Закарпатська обласна організація товариства лісівників україни звіт про виконання природоохоронного заходу

Вид материала

Документы

Содержание 3. Підстави та основні вимоги до виконання проекту формування екомережі Рахівського району 4. Мета і головні завдання виконання заходу з розробки проекту екомережі Рахівського району Закарпатської області в 2010 році 5. Проектування екомережі Рахівського району 5.2.1. Пошук методичних підходів і шляхи їх визначення 5.2.2. Особливості запропонованої методики

Подобный материал:

• Звіт про виконання плану робіт, 791.89kb.
• Аудиторський висновок тов аф «каупервуд» щодо річної фінансової звітності публічного, 66.95kb.
• Звіт державної податкової адміністрації у Хмельницькій області про виконання плану, 1938.19kb.
• Звіт державної податкової адміністрації у Хмельницькій області про виконання плану, 1754.83kb.
• Звіт державної податкової адміністрації у Хмельницькій області про виконання плану, 1943.97kb.
• Звіт про виконання плану роботи структурних підрозділів дпі у Святошинському районі, 427.49kb.
• “затверджено”, 280.84kb.
• Аудиторський висновок про фінансову звітність відкритого акціонерного товариства, 152.45kb.
• Р І шенн я (проект) від 2011 р. № Про звіт про виконання бюджету міста Рівного за 2010, 13.1kb.
• Статут публічного акціонерного товариства, 2417.87kb.

Чорна Тиса бере початок на північно-східному схилі хребта Свидовець на висоті 1400 м н. р. м. Довжина її 49 км, площа басейну 567 км². Від витоку до с. Чорна Тиса річка тече в широтному напрямі з заходу на схід, між Горганами та Свидовцем, а потім повертає на південний захід, і в цьому напрямі протікає до злиття з Білою Тисою, прорізаючи впоперек найвищу частину Полонинського хребта. Басейн Чорної Тиси цілком лежить у гірській місцевості, що й визначає гірський характер режиму та будови долини річки. Долина її глибока, слабо звивиста. Ширина русла змінюється від 10 до 25 - 50 м. Глибина в межень 2,0 - 0,5 м, під час паводків збільшується до 4 - 6 м. Швидкість течії у межень 1,0 - 1,5 м/с. Середні витрати 12,3 м³/с (с. Білин). Біля с. Ясіня з лівої сторони в Чорну Тису впадає р. Лазещина (довжина 21 км, площа басейну – 159 км²).

Біла Тиса бере початок на південно-західному схилі Чорногори на висоті 1650 м н. р. м. і тече в широтному напрямі зі сходу на захід, відділяючи своїм руслом Чорногору від Рахівського масиву. Це типово гірська ріка з великими похилами (10 м/км), глибокою вузькою слабо звивистою долиною, з крутими залісеними схилами, які часто обриваються до русла прямовисними скелями. Довжина її 19 км, площа водозбору 489 км². Середня швидкість течії 2 - 3 м/с, середні витрати 13,5 м³/с (с. Розтоки).

Косівська є першою правою притокою Тиси в її верхній частині. За характером водного режиму та будовою долини вона типова гірська річка. Бере початок на південно-західному схилі хребта Свидовець і тече в південно-західному напрямі паралельно Чорній Тисі (нижче с. Ясиня) по вузькій глибокій долині з крутими залісеними схилами. Довжина її 44 км, площа басейну 157 км². Середня швидкість течії 2 - 4 м/с.

Шопурка - права притока Тиси - утворюється від злиття Малої Шопурки і Середньої Ріки, які беруть початок на південно-західному схилі хребта Свидовець на висоті 1580 м. н. р. м. Вони течуть паралельно Косівській по вузьких глибоких долинах, схили яких майже повністю покриті лісом. Довжина Шопурки 13 км (разом з Малою Шопуркою 41 км), площа водозбору 283 км². Річка гірського типу. Ширина басейну 8 - 10 км, крутизна схилів 20 - 40°, а падіння русла 26 м/км. Швидкість течії у межень 2 - 3 м/с. Середні витрати 8,9 м³/с.

Довжина р. Апшиці – правої притоки Тиси – 39 км, площа водозбору 226 км². Це типова гірська річка яка тече в південно-західному напрямі по вузьких глибоких долинах.

На території району є ряд мальовничих природних озер, які відносяться до льодовиково-карових. Озеро Апшинець знаходиться в урочищі Апшинець на висоті 1487 м н.р.м., його площа – 2,6 га, найбільша глибина – 3,3 м. Озеро Ворожеска розташоване в урочищі Ворожеска на висоті 1460 м н.р.м, площа озера – 0,75 га, найбільша глибина – 4,5 м. Озеро Герешаска знаходиться в урочищі Герешаска на висоті 1577 м н.р.м., його площа – 1,35 га, найбільша глибина – 1,2 м. Площа Драгобратського озера – 0,1 га, найбільша глибина – 1,2 м, розташоване на висоті 1600 м. Верхнє озеро знаходиться на висоті 1628 м н.р.м., його площа – 0,24 га, найбільша глибина – 3 м. Нижнє озеро розташоване на висоті 1515 м н.р.м., площа озера – 0,2 га, найбільша глибина – 2 м. Озеро Бребенескул розташоване на висоті 1801 м н.р.м., його площа – 0,4 га, найбільша глибина – 2,8 м. Площа озера Несамовите – 0,3 га, найбільша глибина – 1,5 м, знаходиться на висоті 1750 м н.р.м. Озеро Марічейка розташоване на висоті 1510 м н.р.м., його площа – 1 га, найбільша глибина – 0,8 м. Площа озера Брескул – 0,1 га, найбільша глибина – 1,2 м, знаходиться на висоті 1750 м н.р.м.

У кварталі № 12 Свидовецького лісництва знаходиться мальовничий водоспад Труфанець (площа – 0,37 га).

Водність річок істотно змінюється протягом року. Характерною особливістю внутрірічкового розподілу стоку є наявність паводків на річках протягом більшої часини року, нестійкої літньо-осінньої та зимової межені та нечітко вираженого весняного водопілля, сформованого талими і дощовими водами.

Весь теплий період року характеризується частим випаданням зливових опадів, внаслідок чого на річках району щорічно утворюються дощові паводки. У середньому за рік спостерігається 8-10 паводків, в тому числі 1-4 з виходом на заплаву. Інтенсивна водовіддача водозборів при випаданні зливових опадів, а також значна пересіченість місцевості з великими похилами сприяють формуванню паводків з крутими підйомами та спадами рівнів води. Тому тривалість стояння високих рівнів незначна і не перевищує, як правило, 4 - 8 діб.

Осіння і зимова межені нетривалі та нестійкі внаслідок випадання дощів в осінній сезон і відлиг зимою. Зимова межень найбільш чітко проявляється в період зі стійкою від'ємною температурою повітря. Вона рідко триває два місяці.

При відлигах зимовий стік істотно збільшується внаслідок талих вод, перериваючи меженний період. Тому у формуванні весняного водопілля бере участь тільки частина снігозапасів. Разом з тим у гірських умовах сніготанення відбувається не одночасно по всьому водозбору, а підпорядковане висотній зональності. Все це приводить до зменшення максимальних витрат води й утворення складного гідрографу стоку з багатьма піками. Як наслідок у переважній більшості років максимальні витрати води весняного водопілля уступають максимумам дощових паводків, викликаних інтенсивними зливами.

