Geum.ru

Що у дзеркалі? Історичні й соціальні витоки конституційного процесу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Що у дзеркалі?

Історичні й соціальні витоки конституційного процесу



  Володимир ШЕВЧЕНКО, заступник директора Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень



Конституція, як записано у правовій літературі, — це Основний Закон держави, який визначає її державний устрій, систему органів влади й управління, їхню компетенцію й порядок формування, виборчу систему, громадянські права й свободи, а також судову систему. Конституція — юридична основа всього законодавства. Водночас необхідно враховувати глибинний зв’язок Конституції з економічними й суспільними процесами, з формуванням і закріпленням певної соціальної ієрархії, співвідношенням соціальних прошарків та зумовленої цим співвідношенням спрямованістю розвитку.

Характер соціальної структури суспільства виступає визначальним фактором розробки й корекції як окремих законів, так і Конституції в цілому. Пануючі верстви зацікавлені в збереженні вигідного їм статус-кво, пригноблені — у таких політичних та економічних змінах, які б вели до поліпшення їхнього життя. Реалізація цілей соціальних груп здійснюється через ряд суспільних процесів, виражених у діяльності парламентських фракцій, референдумах, проведенні страйків, акцій непокори, здійсненні революцій. Основний Закон держави є квінтесенцією віддзеркалення цих процесів. Це по своїй суті сукупність компромісів, законодавчо оформлених у вигляді принципів побудови державних органів, їхніх функцій і найбільш загальних прав і зобов’язань держави й громадян.

Розробка й введення в дію положень Конституції — важливе державне завдання, від якості виконання якого в значній мірі залежить суспільна стабільність. Обов’язковими вимогами до Основного Закону є: по-перше, реальність виконання задекларованих у ньому прав і свобод; по-друге, несуперечність його загальних і конкретних положень; по третє, наявність у Конституції положень, які формують перспективи розвитку.

У засобах масової інформації, в публікаціях дослідників, в аргументації юристів досить часто наводилася теза, що діюча до 1 січня 2006 року Конституція України була написана без урахування реалій українського життя, що багато задекларованих в ній свобод не забезпечувались.

Частково можна погодитися з такими висновками, проте за певних принципових застережень. Наша Конституція писалась, базуючись на осмисленні умов, які передували переходу від партійно-номенклатурного соціалізму до дикого капіталізму. Виходячи з тези поступального розвитку суспільства, автори Конституції України шляхом інтерполяції попереднього суспільного стану й використовуючи механізм компіляції аналогічних правових документів західних держав, вийшли на основні положення в тій редакції, яку ми мали до 1 січня 2006 року. Цей документ у певній мірі був віртуальним внаслідок дії ряду факторів: по-перше, процес народження держави тільки почався. Соціальна структура почала рухатися, але спрямованість цього руху, його зміст не були зрозумілі. Депутати Верховної Ради в той час не могли визначитися з координатами змін, які очікували Україну та її громадян. По-друге, методологічною помилкою було перенесення шляхом компіляції положень конституцій інших країн у наш Основний Закон, оскільки матеріальне й духовне середовище в нас і на Заході досить різні. По-третє, держава не мала досвіду законотворчості, не було фахівців, які б могли передбачити можливі колізії. По-четверте, суспільство не було готове стати суб’єктом історичних змін, як це мало місце восени 2004 року. Водночас це був документ, досить збалансований у правовому відношенні. Він відіграв важливу роль у забезпеченні стабільності й попередженні соціальних катаклізмів. Це був документ перехідного періоду.

Віртуальність окремих статей Основного Закону могла бути переборена, якби в нас був національний лідер, який відповідав би вимогам історичного моменту, якби національна еліта була ідейно та організаційно єдина, якби вищі ешелони влади мали політичну й моральну відповідальність за майбутнє громадян України. Однак історія не розвивається за умовним способом. Соціальні явища, як усе буття в цілому, зумовлені певними причинами.

