Конспект лекцій з основ ведення сільського господарства та охорони земель Кіровоград 2003
| Вид материала | Конспект |
- Розміщення сільського господарства. Економіка виробництва льону-довгунця план, 181.47kb.
- Меморандум погодження між Міністерством сільського господарства, лісів та сільського, 69.71kb.
- Конспект лекцій Тема, 658.21kb.
- Програми підвищення рівня життя сільського населення в Україні Л. О. Швецова, 214.01kb.
- Курс лекцій з тематики підготовки особового складу невоєнізованих формувань цо, робітників, 5524.43kb.
- Курс лекцій з тематики підготовки особового складу невоєнізованих формувань цо, робітників, 5398.07kb.
- Довідка щодо адаптації сільського господарства України до умов сот, 64.58kb.
- Татті 50 Закону України «Про землеустрій», висновку комісії по наданню та вилученню, 28.65kb.
- Про відзначення Дня працівників сільського господарства, 50.44kb.
- Конспект лекцій з навчальної дисципліни «основи охорони праці» для студентів 3 курсу, 15.25kb.
Міністерство освіти та науки України
Кіровоградський національний технічний університет
Конспект лекцій з основ ведення сільського господарства та охорони земель
Кіровоград 2003
Вступ.
Україна за своїм виробничим потенціалом є аграрною державою, в якій основним багатством виступає земля.
Сільське господарство України - одна із провідних сфер матеріального виробництва, мета якого полягає в тому, щоб забезпечити людство в достатній кількості екологічно чистими продуктами рослинного і тваринного походження, а переробну промисловість сировиною.
Сільське господарство включає дві великі галузі – землеробство і тваринництво, які тісно пов’язані між собою.
В землеробстві головна увага приділяється заходам впливу на ґрунти з метою підвищення їх родючості, раціонального використання та охорони.
Землеробство в поєднанні з тваринництвом забезпечує біологічний кругообіг грунт - рослина –грунт, що зумовлює збереження екологічної рівноваги в природі.
Поступово розвиваючись, землеробство в загальному напрямку виділилося в науку про фактори життєдіяльності рослин, тобто в окремий розділ землеробства – рослинництво. Регулювання умов життя рослин – першочергове завдання землеробства з метою забезпечення високого і сталого врожаю.
Проте збільшення продукції рослинництва практично неможливе без застосування засобів хімізації, що сприяє забрудненню ґрунтів і рослин нітратами, пестицидами та іншими шкідливими для людини речовинами. Це порушує екологічну рівновагу у природі.
Тому еколог повинен вміти виявити і пояснити явища в навколишньому середовищі та розробити заходи по зменшенню їх негативної дії, знайти шляхи раціонального використання земель, забруднених радіонуклідами, нітратами, пестицидами та іншими шкідливими речовинами; забезпечити охорону та рекультивацію земель.
Лекція 1
Сучасний стан сільського господарства
в Україні
- Загальна характеристика сільського господарства України.
- Головні показники і географія сільського господарства.
- Сучасний стан сільського господарства в Україні.
- Прогнози оцінки розвитку сільського господарства в Україні.
Сільське господарство – одна з основних життєво важливих галузей виробництва України. Сільськогосподарське виробництво – складна, цілісна, в першу чергу, біологічна система репродукцій енергії за участю природних, соціальних, економічних і технічних факторів.
Галузь сільськогосподарського виробництва, в якій відбувається накопичення органічної речовини шляхом вирощування культурних рослин, називається рослинництвом. Рослинництво, в свою чергу, поділяється на ряд самостійних галузей : вирощування польових культур, землеробство, овочівництво, плодівництво, квітникарство, луківництво, кормовиробництво, лісівництво та інші. Характерною особливістю рослинництва є його сезонність, пов’язана з тим, що у звичайних умовах культурні рослини здатні давати врожай лише у безморозний період. Займаючись рослинництвом, людина зіштовхується з багатьма умовами, що постійно змінюються. Щоб забезпечити рослину необхідними факторами життєдіяльності, треба створити сприятливі умови шляхом своєчасного і високоякісного виконання усіх польових робіт.
