Geum.ru

Проблема міжнаціонального примирення як елемент міжнародної безпеки Ключові слова

Вид материалаДокументы

Содержание


Об’єктом дослідження
Методологія дослідження
Ступінь наукової розробки проблеми.
Метою дослідження
Наукова новизна.
Основна частина
Подобный материал:

Марія Сенич

прикарпатський національний університет ім. в. стефаника

(науковий напрям: Політологія й міжнародні відносини)


ПРОБЛЕМА МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО ПРИМИРЕННЯ як ЕЛЕМЕНТ міжнародної безпеки


Ключові слова: міжнародна безпека, міжнаціональне примирення, Центрально-Східна Європа, миротворча діяльність.

ВСТУПНА ЧАСТИНА

Актуальність теми. Питання миру і безпеки є фундаментальними проблемами міжнародних відносин сучасного світу. В умовах глобалізації, наявності потужної зброї масового знищення, численних загроз людській цивілізації та тенденції до розширення локальних конфліктів миротворча діяльність та примирення ворогуючих народів розглядається як гарантія стабільного глобального розвитку. Встановленням і підтриманням миру займаються численні міжнародні організації, фонди та спеціалізовані установи, однак проблема є далекою від остаточного вирішення.

Важливим прикладом позитивного розв'язання проблеми примирення ворогуючих народів є Центрально-Східна Європа (ЦСЄ). Відносно пізній процес національної суверенізації спричинив у регіоні різке загострення національного питання, проблеми кордонів та формування міжнаціональних стереотипів. Протягом ХХ ст. міжнаціональні протиріччя досягли апогею, регіон став епіцентром двох світових воєн, коли на фоні зіткнення наддержав відбувалися локальні міжнаціональні конфлікти.

Переоцінка минулого міжнародних відносин у регіоні, пошуки системи гарантій національної незалежності і демократичного розвитку детермінували розробку в еміграції нових концепцій безпеки регіону. Досягнення протягом періоду біполярності порозуміння між народами ЦСЄ уможливили координацію визвольної боротьби за національну незалежність, державність і демократичні трансформації.

Незважаючи на свою важливість, тема стала предметом досліджень істориків і політологів відносно недавно, тому на даний час відсутні комплексні дослідження проблеми нормалізації міжнаціональних відносин періоду біполярності. Суспільно-політична актуальність та відсутність комплексних досліджень згаданої проблеми у фаховій науковій літературі детермінували вибір теми.

Об’єктом дослідження є міжнародні відносини ЦСЄ у період біполярності

Предметом дослідження виступають основні концепції, методи і етапи досягнення міжнаціонального примирення народів ЦСЄ переважно на прикладі польсько-українських відносин.

Методологія дослідження передбачає використання комплексу політологічних та історичних методів: аналізу і синтезу, компаративістського, біхевіористського і т.д.

Ступінь наукової розробки проблеми. Відносно невелика часова віддаленість процесів міжнаціонального примирення народів ЦСЄ та важкодоступність джерельної бази зумовили відсутність комплексних праць зі згаданої теми.

Методологічну і концептуальну основу дослідження становлять роботи класиків політичної думки в галузі проблем миру і безпеки: І.Канта [6], Р.Арона [1], З.Бжезінського [12] та ін.

Розвиток політичних досліджень над проблемами теорії миру прослідковано у численних публікаціях Б.Коппітерса, Э.Ремакля, А.Звєрєва [3; 4], Ф.Пшетачніка [19], Й.Кондзєлі [15], А.Пристром [18], С.Рудніка [20], Ю.Боргоша [11], М.Майорова [7], С.Толстова, В.Чумакова [8] та інших. Питання залежності конфліктогенного потенціалу від типу політичного режиму проаналізовано у дослідженнях М.В.Дойла [13] і С.Вірта [21], які на основі прикладів багатьох держав прийшли до висновку про несхильність ліберально-демократичних режимів до ініціювання міжнародних конфліктів. С.Ф.Гантінгтон вивчав механізми миротворчих заходів під час між цивілізаційних конфліктів [14]. Одночасно слід погодитися із висновками І.Лемана про переважання в науковій літературі досліджень військових аспектів миротворчої діяльності та деяке ігнорування інших методів впливу на ситуацію [16].