Причини сьогоднішніх соціальних і законодавчих процесів криються як у недалекому, так й у більш віддаленому минулому. Насамперед, слід зазначити, що характер державної влади в нас й у західних країнах упродовж усієї історії істотно відрізнявся. Політична свідомість західних європейців формувалася під впливом цілого ряду важливих економічних і духовних факторів. У першу чергу, це стосується характеру й змісту суспільного буття. Західні держави пройшли шлях тривалої еволюції капіталістичних відносин. У процесі цього шляху ріс середній клас, викристалізовувалася еліта, формувався й перебудовувався механізм досягнення компромісів. Економічна складова, орієнтована на широкі верстви населення, сприяла розвитку ініціативності, упевненості в собі, самодостатності. У сфері духовних чинників серйозний вплив на свідомість західних європейців набуло Просвітництво. Просвітники по-новому осмислили державу, побачивши в ній те, що є результатом волевиявлення людей, те, що повинне служити людям і те, що, у випадку невідповідності, підлягає безумовній реконструкції, знову ж через волевиявлення народу. Крім того, цементуючою основою свідомості населення західної Європи стала Реформація — сутнісна зміна релігійної самосвідомості й релігійного життя. Протестантська релігія, яка поширилась у Західній Європі, включила в коло своїх пріоритетів такі основні моральні цінності як повагу до людини, сумлінне виконання своїх обов’язків, свідому дисципліну. Релігійний фактор не дав можливості просвітницьким ідеям волі й правопорядку в умовах циклічно виникаючих економічних потрясінь перерости у свою протилежність — анархію маси або насилля влади.

Російська модель держави, що стала провідною на землях колишнього східного слов’янства, формувалася в значній мірі під впливом Візантії й азіатських деспотій, де народ є не сувереном, а підданим, де воля першої особи необмежена. Довгострокові феодальні відносини підсилили деспотичну сутність держави, а православна церква, будучи по своїй генетичній природі підпорядкованою владі, закріпила й освятила такий характер влади. Досягнення свободи в таких умовах вбачалося винятково у використанні крайніх форм боротьби. Саме тому ідеї Розуму, якими повнилося західне Просвітництво, на Сході не знайшли ідеологічного обґрунтування, поступившись місцем комуністичному радикалізму. Видозмінений тип деспотії став основою державотворення на тривалі часи. Лише після смерті Й. Сталіна виникають передумови перебудови суспільства. Однак закладені ним організаційні й ідеологічні фактори виявилися настільки сильними, що продовжували діяти ще тривалий час.

Специфіка формування українського соціуму та його світорозуміння визначалася, окрім названих причин, ще й особливими. В економічній сфері українець тяжів до індивідуального одноособового селянського господарства, до певної самостійності й ініціативи. Однак його прагнення жорстко присікались як соціальною, так і національною політикою метрополії. Як результат — середня верства населення серед українців була нечисленною. Православна церква в східній Україні повністю стояла на позиціях самодержавства, а спроби духовенства стати на захист національних інтересів у польській її частині привели до гонінь на саму церкву. До цього варто також додати інтенсивну політику батога й пряника відносно української еліти, яку або знищували, або підкуповували. Така своєрідна соціальна селекція дозволила правителям метрополій на довгий час зняти питання національно-політичної ідентифікації українців. Унаслідок цього значна частина населення не почувалася самодостатнім суб’єктом політичних процесів.

Важливою причиною деформації суспільної свідомості стало сформоване партійною номенклатурою нігілістичне ставлення до об’єктивних процесів. Сферами прояву такого нігілізму були: по-перше, однобічне й безальтернативне визначення комуністичною партією стратегії соціально-економічного розвитку й шляхів його реалізації; по-друге, кастова по суті кадрова політика, яка не передбачала динаміки номенклатурних працівників, заміни їх ініціативними безпартійними фахівцями; по-третє, існування так званого телефонного права, за яким кінцевою інстанцією у вирішенні всіх питань, у тому числі й судових, були партійні секретарі; по-четверте, у сфері матеріального виробництва з початку 70-х з’явилася так звана тіньова економіка. Рік у рік її питома вага зростала, а влада робила вигляд, що ніяких діючих механізмів ліквідації цього явища немає. Пояснити цей феномен в умовах існування могутнього й всезнаючого КДБ можна тільки тим, що серед активних суб’єктів тінізації були партійні функціонери й державні посадовці.

