Geum.ru

Одеська національна юридична академія На правах рукопису Дрьоміна Наталія Вікторівна

Вид материалаДокументы

Содержание


Список використанних джерел
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


В основі ідеї міжнародної кримінальної юрисдикції лежить споконвічне прагнення людини і людства до миру і справедливості. Шлях до миру через торжество справедливості і шлях до справедливості за допомогою встановлення миру визначають безупинний розвиток цієї ідеї, незважаючи на, здавалося б, нездоланні перешкоди, що виникають внаслідок політичних подій і наукових догм. Стає дедалі очевидно, що внутрішньодержавні судові системи не завжди здатні адекватно реагувати на злочини, що несуть реальну небезпеку людській цивілізації. Коли національна система функціонує неефективно і не здатна належним чином уживати заходів у відповідь на злодіяння, вчинені в межах її юрисдикції, міжнародне співтовариство не може байдуже дивитися на систематичні і широкомасштабні порушення прав людини. Воно має взяти на себе відповідальність із захисту мирних жителів і покласти край повсюдної безкарності. Необхідно боротися з «культурою безкарності», забезпечуючи відправлення справедливого і безстороннього правосуддя стосовно осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів проти людства. Це є безсумнівним і вагомим внеском у процес відновлення миру.

Проведене дослідження дозволило дійти таких висновків:

1. Забезпечення невідворотності покарання вимагає комплексного підходу до юрисдикції, заснованої на об'єднанні ефективної юрисдикції національних судів з міжнародною кримінальною юрисдикцією. Поняття «юрисдикція» є категорією і національного, і міжнародного права. Вузька концепція судової юрисдикції зводиться до компетенції судового органу, тобто меж юрисдикції за часом, місцевою, персональною і предметною характеристикою. Таке трактування юрисдикції може бути застосовне в національному контексті, але не в міжнародному праві. Міжнародно-правова інтерпретація поняття юрисдикції міжнародного судового органу не обмежується питаннями меж його компетенції. Нормативний комплекс, що регламентує правові підстави юрисдикції, умови і порядок її здійснення, предметну, просторову, часову, персональну межі юрисдикції й інші юрисдикційні аспекти заснування і діяльності міжнародного кримінального суду (трибуналу), може бути названий його юрисдикційним режимом.

2. Юрисдикційний режим міжнародного кримінального суду має відповідати вимогам легітимності, цілісності та єдності. Стосовно юрисдикції міжнародних кримінальних судів питання про їхню легітимність, що слід розуміти як правомірність заснування, торкається самої суті поняття юрисдикції як влади (power) здійснювати судові повноваження у визначених межах. Дане питання є першочерговим і обумовлює всі інші аспекти юрисдикції. Таким чином, проблема легітимності заснування міжнародного судового органу є центральною проблемою його юрисдикції.

Вимога єдності юрисдикційного режиму міжнародного кримінального суду припускає існування єдиних умов здійснення юрисдикції стосовно всіх осіб, ситуацій, держав, на які вона поширюється. Вимога цілісності юрисдикційного режиму припускає взаємозв'язок і узгодженість його елементів, неприпустимість обмежень, здатних похитнути чи порушити юрисдикційну систему.

3. При всій розмаїтості можливих модифікацій, міжнародна кримінальна юрисдикція може бути двох типів: договірна (мультинаціональна) і загальнообов'язкова. Загальнообов'язкова міжнародна юрисдикція є примусовою мірою, здійснюється іменем «світового співтовариства», внаслідок чого припускає можливість обмеження суверенітету держав без їхньої згоди. Договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції заснована на явно вираженій згоді держав на об'єднання своїх юрисдикційних повноважень. Держави-учасниці договору «уступають» частину своєї юрисдикції, що базується на традиційних юрисдикційних підставах, зокрема територіальному принципі і принципі активної національності (як це передбачено Римським Статутом) чи «юрисдикції переможців» (Нюрнберзький і Токійський трибунали).

4. Правова основа юрисдикції заснованих на початку 90-х років минулого століття міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по колишній Югославії і по Руанді істотно відрізняється від юрисдикційних основ Нюрнберзького і Токійського трибуналів. Створення трибуналів, що мають міжнародну кримінальну юрисдикцію ad hoc, стало специфічною примусовою мірою, що відповідає потребам ситуації, яка характеризується існуванням загрози міжнародному миру і безпеці. Порядок заснування трибуналів суперечив домінуючій концепції створення міжнародного кримінального суду на основі багатобічного договору, однак був визнаний доцільним і таким, що відповідає політичним реаліям.

Джерелом повноважень міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc стала не угода між державами, що безпосередньо мали юрисдикцію по розглянутих злочинах, а рішення Ради Безпеки. Створюючи трибунали ad hoc, Рада Безпеки не делегувала їм свою кримінальну юрисдикцію, оскільки не мала і не має судових повноважень. Рада Безпеки звернулася до заснування судових органів у формі міжнародних кримінальних трибуналів як засобу здійснення своєї власної основної функції захисту міжнародного миру і безпеки, загроза яким виникла у зв'язку із ситуаціями на території колишньої Югославії й у Руанді. Таким чином, міжнародні трибунали були правомірно засновані в порядку здійснення мір, передбачених Главою VII Статуту ООН. Засновуючи їх, Рада Безпеки діяла від імені світового співтовариства, і юрисдикція, якою вона наділила трибунали, повною мірою може бути названа «юрисдикцією від імені світового співтовариства». Така юрисдикція є загальнообов'язковою і пріоритетною.

