Ський філіал Національного інституту стратегічних досліджень провів круглий стіл експертів Арабський Світ на порозі нової епохи: від автократії до демократії
| Вид материала | Документы |
- Швед В. О. Близькосхідний регіон у сучасних стратегіях трансатлантичної спільноти:, 121.65kb.
- Косово: боротьба за незалежність продовжується, 80.85kb.
- Що у дзеркалі? Історичні й соціальні витоки конституційного процесу, 103.21kb.
- Звіт директора ду “Український інститут стратегічних досліджень моз україни”, 641.5kb.
- В. В. Макух, кандидат політичних наук, науковий співробітник регіонального філіалу, 133.84kb.
- «Хай живе самостійна російська національна держава!» Ставлення оун—упа до Росії, 67.41kb.
- Круглий стіл “Питання інтелектуальної власності у новій посиленій угоді між Україною, 28.45kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Національний проект «Здорова нація» — дорожня карта реформування медичної галузі, 155.08kb.
- 24. 06. 2010 Сільгоспвиробники Львівщини обговорили програму економічних реформ президента, 293.47kb.
Соломія Зінько, аспірант Львівського державного університету ім. І. Франка.
Роль новітніх медіа у соціально-політичній кризі
у Єгипті і Тунісі
Події, які відбулися у Тунісі та Єгипті у січні-лютому 2011 р., засвідчили, що соціальні медіа здатні відігрівати щораз більшу комунікативну та мобілізаційну функцію. Проте новітні медіа насамперед інтенсифікують традиційні форми соціальних інтеракцій, а не виступають їх повноцінною заміною. Аналізуючи нещодавні суспільно-політичні кризи на Близькому Сході слід зазначити, що Кедрова революція в Лівані була значною мірою інспірована Заходом, відображаючи особливості ведення західних інформаційних
кампаній. Туніс, і особливо Єгипет, продемонстрували ісламський характер інформаційних операцій та апеляцію до локальних особливостей.
Експерти зазвичай звертають увагу на детермінованість єгипетської революції заворушеннями у Тунісі, забуваючи про первісність інформаційних кампаній «Братів-мусульман», які стали каталізатором протестного потенціалу у Тунісі.
Сукупність факторів, які призвели до соціально-політичної кризи у Єгипті та Тунісі, включають в себе не тільки стрімкий розвиток інфраструктури, значний рівень цензури, але й поширення ісламізму. У цьому контексті можна спрогнозувати подальший вплив єгипетського ісламського медіа-простору на Йорданію і Ємен та ймовірно Магріб.
У туніській кризі значну роль відіграв блогінг, що дозволяє провести паралель з подіями у Лівані у 2006 р. У Єгипті вплив медіа був значно меншим, у той час як основна роль відводилася соціальним мережам.
Цікавим аспектом є також медіа-змагання Аль-Джазіри та Аль-Арабії. Після подій у Єгипті та Тунісі Аль-Арабія остаточно трансформувалася у розважальний канал. У той же час для Аль-Джазіри це шанс повернути увагу аудиторії після падіння рейтингу новинних каналів у 2009 р. на догоду розважальному контенту.
Таким чином, криза у Тунісі та Єгипті продемонстрували значно складніше явище, ніж власне «Твіттер-» чи «Фейсбук-революція», акцентувавши увагу на взаємозв’язку традиційної та онлайн-мобілізації, а також протиборстві за сферу впливу між сателітарними каналами та соціальними мережами.
