Ни, що базується на зміцненні гарантій прав людини І громадянина, важливим є піднесення на належний рівень правосвідомості та правової культури громадян України
| Вид материала | Документы |
- Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закон, 163.45kb.
- Відділ освіти баштанської райдержадміністрації баштанська зош І-ІІІ ст., 82.54kb.
- Світ, у якому ми живемо, стає все складнішим І динамічнішим, тому інтеграція в сучасне, 64.4kb.
- Завдання побудови правової держави в Україні виключне значення має формування високо, 521.6kb.
- 1 Середня загальноосвітня школа 1-і 11 ступенів, 361.7kb.
- 3 – 17 розділ перший ліберальна філософсько-правова парадигма гарантій прав І свобод, 1144.55kb.
- Про безоплатну правову допомогу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, 41.5kb.
- Про безоплатну правову допомогу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, 113.56kb.
- Восьмий міжнародний конкурс учнівських та студентських творів есе «права людини моя, 57.19kb.
- Гарантії прав людини І громадянина, 111.43kb.
5.2 Поняття громадянства України
Громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Близьким до поняття громадянства є поняття підданства, що означає належність особи до держави з монархічною формою правління.
Громадянство в Україні регулюється Конституцією, Законами України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991р., «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. і прийнятими до них відповідними законодавчими актами України.
Конституція України закріплює положення щодо існування в Україні єдиного громадянства і зазначає, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі держави або виданий іншій державі.
Закон України «Про громадянство України» (в ред. від 18 січня 2001р.) відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади їх посадових і службових осіб.
Громадянами України є:
- усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
- особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
- особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України зроблено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
- особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Вирішення питань, пов'язаних з громадянством, належить до компетенції Президента України, при якому діє Комісія з питань громадянства. Виконання рішень з питань громадянства покладається на органи внутрішніх справ та органи реєстрації актів громадянського стану щодо осіб, які постійно проживають в Україні, та на Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва та консульські установи України щодо осіб, які проживають за кордоном.
5.3 Конституційні права та свободи людини і громадянина
Конституційні права і свободи - це передбачені Конституцією України міри можливої поведінки людини і громадянина, які становлять основу правового статусу особистості в Україні.
Конституційним правам і свободам громадян України присвячено розділ II Конституції України, який називається "Права, свободи та обов'язки людини й громадянина".
Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на: особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні. Останнім часом як окрему групу прав виділяють також і екологічні права.
Особисті права і свободи людини. Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи.
До особистих прав людини належать:
- право на вільний розвиток своєї особистості (ст.23);
- невід'ємне право на життя (ст. 27);
- право на повагу до її гідності (ст. 28);
- право на свободу та особисту недоторканість (ст.29);
- право на недоторканість житла (ст. 30);
- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
- право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);
- право на свободу пересування (ст. 33);
- право вільного вибору місця проживання (ст. 33);
- право вільно залишати територію України (ст. 33);
- право на свободу думки і слова (ст. 34);
- право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34);
- право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35).
Політичні права і свободи
Політичні права і свободи – це гарантовані державою права особи брати участь у державному і суспільно – політичному житті. Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території.
До політичних прав громадян належать права:
- право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36);
- право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38);
- право вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.38);
- право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст.38);
- право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);
- право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).
Економічні права
Економічні права – це права у сфері економічних відносин людини і громадянина. До них відносять:
- право власності та право громадян України користуватися об’єктами права державної та колективної власності (ст. 41);
- право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);
- право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці (ст. 43);
- право на заробітну плату, не нижче від визначеної законом (ст. 43);
- право на захист від незаконного звільнення (ст. 43);
- право на своєчасне одержання нагороди (ст. 43);
- право на страйк (ст. 44);
- право на відпочинок (ст. 45).
Соціальні права
Соціальні права і свободи стосуються підтримання і нормативного закріплення гідного рівня життя людини та її соціальної захищеності. Згідно з Конституцією України - це насамперед:
- право на соціальний захист (ст. 46);
- право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, безробіття, втрати годувальника, у старості (ст. 46);
- право на житло (ст. 47);
- право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї
(ст. 48).
- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).
Культурні (духовні) права і свободи
Культурні (духовні) права і свободи являють собою гарантовані державою можливості доступу людини до духовних здобутків своєї нації та всього людства. Конституція України такими правами визнає:
- право на освіту (ст.53);
- право на користування досягненнями вітчизняної і світової культури (ст. 54);
- право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);
- право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності тощо (ст.54).
