До визначення понять “правозахисний” та “правоохоронний”: постановка проблеми1

Вид материала

Документы

Содержание Правоохоронна та правозахисна діяльність правоохоронних органів Лінгвістичний аналіз термінів “правоохоронний” та “правозахисний Правоохоронні органи та правоохоронні функції Human rights” та “law enforcement” як англійські еквіваленти термінів “правозахисний” та “правоохоронний” 5. Правозахисні організації та правозахисні функції 6. Взаємозв’язок правозахисної та правоохоронної діяльності 7. “Охорона” - як постійний процес, “захист” – як відповідь на порушення Правомірність застосування сили у правозахисній діяльності

Подобный материал:

• Т. В. Визначення змісту міжкультурної комунікації на основі філософської категорії, 199.43kb.
• Правила охорони праці в содовій промисловості I. Визначення термінів, 681.45kb.
• План: Визначення підприємницької діяльності. Поняття підприємця, обмеження права, 256.62kb.
• Відомості Верховної Ради України. 1997 р. №24. Ст. 170. закон, 81.29kb.
• Загальна частина, 633.71kb.
• Питання для підготовки до здачі екзамену з курсу "Маркетинг", 41.2kb.
• Анотований список літературних джерел з проблем застосування системи моніторингових, 77.38kb.
• Формат опису модуля, 18.42kb.
• С. В. Подання понять дисципліни “інформаційні технології в галузі” за допомогою інформаційних, 165.31kb.
• План Визначення понять. Класифікація систем мобільного радіозв’язку. Кількість абонентів, 113.11kb.

До визначення понять “правозахисний” та “правоохоронний”: постановка проблеми¹

“Правозахисні організації”, “правозахисна діяльність”, “правоохоронна діяльність”, “правоохоронні органи”, “правозахисники” та “правоохоронці”… Перелік сталих суспільно-правових термінів з використанням понять “правозахисний” та “правоохоронний” можна продовжувати і далі. І при цьому виникає питання про їх змістовне навантаження.

Термін “правоохоронний” асоціюється з діяльності правоохоронних органів, перш за все органів внутрішніх справ, міліції, хоча й не обмежується ними. Термін «правозахисний» асоціюється перш за все з рухом за права людини та діяльністю громадських правозахисних організацій.

Чи є це внутрішньою структурною закономірністю наведених понять (гносеологічний аспект), яка відтворює закономірності буття, особливості діяльності (онтологічний аспект), що і закріплюється в поняттях “правозахисний” та “правоохоронний”. Чи можна використовувати поняття “правозахисний” та “правоохоронний” як синоніми? Якщо так, то в яких випадках?

Іноді можна почути, як неурядові організації називають правоохоронними. Що це, ототожнення двох схожих етимологічно термінів чи дійсний вияв сутності та можливостей неурядових організацій? Чи можуть громадські організації, у тому числі правозахисні, вести правоохоронну діяльність (згадаємо досвід добровільної народної дружини, яка стежила за порядком у громадських місцях. І навпаки, чи можуть правоохоронні органи, органи внутрішніх прав, а також інші, займатися правозахисною діяльністю?

Пошук можливих відповідей на поставлені питання і є основною науковою проблемою, на вирішення якої спрямована ця стаття. Оскільки це непросте завдання, методи, які використовуються для його досягнення, є комплексними. Так, використовуються методи лінгвістичного та лінгвістично-порівняльного аналізу, текстуального аналізу, а також компаративно-правові методи. І саме тому в межах цієї статті планується тільки окреслити певні шляхи для здійснення наукового пошуку.

Використовуючи такі поняття, як “правозахисний” та “правоохоронний” і в науковому, і в громадсько-політичному дискурсах, їх нерідко розглядають як синонімічні, тотожні. Але лексична відмінність є виявом глибоких змістовних відмінностей. Для сприйняття більш адекватно звучить поняття “правозахисна організація”, ніж “правозахисний орган”, і, водночас, “правоохоронний орган”, ніж “правозахисний орган”, “правоохоронна діяльність держави”, а не “правозахисна діяльність держави”. Хоча, відповідно до Конституції України, захист та забезпечення прав людини визнані основною цінністю, і держава має забезпечувати дотримання та захист прав людини.