Дискусія
Ганна Шелест
Я хочу поставити провокаційне питання учасникам. Всі говорили більш менш про одне й теж, що арабським країнам слід переходити від автократії до демократії. А чи потрібно це їм взагалі? Саме до демократії, я не кажу про необхідність демократичних реформ, тому що більшість гасел, з якими виходили в перші дні демонстранти, стосувалися в першу чергу соціально-економічних реформ – заробітна платня, сталий економічний розвиток, економічні реформи, безробіття, усе це стосується соціально-економічного, а не політичного розвитку країни. І вже десь там на п’ятий/шостий день почали лунати перші політичні заклики щодо зміни уряду. Але чому? Тому що він не робить тих чи інших реформ. Ніхто про зміну політичного устрою, наприклад, фактично не говорив на вулиці. Ми зараз не говоримо про те, які гасла лунали з-за меж арабських країн, тому що перші заклики саме щодо демократичних перетворень, права народів на вільні демонстрації, вибори тощо, почали лунати ззовні, а потім вже були адаптовані на місці. У Тунісі все відбулось дуже швидше, адже швидко визначилися, що Бенелі тікає з родиною і почалися перетворення. А що стосовно Єгипту? Перевибори – так, але хтось говорить про зміну? Ті ж самі вибори, ті ж самі партії, які були і до цього, десь програли, десь виграли. “Брати мусульмани” мали приблизно 20% на останніх виборах. Ми не беремо парламент, беремо місцеві органи влади. Підтримка була. Опозиційні партії – їх багато, але якщо взяти процентне, так сказати, сукупне співвідношення, то не так і мало виходить. Тому у мене виникає питання – а чи готові вони самі і чи хочуть вони самі саме європейської чи американської моделі демократії, яка сталася в Тунісі чи Єгипті. Беремо зараз саме ці дві країни, ми не беремо у весь арабський світ.
Чи достатньо мітингуючим, поверхових змін – щоб їм дозволили зібратися, щоб дозволили працювати, щоб відкрили «фейсбук» і «твітер», і щоб прийшов хтось інший, тому що Мубарак за 30 років набрид, потрібен хтось інший.
Жанна Ігошина
Питання щодо можливої моделі демократії– це дуже цікаве питання. Цим питанням зараз переймається уся арабська політична думка, адже чи повинна на арабському сході взагалі бути американська модель демократії – це велике питання, тому що представники політичних партій, як опозиційних, так і ісламістських, як наприклад «Брати-мусульмани», вбачають в американській моделі демократії ворога і вважають, що американська модель демократії неприйнятна для арабського світу. Тому зараз арабські політологи ведуть широку дискусію з представниками політичних партій щодо того, яку ж модель демократії створити і як її пристосувати для арабських реалій. І треба сказати, що марксисти взагалі виступають проти того, аби взагалі встановлювалась демократія, вони за соціальний розвиток, націоналісти, які наслідують Насера виступають за панарабізм в першу чергу, а потім вже за демократію, але з арабськими характеристиками. Я вважаю, що арабські країни, арабський світ, зокрема, не готові прийти в реальному сенсі до демократії, тому що це є на етапі дискусії. І хочу ще привести такий приклад. Приклад на гендерному питанні. Справа в тому, що рух фемінізму, він в Америці, на Заході був розпочатий і непритаманний був для арабського світу, але в останні часи, у 90-ті роки, арабська громада пристосувала фемінізм до ісламських реалій і зараз існує ісламський фемінізм, який заснований на положеннях Корану – тобто західний фемінізм був пристосований до ісламських, арабських реалій. Тобто, якщо арабська політична думка зможе пристосувати демократію до арабських реалій, то може і буде якийсь сенс з цього. Але у чистому вигляді, як західна, як американська модель у чистому вигляді, вона, на мій погляд, є неприйнятною для арабського світу.
Юлія Сербіна
Я хотіла б погодитися з усіма тезами, висловленими Ганною, тому що насправді нормативна модель навіть в Європі сьогодні не працює, і про це сьогодні вже було сказано, тому що індекс падіння демократії спостерігається навіть в Європі. І, крім того, чи існують передумови для переходу до такої демократії? Чи є середній клас, який, зокрема, є економічною основою демократичного режиму? Чи є він в арабських країнах? Ну, вочевидь, що немає. Є певна еліта, верхівка, яка займається питаннями нафти, зброєю, є якісь абсолютно декласовані елементи, але середнього класу як такого немає. Чи відповідає сама соціальна структура демократії? Це – дискусійне питання. І чи виявлятиметься ця демократія комунікативно? Ми бачимо, що відімкнення твітера фактично нічого не означало, тому що люди, як писав “Вашингтон Пост”, просто дивилися, що їх сусіди ідуть на площу і вони мали такий приклад для наслідування. Тому відімкнення «фейсбука», «твітера» по факту нічого не означало. Давайте уявимо, що це у Франції чи Іспанії відбудеться. Це буде колапс, не буде координації.