Процеси льодоутворення (шуга, льодохід) в основному починаються в грудні. Часто вони тривають один-півтори місяці, а у нестійкі зими – протягом всього зимового періоду. Льодостав встановлюється наприкінці грудня, але буває не щорічно. Середня тривалість льодоставу – 1-2 місяці. У теплі зими бувають неодноразові скресання та очищення річок від криги.

Оскільки річки Рахівського району відносяться до гірських, то руслові процеси в основному зв'язані з глибинною ерозією.

2.4. Рослинний світ.

Букові ліси

Чагарники: вовче лико, ожина коротковолоса, бузина червона, шипшина собача і щитконосна), жимолость пухнаста і жимолость чорна, таволга в'язолиста, ожина коротковолоса і малина. У трав'яному покриві найпоширеніші квасениця звичайна, маренка запашна, зубниця цибулиста, зубниця залозиста, зніт гірський, молочай мигдалевидний, цирцея звичайна, цирцея альпійська, цирцея проміжна, булатка довго­листа, жовтяниця черголиста, лунарія оживаюча, ожика гайова, ожика лісова, міцеліс стінний, жовтозілля, дібровне, бальзамін не-чіпай-мене, чемерник червонуватий, підбілик альпійський, білоцвіт весняний, купина кільчаста медунка темна, шавлія клейка вероніка гірська, осока лісова, осока звисла , осока пальчаста герань Робертова, аденостилес сіролистий , кремена біла, пренант пурпуровий, костриця лісова, костриця борова, зозулині сльози яйцелисті, гніздівказвичайна, любка зеленоцвіта , зірочник гайовий, мерингія трижилкова, живокіст серцевидний, актея колосиста анемона дібровна, жеруха недоторкана, переліска багаторічна, жабрій пишний розхідник, волохатий зеленчук жовтий , дріоптерис остистий дріоптерис чоловіча папороть, дріоптерис буковий, дріоптерис гірський, багаторядник лопатевий, безщитник жіночий апозерис вонючий.

Вологі буково-смерекові ліси

Типовими угрупованнями вологого типу цих лісів є буково-смерековий ліс з пануванням маренки запашної і безщитника жіночого в трав'яному покриві (Fageto-Abietetum asperuloso-athyrietum).

Деревний ярус тут теж досить різновіковий, трапляються ділян­ки, де розкидано височаться дуже старі смереки віком до 250 років, 40 м заввишки і 130 см в діаметрі, а під їх кроною розмі­щується ще два яруси крон більш молодих смерек та буків. В деревному ярусі, крім смереки (І бонітету) і бука (1 бонітету), зрідка трапляються поодинокі екземпляри явора. Зімкненість крон дерев­ного ярусу становить 0,8. Домінуюча роль бука і смереки на різних ділянках досить мінлива; в одному місці кількісна перевага належить смереці, а в іншому букові. Підлісок хоч і не рясний, але завжди1 виражений. З чагарників тут звичайно є ожина коротковолоса, зрідка трапляються вовчі ягоди звичайні, малина, а ще рідше ліщина, шипшина альпійська (Rosa pendulina) та бузина червона. В підрості дерев тут чимало бука, кількість якого повністю забезпечує, природне лісовідновлення; в меншій кількості виражений підріст смереки.

В трав'яному покриві вологих буково-смерекових лісів переважають: маренка запашна (Asperula odorala), безщитник жіночий, анемона дібровна (Апетопе nemorosa), актея колосиста (Actaeu spicata), зубниці цибулиста та залозиста (Dentaria bulbifera і Dentaria glandulosa), дріоптерис чоловіча папороть, молочай мигдалевидний (Euphorbia amygdaloides), міцеліс стінний (Мусеtis muralis), зеленчук жовтий (Galeobdolon luteum), переліска багаторічна (Mercurialis perennis), квасениця звичайна, вороняче око (Paris quadrifolia), шавлія клейка (Salvia glutinosa), підлісник європейський (Sanicuta еигораеа), жовтозілля Фукса (Senecio Fuchsii), зірочник гайовий (Stellaria петогшп), живокіст серцевидний (Symphytum tordatum), фіалка лісова (Viola silvestris) тощо.

Cіровільхові ліси (Alneta incanae)

Як і скрізь в Українських Карпатах, сіровільшняки трапляються на нижніх річкових терасах, де проходять основні дороги і де ліси завжди зазнавали істотних змін. Лише завдяки надзвичайній здатності вільхи сірої (Alnus incana (L.) Wild.) швидко заселяти відповідні її еколого-біологічним властивостям умови місцезро­стання вільхові ценози добре поновлюються. Ці різновікові, частіше мо­лоді, але розладнані у минулому випасом і рубками угруповання зай­мають незначні площі в межах 800 — 1000 м.

Ялицеві ліси (Abieteta albae)

Ялицеві ліси в Чорногорі займали раніше за площею друге місце після монодомінантних смерекових, але тепер вони збереглися па дуже обмеженій площі. Основні їх масиви були вирубані. Ялицеві ліси відрізняються від інших типів корінних деревостанів найбільшою продуктивністю. Запаси деревини станов­лять в них від 750—800 до 1100—1200 м³/га. Крім того, вони порівняно з іншими хвойними угрупованнями Карпат менше уражуються вітрова­лами. Саме тому прогресуюче скорочення площі природних яличників, яке спостерігається на всій території Карпат, висуває охорону відповід­них еталонів у число найактуальніших завдань заповідної справи у лі­совій зоні цього регіону.

Корінні ялицеві лісостани поширені до 1050-1100 (1150) м. Вони пов’язані з темно-бурими ґрунтами. Ялицеві ліси на північно-східному макросхилі Чорногори збереглися тепер малими ділянками які вирізняються більшим вмістом калію і значною насиченістю пісковиків і алевролітів глауконітом.

Завдяки високій світловій повноті ялицевих лісів ярус підліску в них морфологічно не виявлений. Тут зустрічаються поодинокі екземпляри верби козячої, шипшини повислої (Rosa pendulina L.), горобини звичайної, ожини шорсткої (Rubus hirtus Waldst. et Kit), жимолості чорної, аґрусу відхиленого (Grossularia reclinala (L.) Mill.)

Серед яличників найпоширеніші ценози з пануванням у покриві Oxalis acetosella, Dryopteris filix-mas, рідше — з папуванням Mericurialis perennis, Athyrium filiх-femina. Це вологі та сируваті мішані яличини та суяличини, які різняться між собою переважно бонітетом і продуктивністю. Незначні відміни у їх флористичному складі не мають практичного значення.

Смерекові ліси (Piceeta abietis)

Смерекові ліси в Українських Карпатах поширені на площі близьке 1 мли. га і є панівною формацією в лісовому фонді.

Ліси даної формації були поширені тут ще в дольодовиковий період. У плейстоцені під впливом гірського зледеніння смерека відступила, але в сприятливих умовах Східних Карпат зберігався один з її нечисленних європейських рефугіумів. Звідси проходила згодом міграція смереки в Татри та суміжні регіони.

Під час Дніпровсько-Валдайського міжльодовикового періоду саме Чорногора була одним із важливих східнокарпатських рефугіумів смереки, з якого вона поширювалась у післяльодовиковий період, досягаючи в ціп гірській системі при кліматичному оптимумі в середньому голоцені значно біль­ших гіпсометричних рівнів, ніж тепер.