При цьому на певних етапах розвитку держави, в конкретних історичних умовах, певних політико-правових режимах (авторитарних та тоталітарних) метою правоохоронної діяльності може бути боротьба з правозахисними організаціями, а метою діяльності правозахисних організацій – обмеження влади правоохоронних органів.

Окрім визначень “правозахисний (правозахисна)” та “правоохоронний (правоохоронна)” з’являються ще інші. Це - “правозабезпечувальна”, зокрема стосовно до іменника “діяльність”. Так, основними підсистемами механізму соціально-правового забезпечення прав (курсив наш – авт.) та свобод людини є механізми реалізації, захисту та охорони прав. “На національному рівні захист може бути забезпечений за допомогою відповідного законодавчого забезпечення і застосування індивідуальних гарантій і засобів захисту, а також створення демократичних інститутів” [1, c. 37].

Ще один термін – “реалізація прав” – традиційно не конституюється у прикметник, наприклад, такий як “правовпроваджувальна” або “правозастосовча”, хоча й може з’явитися в сучасному правовому дискурсі (“правореалізаторська”). Як, наприклад, “правоозаохочувальна” діяльність, яка є однією з головних цілей міжнародного співтовариства (заохочення та захист прав людини).

О.Ф. Скакун підкреслює, що механізм охорони прав людини включає в себе “заходи щодо профілактики правопорушень для утвердження правомірної поведінки особи”, а механізм захисту включає заходи щодо “відновлення порушених прав неправомірними діями та відповідальності особи, яка скоїла правопорушення”[2, c. 206]. “Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист – це найбільш дійова охорона, друга її ступінь”[2, c. 206].

Така ситуація обумовлює актуалізацію дослідження усього спектру питань прав людини, у тому числі і уточнення категоріального апарату. Ці проблеми потрапляли в поле зору вітчизняних та закордонних дослідників, але спеціальних наукових праць, які б усебічно висвітлювали вказану тему, не було.

Актуальність такого наукового аналізу обумовлюється, зокрема, необхідністю визначення місця правозахисних організацій, а також виявлення ступеня наявності правозахисного елементу (як складової частини) в діяльності правоохоронних органів України. Необхідність досягнення поставленої мети обумовлюється й бажанням визначитися з сутністю діяльності певних організацій, наприклад омбудсменів, або уповноважених з прав людини, неурядових організацій тощо. Окреслимо певні аспекти наукової проблеми, які аналізуватимуться у статті.

1. Правоохоронна та правозахисна діяльність правоохоронних органів.
   

У працях науковців, які займаються дослідженням проблем діяльності правоохоронних органів, можна знайти певне відбиття дискусій з цих питань. Звернемося до короткого юридичного екскурсу. Права людини – невід’ємні, первинні, належать людині не по закону, а від народження. Але права людини необхідно охороняти силою закону. Ефективне втілення прав людини потребує також створення національних інфраструктур для їх захисту та заохочення, що передбачає діяльність держави в цьому напрямі. Необхідними є державні гарантії прав людини.

Актуальною в наш час залишається проблема порушення прав людини правоохоронними органами. На це неодноразово у своїх доповідях звертала увагу Уповноважений з прав людини Верховної Ради України Н. Карпачова [3]. Ця проблема перебуває у полі зору вчених, у тому числі представників вузів системи МВС України (О. Бандурка, Я. Кондратьєв, В. Оліфер та інші). Таким чином, можна зробити висновок, що сама правоохоронна діяльність не заперечує можливість порушення прав людини. Тобто захист прав людини та діяльність правоохоронних органів – це не одне й те ж. І таким чином стає зрозумілим, що термін “правоохоронний” не завжди означає охорону прав людини, а “охорона прав” (перевертання терміну “правоохоронна”) – це не тільки охорона прав людини. Відповідно до теорії поліцейського права ХІХ ст., охоронна діяльність держави спрямована на охорону публічного та громадянського порядку, а також благ – особистих та майнових. Таким чином ми дійшли однозначного висновку, що “правоохоронний” не є (або не завжди є) тотожним “охороні прав людини”.

