насильства, жорстокості, екстремізму, бездуховності, сексуальної розбещеності, соціального утриманства та егоїзму.

7. Сфера боротьби зі злочинністю:

криміналізація найважливіших сфер життєдіяльності держави і суспільства, що спричинила підвищення рівня соціальної напруженості, у тому числі в галузі політики, економіки, екології, національних відносин і т. д.;

помилки у формуванні стратегії і тактики протидії злочинності, ресурсного і фінансового забезпечення боротьби з нею внаслідок недооцінки масштабів розвитку злочинності (проблема латентності), обмежених ресурсних можливостей і лобіювання корумпованої частини законодавців і державного апарату;

розширення масштабів і підвищення небезпечності злочинних дій;

ескалація насильства, жорстокості, агресивності злочинних виявів;

удосконалення озброєності і технічної оснащеності злочинців;

збільшення ваги і масштабів соціальних, у тому числі економічних, наслідків злочинності (зростання кількості загального числа жертв кримінальних зазіхань, у тому числі необережних злочинів, коли завдано державі шкоди у галузі економіки сягає розмірів дохідної частини національного бюджету);

тотальна кримінальна ураженість економіки, тенденція до використання у злочинних цілях фахових пізнань фахівців високого рівня (економістів, працівників правоохоронних органів, юристів, фінансистів, військовослужбовців), застосування обчислювальної й іншої техніки, що дозволяє отримувати надвисокі та важковикривальні кримінальні прибутки, приховувати прибуток від оподатковування; формування нового прошарку власників і підприємців з-поміж ділків "тіньової" економіки;

активна консолідація злочинних угруповань на територіальному, міжреґіональному і міжнародному рівнях при одночасному поділі території країни і галузей злочинного бізнесу на сфери впливу, в результаті чого встановлюється кримінальний контроль за цілими галузями торгівлі, виробництва, транспорту, малого, середнього і великого підприємництва, фінансовими операціями; в економічні відносини привносяться правила, традиції і порядки злочинного світу;

примноження фактів кримінального терору щодо представників органів державної влади й управління, судових органів, потерпілих і свідків у кримінальних справах, а також щодо підприємців і фінансистів, що може зашкодити процесам переходу до ринку, завадити прямуванню суспільства до нормальної діяльності управлінських, банківських і підприємницьких структур;

прагнення лідерів організованої злочинності, що накопичили величезні кримінальні капітали, вторгнутися в політику, лобіюючи свої інтереси у владних структурах усіх рівнів, підкуповуючи корумпованих представників влади і посадових осіб, впливаючи на хід виборів депутатів (просування своїх кандидатів у депутати), провокуючи у своїх інтересах міжнаціональні конфлікти, політичні скандали та ін.;

дії злочинних угруповань із транснаціональними зв’язками, спроби міжнародних злочинних співтовариств використовувати територію України для розгортання наркобізнесу і відмивання злочинних прибутків, вивіз капіталів, здобутих протиправними засобами за кордон і їхня легалізація там;

руйнація звичних для України стереотипів поведінки, узвичаєних норм моралі і моральності, розповсюдження проституції, збільшення кількості протиправних виявів, зростання пияцтва і наркоманії, падіння засад сім'ї і збільшення числа неблагополучних сімей, криміналізація підростаючого покоління;

зневіреність людей у здатності держави ефективно забезпечити їхній захист від протиправних зазіхань і, як наслідок, соціальна пасивність, потенційна можливість масових виявів невдоволення, зростання незаконної озброєності населення та ін.;

недостатня ефективність діяльності правоохоронних органів через їхню роз’єднаність, невирішеність проблем правового, матеріально-технічного, фінансового, кадрового і соціального забезпечення;

низька ефективність прикордонного контролю;

корумпованість державного апарату, у тому числі правоохоронних органів;

відтік фахових кадрів із правоохоронних органів у комерційні структури у зв’язку з відчутною різницею в оплаті праці.