Смерекові ліси Чорногірського заповідного комплексу мають також важливе лісівниче та фітосозологічне значення. В лісовому господарстві Карпат смерека була здавна однією з економічно найцінніших деревних порід і вже на початку XVIII ст. інтенсивно експлуатувалась. її природний ареал і структура фітоценозів зазнали істотних змін. Тому смерекові праліси як еталонні становлять інтерес для ведення лісового господарства за зразком природних угруповань, що виявилися стабільними проти несприятливих стихійних явищ, які періодично повторюються в Карпатах і завдають значних матеріальних збитків.

Ялицево-смерекові ліси (Abieto-Piceetum). Угруповання представлені кліматогенним і літогенним варіантами. У першому ви­падку вони приурочені до темно-бурих гірсько-лісових ґрунтів на пісковиково-аргілітовому фліші і утворюють вузьку перехідну смугу від мішаних смерекових лісів з буком і ялицею до монодомінантних смеречників верхньої частини лісової зони.

У літогенному варіанті ялицеві сурамені є одними з найпоширеніших серед корінних смерекових угруповань нижніх гіпсометричних рівнів. Вони пов'язані з сильнокислими супіщаними та легкосуглинистими торф'янисто-гірсько-підзолистими та темно-бурими суглинистими сильно скелетними ґрунтами, де конкурентна здатність бука дуже знижена, внаслідок чого він зустрічається поодиноко у стадії підросту, швидко відмирає і не поновлюється насінним шляхом. Ялиця становить 5 — 30% складу деревостану, росте за II бонітетом і добре відновлюється. Смерека росте за І — II бонітетом, утворює вітростійкі деревостани. Флористичний склад угруповань порівняно з іншими мішаними смерековими лісами збіднений.


Чисті смерекові ліси (Piceetum abietis).

Смерека формує монодомінантні угруповання на північно-східному мегасхилі Чорногори з висоти 1100—1200 м. З висотою над рівнем моря погіршується механічний склад ґрунтів, збільшується їх скелетність, зменшується родючий ґрунтовий шар. Тому в смузі смерекових лісів переважають мезотрофні, оліго-мезотрофні і оліготрофні типи умов місцезростання.

Морфоструктура чистих смерекових лісів набагато простіша, ніж мішаних. У сураменях смерека формує одноярусні фітоценози І, II, в суборах — III, IV бонітетів. Оптимальні висотні межі для її росту 900— 1100 м над р. м. Під густим наметом смерек ярус підліску невиразний. Поодиноко виступають горобина звичайна, таволга в'язолиста, бузина червона, вовче лико звичайне.

Характерною флористичною ознакою смерекових лісів па межі їх контакту з мішаними буково-ялицево-смерековими є домішка в трав'яному покриві таких неморальних видів, як Dentaria bulbifera, Asperula odorata, Symptytum cordatum, Galeobdolon luteum, Salvia glntinosa, Doronicum austriacum, що надає їм специфічних фітоценотичпих рис.

У приполонинній смузі в смерекових лісах трапляються гірські луч­ні види Homogine alpina, Soldanella hungarica, Adenostyles alliariae, Cicerbita alpina, Gentiana asclepiadea, Cirsium waldsteinii, Rumex alpinus, Veratrum album, Gentiana punctata. У моховому покриві відзначено понад 20 видів.

За типами умов місцезростання субформація чистих смеречин не відзначається великою екологічною різноманітністю. Основне типологічне ядро становить мезотрофна екологічна група, представлена вологими і си­рими сураменями. На верхній межі лісу поширена оліготрофна група, в якій виділено вологі, сірі і мокрі смерекові субори. Евтрофна група ти­пів трапляється зрідка і представлена сирими раменями.

Гірськососнове криволісся (Mugeta)

Зарості сосни гірської (Pinus mugo) є одним з ти­пових компонентів рослинності високогір'я Середньої Європи (Альпи, Карпати, північна частина Балкан). У Карпатах цей вид був поширення на значних площах в часи плейстоценового зледеніння і в першій фазі післяльодовикового періоду. З потеплінням площі гірськососняків скоротилися, але ще и тепер у субальпійському поясі Українських Карпат воші поширені від верхів'я Білого Черемоша до верхів'їв р. Ріки.

У регіоні масиви гірськососнового криволісся відмічаються на висоті 1400—1700 м. Вище, до 1700—1800 м, сосна гірська утворює, окремі невеликі куртини серед субальпійських лучних ценозів, а далі, трапляється лише поодинокими екземплярами, які заходять в альпійський пояс. Нижче 1550 м сосна гірська вклинюється по кам'янистих долинах потоків і торфовищах у лісовий пояс.

Гірськососняки приурочені до найбідніших едафічних умов субальпійського поясу і пов'язані з глибокими торфовищами, пісковиковими верствами чорногірської світи та з мореною, яка складена цими пісковиками. На пісковиково-аргілітовпх пачках чорногірської світи та на сланцях яловецької світи гірськососняки звичайно поступаються місцем заростям вільхи зеленої та ялівцю сибірського. На збагачених калієм шипотських верствах частину смуги їх висотного поширення, особливо в місцях тривалого залягання сніжників, займають ценози рододендрону східнокарпатського (Rhododendron kotschyi).

За вертикальною структурою едифікаторного ярусу гірськососняки наближаються до оптимально зімкнених ценозів, що свідчить про їх високу ценотичну стабільність. Підтверджен­ням цього є також їх яскраво виявлена монодомінантність і фітоценотичні відносини з поясом смерекових лісів.

У багатьох місцях на контакті з лісом сосна гірська утворює на висоті 1400—1450 м суцільні щільно зімкнені зарості зав­вишки до 2—2,5 м, завдяки чому тут виникає нездоланний бар'єр для підняття смереки і спостерігається фітоценотична межа лісового поясу. Здатність гірськососняків перешкоджати підняттю верхньої межі лісу до її кліматично зумовленого рівня, який в Чорногорі знаходиться в середньому на висоті 1600—1650 м, підтверджується тим, що смерека на фітоценотичному рубежі поясу ще має значний життєвий потенціал і росте за III—IV бонітетом, утворюючи високостовбурні, зімкнені деревостани, тоді як на кліматичному рубежі підняття вона росте за найнижчим — V—Vб бонітетом.

У гірськососняках зустрічаються поодинокі і звичайно пригнічені екземпляри Juniperus sibirica, Salix silesiaca, Duschekia viridis, Ribes carpaticus, Sorbus aucuparia, Rosa peudulina, Rubus idaeus, Acer pseudopiatauus.

Зеленовільхове криволісся (Duschekieta viridi)

На відміну від сосни гірської, вільха зелена має в Карпатській гірській системі більш обмежене поширення. її ареал охоплює Південні і Східні Карпати і обривається в Західних Бескидах. В Українських Карпатах найбільші масиви вільхи зеленої зберег­лись у високогір'ї Чорногори.

Територіально вільха зелена розташована в Чорногорі нерівномірно. Вільха віддає перевагу північним і прилеглим до них експозиціям, що відзначаються меншими температурними коливаннями. Вона зростає на гір­ських лучно-лісових ґрунтах. Звичайно приурочена до аргі­літів, які легко піддаються звітрюванню, що мас вплив на потужність та родючість ґрунтів.