Відповідно до Закону України “Про міліцію”, одним з основних її завдань є захист прав і свобод громадян, їхніх законних інтересів. Тобто правоохоронні органи займаються правозахисною діяльністю. Але крім правозахисної діяльності до повноважень правоохоронних органів входить запобігання правопорушенням, підтримання громадського порядку, забезпечення безпеки дорожнього руху тощо.

Реалізація правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав, свобод, безпеки особи здійснюється шляхом охорони та захисту прав особи. Читаємо далі: “Юридичні гарантії забезпечення прав особи органами внутрішніх справ включають:

• гарантії охорони – знаходять вияв у порядку, засадах, межах застосування примусових заходів…
  

- гарантії захисту – втілюються в системі правових та організаційних засобів, спрямованих на припинення незаконного обмеження свободи особи, відміну незаконного правозастосовчого акта” [2, c. 213].

Текстуальний аналіз юридичних праць дає можливість виявити найбільш загальне змістовне наповнення зазначених термінів. У «Словнику з прав людини» захист прав людини визначається як “примусові заходи, які у більшості випадків мають терміновий характер і які спрямовані на попередження, припинення або пом’якшення порушень прав людини шляхом здійснення прямого дипломатичного, правового, військового, громадського тиску та використання інших засобів” [4, c. 29]. У цьому визначенні змісту поняття «захист» навряд чи може бути застосованим до діяльності правозахисних (неурядових) організацій, оскільки використання примусу є прерогативою виключно держави та державних правоохоронних органів. Недержавні, неурядові організації такими повноваженнями не наділяються. Якраз однією з особливостей їх діяльності є незастосування примусу, здійснення захисту прав шляхом проведення інформаційних, превентивних заходів, моніторингу ситуації на національному та міжнародному рівнях, контроль за виконанням законодавства та зобов’язань держав у галузі прав людини, правова та інша допомога тим особам, чиї людські права були порушені.

2. Лінгвістичний аналіз термінів “правоохоронний” та “правозахисний”.
   

Словники дають такі визначення: «Защищать – оберегать, охранять, оборонять, отстаивать, заступаться, не давать в обиду, закрывать, загораживать охраняя»[5, c. 668]. «Охранять – стеречь, беречь, оберегать, сторожить, караулить, боронить, защищать, безопасить, крыть, отстаивать, заступать, держать в целостности, сохранять, спасать» [6, c. 774]. В «Українсько-російському словникові» дається наступне тлумачення слова «охорона» - «те ж саме, що й захист» [7, c. 182 ], ще в одному словникові – “охорона – це захист” [8, c. 370] .

Таким чином, напрошується висновок про те, що етимологія та значення слів “захист” та “охорона”, а також “захищати” та “охороняти” не є принципово різними, які можуть обумовлювати зміст означених термінів “правозахисний” та “правоохоронний”. Тобто різниця значення слів не є настільки принциповою, як ті феномени, які вони визначають.

Якщо після проведення лінгвістичного аналізу не вимальовується вирішення проблеми визначення змістовного наповнення термінів, використаємо інший підхід : спробуємо виявити коло тих феноменів, які визначаються цими термінами.

3. Правоохоронні органи та правоохоронні функції.
   

Найчастіше до правоохоронних органів відносять суд, прокуратуру, органи міліції, органи податкової міліції, органи Служби безпеки України, органи Управління державної охорони, органи Прикордонних військ [9, c.3].