8. Загрози, що викликають аварії і катастрофи техногенного, природного й іншого характеру:

фізичне та технологічне зношеність засобів виробництва, особливо технологічного устаткування, транспортних засобів і основних виробничих фондів, що прогресує та досягає в деяких галузях економіки 90 понад відсотків;

різке зниження рівня техніки безпеки промислового виробництва, якості сировини і виготовленої продукції;

недостатня технологічна надійність систем забезпечення безпеки у промисловості, на транспорті, в енергетиці, сільському господарстві, системах управління;

збільшення масштабів використання вибухо-, пожежно-, хімічно-, радиаційно-, біологічно небезпечних виробництв, речовин і технологій;

нераціональне розміщення на території України шкідливих виробництв і потенційно небезпечних об’єктів;

прорахунки в технічній політиці, проектуванні, будівництві і модернізації підприємств підвищеного ризику;

нерозв’язані соціальні проблеми у зонах можливого виникнення надзвичайних ситуацій, потенційні негативні наслідки розвитку суспільно-політичної, економічної і криміногенної обстановки;

недостатня ефективність діяльності аварійно-рятувальних служб; брак необхідних обсягів державних резервів, призначених для ліквідації наслідків аварій і катастроф;

можливість створення в умовах надзвичайних ситуацій паніки, поширення помилкових і провокаційних чуток, злісної непокори посадовим особам і представникам влади;

сприятливі умови для вчинення специфічних за цих умов правопорушень (крадіжок, вимагательства, інших дій озброєних злочинців, перепродажу продуктів першої необхідності, необґрунтованого списання продуктів харчування й інших матеріальних цінностей з метою їх розкрадання тощо);

групові й поодиноко втечі засуджених та осіб, що утримуються під вартою, при їх евакуації з небезпечної зони через ослаблення режиму охорони;

групові правопорушення і масові заворушення.

Виходячи з поданого переліку загроз, характеру і форм їх вияву, можна виокремити основні складники внутрішньої безпеки: політичну, економічну, науково-технологічну, інформаційну, екологічну і власне військову складові.

Доцільним, на нашу думку, є також визначення позитивних і негативних зовнішніх чинників, які найвідчутніше впливають на рівень внутрішньої безпеки в Україні. До них у першу чергу належать:

загальнополітична обстановка у світі, наявність воєнних і внутрішніх конфліктів у суміжних з Україною державах;

міграція населення через територію України для виїзду до інших держав, а також пошуку притулку на українських територіях;

посилення впливу міжнародної злочинності та тероризму, їхніх зв’язків з кримінальними структурами на території України;

наявність територіальних претензій до України з боку окремих представників політичних і громадських кіл сусідніх держав, дії або заяви яких спричиняють активізацію діяльності антидержавних організацій в Україні;

необхідність забезпечення стабільної основи для плідної міжнародної діяльності України на міжнародній арені;

об’єктивна необхідність розширення участі України у міжнародних системах забезпечення внутрішньої безпеки держав;

посилення ролі та впливу міжнародних націоналістичних і релігійних організацій екстремістського спрямування;

збільшення ймовірності виникнення техногенних та екологічних аварій і катастроф на території суміжних з Україною держав;

наявність значної української діаспори за межами України і факти порушення їхніх прав, що може викликати негативні оцінки та посилення напруженості серед певної частини суспільства;

інтенсифікація всіх напрямів міжнародної діяльності України, що об’єктивно веде до розширення доступу інших ідеологій, духовних і соціальних пріоритетів і нерідко деструктивного їх впливу на національні цінності.

Внутрішня безпека і політична стабільність забезпечуються комплексом політичних, ідеологічних, силових, психологічних та інших органів, сил і засобів, які гарантують територіальну цілісність держави, конституційність ладу в країні, локалізацію і подолання соціально-політичних, міжнаціональних, етнорелігійних та інших внутрішньодержавних криз (не допускаючи переростання їх у стадію конфлікту).

Незаперечний пріоритет при розв’язанні цих завдань слід надати суто ненасильницьким силам і засобам. Проте ніхто і ніколи не міг забезпечити внутрішній порядок і спокій у країні лише ненасильницькими методами: умовляннями, вихованням, переконанням, заохоченням тощо.

Необхідним елементом системи забезпечення внутрішньополітичної безпеки і політичної стабільності, а в кінцевому підсумку всієї системи внутрішньої безпеки держави, є її збройні сили, що перебувають під контролем державної влади і діють у межах відповідних норм права.