Морфоструктура зеленовільхового криволісся подібна до криволісся сосни гірської. Вона формує монодомінантні зарості. Із асектаторів зрідка трапляється в них бузина червона, верба сілезька, шипшина альпій­ська, порічки альпійські, вовчі ягоди звичайні та деревні породи — явір, смерека, горобина звичайна, черемха, які мають чагарникову форму.

Чагарничково-трав'янистий ярус флористично багатший, ніж у гірськососновому криволіссі. Поряд з типовими лісовими представниками характерними є гірські і високогірно-лучні види Adenostyles alliariae, Роа chaixii. Astrantia major, Rumex alpinus, Ranunculus platanifolius, Polygonum bistorta, Veratrum album.

Ряд рідкісних видів — Pulmonaria filarszkyana, Lilium martagon, Cirsium wallsteinii, Gentiana punctata, G. lutea, Crocus heuffelianus, Lencojum vernum, Soldanella hungarica, Streptopus amplexifolius, Viola biflora, The­sium alpinum, Centaurea kotchyana, Digitalis ambigua заслуговують на охорону.

Зеленовільшняки відзначаються меншою екологічною, а отже, і фітоценотичною різноманітністю, ніж криволісся сосни гірської. Вони приурочені до вологих мезотрофних і оліго-мезотрофних едатопів. На території заповідного масиву панівними є вільшняки розставленолистобезщитникові, куничникові, жовтозіллєві, різнотравні.

Яловечники (Junipereta sibiricae)

Яловечники є менш специфічними угрупованнями карпатського високогір'я, але вони займають також значні території і являють собою до певної міри ландшафтоутворюючий компонент субальпійського поясу Чорногори. Основна смуга поширення угруповань ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) знаходиться на контакті субальпійського і альпійського поясів. Зустрічаються вони і набагато нижче, а окремі подушковидні екземпляри цього виду зростають на висоті понад 1900 м.

На контакті з гірськососновим криволіссям яловець сибірський зро­стає під зрідженим наметом сосни гірської у складі угруповань Mugetum juniperoso-myrtillosum.

Чагарничкова і трав'яниста рослинність

Поширена на відкритих місцезростаннях переважно в субальпійському поясі вздовж верхньої межі лісу, серед гірсь­кососнових та вільхових криволісь, у довгосніжних улоговинах, на ске­лях, заболочених ґрунтах та у всьому альпійському поясі. Значно рідше трапляються у лісовому поясі на середлісових галявинах, крутосхилах та вздовж річкових долин.

Угруповання рододендрона східнокарпатського (Rhodoreta kotscliyi). Рододендронники трапляються у вигляді різного розміру колоній у комплексах зі скельними угрупованнями, лєжачекостричниками та трироздільноситничниками. Рододендрон поширений від верхньої межі лісу до найвищих вершин гір, але концентрація угруповань спостерігає­ться у верхній частині субальпійського поясу (вище криволісся) та в альпійському поясі на стрімких схилах північних експозицій па оліготрофних оселищах, які деякі ботаніки відносять до субнівальних.

Угруповання наскельниці лежачої (Loiselenrieta procumbenlis). Лежаченаскельничники також належать до дуже рідкісних. Під впливом пасквальної дигресії вони трансформуються у щільнодернинні формації. Лежаченаскельничники займають оліготрофні, сухі і холодні місцезростання з кислими ґрунтами на гребенях головних і другорядних хребтів.

Угруповання чорниці та лохини (Vaccinieta myrtilli, Uligineta). Ці арктобореальпі формації належать до найпоширеніших у високогір'ї і не мають природоохоронної цінності. Вони поширені інтразонально і трапляються по всій рівніші бореальної зони, а в горах — від передгір'їв до альпійських вершин.

Більшість площ чорничників у заповіднику мають вторинне похо­дження. Вони утворилися на місці знищених смерекових лісів у лісовому поясі, та чагарників сосни гірської, вільхи зеленої і рододендронників — у субальпійському. їх вважають етапами вторинних сукцесій, що ведуть до утворення на місці лісів щільнодернинних формацій. Проте значні площі чорничників у субальпійському та альпійському поясах є первинними. Вони мають відмінний флористичний склад і будову: в них відсутні види тінистих лісів і криволісь, вони мають малу рясність, зате е багато видів відкритих ценозів, що належать до гірського та альпій­ського елементів флори.

Трав'яниста рослинність. За життєвими формами едифікаторів даний тип рослинності поділяється па кілька підтипів: високотрав'я (Altoherbosa), різнотравні луки (Prata varia-herbosa), присніжникові луки (Рrаta subnivalia), різнотравні скельні луки (Prata petraeae), відкриті скельні угруповання, щільнодернинні дрібнозлакові луки (Prata magnograminoso-caespitosae), крупнозлакові луки (Prata magnograminosa), альпійські дрібно-осоково-ситникові луки (Prata alpinae nanocaricoso-juncosa) та трав'яно-осокові гігрофільні луки (Prata hygrophyta).

До високотрав'я належать формації з домінуванням аденостилеса сіролистого (Adenostyles alliaria), будяка Вальдштейна (Cirsium waldsteinіі) та жовтозілля дібровного (Senecio nemorensis). У заповідному ма­сиві вони досить поширені вздовж верхньої межі лісу, серед криволісь сосни і вільхи, в довгосніжних улоговинах та інших депресіях рельєфу в діапазоні висот 1400—1800 м.

Угруповання жерухи Опіца (Cardamineta opizii), калюжниці приємної (Caltheta laetae). Вони формуються в умовах надлишку зволоження по берегах рік і потоків, у депресіях рельєфу і характеризуються домінуванням гірського різнотрав'я, значною участю мохів та малого кількістю злаків і осок. Угруповання її розвиваються повсюдно по берегах холодних гірських джерел і потоків на малопотужних алювіальних ґрунтах, бідних на органічні рештки, з нейтральною або слаболужною реакцією.

Угруповання сугайника карпатського (Doroniceta carpaticae). Представ­лена асоціацією Doronicetum cratoneurosum, яка формується в подібних до жерушника екологічних умовах.

Присніжникові низькотравні луки формуються по днищах котловин, замкнутих скелями ущелинах і ерозійних формах рельєфу. Такі місцезростання вологі, холодні, з довгочасним лежанням снігу і коротким періодом додатніх температур. До цих лук належать асоціації Gnaphalietum ligusticosum та G. festucosum pictae. Поширені вони у верхній частині субальпійського і в альпійському поясах на мілких торф'янистих і щебенистих ґрунтах. В угрупованнях беруть участь дрібні рослини до 10 см заввишки, які розмножуються вегетативно і ростуть суцільними колоніями, що нагадують килими.

До ацидофільних ценозів належать асоціації з домінуванням Luzula alpino-pilosa і Primula minima.

Асоціація Luzuletum alpino-pilosae поширена повсюдно на привершинних частинах схилів. Ґрунти щебенисті, складаються з одного слабо розвинутого гумусового горизонту, іноді несформовані. Фітоценоз заввишки 20—30 см має середню густоту покриття 40—70%. Ожина утворює рівномірний травостій, серед якого трапляються Раrаgeum montanum, Ligusticum mutellina, Alchemilla alpestris.