Сільськогосподарські угіддя України – 41854,3 тис.га. З них рілля складає 79,7%, 6,7 млн.га – сінокоси і пасовища. Сільськогосподарське освоєння територій країни перевищило допустимі норми, а рівень розораності сільськогосподарських угідь найвищий у світі (у Вінницькій, Тернопільській, Кіровоградській, Черкаській – понад 90%, а в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях – навіть 95%). Разом з тим, для різних видів будівництва щороку відводиться 12–14 тис.га сільськогосподарських угідь. Якщо в 1950 р. на душу населення в Україні припадало 1 га ріллі, то в 1995 році тільки 0,64 га. Вартість рослинницької продукції складає 51,7% від продукції сільського господарства.
Отже, приріст продукції землеробства в майбутньому можливий лише за рахунок підвищення родючості ґрунтів. Найбільш дійовим способом підвищення родючості землі і збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є меліорація. Нині площа меліорованих земель 5,9 млн.га (14% площі сільськогосподарських угідь). На них виробляють понад 20% продукції землеробства. В Україні вже сформувалися Поліський гідромеліоративний комплекс, основним завданням якого є ліквідація надмірного заболочення і перезволоження земель і Степовий, що має забезпечити посушливі райони водою завдяки зрошувальній меліорації земель.
Рослинництво тісно пов’язане з іншою важливою галуззю сільськогосподарського виробництва – тваринництвом. Якщо рослинництво забезпечує тваринництво кормами, то від тваринництва воно в свою чергу одержує органічні добрива. Тваринництво займається розведенням сільськогосподарських тварин. Воно забезпечує населення продуктами харчування (молоко, масло, м’ясо, яйця, мед і інше), а переробну промисловість – сировиною (вовна, пух, хутро, шкіра та інше). Тваринництво поділяється на галузі : скотарство, свинарство, вівчарство, конярство, крільництво, птахівництво, рибництво, бджолярство, шовківництво, та розведення пушних звірів.
Головні показники і географія. На сільськогосподарське виробництво впливають кількість опадів, водозабезпечення території, обсяг і якість води в різних природних зонах. Для України характерний низький рівень водозабезпечення, нерівномірне розміщення водних ресурсів. Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова і лісостепова зона.
Зернові культури займають останніми роками 42 – 47 % посівних площ. Основними зонами виробництва зерна є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 і 40% його загального обсягу. Озима пшениця – основна продовольча зернова культура, посіви якої займають до 50% серед групи зернових. Озиме жито в основному вирощують на Поліссі – понад 60% усіх його посівів, в районах Карпат і трохи в Лісостепу.
Ярий ячмінь – це друга зернова культура після пшениці (за площами посівів і валовими зборами зерна). Посіви розміщені переважно в Північному Степу і Лісостепу, в Карпатах, Криму.
Овес як допоміжна фуражна культура найбільшу частку в структурі посівних площ займає на Поліссі і в районах Карпат. Основні посіви кукурудзи зосереджені в Степу і південній частині Лісостепу.
Просо, гречка, рис, сорго – цінні круп’яні культури. Просо, завдяки його посухостійкості, вирощують в степових областях, хоча в Лісостепу воно дає вищі врожаї. Гречку вирощують в лісостепових і поліських областях. Рис в Україні почали сіяти з 30-х років. У 1933 році посіви рису були в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях та в Криму.
Серед зернобобових культур в Україні найбільш поширені горох, люпин, вика, менше – соя, сочевиця, квасоля, боби, чина.