Серйозним каталізатором правового нігілізму стало задеклароване у середині 80-х знамените по своїй деструктивній силі гасло: «Дозволено все, що не заборонено законом». Його реалізація в країні, де не було стійких правових традицій, де рівень правової свідомості населення був невисоким, означала легалізацію вседозволеності. Тож перехід від сформованої радянської моделі соціалізму до капіталізму в духовному плані опирався на означені вище особливості.

Реформа власності, яка була проведена не на основі стратегії органічного розвитку капіталізму, а опираючись на ваучеризацію, при наявності масових маніпуляцій з передачею власності до рук менеджерів і наближених чиновників, при відсутності твердих бюджетних обмежень мала своїм наслідком зубожіння широких верств населення й формування олігархічних груп.

Соціально-економічні процеси в країні пішли шляхом глибокої диференціації суспільства на купку олігархів і велику кількість бідноти. Як відзначають дослідники, вже за президентства Л. Кравчука намічається формування першої хвилі фінансово-промислових груп, під контроль яких підпадає значна частина економічного потенціалу, створеного декількома поколіннями радянських людей. За часу правління Л. Кучми, яке характеризувалося культивуванням інституту фаворитизму, утворилася нечисленна, але потужна за своїми можливостями буржуазія, яка прагне сама визначати пріоритети завершального періоду перерозподілу економічних ресурсів держави й «правила наступної гри». Саме ці причини, безпосередньо, є визначальними серед тих, які спонукали розробку політичної реформи.

Ситуативно-хворобливий процес розробки й вживляння нових положень в Основний Закон має дві мети: віртуальну — посилення позицій держави на міжнародній арені та розширення демократії, і реальну — передачу влади сформованій буржуазії. Правильність такої тези доводять наступні аргументи.

По-перше, міжнародний авторитет держави складається із багатьох чинників, залежить від її спроможності протистояти зовнішньому тиску, не піддаючись деформаціям або структурній гангренізації. Гарантом стабільності держави виступає її глава, на якому лежить політична та історична відповідальність за прийняття та впровадження доленосних рішень. Зниження політичного авторитету Президента й розмивання в парламентському середовищі відповідальності за стратегічні рішення в умовах росту геополітичних апетитів Росії можуть мати для України фатальні наслідки. На це, до речі, вказують такі відомі українські юристи як Всеволод Рачинський та Євген Захаров. Якщо ж так гостро стоїть питання про інститут президентства як заваду демократичному розвитку, то, певно, необхідно розвивати демократичні засади, піклуючись у той же час про надійну систему захисту національних інтересів.

Далі, згідно з демократичними принципами, сувереном влади нації виступає народ. Про це записано в усіх конституціях провідних держав світу. Народу належить остаточне право в прийнятті рішень про системні зміни до Основного Закону. Механізмом волевиявлення народу є референдум. Можна погодитись із тезами щодо того, що влада має можливість задля своїх інтересів маніпулювати як погрозами провести референдум, так і безпосередньо проводячи його. Але на основі цього не можна відмовитись від самого референдуму, оскільки історична мудрість народу виявляється вищою мудрості пророків, а підкупити народ, у принципі, неможливо. Окрім цього справжні державники й демократи мають можливість так конкретизувати своє бачення істини, щоб виключити обман.