Екологічні права – це:
- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст.50);
- право на екологічно безпечні продукти харчування та предмети побуту (ст. 50);
- право на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).
Конституція України кожному надає право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Конституція України закріпила комплекс гарантій прав і свобод людини і громадянина. Вони поділяються на дві групи:
- загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод;
- спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод.
Серед загальних гарантій розрізняють політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні), юридичні гарантії тощо.
Юридичними гарантіями є насамперед невідчуженість і непорушність прав і свобод, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, право на правову допомогу та захист, а також юридична відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб тощо.
5.4 Конституційні обов'язки людини та громадянина
Конституційні обов'язки людини та громадянина – це закріплені в Конституції України вимоги до необхідної поведінки кожної особи, яка постійно або тимчасово перебуває на території України.
Здійснення прав і свобод є невіддільним від виконання громадянином своїх обов'язків, тому Конституція України закріплює і ряд обов'язків громадян України. Основний обов'язок громадянина України - це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки.
За Конституцією України ними є:
- захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності (ст.65);
- шанування державних символів України (ст.65);
- незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині та відшкодування завданих збитків (ст.66);
- сплачування податків і зборів (ст.67);
- щорічне подання до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст.67);
- неухильне додержання Конституції і законів України (ст.68);
- не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68).
Основні права, свободи та обов'язки громадян, що закріплені у Конституції, конкретизуються в окремих законах та галузях права.
5.5 Рівноправність громадян
Рівноправність громадян є одним з найважливіших принципів конституційного статусу особи в Україні.
Ст. 24 Конституції встановлює, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом», а частина перша ст. 21: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». Тому кожний громадянин України має і може користуватися на рівних підставах з іншими громадянами всім обсягом конституційних прав і свобод без дискримінації з боку держави або інших осіб. Обмеження або утиск прав називається дискримінацією.
Конституція виділяє два основні аспекти конституційного принципу рівноправності громадян:
а) рівність громадян перед законом;
б) рівність жінки і чоловіка.
Всі громадяни рівні перед законом. Це означає, що обов'язок додержуватися закону, його виконувати, право використовувати закон в своїх інтересах, а також юридична відповідальність перед законом за його порушення є рівною для всіх громадян. Не може бути винятків з цього правила, зважаючи на будь-які особливі заслуги особи, її соціальний статус тощо.
Принцип рівноправності затверджує неприпустимість привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівноправність жінки і чоловіка чітко визначена в частині третій ст. 24 Конституції України, яка встановлює, що рівність жінки і чоловіка забезпечується: а) наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; б) правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Ця конституційна норма спрямована на забезпечення правового захисту прав жінок від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі. У відповідності до міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок 1979 р. дискримінація щодо жінок означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямоване на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини і основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій сфері.
5.6 Міжнародні стандарти в галузі прав людини
Міжнародні стандарти в галузі прав людини - це встановлені державами загальні правові норми поводження з особами, які перебувають на їх територіях.
Міжнародні стандарти в галузі прав людини закріпляються в міжнародних документах. Вони поділяються:
- за дією у просторі - на універсальні (діють у всьому світі) і регіональні (діють в окремих регіонах світу);
- за колом осіб – загальні (стосуються прав усіх людей) і спеціальні (стосуються прав окремих категорій осіб).
До найважливіших міжнародних документів із прав людини належать:
Загальна декларація прав людини (1948);
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966);
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966);
Європейська конвенція про захист прав людини та фундаментальних свобод (1950);
Європейська соціальна хартія (1961);
Заключний акт Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1975);
Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1989);
Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ (1990) та інші документи.
Організація Об'єднаних Націй — регламентує статус людини і громадянина згідно з міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини, що сформульовані в названих та в інших міжнародно-правових документах.
Діяльність багатьох міжнародних організацій світу спрямована на здійснення контролю за дотриманням прав людини і сприяння їх реалізації та захисту. Центральне місце серед таких організацій посідає Організація Об'єднаних Націй (ООН). Головними органами ООН, що мають безпосереднє відношення до проблем прав людини, є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Міжнародний суд, Секретаріат, Центр з прав людини. Діють і спеціалізовані установи ООН, які виконують і правозахисні функції, зокрема: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ); Міжнародна організація праці (МОП).