Угруповання формації Nardeta поширені виключно в субальпійському та лісовому поясах. Більшість біловусників має вторинне походження. Пер­винні угруповання збереглися на малих площах у субальпійському, рідше лісовому поясах, серед сланких чагарників, по периферійній частині гірських боліт та серед інших фітоценозів у депресіях рельєфу. їх місцезростання характеризуються рядом специфічних рис: високою воло­гістю ґрунту, інтенсивним освітленням, тривалим сніговим покривом, а самі угруповання — відсутністю суцільного дерну та багатою гірською флорою. В межах формації виділено такі асоціації: Nardetum arnicosum, що трапляється на верхній межі смерекових лісів, серед криволісь та на лісових галявинах; N. ligusticosum у западинах рельєфу на пів­нічних схилах виключно в субальпійському поясі; N. sphagnosum у депресіях рельєфу, по берегах потоків і озер та в інших місцях з близьким за­ляганням ґрунтових вод. Крім біловуса, в цих асоціаціях домінують Arnica montana, Ligusticum mutellina, види роду Sphagnum, а також представники гірського та бореального мезофільного і гігрофільного різнотрав'я — Gymnadenia conopsea, Dactylorhiza cordigera, Achyrophorus uniflorus, Hypericum alpigenum, Senecio subalpinus.

Значно більші площі займають вторинні біловусники, які виникли на місці знищених раніше смерекових лісів, криволісь сосни, вільхи, гірських боліт та різнотравних формацій. До них належать асоціації Nardetum typicum, Nardetum festucosum rubrae, N. deschampsiosum, N. myrtillosum, а також інші короткотривалі серійні угруповання, які під впливом пасквальної дигресії трансформуються в типові біловусники.

До вторинних фітоценозів, які утворилися на місці лісів і чагарни­ків, належать угруповання з домінуванням Festuca rubra та Agrostis tenuis L. Поширені вони переважно в лісовому поясі, а також у нижній частині субальпійського поясу на місці смерекових лісів і криволісь. Асоціація Festucetum rubrae agrostiosum у заповідному масиві поширена до висоти 1400 м на дерново-буроземних післялісових ґрунтах. Угруповання флористично багаті, але більшість вплів належить не до гірського, а до бореального і неморального комплексів, що свідчить про їх вторинність.

Формації щучки дернистої (Dcschampsieta caespitosae), лерхенфелдії звивистої (Lerchenieldieta floxuosae), куничників волохатого (Calamagrostideta caespitosae) та очеретяного (С. arundinaceae). Значну площу лісового та субальпійського поясів займають крупнозлакові луки, до яких належать згадані формації. Найпоширенішими з них є щучники. До їх складу належать дві групи асоціацій: мезотрофні злаково-різнотравні щучники та оліготрофні різнотравно-мохові щучники. Перша представ­лена асоціацією Deschampsietum festucoso-pictae herbosum з відмінами Deschampsia caespitosa — Parageum montanum, Deschampsia caespitosa — Calamagrostis arundinacea. Поширена вона у верхній частині субальпійського та частково в альпійському поясах на висотах від 1500 до 1900 м на глибоких добре мінералізованих свіжих або вологих ґрунтах. Угруповання флористично багаті, з складною вертикальною і горизонтальною структурою та високим проекційним покриттям. Більшість компонентів належить до гемікриптофітів та хамефітів, а за відношенням до вологості — до найрізноманітніших груп — від гідрофітів до ксеро- і психрофітів, що пояснюється мінливими факторами середовища, в яких формуються угруповання.

До групи оліготрофних щучників належать асоціації Deschampsietum polytrichosum та D. calthosum. Угруповання першої асоціації поширені на заболочених ділянках серед лісів і криволісь у нижній та середній частинах субальпійського поясу, другої — на заболочених ґрунтах та в проточних мілких водах нижньої частини субальпійського поясу.

Формації осок вічнозеленої (Cariceta sempervirentis) і зігнутої (С. curvulae) та ситника трироздільного (Junceta trifidi). Займають значну частину площі альпійського поясу заповідного масиву. Спільними для цих формацій є умови місцезростання, подібність життєвих форм домі­нант та флори. Домінанти угруповань належать до щільнодернинних гемікриптофітів, що інтенсивно розмножуються вкороченими кореневи­щами.

Вічнозеленоосочники поширені в усіх заповідних лісництвах у межах висот 1600—2000 м, але займають малі площі. Вони мають розріджений травостій, характеризуються значною участю щільнодернинних альпійських злаків, вересових та лишайників. Описані дві асоціації: Саricetum festucosum supinae та Caricetum myrtillosum. Формуються вони на сонячних, відносно теплих і сухих схилах в альпійському поясі, на мілких, щебенистих і багатих гумусом ґрунтах. Загальне проекційне покриття 60—80%. Основний фон утворюють Festuca supina і Vaccinium myrtillus.

Формація ситника трироздільного поширена у всьому альпійському поясі в різноманітних екологічних умовах — скелях, вершинах гір, роз­сипищах, переважно на безкарбонатних породах. Характерною рисою флори ситничників є багатий склад мохів і лишайників, особливо Cetraria islandica, в зв'язку з чим виділяється асоціація Juncotum cetrariosum. Угруповання поширені на пологих випуклих частинах схилів па ґрунтах з ознаками опідзолення. В ценозах ситника домінанти другорядних синузій поширені великими групами. Створюють­ся мозаїчні угруповання, а інколи складні комплекси, в яких чергуються ценози з домінуванням ситника, костриці лежачої, чорниці або лишайників. Загальне проекційне покриття 60—80%, у тому числі Juncus trifidus. Саrех semprvirens, Helictotrichon versicolor, Hieracium alpinum, Campanula alpina. Структура угруповань двох'ярусна.

Серед рослинності заповідного масиву значне місце займають азональ­ні трав'яно-осокові гігрофільні угруповання, поширені в горах і на рів­нинах всієї бореальної зони. Едифікаторами їх є Scirpus sylvaticus, Саrех inflata, C. nigra, C. dacica, Eriophorum latifolium. Згадані угруповання трапляються локально, на малих площах по днищах льодовикових котлів, берегах озер, потоків та різноманітних депресіях рельєфу з загальмованим відпливом ґрунтових вод. Асоціація Scirpeto-Juncosum leersii зустрічається у лісовому поясі та вздовж верхньої межі лісу па глибоких болотних ґрунтах. Характеризується багатим на­бором гігрофільних видів: Juncus effusus, J. leersii, Carex nigra, Caltha palustris, Senecio subalpinus, Caliergonella cuspidata, Drepanocladus aduncus. Від рівнинних ценозів відрізняється участю гірських видів — Epilobium alpestre, Salix silesiaca, Allium sibiricum та ін.

Найпоширенішими серед гігрофільних угруповань є ценози Caricetum inflatae, С. vesicariae, Eriophoretum vaginatae по берегах озер у нижніх льодовикових котлах, рідше трапляються ценози Caricetum nigrae, С. daсісае у верхніх льодовикових котлах. Формуються вони на торфово-болотних ґрунтах та торфах. Флористичний склад, проекційне покриття та структура в цих угрупованнях дуже мінливі, бо залежать від глибшій водойми, віддалі від берега, складу торфу. Проекційне покриття домінант коливається від 30 до 80%. Висота першого ярусу досягає 50 см. Разом з едифікаторами тут зростають Deschampsia caespitosa, Equisetum palustre, Poa palustris, у другому ярусі — дрібні осоки: Саrex сinerea, С. nigra, а також — Caltha palustris, Parnassia palustris L.; в третьому — Polytrichum commune, Spbagnum girgensonii, S. acutum, Caliergonella cuspidata, Drepanocladus та ін.