Цукровий буряк – основна технічна культура України. Більшість посівів зосереджена в лісостеповій зоні. Найбільша концентрація посівів у Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях. Решта посівів в північному Степу, Південному Поліссі та Передкарпатті. Україна – найбільш бурякосіючий регіон у світі. У 1995 році валовий збір цукрових буряків складав 29,6 млн.т.
Посівні площі соняшнику – основної олійної культури в Україні (53,9%) розміщені в Північному і Центральному Степу.
Льон – довгунець вирощують на Поліссі і в передгір’ях Карпат. Найбільші посівні площі в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській та Івано-Франківській областях. Льон – кудряш вирощують в степових областях. Посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті та Придністров’ї.
Найбільше хмелю вирощують на Житомирщині, Рівненщині, Сумщині.
З ефіроолійних культур вирощують троянди, м’яту, коріандр, лаванду, тмин, фенхель, аніс. Картоплю найбільше вирощують в поліській зоні. Овочівництво і баштанництво є скрізь, але найбільше у південних областях (огірки в північній частині Лісостепу). Найвища концентрація плодово – ягідних насаджень у правобережному Лісостепу, Криму, Закарпатті, Одеській, Херсонській, Миколаївській та Запорізькій областях.
Скотарство у всіх природно – кліматичних зонах України є провідною галуззю і має м’ясо – молочну спеціалізацію.
Свинарство в Поліссі і Лісостепу має м’ясо – сальну, а в Степу – сальну спеціалізацію.
Птахівництво – одна з найвисокопродуктивніших галузей тваринництва, що постачає м’ясо і яйця, а легкій промисловості пух та пір’я. Це найбільш механізована та автоматизована галузь, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. Великі птахофабрики біля великих міст.
Вівчарство – найменш інтенсивна галузь тваринництва, що ґрунтується переважно на дешевих пасовищах, грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів.
У степових областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських – м’ясо-вовняну.
Розвивається конярство. Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах.
Ставкове рибництво має найвищу продуктивність в лісостепових і карпатських областях.
Сучасний стан сільського господарства в Україні.
Агропромисловий комплекс в Україні (АПК) є одним з провідних міжгалузевих територіально – виробничих утворень народного господарства України, де виробляється 2/5 ВВП і концентрується 1/3 усіх зайнятих в народному господарстві. Це – цілісна інтегрована масштабна система, складна за структурою і територіальною організацією. Роль АПК в економіці важко переоцінити, адже від рівня розвитку його сфер та збалансованого функціонування залежить забезпеченість потреб населення в основних видах продуктів харчування відповідно до фізіологічних норм споживання, добробут населення, а також обсяг поставок на ринок. Разом з тим темпи економічного розвитку АПК недостатні, оскільки не вирішуються важливі соціальні та економічні потреби. Сучасний стан АПК України характеризується глибокою кризою, зумовленою як факторами загальноекономічного характеру, так і недоліками аграрної політики. Ступінь кризи полягає у дефіциті та низькій якості продовольства, застої, високій затратності виробництва, помітному зниженні самозабезпеченості продуктами населення країни та її регіонів, зростанні імпорту основних продуктів харчування в продовольчому балансі України.
Серед причин такого становища можна виділити :
- відсутність ціни на землю і врахування її в сільськогосподарському виробництві ;
- неадекватність мети і засобів у розвитку АПК – деформація структури комплексу ;
- диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію ;
- хибна стратегія капітальних вкладень ;
- ігнорування досвіду розвинених зарубіжних країн ;
- надто низький рівень матеріально – технічного забезпечення у переробних галузях, більша частина парку зношена і морально застаріла, повна несприйнятливість галузі до науково – технічного прогресу. Особливо не вистачає в галузі екологічно безпечної техніки ;
- неефективно використовується виробничий потенціал комплексу, його потенційні можливості, повільно зростає продуктивність основних сільськогосподарських галузей – рослинництва і тваринництва.