Серед європейських міжурядових організацій з захисту прав людини провідними є: Рада Європи, до якої входить Європейський суд з прав людини (м. Страсбург) та Комітет міністрів, що складається з міністрів закордонних справ держав - учасниць Ради Європи; Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), де, окрім керівних органів (зустрічей держав на міжурядовому рівні, Парламентської асамблеї, Постійної ради, Секретаріату тощо), діють і органи, що безпосередньо займаються правами людини, зокрема Верховний уповноважений (комісар) з питань національних меншин та Відомство (Бюро) з демократичних інститутів і прав людини
5.7 Конституційне закріплення права на освіту
Право на освіту громадян України регламентується Конституцією України законами «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 р., «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р., «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р., «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р., «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р. та іншими нормативно - правовими актами.
Ст. 53 Конституції України проголошує: "Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою”.
Держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
Громадяни мають право безкоштовно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Право на освіту в Україні забезпечується також розгалуженою мережею закладів освіти, що базується на різних формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти, відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина, різними формами навчання (очною, заочною, вечірньою, екстернатом, педагогічним патронажем).
Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями. Основними принципами освіти в Україні є доступність, рівність умов для кожного, гнучкість і безперервність тощо.
Гарантії права на освіту в законах України «Про освіту» та «Про загальну середню освіту»
Важливими правовими актами в Україні з питань освіти є закони України "Про освіту" від 1991 р. (в редакції від 23 березня 1996 р.), «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р.
Закон України "Про освіту" проголошує право громадян України на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах. Жодні обмеження (раса, стать) не допускаються. Це право забезпечують різні форми навчання:
1) денна;
2) вечірня;
3) заочна;
4) екстернат.
Закон передбачає наявність державних стандартів освіти, які затверджуються Кабінетом Міністрів України і встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти.
Структура освіти має такий вигляд:
1) дошкільна освіта;
2) загальна середня школа;
3) позашкільна освіта;
4) професійно-технічна освіта;
5) вища освіта;
6) післядипломна освіта;
7) аспірантура;
8) докторантура;
9) самоосвіта.
Закон встановлює освітні рівні:
- початкова загальна освіта (1-4 класи);
- базова загальна середня освіта (9 класів);
- повна загальна середня освіта (11 класів);
- професійно-технічна освіта (ПТУ, професійно-художнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат); базова вища освіта та повна вища освіта (вищими закладами освіти є технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та ін.). Вони мають 4 рівні акредитації:
- перший - технікум, училище та прирівняні до них вищі заклади освіти;
- другий - коледж та інші прирівняні до нього заклади;
- третій та четвертий - інститут, консерваторія, академія, університет.
5.8 Право громадян на об'єднання у політичні партії та громадські організації відповідно до законодавства України
Відповідно до ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії, громадські організації України для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Крім Конституції України, право громадян на свободу об'єднання регулюється Законами «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р., «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 12 січня 1998 р., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р., іншими нормативно-правовими актами.
Конституція встановила обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій, які зводяться до таких положень:
- забороняються утворення і діяльність об'єднань громадян, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення;
- не допускається створення об'єднаннями громадян воєнізованих формувань;
- не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій як різновиду об'єднань громадян в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у державних навчальних закладах та інших державних установах та організаціях.
Закон України «Про об'єднання громадян» дає визначення „об'єднання громадян”. Це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав та свобод.
Незалежно від назви об'єднання громадян визнається:
- політичною партією;
- громадською організацією.
Громадська організація - це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку.
Членами громадських організацій, крім дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років.
За порушення законодавства до об'єднань громадян можуть бути застосовані такі стягнення:
- попередження;
- штраф (у разі грубого або систематичного вчинення правопорушень);
- тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності або діяльності в цілому (до трьох місяців, а суд може продовжити цей строк до шести місяців);
- примусовий розпуск.
Дія Закону не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об'єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, профспілки, інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.
Об'єднання громадян України утворюються і діють зі всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
Об'єднання громадян підлягають обов'язковій легалізації.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку. Діяльність об'єднань громадян, які не легалізовані або заборонені в судовому порядку, є протизаконною.
Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:
- зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;
- підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;
- пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;
- розпалювання національної та релігійної ворожнечі;
- створення незаконних воєнізованих формувань;
- обмеження загальновизнаних прав людини.
Згідно із законом України «Про політичні партії в Україні» політична партія - це зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на своїй меті сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Політичні партії в Україні утворюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.
Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначаються статутом політичної партії. Членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії.