Тому дійсно певної нормативної моделі не існує, для цього потрібно політично, усвідомлено дозріти. Тому чи потрібна вона (демократія)? Можно однозначно відповісти – ні.
Олексій Волович
Шановні колеги, якби у нашому залі були присутні араби і почули «А чи потрібна цим арабам взагалі демократія, може, автократія для них краща?» То, я думаю, освічені араби образились, тому що, звичайно, демократія - це загальнолюдські цінності, принципи, яких прагнуть люди незалежно від того, на якому вони живуть континенті, до якої цивілізації вони належать. Звичайно, ніхто ніколи не говорить і не може говорити про те, що треба в арабських країнах насаджувати чи впроваджувати демократію американського чи європейського зразка. По-перше, і американська, і європейська демократії небездоганні, і взагалі у світі немає сьогодні бездоганної демократії. Скрізь є проблеми з демократією – в будь –якій європейській країні, і в США. Є тільки рух в напрямку демократії і, тому, звичайно, я думаю, що араби мають право на демократичні перетворення, мають право рухатися у цьому напрямку, але, звичайно, цивілізаційні, ісламські особливості будуть впливати і це буде демократія не європейського, а арабського зразка, мусульманського зразка, тому що цивілізаційні моменти будуть відбиватися на цих процесах. Тому на сьогодні я б сказав, що в арабському світі це кричущі, антидемократичні ситуації, коли інститут президентства перетворюється фактично в монархію, коли президенти находяться у владі 20-30 років навіть арабам це вже набридло. Я думаю, що це початок того, що це буде рух, скажімо, в тому напрямку, що не буде таких президентів, які будуть сидіти 20-30 років.
Галина Горицька
Пані Ганна зазначала, що як це так, Мубарак 29 років править, чому ж він до сих пір при владі, утримується на своїх позиціях. Не треба забувати, що у нас свого часу також був поширений міф про «доброго царя». Це політичний термін і ця конструкція, політична, ментальна, називайте як хочете, вона існує в арабському світі і сьогодні. Якщо ви поїдете в Хашимітське Королівство Йорданія, Ви побачите всюди фотографії Абдалли ІІ, і всі вам будуть розповідати, який він прекрасний, чудовий король, як він гарно править. І те саме з Мубараком. Навіть якщо дивитися темпоральний зріз, історичний по Єгипту, то коли Насер прийшов до влади, пропонували вбити короля, але тому надали яхту і він собі поїхав на тій яхті в Сан-Тропе. Туніський лідер зараз в Саудівській Аравії, Мубарака КСА на початку виступів не збиралася приймати, а вчора саудівський король поговорив з Вашингтоном і сказав, що, якщо ви перестанете фінансувати Єгипет (до речі, на військові потреби Єгипту США щороку виділяли 3 млрд. дол.), то я буду фінансувати, не треба принижувати Мубарака, він має право керувати державою ще 8 місяців. На мою думку, що Мубарак «складе компанію» туніському президенту в КСА - все йде до цього. По-друге, Пан Олексій вже сказав, що буде демократія, але арабського толку, і самі філософи, політики, мислителі, діячі арабського світу дуже цікаво кажуть – «у нас демократія навіть в Корані прописана - там є десятина, там є консультативний орган (шура) і т.д.». Ми цього не сприймаємо, ми вважаємо цю демократію неправильною та незрозумілою, а для них це нормально, природно і скоріш за все так воно і буде, до того воно і йде, вже почалася своєрідна “арабська демократія” і ніколи там не буде ні американської демократії, ні західноєвропейської. Адже, ви розумієте, що власне сама конструкція демократії - це утопія, певним чином. І про це вже говорили тут неодноразово. Виходити треба з того, що це не буде влаштовувати ні США, ні певні провідні західні країни, але це буде так. Дякую за увагу.