Основними причинами зниження економічної ефективності виробництва є :
- зменшення можливостей застосування мінеральних добрив, зокрема фосфорних, через відсутність сировини для її виробництва. Їх внесення зменшилося з 141 кг/га в 1990 році до 30 кг/га в 1996 році ;
- обмеження можливостей використання органічних добрив, вапнування кислих та гіпсування засолених земель через енергетичну кризу ;
- зниження платоспроможного попиту сільського господарства через диспаритет цін для закупівлі техніки, пального, мастильних та інших матеріалів, що зумовлює порушення агротехнічних строків виконання технологічних операцій ;
- переважно нетоварний характер сектора селянських та особистих підсобних господарств населення, питома вага яких у виробництві сільськогосподарської продукції наблизилася до 40%, а в перспективі буде збільшуватися.
Прогнозні оцінки розвитку сільського господарства в Україні.
Вони враховують тенденцію до скорочення громадського та розширення приватного секторів економіки в АПК. Завершальним етапом цього процесу очікується формування системи спеціалізованих господарств товарного землеробства та тваринництва на засадах приватної власності на землю і майно. Створення приватних (і орендних) підприємств, селянських, фермерських господарств, товариств, кооперативів та інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності.
Альтернативним варіантом буде функціонування великих та багатогалузевих господарств.
Прогнозування розвитку сільського господарства здійснюється з урахуванням :
- приватної власності на землю і майно ;
- запровадження рентних відносин для вирішення регіональних проблем розміщення і розвитку сільськогосподарського виробництва ;
- цілеспрямованої роботи щодо регулювання цін, стандартизації форм господарювання з урахуванням суспільно необхідного рівня ефективності виробництва ;
- спеціалізації товарного землеробства і тваринництва, секторного розвитку городництва, садівництва, виноградарства, молочного і м’ясного тваринництва і птахівництва – все це з визначенням стандартів покриття авансового капіталу, оплати найманої праці та земельної ренти у ринковій ціні попиту ;
- розвитку ринку кормових ресурсів на підприємствах товарного землеробства і переробної промисловості, зокрема з супутніх продуктів переробки сільськогосподарської сировини ;
- прискорення процесу галузевого і територіального розподілу праці з урахуванням розвитку продуктивних сил, стану природного середовища тощо ;
- активізації агробізнесу на засадах інтеграції виробництва, зберігання і організації оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією для вирішення спільних ключових питань економіки, зокрема транспортних ;
- суттєвого збільшення авансованого капіталу на одиницю площі при більш раціональних розмірах землекористування та концентрації виробництва.
Лекція 2
Основи тваринництва. Породи і розведення сільськогосподарських тварин.
- Походження сільськогосподарських тварин і роль людини в процесі їх одомашнення.
- Поняття про породу. Основні породи сільсько-господарських тварин.
- Роль годівлі в підвищенні продуктивності тварин.
- Класифікація кормів, кормові норми, раціони.
Тваринництво – одна з основних галузей народного господарства, яка забезпечує населення продуктами харчування (молоко, м’ясо, яйця), а промисловість сировиною (шкіра, вовна). Ефективність тваринництва визначається ще й тим, що більша частина тваринницької продукції виробляється за рахунок використання побічної продукції рослинництва, відходів харчової промисловості. В свою чергу, тваринництво забезпечує галузь рослинництва повноцінними органічними добривами, які підвищують родючість ґрунту і врожайність сільськогосподарських культур. А чим вище врожайність і інтенсивніше землеробство, тим більше виробляється тваринницької продукції. Отже, ці галузі взаємопов’язані.
Вадливими заходами щодо зростання продуктивності праці і зниження собівартості тваринницької продукції є підвищення продуктивності тварин покращенням годівлі, племінної справи і застосуванням комплексної механізації виробничих процесів.