Аналіз наукової літератури свідчить, що вчені-правники більше уваги приділяють аналізу діяльності правоохоронних органів, ніж неурядових організацій. І ця пріоритетність є абсолютно зрозумілою. Можна перелічити немало робіт А.М. Бандурки, М.І. Хавронюка, Я.Ю. Кондратьєва, М.І. Мельника [9, 10] та інших вчених, в яких досліджуються різні аспекти правоохоронної діяльності, у тому числі і питання формування та уточнення категоріального апарату, що визнається як важлива наукова та практична проблема [11,12,13]

Наведемо цитату, яка певною мірою узагальнює існуючі у вітчизняній науці підходи та здобутки у цій сфері: “Питання про визначення поняття “правоохоронні органи” є дискусійним в теорії права. Одні науковці вважають, що цим поняттям охоплюються усі державні органи і громадські організації, хоча б у деякій мірі наділені правоохоронними функціями [11, 12]. Інші пропонують розглядати це питання у широкому (всі державні органи, які наділені певними повноваженнями в галузі контролю за додержанням законності і правопорядку) і вузькому (державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби зі злочинністю і яким з цією метою надані повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу та перевиховання порушників – суд, органи юстиції, прокуратури, внутрішніх справ, безпеки) розумінні [10, c.5-6]. Така неоднозначна ситуація з визначенням терміну пов’язується, на думку авторів цитованої книги, з “відсутністю чіткого визначення поняття “правоохоронні органи” у законодавстві України. Як показує його аналіз, законодавець надто нечітко, суперечливо і непослідовно визначав це поняття у різних законах України, які так чи інакше стосуються діяльності правоохоронних органів. Така ситуація не тільки свідчить про відсутність єдиного підходу у розумінні того, які органи є правоохоронними, не просто ускладнює вирішення теоретичних проблем у цій сфері, але й здійснює негативний вплив на діяльність цих органів” [10, c. 6].

Проблема визначення суті правоохоронних органів полягає, на думку М.І. Хавронюка та М.І. Мельника, у тому, що існуючі законодавчі положення “не дають достатніх підстав для того, щоб дати чітке визначення поняття “правоохоронні органи”. Вони дозволяють лише визначити приблизний перелік таких органів та й то досить умовно, оскільки різними законами по-різному визначається статус одних і тих самих державних органів”[10, c. 9].

Намагання вчених визначити сутність правоохоронних органів через визначення правоохоронних функцій, за їх же оцінками, зіштовхується з не меншою плутаниною у законодавстві, ніж при “визначенні власне переліку правоохоронних органів” [10, c. 10].

До головних правоохоронних функцій вчені пропонують віднести: (1) профілактичну (профілактика правопорушень, які тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права); (2) захисну (захист життя, здоров’я, прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб); (3) охорони громадського порядку, громадської безпеки і власності; (4) ресоціалізаційну (ця функція є найбільш характерною для органів і служб у справах неповнолітніх, служб, що здійснюють адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі); (5) оперативно-розшукову; (6) розслідування злочинів; (7) судового розгляду справ; (8) розгляду справ про адміністративні порушення; (9) розгляду справ про фінансові та адміністративно-господарські правопорушення; (10) виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів [10, c. 13-14]. До другорядних та допоміжних правоохоронних функцій вчені пропонують віднести: контрольну (наглядову), дозвільну, правороз’яснювальну (у тому числі функцію надання правової допомоги), аналітичну та / або методичну, інформаційну, нормотворчу, координаційну функції [10, c. 14].

“Правоохоронний орган – це державний (курсив авт.), як правило, озброєний орган, виконання яким, поряд з профілактичною, однієї чи кількох інших головних правоохоронних функцій є визначальним у його діяльності, який у зв’язку з цим потребує специфічного матеріально-технічного та іншого забезпечення, до працівників якого законом пред’являються спеціальні вимоги та працівники якого з метою ефективного виконання ними своїх обов’язків згідно з законом наділяються різноманітними специфічними правами, мають відповідні пільги і зовнішні ознаки приналежності до правоохоронних органів, користуються підвищеним правовим захистом”[10, c. 22].

Зробимо попередній висновок: різниця у визначенні понять “правоохоронний” та “правозахисний” зумовлюється не стільки етимологічною різницею слів “охорона” та “захист”, скільки тим змістовним наповненням, який в них вкладається в конкретному суспільстві.

Таким чином, правоохоронна діяльність – це перш за все діяльність держави через спеціально створені нею органи. Вона передбачає спеціальне матеріально-технічне забезпечення, озброєння, пільги для працівників, які належать до правоохоронних органів та здійснюють правоохоронну діяльність.