Олексій Волович
Пані Галино, у мене коротке питання. Як ви думаєте, якщо я скажу, що Йорданія, йорданська монархія впаде останньою?
Галина Горицька
Ну, по-перше, якщо подивитися саме населення Хашимітського королівства….
Олексій Волович
Не треба дивитися на населення, треба подивитися на Абдаллу ІІ. Він прямий потомок пророка Мохаммада. Хто буде скидати прямого потомка пророка Мохаммада?
Галина Горицька
Це так, але ще такий аспект – населення Йорданії дуже племінне, там буквально декілька міст, а все інше – це навіть не села, а кібітки посеред пустелі і вони дуже аполітичні. Їм сказали «оце наш король» і вони не будуть особливо ні повстання піднімати, ні створювати якісь загрози. Я думаю, що король формально закріпив існування політичних партій, тільки зважаючи на це, адже там не буде сильної опозиції.
Ганна Шелест
Я ні в якому разі не піднімала питання «чому Мубарак так довго?». Це все і так зрозуміло. Питання було в наступному. Якщо з американською моделлю демократії все зрозуміло – вона неприйнятна. Що таке європейська модель демократії – для мене теж велике питання. Тут говорили про монархію, але Великобританія, Іспанія, Швеція, Бельгія – хіба вони не демократичні. Я б назвала їх одними з найдемократичніших європейських держав. Чи італійська модель демократії, чи французька, чи східноєвропейська, чи ще якась. Тобто це теж велике питання – а яка ж вона, європейська. Загальні цінності? Так. Але для мене, наприклад, демократія та цінності можуть йти паралельно. Демократія – це влада народу. І народ може обрати, яка ж влада у нього буде. Тому коли говорять, що арабські країни оберуть чи створять, чи еволюціонують до арабської моделі демократії, то виникає питання «а чи це буде демократія як ми це розуміємо?». Так Іран каже, що є одним з найдемократичніших і якщо розібрати без суб’єктивних, то так воно і є. То про який перехід ми говоримо? Якщо говоримо про перехід від автократії до демократії, то ми просто говоримо про те, що був у нас президент, бо його обирали чи фальсифікували, поза рамками залишаємо, і просто будемо змінювати президента раз на 4-5-7 років, як донедавна було у Франції. А яка влада в нього буде? Від того, що президент змінюватиметься раз на 5-7 років, то демократичнішим ні Єгипет, Туніс від того не стануть. Чому? Питання в тому – хто прийшов і як прийшов, скільки в нього влади, наскільки той же парламент чи якісь опозиційні партії зможуть йому щось протиставити.
Володимир Дубовик
Яка демократія потрібна арабському світу і чи потрібна вона взагалі – це лишається головним питанням. Я не згоден з більшістю тих, хто виступав преді мною з цього питання, тому що я вважаю, що є така спокуса сказати, що арабським країнам, арабській душі не підходить демократія як така. Я думаю, що коли ми так кажемо, то така позиція межує просто з расизмом, адже поділяємо країни на такі, що спроможні побудувати демократичний лад, забезпечити права людини, конституцію тощо, і такі, що просто неспроможні від природи, просто історія їх такими зробила. Я думаю, що це неправильно, некоректно, тому що навіть якщо згадати як Європа чи США дійшли до демократії, адже у них не завжди існувала демократія. Згадайте Європу, скажімо, п’ять століть тому. Чи багато так було демократії? Ні, вони просто важко йшли до цього. Треба дати час арабським країнам і створити такі умови, щоб ці народи і ці країни могли рухатися уцьому напрямку. А коли кажуть, що є різні варіанти демократії, то я і з цим цілком не погоджуюсь, тому що я знаю лише одну ліберальну модель демократії. Коли люди кажуть, що є якась інша демократія, то це в більшості випадків просто означає маскування, димова завіса того, що демократії нема. Коли ми чуємо від китайських керівників, що у них є демократія якогось свого типу, яка відрізняється від тієї, що існує в США чи Європі, то це означає, що демократії нема. Коли ми чуємо від російських керівників, що у них є якась скерована чи суверенна демократія, то це означає, що там нема демократії. Коли ми чуємо, що є якась ісламська демократія в Ісламській Республіці Іран, то там просто нема демократії. Тож давайте називати речі своїми іменами, тими назвами, яких вони заслуговують.