Предками всіх існуючих домашніх видів тварин були дикі тварини. З розвитком суспільства людина поступово приручала і одомашнювала диких тварин. Це почалось кілька тисяч років тому. Першими з нинішніх сільсько-господарських тварин були одомашнені кози, вівці, пізніше свині. Предками свійських овець є муфлон, архар, аргалі та гривистий баран. Муфлон і тепер живе на островах Корсика, Сардинія. Архар живе в горах Казахстану, Середньої Азії, Афганістану. Його й зараз використовують для виведення нових порід при схрещуванні з тонкорунними вівцями.
Свійські свині походять від європейських, азіатських і середземноморських диких свиней, які збереглися до нашого часу. Предком великої рогатої худоби є європейський дикий бик (тур), приручений людиною 5 – 6 тис. років до нашої ери і до наших часів в дикому стані не збереглися.
Предком сучасних коней є дикий кінь Пржевальського та південноруський дикий степовий кінь – тарпан. Кінь Пржевальського живе й зараз в степах Монголії, а тарпан зник в ХІХ столітті.
Птиця була одомашнена при переході людей до осідлого способу життя і примітивного землеробства. Їх предками були дикі банківські, які одомашнені в Індії. Диким предком качок є крижень, а свійських гусей – сіра дика гуска.
Під впливом одомашнення тварини значно змінилися (форми і розміри тіла). Велика рогата худоба зменшилася порівняно з туром, а коні і вівці стали більшими. Змінилися також плодючість, скоростиглість, продуктивність тварин. Зрозуміло, що зміни у тварин сталися не відразу, а нагромаджувалися і успадковувалися з покоління в покоління під впливом добору та підбору, годівлі, утримання та схрещування різних типів. Під впливом одомашнення у тварин з’явилася багато нових якостей і ознак, що привело до формування численних порід.
Порода – численна група тварин одного виду, яка має спільне походження, подібну будову тіла, однакові вимоги до умов утримування, характерні ознаки продуктивності і успадковує свої якості потомству. Порода тварин – це продукт праці людини. Необхідною умовою для зберігання породи є достатня кількість тварин. Кількість тварин однієї породи має нараховувати декілька тисяч, інакше порода не може існувати через неможливість в малій кількості застосовувати добір і відбір. Кожна порода має характеризуватись високою продуктивністю. Кожна порода від іншої відрізняється продуктивністю.
ВРХ – поділяють на молочні, м'ясні і комбіновані ; свині – сальні, м'ясо-сальні, м'ясні; вівці – тонкорунні, напівтонкорунні, шубні, смушкові, м'ясо-вовно-молочні і вовно-м'ясні. Коні ділять на 4 групи – верхові, рисисті, важковози, упряжні, декоративні. Породи птиць діляться на яйцеві, м'ясні, загальнокористувальні, бійцеві і декоративні.
Основні породи. Плановими породами молочного напряму є чорно-ряба, червона степова, білоголова українська, червона польська ; з порід комбінованого напряму продуктивності – симентальська, лебединська, бура карпатська, пінцгаузька та сіра українська. У невеликих кількостях розводять м'ясні породи : герефордська, абердино-ангуська, шароле, санта-гертруда і інші. Найпоширенішими породами свиней є велика біла, українська степова біла, українська степова ряба, миргородська і інші. Основними породами овець є асканійська тонкорунна, прекос, цигайська, сокільська, каракульська і інші. З порід коней розводять російського та орловського рисаків, російських ваговозів, чистокровну верхову, українську верхову, будьоннівську та гуцульську.
Породи курей : російські білі, леггорни, первомайські ; качок : пекінські, українські ; гусей : доменські, великі сірі ; індики – широкогруді бронзові.
При розведенні та використанні сільськогосподарських тварин оцінюють за конституцією та екстер'єром.
Конституція – особливості будови тіла, які залежать від спадковості, напряму продуктивності та умов навколишнього середовища. Розрізняють конституцію грубу, ніжну, щільну і нещільну та міцну.
Груба конституція – масивний кістяк, важка і велика голова, великі роги, шкіра товста, м'язи добре розвинені. Це малопродуктивні, але витривалі робочі тварини, вівці з грубою вовною.