Членами політичних партій не можуть бути:
- судді;
- працівники прокуратури;
- працівники органів внутрішніх справ;
- співробітники Служби безпеки України;
- військовослужбовці.
Держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. У той же час закон «Про політичні партії в Україні» встановив деякі обмеження щодо фінансування політичних партій.
Не допускається фінансування політичних партій:
- органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом;
- державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам;
-іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями;
-благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями;
-анонімними особами або під псевдонімом;
-політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.
Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:
- Міністерство юстиції України - за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії;
- Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії - за додержанням політичною партією порядку участі політичних партій у виборчому процесі.
У разі порушення політичними партіями Конституції України та законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:
- попередження про недопущення незаконної діяльності;
- заборона політичної партії.
Благодійні організації підлягають державній реєстрації.
Порядок утворення та діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій регулює закон «Про молодіжні та дитячі громадські організації».
Молодіжні громадські організації - об'єднання громадян віком від 14 до 28 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів.
Дитячими громадськими організаціями є об'єднання громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства.
Членами молодіжних та дитячих громадських організацій можуть бути громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах.
Членами молодіжних громадських організацій можуть бути особи віком від 14 до 28 років, членами дитячих громадських організацій - особи віком від 6 до 18 років. Вступ неповнолітніх віком до 10 років до дитячих громадських організацій здійснюється за письмовою згодою батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників. Особи старшого віку можуть бути членами молодіжних та дитячих громадських організацій за умови, якщо їх кількість у цих організаціях не перевищує третину загальної кількості членів, а у складі виборних органів молодіжних та дитячих громадських організацій кількість осіб старшого віку не може перевищувати третину членів виборних органів.
5.9 Право громадян на свободу світогляду та віросповідання
Право громадян на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35 Конституції України і включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Конституція підкреслює, що ніхто не може бути увільнений від виконання своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання повинно бути замінене альтернативною (невійськовою) службою, порядок проходження якої регламентується законом «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р.
Право на свободу світогляду і віросповідання також регламентує закон «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., завданнями якого є: 1) гарантування права на свободу совісті громадянам України та можливостей реалізації цього права;
2) забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення до релігії;
3) визначення обов'язків релігійних організацій перед державою і суспільством;
4) подолання негативних наслідків попередньої державної політики щодо релігії і церкви;
5) гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віросповідання.
Законом визначено право на свободу совісті, яке включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, підправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду.
Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки, порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.
В Україні існують релігійні організації, права і законні інтереси яких захищає держава, але при цьому не втручається в їх законну діяльність. Релігійні організації не виконують державних функцій, не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають їм фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади. При цьому священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні заклади, а також об'єднання подібних організацій.
Найпоширенішими релігійними організаціями є релігійні громади.
Релігійні громади - місцеві релігійні організації віруючих громадян одного й того ж культу, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Релігійні організації діють на підставі своїх статутів або положень, які не можуть суперечити чинному законодавству.
5.10 Конституційний обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України
Стаття 17 Конституції України визначає, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, в першу чергу, виражається у забезпеченні оборони й безпеки держави. З метою оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності утворюються Збройні Сили України. Структуру Збройних Сил України, їх чисельність, озброєння, економічне, фінансове та матеріально-технічне забезпечення затверджує парламент за поданням Президента України. Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює президент як Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України та Голова Ради національної безпеки і оборони України.
Безпосереднє керівництво Збройними Силами України покладено на Міністерство оборони України, яке діє відповідно до Законів України "Про Збройні Сили України" (1991 р.), "Про оборону України" (1991 р.) та ін.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Ст. 65 Конституції України визначає один із першочергових обов’язків громадян України - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, для виконання якого встановлюється військовий обов’язок.
5.11 Поняття військового обов'язку
Військовий обов'язок - це конституційний обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність, територіальну цілісність, опановувати військову справу, нести військову службу в Збройних Силах України. Правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, Закони України „Про військовий обов'язок і військову службу”, "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші нормативно - правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби та статусу військовослужбовців.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військовий обов'язок включає:
- підготовку громадян до військової служби;
- приписку до призовних дільниць;
- прийняття в добровільному порядку та призов на військову службу;
- проходження військової служби;
- виконання військового обов'язку в запасі;
- проходження служби у військовому резерві;
- дотримання правил військового обліку.
Військовий обов'язок не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні.
Щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії:
- допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;
- призовники - особи, приписані до призовних дільниць;
- військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;
- військовозобов'язані — особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави;
- резервісти — військовозобов'язані, які у добровільному порядку проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України та інших військових формувань.
Жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час. У мирний час жінки можуть бути прийняті на військову службу тільки в добровільному порядку (за контрактом).
Основною формою виконання військового обов’язку є проходження військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України " Про військовий обов’язок та військову службу” від 4 квітня 2006р.
Видами військової служби є:
- строкова військова служба;
- військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу;
- військова служба (навчання) курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки (далі — вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів);
- військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;
- військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом:
- призову громадян України на військову службу;
- прийняття громадян України на військову службу за контрактом.
Військовослужбовці та військовозобов'язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад та офіцерський склад.
Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються громадяни України:
- які визнані за станом здоров'я непридатними до військової служби в мирний час;
- які до дня відправлення на строкову військову службу досягли 25-річного віку;
- батько або мати, рідний (повнорідний, неповнорідний) брат або сестра яких загинули, померли або стали інвалідами під час проходження військової служби або зборів військовозобов'язаних;
- які до набуття громадянства України пройшли військову службу в інших державах;
- які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання;
- яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові (спеціальні) звання офіцерського (начальницького) складу.
Громадяни України згідно із ст. 35 Конституції України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою у разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить їх релігійним переконанням.
Глава 6
Вибори в Україні
6.1 Поняття виборчої системи і виборчого права
Вибори — один із найважливіших інститутів демократії. Уся система представницьких органів влади в Україні базується на основі виборності. Вибори є формою безпосереднього здійснення влади самим народом при формуванні представницьких органів державної влади і засобом відбору уповноважених представників народу для участі в здійсненні державної влади. Як інститут демократії виборча система є вираженням повновладдя народу в Україні. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України). Народ безпосередньо бере участь у формуванні органів державної влади як шляхом виборів, так і через обраних ним депутатів.
Змістом виборчої системи є комплекс суспільних відносин, які виникають у процесі формування рад різних рівнів. Виборча система протягом певного часу змінювалась відповідно до тих змін, які відбувалися в процесі розвитку держави і суспільства.
Конституція України 1996 р. у третьому розділі встановлює основи виборів та референдумів, закріплюючи, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» (ст. 69).
Виборча система — це сукупність норм, що закріплюють виборчі права громадян України, основні принципи виборчого права, організацію виборів до представницьких органів держави, взаємовідносини виборців з депутатами.
Норми виборчого права закріплюють: коло осіб, що мають право обирати та бути обраними до ради; принципи виборчого права; організацію і порядок виборів; взаємовідносини депутатів з виборцями. Виборче право слід розглядати у двох аспектах: а) як сукупність правових норм, що регулюють порядок формування рад (об'єктивне право); б) як право окремого громадянина (виборця) обирати і бути обраним до ради (суб'єктивне право).
6.2 Загальна характеристика виборчої системи та її принципи
Основою виборчої системи України є загальне, рівне, пряме, вільне виборче право, яке здійснюється особисто, таємно.
Джерелами виборчого права в Україні є Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р., Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів», Закон «Про вибори Президента України», Закон «Про вибори у Верховну Раду Автономної Республіки Крим». Депутати в Україні обираються громадянами України на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Участь громадян у виборах депутатів є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Право голосу на виборах депутатів (право обирати депутатів) мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років. Таким чином, Конституція України (ст. 71) і виборчі закони підкреслюють, що вибори в Україні є загальними. Документом, який підтверджує громадянство України виборця, є: 1) паспорт громадянина України; 2) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 3) тимчасове посвідчення громадянина України; 4) дипломатичний паспорт; 5) службовий паспорт; 6) посвідчення особи моряка; 7) посвідчення члена екіпажу; 8) військовий квиток для військовослужбовців строкової служби. Громадяни України, які мають право голосу, можуть брати участь у роботі виборчих комісій як їх члени, а також у проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів депутатів та інших заходах у порядку, визначеному виборчим законом (ст. 2 Закону «Про вибори народних депутатів України»).
Будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України забороняються. Не допускається обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі, крім передбачених Конституцією України та виборчим законом. Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним. Вибори депутатів є рівними: громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Кожний виборець на виборах депутатів має один голос у одномандатному окрузі і один голос — у багатомандатному загальнодержавному окрузі (під час виборів народних депутатів). Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці. Вибори депутатів є прямими. Громадяни України безпосередньо обирають депутатів шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку), та за кандидатів у депутати в одномандатних округах. Вибори депутатів є вільними. Виборцям забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні. Застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється. Голосування на виборах депутатів є таємним: контроль за волевиявленням виборців забороняється. Кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється.
Народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років, а депутатом місцевої ради може бути громадянин, який досяг 18 років.
Не може бути включеним до виборчого списку, висунутим в одномандатному окрузі і обраним депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо вона не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які досягли 18 років і мають право голосу. Це право може бути реалізовано шляхом самовисунення у встановленому законом порядку або через партії (блоки).
Виборчий процес — це здійснення суб'єктами, визначеними виборчим законом, передбачених виборчим законом виборчих процедур. Виборчий процес здійснюється на засадах: законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; політичного плюралізму (багатопартійності); гласності й відкритості виборчого процесу; рівності прав партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу; рівності всіх кандидатів у депутати; свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації; неупередженості партій (блоків), кандидатів у депутати з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ і організацій.
6.3 Правова регламентація порядку організації та проведення виборів народних депутатів України
Початок виборчого процесу щодо виборів народних депутатів України оголошує Центральна виборча комісія відповідно до строків, передбачених Конституцією України та виборчим законом. Виборчий процес поділяється на кілька стадій: 1) складання списків виборців; 2) утворення одномандатних округів; 3) утворення виборчих комісій; 4) висування та реєстрація кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків) у багатомандатному окрузі, та кандидатів у депутати в одномандатних округах; 5) проведення передвиборної агітації; 6) голосування; 7) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; 8) реєстрація обраних народних депутатів. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів парламентаріїв.
Суб'єктами виборчого процесу закон вважає: 1) громадян України, які мають право голосу (виборців); 2) виборчі комісії, утворені відповідно до виборчого закону та Закону України «Про Центральну виборчу комісію»; 3) кандидатів у депутати, зареєстрованих у встановленому виборчим законом порядку; 4) партії (блоки), які висунули кандидатів у депутати; 5) органи державної влади та органи місцевого самоврядування у передбачених виборчим законом випадках; 6) офіційних спостерігачів від партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу, кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах, від іноземних держав і міжнародних організацій.
Підготовка і проведення виборів депутатів повинні здійснюватися відкрито і гласно. Засоби масової інформації зобов'язані об'єктивно висвітлювати хід підготовки і проведення виборів.
Вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними та проміжними. Чергові вибори проводяться у зв'язку із завершенням конституційного терміну повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори призначаються Президентом України в порядку, встановленому Конституцією України. Повторні вибори призначаються Центральною виборчою комісією у разі визнання виборів депутатів в одномандатному окрузі недійсними або такими, що не відбулися, або у разі визнання особи такою, яка відмовилася від депутатського мандата. Проміжні вибори призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією у разі вибуття депутата, обраного в цьому окрузі.
Чергові вибори відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори відбуваються в останню неділю 60-денного терміну з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Повторні вибори відбуваються в одномандатному окрузі в останню неділю 60-денного терміну від дня опублікування Центральною виборчою комісією рішення про їх призначення. Проміжні вибори в одномандатному окрузі відбуваються в останню неділю 60-денного терміну з дня опублікування рішення про їх призначення. Повторні та проміжні вибори депутата в одномандатному окрузі протягом одного року з дня проведення чергових виборів не проводяться.
Вибори народних депутатів України проводяться в багатомандатному окрузі та у 225 одномандатних округах. Багатомандатний округ включає всю територію України. Одномандатні округи утворюються Центральною виборчою комісією.
Для підготовки і проведення голосування та підрахунку голосів виборців територія кожного одномандатного округу поділяється на виборчі дільниці. Систему виборчих комісій, що здійснюють підготовку та проведення виборів депутатів, утворюють: 1) Центральна виборча комісія (ЦВК); 2) окружні виборчі комісії; 3) дільничні виборчі комісії. Повноваження виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів депутатів поширюються: ЦВК — на всю територію України; окружної виборчої комісії — на територію одномандатного округу; дільничної виборчої комісії — на територію виборчої дільниці.
Статус ЦВК визначається Конституцією України, Законом України «Про Центральну виборчу комісію» та іншими законами. Статус окружних та дільничних виборчих комісій визначається Законом України «Про вибори народних депутатів України». Окружна виборча комісія є юридичною особою, дільнична — не є юридичною особою, але має власну печатку затвердженого ЦВК зразка.