У високогірних ландшафтах значна роль належить моховій рослин­ності. Угрупованнями мохів заселені депресії льодовикового і ерозійного походження, довгосніжні улоговини, скелі й осипища. До них належать формації сфагна бурого (Sphagneta fuscii), сфагна гостролистого (Sphagneta acutifoliae), рунянки норвезької (Polytricheta sexangulare) та ракомітрія волосистого (Rhacomitrieta lanuginosii). Формації сфагнових мохів характеризуються суцільним моховим вкриттям, який складають сфагни, печіночники і листяні мохи, та незначною участю трав.

Середовище сфагнових угруповань характеризується високого вологістю і низькими температурами, нестачею мінерального живлення і високою кислотністю субстрату, що зумовлює відбір видів, здатних утворювати поверхневу кореневу систему і додаткові корені, які щороку відновлюються. Цим пояснюється бідний і одноманітний набір видів, а також наявність комахоїдних рослин (Pinguicula vulgaris, Drosera rotundifolia). Всього в угрупованнях зареєстровано 37 видів вищих спорових та квіткових рослин. Асоціації Sphagnetum oxycoccoso-empetrosum та Sphagnetum acutifoliae поширені від нижніх меж заповідного масиву до 1780 м. Угрупованням властива мозаїчна структура і бідний набір видів — Sphagnum medium, S. magellanicum, S. crispus, Carex cinerea, C. pauciflora, C. muricata, Deschampsia caespitosa, Molinia coerulea.

Рослинність верхових боліт

На болотах зростає ялиново-чагарниково-пухівково-сфагнова асоціація. Висота ялинок коливається від 30 см до 2,5 м. Стовбури їх викривлені, крони рідкі, однобокі, кореневі шийки занурені в сфагнум на 20—25 см, коренева система розміщена близько до поверхні в горизонтальній площині, гілки вкриті дуже короткими шпильками, шишок майже нема. Ростуть ялинки по великих купи­нах округлої або довгастої форми. Купини вкривають площу на 10—15%. Трапляються поодинокі дрібні березки.

В трав'яно-чагарничковому ярусі, між купинами, переважає пухівка піхвова (Eriophorum vaginatum). Тут же ростуть андромеда, осока малоквіткова, росичка круглолиста. По купинах ростуть водянка (Empetrum nigrum), чорниця, брусниця, журавлина зви­чайна і дрібноплідна (Oxycoccos palustris, О. microcarpa). Моховий покрив суцільний, складений з Sphagnum fuscum, S. acutifolium, S. magellanicutn, S. recurvum і Polytrichutn commune.

Будова цих торфовищ також має верховий характер. Зверху поклад складений сфагновим торфом переважно слабого ступеня розкладу (5—10%). Нижче сфагнового торфу залягає сфагново-пухівковий торф за ступенем розкладу 20—35%. В самому низу залягає шар добре розкладеного пухівкового торфу (40—45%).

2.5. Тваринний світ Рахівського району.

Дані по складу та особливостях фауни району наведено у додатках 1,2,3,4.

2.6. Ландшафтна характеристика Рахівського району.

Панівним типом ландшафтів Рахівщини є ліси, значну частку яких становлять праліси. У формуванні лiсового покриву беруть участь понад 25 деревних порід, з яких 8 відносяться до лісоутворюючих. У південно-західній, передгірській і низько гірській зонах, найбільш теплій частині Рахівщини поширені дубові, грабово-дубові, дубово-букові та буково-дубові ліси. Дубові ліси сформовані дубом скельним (Qercus petraea). Тут збереглися унікальні низькорослі дубові фітоценози (Quercetum humile), які за структурою нагадують південно-європейські шибляки (асоціації Quercetum petraeae).

У Кузійському масиві на нижчих гіпсометричних рівнях (360-630 м) зростають дубово-букові та буково-дубові ліси. Найбільш поширені асоціації - Fageto-Quercetum petraeae asperulosum та Quercetum petraeae-Fagetum luzulosum luzuloidae. Представлена тут і унікальна асоціація: Fageto-Abieto-Quercetum petraeae dentariosum. В Кузійському масиві на висоті 1090 м н.р.м. відмічено найвище для України місцезростання дуба скельного (Qercus petraea) в асоціації Querceto petraeae-Fagetum myrtillosum. В південній частині Угольсько-Широколужанського масиву серед бучин збереглися невеликі осередки Qercus petraea, який утворює наступні асоціації: Querceto-Fagetum asperulosum, Quercetum luzulosum luzuloidis та Fageto-Quercetum dentariosum.

З підвищенням висоти над рівнем моря життєвість бука (Fagus sylvatica) збільшується. В оптимальних екологiчних умовах він формує монодомінантні ландшафти. Чисті бучини широко представлені у всіх гірських масивах. Практично повністю формують вони рослинний покрив в Кузійському масиві, складають значну частку в Марамороському та Свидовецькому масивах. Тільки в найхолоднішому та найвисокогірнішому Чорногірському масиві вони зустрічаються фрагментарно. Їх ценотичне ядро складають Fagetum dentariosum, F. symphitosum, F. caricosum pilosae, F. galiosum, F. asperulosum і F. athyriosum, рідше F. alliosum ursinea. На скелястих ґрунтах, де життєвість бука понижена, представлені осередки Acereto pseudoplatani-Fagetum, Fraxineto excelsioris-Fagetum, Fageto-Fraxineto-Aceretum pseudoplatanae mercurialidosum та інші.

За менш сприятливих кліматичних умов бук формує мішані деревостани, в тій чи іншій мірі представлені у всіх гірських масивах. Найбiльшi площi в заповіднику займають ялицево-ялинові ліси, ялинові ліси, фрагментарно залишилися реліктові ліси з участю тиса ягідного та кедра європейського. Зрiдка зустрiчаються ялицево-буковi лiси.

Формація природних смерекових лісів (Piceetea abietae) займає найвищу висотну ступінь лісового покриву. В межах заповідника чисті клімаксові смеречники формують верхню межу лісу в Чорногорі, Свидовці та Мараморошах.

Вище лісового поясу розташованi субальпiйськi та альпiйськi луки з фрагментами заростей криволiсся. Немалу площу займають криволісся з домінуванням сосни гірської (жерепу) та вільхи зеленої (леличу). Характерними є рiдкiснi угруповання з домiнуванням рододендрону східнокарпатського, низькорослих верб та високотравних видiв Adenostyles alleariae i Cirsium waldschteinii. Значнi площi тут займають трав’янистi угруповання iз Deschampsia caespitosa, Calamagrostis villosa та значно меншi - з Nardus stricta. Більшу частину цих травостоїв складають Anthoxanthum alpinum, Agrostis tenuis, Festuca rubra та види роду Poa, особливо P. alpina i P. pratensis.

Більша частина полонин антропогенно змінена, перетворена на гірські пасовища, які, частково, переживають вторинну природну ренатуралізацію. Долини річок повністю заселені, представляють собою урбаріальні ландшафти, які через пасовища та сінокоси переходять до лісових ландшафтів. Рілля та багаторічні насадження займають дуже незначну частину території району.