Міжнародні проблеми ЦСЄ проаналізовано у працях М.Волянського [22], П.Ебергардта. Безпосередньо проблемі польсько-українського примирення присвячені публікації Т.Возняка [2], Ю.Зайцева [5], Л.Чекаленко [10], Я.Левандовського [17] та ін.

Таким чином, на основі короткого огляду фахової літератури слід констатувати недостатню вивченість проблеми міжнаціонального примирення на стан міжнародної безпеки.

Метою дослідження є аналіз впливу процесів міжнаціонального примирення на гарантування і підтримання міжнародної безпеки та стабільного демократичного розвитку.

Завдання дослідження:
  • Виділити основні складові елементи міжнаціонального примирення;
  • Прослідкувати основні етапи, концепції і методи досягнення міжнаціонального примирення;
  • Охарактеризувати основні підходи до вирішення проблеми післявоєнних кордонів, національних меншин та подолання міжнаціональних стереотипів;
  • Виявити спільні і відмінні риси міжнаціонального порозуміння країн ЦСЄ з Балканським регіоном і Західною Європою;
  • Показати вплив міжнаціонального примирення на геополітичні зміни ЦСЄ.

Наукова новизна. У роботі вперше здійснено дослідження процесу міжнаціонального примирення народів ЦСЄ та його впливу на міжнародну безпеку.

Практичне використання результатів дослідження. Досвід примирення народів ЦСЄ може бути застосований у діяльності міжнародних організацій чи урядових структур для врегулювання інших конфліктів. Результати дослідження можуть використовуватися також у науковій і навчальній діяльності.

Апробацію результатів здійснено на 5 міжнародних наукових конференціях та у 4 публікаціях.


ОСНОВНА ЧАСТИНА

ЦСЄ у ХХ ст. характеризувалася загостренням міжнаціональних конфліктів. Особливою складністю характеризувалися польсько-українські відносини. Польський і український народи є одними з найчисельніших слов’янських народів та перебувають безпосередньо на основному напрямку зіткнення між Росією і Німеччиною. Два народи мають велику частину спільної історії і культури. Спільність культурно-історичного минулого ускладнювалася належністю народів до різних віток християнства та відповідно різних цивілізацій. Періоди польсько-української військово-політичної співпраці чергувалися із періодами загострення міжнаціональних відносин, конфронтації та кровопролитних конфліктів.

Політичні еліти польського і українського народів прийшли у 2-гій половині ХХ ст. до усвідомлення тези про необхідність міжнаціонального примирення і співпраці. Згідно з цією парадигмою, польсько-українське зближення здатне ослабити могутність Росії і Німеччини, протистояти їхній експансії у ЦСЄ та гарантувати безпеку і стабільність іншим народам регіону. І навпаки, польсько-українська конфронтація вела у подальшій перспективі до втрати державності і незалежності не тільки обох народів, але й інших народів ЦСЄ.

Втрата державності і незалежності народами ЦСЄ у результаті Другої світової війни послужила могутнім каталізатором для формування нових концепцій безпеки і стабільності регіону. Міжнаціональне примирення та співпраця стали розглядатися як необхідна передумова відновлення державності, подолання тоталітаризму і радянського поневолення.

Здійснення комуністичних переворотів та приведення до влади у ЦСЄ маріонеткових урядів створили прецедент існування легітимних незалежницьких урядових центрів у вигнанні. Однак відсутність повної легітимації влади у кожного з осередків не давала можливості для ведення переговорів на урядовому рівні, досягнення зобов’язуючих домовленостей чи їхньої імплементації. Провал міжурядових спроб порозуміння, які ініціювалися екзильними урядами Польщі, УНР, Югославії, Чехословаччини та ін., стимулював появу громадських ініціатив, спрямованих на примирення народів ЦСЄ. Вони носили різні інституціональні форми і спрямованість.

Першою формою була спроба моделювання інтеграційних процесів у ЦСЄ на зразок започаткованої інтеграції західноєвропейських країн. Федералістські клуби виникали у великих осередках скупчення еміграцій та розглядали федералізацію регіону як інструмент противаги російській і німецькій загрозі, демократизації та вирішення складних міжнаціональних протиріч шляхом зведення їх до рангу другорядних у єдиному федеративному об’єднанні.