Якщо вчені відштовхувалися від визначення правоохоронного органу через визначення правоохоронних функцій, то можна таким чином спробувати дати визначення правозахисних організацій та правозахисної діяльності також через визначення їх функцій.

4. “ Human rights” та “law enforcement” як англійські еквіваленти термінів “правозахисний” та “правоохоронний”
   

Спробуємо проаналізувати ці терміни з іншого боку. В англійській мові правозахисні організації мають назву “human rights organizations”, тобто організації з прав людини. Правозахисні організації – це організації, які спрямовують свою діяльність на захист та просування прав людини. Найчастіше це громадські неурядові організації. Правоохоронні органи в англійській мові мають назву “law enforcement bodies”, тобто ті, хто стоїть на сторожі закону.

Така різниця перекладу наштовхує на такі висновки, які вже були зроблені з інших припущень: правозахисна діяльність – діяльність спрямована на захист прав людини. Саме права людини є об’єктом захисту у цій діяльності. Правоохоронна діяльність – діяльність, яка стоїть на охороні закону.

Якщо прийняти за основу цей логічний шлях, то виходить, що правозахисна діяльність спрямована на захист прав людини, а правоохоронна діяльність – на захист закону. Це перший висновок.

5. Правозахисні організації та правозахисні функції

Аналіз діяльності правозахисних організацій дозволяє визначити їх функції: профілактичну; захисну; ресоціалізаційну; правороз’яснювальну; аналітичну та / або методичну, інформаційну, нормотворчу (частково), координаційну.

І вважаємо слушним припущення, що для здійснення такої правозахисної діяльності (реалізації правозахисної функції держави), державі може бути непотрібним створення спеціальних органів, як у ситуації з правоохоронною діяльністю. Правозахисна діяльність має бути (в ідеалі) ознакою та складовою частиною діяльності будь-якого органу державної влади.

На думку А. П. Мовчана, яка наводиться в книзі “Силовий захист прав людини”, таке поняття та феномен, як “міжнародний захист прав людини” складається в основному з таких елементів:

“а) із загальних рекомендацій, які саме права людини й основні свободи для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії, треба універсально поважати й дотримуватися;

б) з міжнародних угод про права людини (договори, пакти. Конвенції тощо), котрі накладають на держави міжнародні юридичні зобов’язання визначати, надавати й забезпечувати ефективним захистом за своїм законодавством усі ті права та свободи особистості, котрі перераховані в цих міжнародних угодах;

в) зі спеціального міжнародного механізму перевірки виконання державами своїх міжнародних зобов’язань” [14, c. 25]. Тобто при формуванні міжнародної системи захисту в тому розумінні, яке знайшло відбиття у наведеній цитаті, мова ані про силу, ані про примус не йде.

Зробимо ще два висновки: здійснення правоохоронної діяльності відбувається державними органами, а правозахисної – як державними, так і недержавними. Здійснення правоохоронної діяльності передбачає можливість застосування примусу, а правозахисної – виключає будь-яке застосування примусу.

6. Взаємозв’язок правозахисної та правоохоронної діяльності

Вважаємо, що в правовій демократичній державі правоохоронна та правозахисна діяльність мають максимально наближатися одна до одної. Закон може стояти на захисті інтересів держави, суспільства та людини. Абсолютно зрозуміло, що закони мають конкретно-історичний характер. Так само й інтереси державні та інтереси людини. Наприклад, правоохоронна діяльність тоталітарної або авторитарної держави може суперечити принципу захисту прав людини. Саме в таких ситуаціях починають виникати та діяти правозахисні організації, для яких принцип захисту прав людини є пріоритетним, і які намагаються впровадити його як правовий принцип в систему законодавства.

Державна охорона прав людини забезпечується впровадженням інститутів омбудсменів. Уповноважений Верховної Ради України також є інституцією позасудового захисту прав і свобод людини. Як зазначив Ю.Ф. Кравченко, “нового якісного правового статусу щодо забезпечення та захисту прав і свобод мають набути прокуратура, адвокатура, нотаріат, департамент у справах виконання покарань, в тому числі, органи внутрішніх справ, а у їх складі і міліція”[15, c. 4].