3. Підстави та основні вимоги до виконання проекту формування екомережі Рахівського району

Підставою для виконання природоохоронного заходу з розробки проекту екомережі Закарпатської області є Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки”, “Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки”, зокрема, додаток 7, розд. 5. − “Розроблення пропозицій з удосконалення системи формування екологічної мережі природних територій з неоднаковим ступенем антропогенного впливу, методів та критеріїв виділення природних територій для збереження ландшафтного різноманіття”. Враховувались вимоги й інших законодавчих та нормативно-правових актів щодо розроблення національної та регіональних екомереж країни.

Важливою підставою для проведення проектних робіт послужили вимоги Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат, або Карпатська конвенція, ратифікована Україною (ЗУ, номер 1672-ІV ВРУ 7 квітня 2004 року).

Причиною виникнення ідеї з формування екологічної мережі послужили наявні тепер прояви тенденції до деградації природних екосистем, зокрема, їх фрагментації з наступним збідненням біорізноманіття.

Розробка проекту екомережі Рахівського району Закарпатської області, передусім, базувалась на врахуванні вимог щодо інтеграції цієї мережі в обласну, загальноукраїнську та всеєвропейську екологічні мережі. Така інтеграція потребує не тільки безумовного дотримання вимог щодо відповідності структурних складових проектованої екомережі структурним елементам екологічних мереж регіонального та національного рівнів, а й такої ж відповідності структурі екомережі Європи в цілому.

В такому ж контексті окреслені вимоги до формування екомереж різних рівнів у заходах Мінприроди України щодо впровадження Карпатської конвенції на місцевому рівні.

Виходячи з того, що Всеєвропейська екомережа повинна відповідати ряду вимог зі збереження і відновлення біорізноманіття, адаптації складових елементів її структури до природних і економічних умов територій, інтеграції природоохоронних територій в екологічно збалансовану економіку, при розробці проектів екомереж регіонального та й національного рівнів передовсім потрібно враховувати існуючі в конкретному регіоні, країні можливості зі збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в різних галузях господарства. Для Закарпатської області найбільш важливим є збереження лісових територій, які включають значну частку типів лісів Європи, а також пралісів, яких на теренах Європи майже не залишилось. Важливим є сприяння невиснажливому використанню, а можливо й консервації у незначній мірі трансформованих або й зовсім незайманих сільськогосподарських ландшафтів, а також верхових і низинних боліт та вод.

Особливою вимогою до виконання проекту з формування екомережі Рахівського району Закарпатської області є врахування значного поширення, порівняно з іншими регіонами України і Європи в цілому, природних або частково змінених ландшафтів. Територія району, що характеризується невеликою порушеністю природних, переважно гірських ландшафтів, з лісовою і лучною рослинністю, сприяє кращому, ніж в інших регіонах країни, сполученню складових елементів екомережі та, як показали дослідження, може виступати ключовою в системі екологічної мережі області.

Загальна (стратегічна) вимога формування екомережі Рахівського району Закарпатської області залежить і випливає з вимог екологічно обґрунтованого функціонування єдиної (взаємопов’язаної і взаємообумовленої) просторової системи територій країн Європи з природними або частково трансформованими ландшафтами. Цю систему можна вважати екологічним каркасом із забезпечення життєдіяльності біоти і в таку систему має вписатись екомережа Рахівського району Закарпатської області.

4. Мета і головні завдання виконання заходу з розробки проекту екомережі Рахівського району Закарпатської області в 2010 році

Проектування екомережі Рахівського району проводиться для досягнення збереження та відновлення екологічного каркасу в регіоні з метою покращення умов життєдіяльності біоти, а також для забезпечення удосконаленого раціонального управління територіями. Ця мета підпорядкована і витікає з Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття і може бути досягнута через забезпечення збереження: всього комплексу екосистем, середовищ існування, видового різноманіття; ландшафтів місцевого, європейського та світового значення та при умові дієвого контролю за забезпеченням достатнього територіального простору середовищ для збереження біологічних видів; створенням можливостей для розселення і міграції видів; забезпеченням відновлення пошкоджених компонентів ключових екосистем і захисту їх від потенційної небезпеки.

Найголовнішим завданням з проектування екомережі району було визначення, з ідентифікацією в натурі, об’єктів і територій, які віднесені до структурних складових районної екологічної мережі, виходячи з фундаментального поняття ландшафту, в основі якого лежить ідея взаємозв’язку і взаємообумовленості всіх природних явищ земної поверхні. Враховувались також й інші, розроблені під час проектування, підходи і методи з формування ефективної екологічної мережі краю.

Завданнями проекту також передбачалось:

− дати перелік і опис структурних складових елементів екомережі;

− уточнити і кінцево визначити межі структурних складових елементів екомережі з нанесенням їх на планово-картографічну основу на паперових та електронних носіях;

− розробити класифікацію земель, що входять до складу структурних складових екомережі, за якістю виконуваних ними функцій із забезпечення функціонування біоти;

− дати рекомендації щодо вимог та шляхів збереження і використання територій та об’єктів, що входять до структурних складових екомережі Закарпатської області;

− вказати шляхи інтеграції районної екомережі в обласну, національну екомережу та загальноєвропейську екологічні мережі.

Реалізація завдань з розробки проекту екомережі району, як частини екомережі Закарпатської області, в цілому сприятиме забезпеченню збереження і відтворення ландшафтного різноманіття, що дасть можливість поліпшення умов для життя і розвитку людини в середовищі природного або частково зміненого стану ландшафту. Впровадження проекту також сприятиме запобіганню безповоротних втрат частин генетичного і ценотичного фонду регіону. Щонайменше цілком реальним буде фіксація сучасного стану ландшафтів і недопущення їх подальшої деградації внаслідок нерегульованого антропогенного впливу.

5. Проектування екомережі Рахівського району

5.1. Постановка питання

Для виконання природоохоронного заходу з розробки проекту екомережі району проаналізовано сучасні підходи до формування мережі різних рівнів, від європейського до регіонального. Встановлено, що для формування екомережі будь-якого рівня потрібно виявити всі причини, які обумовлюють і спонукають створення екологічного каркасу, спроможного забезпечити оптимальне функціонування фауни і флори, а відтак і людини. Загалом необхідність формування екомережі викликане, передусім, негативною зміною складових компонентів навколишнього природного середовища. Деградація природних екосистем, зокрема їх фрагментація з наступним збідненням біорізноманіття – основна причина виникнення ідеї з формування екологічної мережі. Ще більш важливим є не очікувати деградаційних процесів у природних екосистемах, а вже зараз, негайно фіксувати все збережене, формуючи в такий спосіб екологічний каркас з природних незайманих та мало порушених ландшафтів.

Науковими дослідженнями встановлено, що збережені на сьогодні фрагменти природних і напівприродних екосистем, або, що є аналогічним, територій з природними і частково зміненими (трансформованими) ландшафтами, можуть слугувати ключовими структурними елементами екомережі. Такі ключові території потрібно об’єднувати (пов’язувати між собою сполучними коридорами або іншими – буферними чи відновлювальними територіями, які також можуть бути віднесені до структурних елементів екомережі. В результаті отримуємо екомережу, тобто систему поєднаних між собою об’єктів площинного і лінійного типу, яка в змозі забезпечити функціонування та біорізноманіття рослинного і тваринного світу. Така система (екомережа) забезпечить безперешкодне розселення тварин і рослин, обмін генетичним матеріалом, сезонні міграції тощо. Це має сприяти збереженню рідкісних видів, підтримці чисельності звичайних видів, стійкому розвитку популяцій та екосистем [10].