У будь-якій державі проблема забезпечення правопорядку силовими методами під час внутрішніх соціальних конфліктів завжди була серед найбільш важливих. Це і зрозуміло, адже історія свідчить, що недостатня результативність зусиль, спрямованих на боротьбу з масовими порушеннями закону, породжує в суспільстві атмосферу страху і непевності, підриває довіру населення до влади і призводить до значних матеріальних збитків. Саме тому багато країн не припиняють інтенсивний пошук оптимальних моделей організації та управління силами безпеки, удосконалюють свою правову базу, стратегію і тактику їх функціонування.

На жаль, в Україні за сучасних умов бракує досвіду функціонування системи забезпечення внутрішньої безпеки. Сама система фактично перебуває лише на етапі свого становлення.

Весь процес формування науково-теоретичної бази і правових основ забезпечення внутрішньої безпеки ускладнюється нині тим, що у вітчизняній теорії ще не розроблено поняття "внутрішньодержавний конфлікт", а тому не визначено основні форми і методи розв’язання таких конфліктів.

Забезпеченням внутрішньої безпеки України покликані займатися державні "силові" і "несилові" відомства, органи й організації. Аналіз показує, що функції держави щодо нейтралізації загроз у сфері внутрішньої безпеки розподілено між силовими структурами України неоптимально. Окремі функції дублюються, тоді як інші важливі функції не покладаються на жодну із силових структур. Водночас дотепер в Україні немає законодавчої бази щодо участі Збройних Сил у подоланні конфліктів усередині країни, за умов, коли реалії внутрішньополітичного, економічного та соціального напруження створюють реальну загрозу конституційному ладові. Такий стан справ вимагає від держави узгодженого застосовування в інтересах нормалізації обстановки в суспільстві всіх чи більшості наявних силових механізмів. У воєнній науці немає ґрунтовних розробок щодо основ застосування угруповань військ проти незаконно створених збройних формувань, не узагальнено досвід конкретної взаємодії внутрішніх військ зі Збройними Силами при діях власній державі⁶.

У зарубіжних країнах, таких як США, Великобританія, Франція, Іспанія, Італія, Туреччина, Китай та інші, існує певний досвід утворення та застосування внутрішніх військ і подібних до них формувань, так само як і збройних сил для розв’язання внутрішньодержавних конфліктів, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю, діяльністю незаконних збройних формувань.

Проблема створення правових основ для використання внутрішніх військ і Збройних Сил України у подоланні внутрішніх конфліктів змушує за сучасних умов звертатися до досвіду інших держав з метою ознайомлення з практикою розв’язання ними таких проблем і використання їхніх здобутків законотворчої діяльності.

Важливість проблематики зумовлена ще і тією обставиною, що в багатьох країнах світу втручання державної влади у розв’язання тих або інших внутрішніх конфліктів, у тому числі і з використанням збройних сил, є одним з інструментів функціонування державно-правового механізму, а також передумовою збереження цілісності країни, правового стану та громадського спокою. Навіть у такій політично стабільній державі, як США федеральна влада останні 50 років вдавалася до втручання у справи штатів з використанням сили: чотири випадки на прохання губернаторів і п’ять — з ініціативи президента країни.

В Україні, яка переживає відчутну системну кризу, пов’язану зі зміною суспільно-економічної формації, протягом усього перехідного періоду, за оцінками експертів зберігатиметься можливість виникнення таких ситуацій, що їх удасться подолати лише політичними засобами.

Із наведеного випливає висновок: проблемі забезпечення національної безпеки України притаманний новий, багатоплановий та переважно внутрішній характер. Це вимагає створення надійного механізму щодо забезпечення внутрішньої безпеки суспільства, а одним із головних завдань залишається утримання спеціальних військових формувань внутрішньої безпеки, організація підготовки, уточнення способів їх комплектування та прийняття відповідних нормативно-правових актів.

За складних умов глибокої соціально-політичної та економічної кризи в нашій країні закордонний досвід процесу формування системи забезпечення внутрішньої безпеки, безперечно, може бути корисним. Він певною мірою здатний захистити нас від помилок, що їх припустилися за кордоном, і показати шляхи та напрями розвитку системи правоохоронних органів і всіх "силових" структур України.