Їхнім відповідником були Товариства для співпраці народів ЦСЄ та Ради дружби, створені емігрантами на американському континенті. Безпосередньо нормалізацією двосторонніх відносин займалися Польсько-українські товариства. Велику роль у досягненні міжнаціонального примирення відіграли публіцисти та колективи журналів “Kultura”, “Сучасність”, і “Віднова”: Є.Гєдройць, Ю.Мєрошевський, Б.Осадчук, Є.Стемповський, Ю.Лободовський та ін. Їхніми зусиллями вдалося опрацювати нову концепцію міжнародних відносин ЦСЄ, побудованої на співпраці незалежних держав, непорушності кордонів та гарантуванні прав національних меншин.

Опозиційні рухи, які виникли після Гельсінської конференції 1975 р. у країнах ЦСЄ і СРСР, у переважній більшості базували свою ідеологію на концепціях, розроблених у діаспорі. Виявом цього стали резолюції І з’їзду Незалежного профспілкового об’єднання “Solidarność” та його “Звернення до народів Східної Європи”. Протягом 1980-х років спостерігалося налагодження контактів польської опозиції з українською та досягнення порозуміння у питаннях кордонів, національних меншин та спільності антитоталітарної боротьби.

Таким чином, основним змістом міжнародних відносин у ЦСЄ після Другої світової війни є пошуки порозуміння, примирення та співпраці. Незважаючи на важкий баласт міжнаціональних конфліктів, упереджень і стереотипів зусиллями політичної опозиції та еміграції вдалося опрацювати нове бачення двосторонніх відносин, яке базувалося на взаємній підтримці незалежності і державності, непорушності існуючих кордонів, толерантній політиці стосовно національних меншин та співпраці у різних галузях. Досягнення примирення дало можливість уникнути міжнаціональних конфліктів за югославським зразком, унеможливило зовнішню інспірацію у двосторонні відносини та сприяло подоланню тоталітаризму і радянського поневолення.

С.Ф.Гантінгтон, розробляючи механізм примирення народів міжцивілізаційного простору, відвів діаспорам допоміжну роль [14, p.274]. Однак досвід ЦСЄ засвідчує неуніверсальний характер згаданої схеми та здатність інститутів громадянського суспільства до ведення соціального діалогу в умовах неефективності заходів державних органів.

Польсько-українське примирення може служити зразком для інших держав регіону. Польща була однією з перших держав, які визнали і підтримали проголошення української незалежності. Дві держави активно співпрацюють у економічній, політичній, військовій і культурній галузях. Прикладами кооперації двох держав є спільні економічні проекти, особливо будівництво нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк, що гарантуватиме диверсифікацію енергопостачання не тільки України і Польщі, але й ЄС. Військова співпраця полягає у формуванні спільного Польсько-Українського Батальйону ім. гетьманів Яна Короля Ходкєвича і Петра Конашевича-Сагайдачного Миротворчих Сил ООН (ПОЛЬУКРБАТ), спільній участі у миротворчих акціях в Косовому та Іраку, проведенні навчальних маневрів у рамках програми “Партнерство заради миру” і т.п. Польща і Україна запланували спільне проведення чемпіонату Європи з футболу в 2012 р. Для української сторони особливо важливим є досвід і підтримка Польщі на шляху вступу до ЄС і НАТО.


ВИСНОВКИ

Передумовами примирення народів ЦСЄ були загальносвітові тенденції до міжнародної інтеграції, деколонізації і демократизації. Міжнаціональне примирення досягалося протягом 2 основних етапів: у період боротьби за незалежність та у посткомуністичний період. Основними складовими процесу примирення виступали розробка нової конфігурації безпеки регіону, розв'язання проблем кордонів, національних меншин та подолання міжнаціональних стереотипів.

Особливістю міжнаціонального примирення у Східній Європі, на відміну від франко-німецького, була незаангажованість урядових структур та використання переважно методу народної дипломатії. Зусиллями громадських організацій зацікавлених народів, незважаючи на значне загострення міжнаціональних відносин, протягом другої половини ХХ ст. вдалося досягнути міжнаціонального примирення, уникнути відновлення конфліктів і перетворити ЦСЄ у регіон стабільності.