В Україні багато зроблено щодо формування і управління екомережами та організації в них моніторингу. Базою для розробки мереж національного і регіонального рівнів є ряд законів, а саме “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про основи містобудування”, “Про охорону земель”, “Про землеустрій”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, Водний , Лісовий, Земельний кодекси України, “Про ратифікацію Європейської ландшафтної конвенції”, “Про тваринний світ”, “Про рослинний світ” та інші. Однак, основним законодавчим нормативно-правовим актом, який регулює процес створення національної та регіональних екомереж є “Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки”, затвердженої Законом України від 21 вересня 2000 року №1989-III. Важливими також є ЗУ “Про Генеральну схему планування території України” та постанова Кабінету Міністрів “Про забезпечення реалізації Закону України”, “Про Генеральну схему планування території України”. Цими документами створення (формування) екологічної мережі було включено (2002 р.) у Генеральну схему планування території України. Це надзвичайно важливо, бо Генеральна схема є основою для подальшого планування і забудови територій на національному, регіональному і місцевому рівнях.

Для запровадження законодавчої та нормативно-правової бази з формування екологічної мережі було відкрито державне фінансування. В рамках цього фінансування в районах області створювались нові та розширювались існуючі об’єкти і території природно-заповідного фонду. Ці об’єкти і території можуть бути віднесені до складових елементів екомережі найвищої якості.

Також проведена робота з виділення захисних, рекреаційно-оздоровчих лісів та лісів природоохоронного, наукового та історико-культурного призначення. Ці ліси можна віднести до складових елементів екомережі високої якості. Сюди ж можна віднести і всі інші земельні ділянки, що підлягають особливій охороні – охоронні території.

До складу екомережі району у відповідності з вимогами Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки також можна віднести водні об’єкти (озера, водосховища, ставки, річки, потоки тощо), водно-болотні угіддя (відкриті заболочені землі), водоохоронні зони, прибережні захисні смуги на численних річках і потоках, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, зони санітарної охорони, експлуатаційні ліси, сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання та інші категорії земель.

Допускається і правомірна зміна у структурі земельного фонду району внаслідок екологічно та економічно обґрунтованого віднесення частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні.

При потребі та належному обґрунтуванні на частині земель можливе здійснення рекультиваційних або інших робіт з відновлення ландшафту. Такі відновлені земельні ділянки також можуть слугувати життєзабезпеченню біоти і мають включатися до складу екомережі.

5.2. Прийнята методика з підбору структурних складових елементів і формування екомережі Рахівського району на основі ландшафтного аналізу та облікових категорій земель за формою № 6-зем

5.2.1. Пошук методичних підходів і шляхи їх визначення

Вибору методики з підбору структурних складових елементів і формування регіональної екомережі передувало детальне вивчення підходів з формування національних та регіональних екомереж України та інших держав, а також загальноєвропейської екологічної мережі.

Методично обґрунтований підхід до підбору елементів з формування екологічної мережі району визначався, насамперед, спроможністю ландшафту в цілому, або його частини, чи окремої території, земельної ділянки забезпечувати функціонування біоти [11]. Проте, точні межі ландшафтів або їх частин за ландшафтними, геоморфологічними, геоботанічними, комплексними лісогосподарськими та іншими районуваннями узагальнюючого науково-дослідного рівня встановити проблематично. В натуру ці межі не виносились і таке винесення не передбачалось в результатах наукових досліджень.

У зв’язку з наведеним виникла необхідність привести території ландшафтів до облікових категорій земель згідно форми № 6-зем шляхом зіставлення (накладання) карт ландшафтного та інших районувань з планами і картами землекористування. При цьому до переліку структурних складових екомережі області включались ті облікові категорії земель за формою № 6-зем, які однозначно відповідають статусу (вимогам) структурних елементів екомережі згідно законодавства.

Для кінцевого визначення структури екомережі району використовували наукові рекомендації щодо основних критеріїв відбору (підбору) територій для включення до структурних елементів екомережі згідно п. 4 Методичних рекомендацій щодо розроблення регіональних та місцевих схем екомережі, затверджених наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 13.11.2009 № 604.

5.2.2. Особливості запропонованої методики

Прийнята нами методика передбачає включення в структуру екомережі й таких земельних ділянок, що знаходяться у складі ландшафтів чи облікових категорій земель, які згідно законодавства не можуть бути віднесені до цієї мережі. Умовою для такого включення є наявність на цих земельних ділянках курортних та лікувально-оздоровчих закладів з прилеглими територіями і їх ресурсами; рекреаційних територій для організації масового відпочинку населення і туризму; інших природних територій (ділянки степової рослинності, луки, пасовища, кам’яні розсипи тощо); територій, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; територій, які є місцями перебування чи зростання видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України. Таке ж включення до екомережі має здійснюватись і при наявності на зазначених земельних ділянках територій та об’єктів природно-заповідного фонду, водних об’єктів, водно-болотних угідь, водоохоронних зон, прибережних захисних смуг та інших захисних категорій земель.

Включені, за вимогами прийнятої методики, до структурних складових регіональної екомережі земельні ділянки, незалежно від їх приналежності до ландшафтів, які можуть або не можуть бути віднесені до структурних елементів екомережі, істотно відрізняються між собою за якістю виконання кожною з них функцій складових елементів екомережі. Тільки частина земельних ділянок представляє наближені до первісних природні ландшафти. Решта земельних ділянок розміщується у ландшафтах, що зазнали трансформованості різної інтенсивності. Тому нами запропоновано класифікацію земель, що входять складовими елементами до екологічної мережі. Землі класифіковано в залежності від якості виконуваних ними функцій із забезпечення життєдіяльності біоти. У методичному аспекті інтегрованим показником такого забезпечення служить ступінь наближеності показників та характеристик земельних ділянок до відповідних показників та характеристик природних ландшафтів. За цією класифікацією щодо якості виконання функцій складовими екомережі виділені землі: найвищої якості, високої якості, достатньої якості, середньої якості, низької якості, найнижчої якості.

Ще однією особливістю запропонованої методики є врахування невеликої, порівняно з іншими регіонами України, трансформованості (порушеності) ландшафтів в Закарпатській області. Незначна порушенність ландшафтів та пов’язана з цим відсутність ефекту їх фрагментації дозволили віднести до структури регіональної екомережі майже 80 відсотків території краю. Тому, в методичному плані організація сполучних коридорів (екокоридорів) лінійного типу відпадає майже на всій території області. Сполучними елементами тут слугують площі земель інших структурних елементів екомережі. Якість цих земель за виконуваними функціями в екомережі може бути різною, але вони обов’язково мають бути віднесені до однієї з шести категорій розробленої нами класифікації земель за якістю виконання функцій складових екомережі.

Для нашої області взагалі та району зокрема більш важливим є розбудова в недалекому майбутньому так званих “зелених” екокоридорів для міграції тварин через інженерні споруди лінійного типу (автодороги, залізниці, нафтопроводи, продуктопроводи тощо). Це фактично влаштування безпечних і таких, що вписуються в навколишнє природне середовище, технічно, екологічно і біологічно обґрунтованих переходів для різних представників фауни.