Галина Горицька
Володимире Алімовичу, а яким чином Ви збираєтесь створювати умови для досягнення демократії в арабському світі? Будемо вводити війська?
Володимир Дубовик
Ні, хоча це один з варіантів.
Геннадій Чижов
Я не хотів вступати в дискусію, але, як приклад, наш центр, який вивчає етнічні та політичні процеси, у тому числі стосується також арабського світу. Два роки тому аташе по культурі Посольства в Ірані запросив наш Центр взяти участь у дискусії і в роботі суспільно-політичних, громадських організацій в Ірані. Зібрали анкети трьох чоловік, але ніхто з нас не поїхав, хоча всі передумови для цього були – я можу офіційно заявити, адже лишилися копії анкет, декларацій тощо. Ось Вам приклад того, з приводу чого ми зараз сперечалися
Владислав Грєбцов
Насколько я понимаю, Вы туда не попали, поскольку Ваша страна являться недружественной для Ирана?
Геннадій Чижов
Как раз политический тренд Ирана направлен на поиск партнеров в Восточной Европе. Не в Западной, а именно в Восточной Европе, к которой мы себя относим - и этот тренд хорошо прослеживается. К сожалению, я даже не хотел бы комментировать эти вещи. Есть установленные научными школами философские принципы, постулаты, поэтому нельзя на этом круглом столе, узкоспециализированном, обсуждать такие вещи как принципы демократии. Другое дело, что я хотел бы отметить такую тенденцию – в 50-60е года ХХ века в этих странах шли национальные революции (в том числе, Ближнего Востока и стран Магриба), а сейчас уже идут революции тренда, означающие переход к другой системе управлении. Пока то, что происходит, это смена режима, а не смена системы, но признаки смены системы уже есть - назревает ситуация в Марокко, в Алжире. Революция получилась «волновая» - волна пошла из Туниса, без Туниса никто ничего не поднимал бы
Сергій Глєбов
Дискуссия демонстрирует правильность похода, при котором демократию в отрыве от ценностей рассматривать невозможно. Демократию как механизм прихода к власти той или иной политической силы, от тех ценностей, которые разделяют общество, принимая участие в выборах.
В отношении Ирана, иранской демократии тоже буквально тезисно, из собственного опыта. Участвуя в конференциях, например в Анкаре, в Бардо, на той и на другой конференциях были заявлены представители из Ирана и в обоих случаях за несколько десятков минут до начала выступлений и работы нашей секции иранские представители по непонятным причинам не являлись и в кулуарах мы потом узнавали, что приезжали из сотрудники дипломатического представительства Ирана, проводили беседу и увозили данного участника с места конференции в неизвестном направлении. Вот это называется корректная демократическая работа. Это из собственного опыта, так сказать, для демонстрации примера к дискуссии, которая у нас развернулась в новом качестве. Но хотел бы все таки оттолкнуться от тезиса, который прозвучал в самом начале нашего круглого стола, о массовости и о классовости тех выступлений в Северной Африке и на Ближнем Востоке. Наверное, сегодня стоит все-таки учесть, что массовость мероприятий или классовость – на этот вопрос ответит только время, потому что массовость в данном случае не означает классовость. А массовость у нас с вами была в 2004 году в Украине, в Киргизии. И мы прекрасно знаем, к чему эта массовость привела – народным взрывом воспользовались политические элиты, которые были втянуты в эту массовость, но они преследовали совершенно иные цели и мы прекрасно знаем, чем закончился оранжевый режим, чем закончилось правление Курманбека Бакиева.