Ці передумови сприяли успіхові боротьби за незалежність і демократизацію та виступили каталізатором геополітичних трансформацій. І навпаки, відсутність міжнаціонального примирення, зокрема на Балканах, привела до загострення протистояння та сповільнення політико-економічних перетворень. Тому позитивний досвід міжнаціонального примирення у польсько-українських відносинах може бути використаний у інших регіонах планети.

  1. Арон Р. Мир і війна між націями. – К.: Юніверс, 2000.- 688 с.
  2. Возняк Т. Моделі українсько-польського співіснування: ретроспектива та перспектива // Ї.- № 11: Україна-Польща: діалог над кордоном.- 1997.- С. 20-36.
  3. Этнические и региональные конфликты в Евразии.- Книга 3: Международный опыт разрешения этнических конфликтов / Общая ред. Б.Коппитерс, Э.Ремакль, А.Зверев.- М.: Весь мир, 1997.- 304 с.
  4. Европеизация и разрешение конфликтов: конкретные исследования европейской периферии.- М.: Весь мир, 2005.- 312 с.
  5. Зайцев Ю. Польська антикомуністична опозиція і Рух Опору в Україні: від порозуміння до координації дій // Україна-Польща: історія і сучасність. Збірник наукових статей і спогадів пам’яті П.М.Калениченка.- Ч.2.- К., 2003.- С.17-33.
  6. Кант И. К вечному миру // Антология мировой политической мысли.- Т.1: Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция.- М.: Мысль, 1997.- С. 481-485.
  7. Майоров М. Конфликты. Отойди от зла и сотвори благо // Международная жизнь.- 2002.- № 12.- С. 73-78.
  8. Толстов С., Чумаков В. Конфліктність в сучасній системі міжнародних відносин // Нова політика. –1999. – № 5. – С. 32–35.
  9. Центральная Европа в поисках новой региональной идентичности. Кон. 80-х – сер. 90-х гг.- М., 2000.- 163 с.
  10. Чекаленко Л. Практика і теорія національного порозуміння // Україна-Польща: історія і сучасність.- Ч.1.- К., 2003.- С.385-395.
  11. Borgosz J. Drogi i bezdroża filozofii pokoju: (Od Homera do Jana Pawła II).- Warszawa: Wydawnictwo MON, 1989.- 310 s.
  12. Brzezinski Z. The Grand Chessboard. American Primacy and its Geostrategic Imperatives.- New York: Basic Books, 1997.- 223 p.
  13. Doyle M.W. Ways of War and Peace. Realism, Liberalism, and Socialism.– New York; London: W.W.Norton & Company, 1997.– 557 p.
  14. Huntington S.P. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order.- London: The Free Press, 2002.- 367 p.
  15. Kondziela J. Badania nad pokojem: teoria i jej zastosowanie.- Warszawa: Ośrodek Dokumentacji i Studiów Społecznych, 1975.- 168 s.
  16. Lehmann I.A. Peacekeeping and Public Information. Caught in the Crossfire.– London; Portland, OR: Frank Cass, 1999.– 175 p.
  17. Lewandowski J. Konflikt polsko-ukraiński na tle konfliktów narodowych w Europie środkowo-Wschodniej w XIX i XX w. // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze.- № 2.- Warszawa, 1994.- S. 82-86.
  18. Prystrom A. Badania nad pokojem w RFN.- Warszawa: PISM, 1991.- 51 s.
  19. Przetacznik F. The catholic concept of peace as a basic collective human right.- Bruxelles: Palais de Justice, 1990.- P. 521-622.
  20. Rudnik S. Badania nad pokojem w Republice Federalnej Niemiec.- Słupsk: WSP, 1984.- 371 s.
  21. Wearth S.R. Bez wojny: dlaczego państwa demokratyczne nie walczą ze sobą? – Warszawa: Politeja; świat Książki, 2001.- 383 s.
  22. Wolański M.S. Europa środkowo-Wschodnia w myśli politycznej emigracji polskiej 1945-1975.- Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1996.- 383 s.