Ніжна конституція – тонкий легкий кістяк, невелика голова, невеликі тонкі роги, шкіра тонка. Це тварини з молочних і м'ясних порід, тонкорунні вівці, верхові коні.
Щільна конституція – властива енергійним тваринам з міцним кістяком, сильною мускулатурою – це високопродуктивні і довговічні тварини. Це корови молочного напряму.
Нещільна конституція – такі тварини швидко відгодовуються, в основному це породи м'ясного напрямку.
Екстер'єр тварин – зовнішні форми тіла тварин.
Кількість якісної продукції, яку одержують від тварин за певний проміжок часу, називають їх продуктивністю. Продуктивність залежить від фізіологічних і морфологічних можливостей організму тварин та реалізації цих можливостей за певних умов їх утримування і використання. Кожний вид продуктивності є складною ознакою і зумовлюється життєдіяльністю організму в цілому, вивчення причин і закономірностей змін продуктивності дає змогу управляти цим процесом, тобто підвищувати продуктивність тварин та поліпшувати якість продукції.
Молочна продуктивність. Молоко є продуктом секреції молочних залоз. Корови, буйволиці, зебу, кози виділяють молока більше, ніж потрібно для приплоду, тому їх регулярно доять. Молоко у самок утворюється після народження приплоду. Період, протягом якого молоко не утворюється, називається запуском. Проміжок часу від початку утворення молока до запуску називається лактаційним періодом або лактацією. У корів лактація триває 10 місяців (305 днів), в овець – 4 місяці, в кіз – 5 місяців, у кобил – 6-8 місяців. Період від запуску до народження приплоду називається сухостійним.
М'ясна продуктивність – визначається при житті тварини і після забою. При забої визначають забійну масу, забійний вихід та якість туші. Забійна маса – це маса туші з внутрішнім салом, без голови, хвоста, шкіри, внутрішніх органів та кінцівок. Забійним виходом називається відношення забійної маси до живої маси тварин перед забоєм, %. У ВРХ забійний вихід коливається від 40 до 70%, у свиней – 60-80%, у овець – 38-60, у птиці – до 85%.
М'ясна продуктивність залежить від спадкових, породних і індивідуальних особливостей, статі, віку, типу годівлі.
Вовнова продуктивність – визначається зважуванням настриженої вовни, визначенням виходу чистої вовни (після вимивання) і якості вовни – довжина, товщина, густота, звивистість, колір, блиск, еластичність, пружність.
Для збільшення продуктивності та її якості вадливе значення має раціональна годівля тварин.
При достатній і повноцінній годівлі собівартість одиниці продукції значно нижча, ніж при недостатній і незбалансованій.
Для раціональної годівлі важливе значення має перетравність і поживність кормів.
Під час перетравлення корм зазнає механічної (подрібнення, розжовування), хімічної (дія ферментів) та біологічної (дія мікроорганізмів) обробки. При такій послідовності обробки поживні речовини корму розкладаються на прості сполуки, які через стінки шлунка і кишок всмоктуються в кров і лімфу, а неперетравлена частина корму виводиться з організму. Поживні речовини корму, які всмокталися в травному апараті тварин, називають перетравними.
Перетравність корму визначається різницею між поживними речовинами, які надійшли з кормом і виділеними з організму. Перетравність визначають коефіцієнтом перетравності. Наприклад, за добу корова з'їла з кормом 24,6 кг органічних речовин, з калом виділилось 6,8 кг органічної речовини.
Коефіцієнт перетравності складає
%Різні корми мають різний коефіцієнт перетравності. Та і тварини різних видів по різному перетравлюють корми.
Велике значення для покращення перетравності кормів має підготовка їх до згодовування.
Поживність корму – це здатність корму задовольняти тварини у поживних речовинах.
У нас поживність корму оцінюють у