В отношении влияния. Также был поставлен вопрос по поводу того, а что будет дальше, кто будет дальше. Даже может быть Европа. На мой взгляд, Европа как раз еще раньше продемонстрировала пример странам Северной Африки в отношении того, как стоит вести диалог с обществом, несогласным с властью и с этой самой властью. Достаточно вспомнить пример из того же Средиземноморья – Греция. Я не арабист, не специалист по странам Северной Африки, но было бы интересно увидеть влияние европейской волны протестов, в той же самой Греции, на события в Северной Африке. В данном случае можно лишь констатировать, что в начале ХХІ века ту самую Римскую Империю по всему периметру Средиземноморья реально сотрясает.
В отношении США и внешнего фактора. Мы прекрасно понимаем, что если политическая ситуация стабильна в государстве, то ни один внешний фактор не может вывести и власть, и людей на улицы. В данном случае, по всей видимости, внешний фактор всегда воздействует на ситуацию внутри государств, внутри политического общества. В том случае, когда больной уже подошел к пропасти и осталось только подтолкнуть его, действительно, управляют этой ситуацией не изнутри государства, а те внешние силы, которые подталкивают. И мы уже неоднократно слышали о тех причинах, мотивах, которые побудили население Туниса, Египта и некоторых других государств выйти на улицы. По большому счету, причины и мотивации революционных событий сегодня универсиализировались и глобализировались настолько, что уберите вы название Тунис или Египет из перечня мотивировочных действий толпы или населения, или политической нации и мы с вами получим абсолютно объективную картину, в том числе и у нас в Украине.
Мы прекрасно знаем, что причины настолько универсальны – ограничение прав, коррупция, полицейский беспредел, социальные проблемы, повышение цен на продовольствие и т.д. И самое главное – именно против этих политических лиц и направлено классовое самосознание, классовый протест. Если мы посмотрим на Тунис, то что явилось объектом ненависти? Это дворцы вот той самой политической элиты, которые вывели через 30 лет правления на улицы. Спасибо!
Віктор Глебов
Первое – в отношении демократии (классический вариант, стандарт демократии). Это мне напоминает старую дискуссию на тему какой же социализм лучше. Вы должны вспомнить историю. Когда внедрялся индийский социализм, «с человеческим лицом» и другие «измы», то советское руководство считало, что все это вред, не может быть никаких «измов», существует только один правильный социализм – это в Советском Союзе. Поэтому трактовка демократии на сегодняшний день в том, что она в правильном, классическом вари анте существует где-то и такая должна быть, допустим, на Востоке – это неправильно. Почему? Потому что на Востоке история (200-летний колониальный период) оказала влияние на трансформацию культуры, на трансформацию общества в целом, потому нельзя требовать, чтобы в арабских странах произошли изменения в области демократизации политической жизни, так как все равно на арабском востоке будут доминировать в политической жизни страны те традиции, которые свойственны им.
И второе. Обратите внимание, что так называемые монархические демократии, пребывание у власти 30 лет Мубарака, 23 года – Бен Али, 35 – Салеха в Йемене, правление руководителей стран Центральной Азии (Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан, Азербайджан) после распада Советского Союза , хотя они и не дотягивают пока до таких сроков, но принципы пребывания у власти похожи. А эти страны принадлежат к исламской цивилизации и эти принципы начинают проявляться в политической жизни, поэтому, мне кажется, это правильный поход, корда мы хотим, если мы действительно хотим, видеть этот регион политически стабильным, чтобы там не было вызовов, которые угрожают международной, региональной безопасности, мы должны учитывать особенности развития. Да, Иран сегодня беспокоит европейские государства, США и, я думаю, что если бы не было ядерной программы Ирана, то он не так бы беспокоил Запад, но тем не менее мы должны учитывать, что именно в этой стране пока попытка реализовать исламскую концепцию развития как альтернативу социалистической модели развития, относится к этому с точки зрения исследования нужно спокойнее, с точки зрения политической практики, конечно, - нужно относится с позиции максимального учета этих особенностей и не избирать линию присоединения только к позиций Запада, или только к позиции РФ с учетом восприятия этих позиций как наиболее оптимальных.