7. “Охорона” - як постійний процес, “захист” – як відповідь на порушення

Ще один аспект проблеми визначення та співвідношення понять “правозахисний” та “правоохоронний”: правоохоронна діяльність включає в себе заходи щодо профілактики правопорушень, тобто вона здійснюється навіть тоді, коли правам та свободі людині нічого не загрожує, тоді як механізм захисту включає заходи щодо відновлення порушених прав неправомірними діями. “Захисник втручається безпосередньо в порушення, яке вже трапилося, яке є неминучим, чи вже попереджено” [16, c. 29].

Аналіз наведеного визначення підтверджує думку про те, що правозахисна діяльність спрямована на захист прав людини. І тому всі ті організації (органи), які здійснюють захист прав людини, можуть називатися правозахисними. Це означає, що в тому аспекті, коли діяльність правоохоронних органів спрямована на захист прав людини, вони також можуть називатися правозахисними. Але це буде вторинна назва для них, яка не передає наповнення головного змісту їх діяльності.

8. Правомірність застосування сили у правозахисній діяльності
   

Поглянемо ще з одного боку на особливості правоохоронної та правозахисної діяльності. Здійснення правоохоронної діяльності, суб’єктом якої є держава, передбачає застосування сили та примусу. Здійснення правозахисної діяльності, суб’єктом якої є як державні, так і недержавні організації, виключає застосування примусу (хоча відомі факти застосування сили з боку правозахисних організацій, опір правоохоронним органам, але така діяльність розглядалася як протиправна).

Але звернення до іншого пласту правової літератури та іншого аспекту проблеми захисту прав певною мірою перекреслює зроблені висновки. Навіть сама назва книжка, яка стає предметом аналізу та дискусій “Силовий захист прав людини” [16], вже суперечить зробленим попереднім висновкам, в тій частині, де говорилося про можливе незастосування примусу як ознаку правозахисної діяльності.

Застосування сили – військової, політичної, економічної – це виключна прерогатива держави. Особливо, коли мова йде про застосування військової сили з метою захисту прав людини, ця прерогатива переростає національні кордони і стає справою міжнародною, міждержавною, має регулюватися міжнародними правовими нормами.

Сам дискурс у книжці військовий – “гуманітарна інтервенція”, “засоби боротьби з порушеннями прав людини у межах ООН” [16, c. 8] тощо. Як зазначають автори, “захист прав людини під час проведення гуманітарної інтервенції здійснювався від вже наявних або неминучих масових порушень цих прав”[16, c. 66].

Гуманітарна інтервенція визначається ними як “втручання із застосуванням військової сили, здійснюване однією державою або групою держав у внутрішні справи іншої держави з метою усунення масових і грубих порушень прав людини в цій державі, якщо вона не бажає чи неспроможна самостійно захистити права людини на власній території” [16, c.67]. Наведене визначення породжує багато приводів для коментування, але зупинимося тільки на одному: “держава…не бажає чи неспроможна самостійно захистити права людини на власній території”. Таким чином, держава не тільки здійснює правоохоронну діяльність, вона має здійснювати і правозахисну, тобто спрямовану на захист прав людини.

Концепція гуманітарної інтервенції стає апологією застосування сили для захисту прав людини. Але наскільки правомірним є застосування гуманітарних інтервенцій, якщо практика їх застосування “переконливо свідчить про те, що ця концепція здебільшого використовувалася потужними державами не в ім’я захисту прав людини, а як привід для незаконного втручання у внутрішні справи більш слабких у військовому відношенні держав” [16, c.172]. Правомірними засобом боротьби світового співтовариства з гуманітарними кризами² можуть стати, на думку авторів книги, “гуманітарні силові операції ООН, котрі здійснюються на основі резолюції Ради Безпеки” [16, c. 172]. Для здійснення такої правозахисної діяльності створюються спеціальні міжнародні військові контингенти. Їх діяльність не є предметом аналізу в цій статті. Але варто зауважити, що досвід практичної роботи автора у галузі попередження торгівлі людьми та надання допомоги потерпілим, дає підстави для висновку про те, що такі “миролюбиві” та “правозахисні” сили самі стають дуже часто джерелом порушення прав людини в зоні їх відповідальності. Досить навести приклади згвалтувань та процвітання торгівлі людьми саме в зонах перебування таких сил, щоб сумніватися в ефективності подібного силового захисту прав людини.