Демократія передбачає також певну легітимність рішень. Але чи можна вважати легітимним ув’язування тактичного рішення зі стратегічним, яке мало місце в кульмінації президентських перегонів? Чи можна вважати таким, який сприяє легітимності, той факт, що тексти змін до Конституції, надісланих Венеціанській комісії для юридичної експертизи й прийнятих Верховною Радою, не є ідентичними? По-друге, у нинішньому складі парламенту 300 мільйонерів. Ці мільйони несуть у собі сутність капіталу чи то промислового, чи то торгового, чи банківського. А це значить, що в них (мільйонах) повинні бути віддзеркалені інтереси носіїв капіталу. Мільйонер — це певний статус, інтереси й зобов’язання. Поза сумнівом, що більшість тих, хто сьогодні має депутатський мандат, мають намір отримати його й у новій Верховній Раді. По-третє, жодна з політичних партій, яка сьогодні може утворити впливову політичну силу, не має чітко вираженої орієнтації на захист інтересів широких верств населення. Навпаки, абсолютна більшість декларує свою відкритість, насамперед, перед економічно могутнім прошарком, включаючи його представників у свої списки. Звідси питання: невже Р. Ахметов збирається стати депутатом, щоб захищати інтереси незаможних? По-четверте, голосування за партійними списками несе в собі загрозу, що Верховна Рада перетвориться на орган, більшість членів якого буде представляти інтереси столиці. Як же в таких умовах віддзеркалюватимуться інтереси регіонів? До того ж введення імперативного мандату створює механізм повної залежності депутата від фракції, надаючи капіталу можливість повного контролю за розробкою, прийняттям і виконанням законів. Це зводить керівника фракції до рівня менеджера, а депутатів — до сліпих виконавців волі тих, хто замовляв музику.

Слід також зазначити, що змістовна сторона процесів, передбачених нововведеннями в Конституцію, містить у собі цілий ряд моментів, які можуть стати каталізаторами дестабілізації держави.

Із новими доповненнями, пониженими й розбалансованими, виявляються права й обов’язки Президента. Роль його як одної із гілок державної влади виявляється в одних умовах приниженою, в інших — завищеною. Заниженою є роль Президента відносно уряду, оскільки практично він може серйозно впливати лише на зовнішньополітичний блок і частину силового. Навіть призначаючи окремих членів Кабінету Міністрів і голів адміністрацій, Президент залишає їх у поточному підпорядкуванні голови Кабінету Міністрів. Завищені, на думку юристів, повноваження глави держави відносно розпуску парламенту. Таким чином, перехідний статус Президента з повноваженнями представницької та реальної влади, як вони записані в новій редакції Основного Закону, містить загрози деформації виконавчої вертикалі й непродуктивної конкуренції.

Надзвичайно зростає роль спікера й у зв’язку із цим підсилюється значення його особистісних якостей та авторитету. Хто з існуючої політичної еліти, посівши посаду спікера, зможе гармонійно поєднувати в собі авторитет і демократію, здатність бачити стратегічні пріоритети й реалізовувати їх, бути твердим і досить гнучким у відстоюванні державних інтересів на міжнародній арені, хто здатний протистояти тиску олігархів і змусити їх погоджувати свої інтереси й інтереси народу України?

Є також певні протиріччя, пов’язані з порядком функціонування вищих виконавчих органів. Так прем’єр-міністр керує урядом, проте не має серйозних важелів впливу на міністрів, що, звичайно, буде знижувати ефективність роботи цього органу.

Серйозні загрози можуть проявитись щодо зменшення продуктивності роботи Верховної Ради. Фракції й блоки для створення уряду формуються за результатами виборів. Зважаючи на те, що на сьогоднішньому етапі партії деідеологізовані, що вони в більшій або меншій мірі є виразниками лише одного суспільного прошарку — капіталу, основним фактором блокування буде саме його економічний інтерес. Тому більшість може бути сформована на базі несподіваніших конфігурацій. Стабільність такої більшості залежатиме від того, наскільки повно й послідовно будуть реалізовуватися інтереси бізнесу. В умовах переходу до завершення перерозподілу державної власності забезпечити таку гармонію інтересів буде надзвичайно важко. Це спонукатиме коаліціонерів руйнувати правлячий блок і шукати нових союзників. Як наслідок — уряд не буде стабільним.

Нестабільність, яку подолано, — фактор розвитку. Системна нестабільність — фактор розпаду. Отже, варто задуматися над тим, куди йдемо...

№43, п'ятниця, 17 березня 2006