Припустимо, що у випадку застосування сили при захисті прав людини поняття «правозахисний» збагачується новим змістом, який не знайшов відбиття у цій статті. Тому вважаємо, що цей аспект проблеми потребує свого подальшого теоретичного осмислення на основі аналізу не тільки положень міжнародних документів, але й реального досвіду застосування сили для захисту прав людини та його наслідків.

8. Висновки
   

Таким чином, не претендуючи на їх повноту, всеохопність та однозначність, зробимо висновки щодо розрізнення понять та феноменів “правозахисний” та “правоохоронний”, які випливають з проаналізованих джерел, аналітичних узагальнень та лінгвістичного аналізу.

1. Правоохоронна діяльність здійснюється державними органами, а правозахисна – як державними, так і недержавними.
   
2. Правоохоронна діяльність спрямована на “захист” закону та права, а правозахисна – на захист прав людини, у тому числі засобами закону.
   
3. Здійснення правоохоронної діяльності передбачає можливість застосування примусу, а правозахисної – виключає будь-яке застосування примусу.
   
4. Правоохоронна діяльність здійснюється незалежно від того, порушуються чи ні права людини, тобто навіть тоді, коли правам та свободі людині нічого не загрожує, тоді як правозахисна діяльність спрямована на відновлення порушених прав.
   

Вважаємо, що роблячи певний внесок у прояснення змісту та співвідношення термінів “правозахисний” та “правоохоронний”, залишаємо широке поле для дискусій та подальших наукових пошуків.


1. Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів людини при охороні громадського порядку. –Відп.ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, Ю.С.Шемшученко. – К., Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 460 с.

2. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник – Харьков: Консум; Ун-т внутр.дел, 2000. – 704 с.

3. Карпачова Н.І. Про стан дотримання в Україні прав людини.:Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – К., 2001

4. Словарь по правам человека (Извлечения). / А. Д. Джонгман , А. П. Шмидт. – Москва-Рязань – 1997. - 38 с.

5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – М., Русский язык, – Т. 1. – 1978. – 699 с.

6. Даль В. Там же, – т. 2. – 1979. – 779 с.

7. Украинско-русский словарь. – К.: НАН УССР. – 1961, - 528 с.

8. Українсько-російський словник складної лексики. – К.: Видавн. центр «Академія», 1998. – 712 с.

9. Mельник М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Навч. посіб. 2-е вид, випр. і доп. . – К.: Атіка, 2001. – 576 c.

10. Mельник М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Навч. посіб. 2-е вид, випр. і доп. . – К.: Атіка, 2001. – 571 с.

11. Див., наприклад: Лихова С. Про визначення поняття «правоохоронні органи” // Радянське право. – 1984. – № 11. – С.74 – 76.

12. Осадчий В. Правоохоронні органи як суб»єкти кримінально-правового захисту // Право України. – 1997. – № 11. – С.71 – 72

13.Тевлін Р. Про поняття «правоохоронні органи» у вузькому та широкому розумінні // Радянське право. – 1985. – № 7.

14. Мовчан А.П. Права человека и международніе отношения. – М., 1982. . Цит. за кн.: Нелеп М.І., Мережко О.О. Силовий захист прав людини. – К., 1998. – с. 129.

15. Кравченко Ю.Ф. Проблеми забепечення прав і свобод людини в діяльності міліції України. – Вісник Ун-ту внутр.справ. – 2000. – № 11. – С. 3 – 9.

16. Нелеп М.І., Мережко О.О. Силовий захист прав людини. – К., 1998.