5. Основою для прийняття рішень відносно заснування судових органів зі загальнообов'язковою юрисдикцію є: 1) універсальна злочинність діянь, що підлягають переслідуванню, і їх правова кваліфікація як злочинів, що порушують інтереси світового співтовариства в цілому; 2) політична оцінка ситуації, яка являє собою загрозу міжнародному миру і безпеці, що дозволяє Раді Безпеки діяти на підставі Глави VII Статуту ООН. При створенні органу, що має міжнародну кримінальну юрисдикцію ad hoc, враховується політична ситуація і здатність національної правової системи держав, що безпосередньо залучені у неї, реагувати належним чином. Неминучим недоліком є вибірковість такого роду політичних рішень, а також висока вартість функціонування Трибуналів і тривалі терміни розгляду справ, що не може, проте, поставити під сумнів доцільність створення таких судів. Створення і діяльність міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc демонструють існування взаємозв'язку між політичним мандатом, який має Рада Безпеки, і судовою функцією, якою наділяються трибунали, взаємозв'язків між миром і правосуддям, політикою і правом.

Як показує діяльність трибуналів, їх заснування за допомогою рішення Ради Безпеки було оптимальним варіантом, що відповідає юридичним і практичним вимогам ситуації. Югославський і Руандійський трибунали здійснили неоціненний внесок у розвиток ідеї міжнародної кримінальної юрисдикції, довівши ефективність і доцільність заснування таких судів. Незважаючи на докори у вибірковості й політизованості, концепція пріоритетної міжнародної юрисдикції знайшла в їхній практиці переконливе підтвердження. Рішення трибуналів є серйозним внеском у світову юриспруденцію і значно впливають на розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції і міжнародне кримінальне право в цілому.

6. Юрисдикція Міжнародного кримінального суду базується на багатобічному договорі – Римському Статуті, прийнятому 17 липня 1998 року Дипломатичною конференцією повноважних представників під егідою Організації Об'єднаних Націй, і за своєю юридичною природою є, насамперед, договірною. Стаючи учасницею Статуту, держава визнає тим самим юрисдикцію Суду стосовно злочинів, що входять у її предметну юрисдикцію. «Автоматична» юрисдикція Міжнародного кримінального суду, що припускає ipso facto прийняття юрисдикції Суду самою участю держави у Статуті, є великим досягненням у міжнародному праві.

Договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції має похідний характер від національної юрисдикції, і її передумовою є наявність юрисдикції стосовно інкримінованих діянь у державі, що визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Незважаючи на те, що договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції, установлена Римським Статутом, охоплює широке коло держав, вона не набула універсального характеру. За найширшою підтримкою, вона не поширюється абсолютно на всі держави і не здатна забезпечити невідворотність покарання всіх осіб, винних у вчиненні найтяжких злочинів проти людства. Універсальна, загальновизнана злочинність діянь, що підпадають під юрисдикцію Суду, не спричиняє надання йому «універсальної» юрисдикції, аналогічної універсальної юрисдикції держав. Інакше будь-яка група держав, об'єднавшись, могла б претендувати на здійснення правосуддя по таких злочинах, чинених у всьому світі.

7. Міжнародний кримінальний суд не підмінює собою, а доповнює національні органи кримінальної юстиції, надаючи їм пріоритетне право здійснювати переслідування і притягнення до відповідальності винних осіб. Принцип комплементарності як основа здійснення юрисдикції Суду – новий вид взаємин національної і міжнародної юрисдикцій. Добровільне визнання можливості обмеження суверенітету незалежної держави є особливим, унікальним проявом державної правової свідомості і, безумовно, вимагає часу для трансформації сформованих стандартів недоторканності національного суверенітету, зокрема у сфері кримінальної юстиції, на користь об'єднання зусиль членів міжнародного співтовариства в боротьбі зі злочинністю.

Якщо національна система функціонує нормально, то не виникає основ для втручання Міжнародного кримінального суду. Суд здійснює свою юрисдикцію виключно як допоміжний орган, не діючи на національному рівні й не впливаючи на діяльність національних судових органів. Він є гарантом здійснення справедливого правосуддя над особами, що вчинили найсерйозніші злочини, які обурили совість усього людства, і завданням членів світового співтовариства має бути сприяння Суду в його місії.

8. Невідворотність кримінальної відповідальності для всіх осіб, що вчинили міжнародні злочини, як одна з основних умов належного функціонування кримінально-правової системи, не може бути застосуванням тільки договірної системи юрисдикції. Неучасть держави, під юрисдикцію якої підпадають найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства, у договорі про заснування Міжнародного кримінального суду, не повинно стати панацеєю від притягнення до міжнародної відповідальності осіб, обвинувачуваних у їх вчиненні. Світове співтовариство не може дозволити репресивному режиму посилатися на суверенітет і незалежність держави для того, щоб її лідери могли ухилитися від відповідальності. Римський Статут Міжнародного кримінального суду, будучи угодою про заснування міжнародного судового органу, що має кримінальну юрисдикцію, являє собою спробу об'єднати договірний механізм, заснований на юрисдикції держав-учасниць, з юрисдикцією від імені світового співтовариства. Суд заснований під егідою ООН і претендує на юрисдикцію від імені ООН. Як випливає з п. «b» статті 13 Статуту, ситуація, при якій були вчинені один чи кілька злочинів, що підпадають під юрисдикцію суду, може бути передана Прокуророві Радою Безпеки, що діє на підставі глави VII Статуту Організації Об'єднаних Націй. Таким чином, притім, що Суд заснований за допомогою прийняття багатосторонньої угоди і його юрисдикція базується на цьому міжнародному договорі, Римський Статут передбачає можливість наділення Суду загальнообов'язковою юрисдикцією.

Разом з тим варто підкреслити, що держави-учасниці Статуту не мають повноважень на застосування примусових мір. З іншого боку, держави, що не є учасницями Римського Статуту, не несуть зобов'язань за Статутом, якщо тільки Рада Безпеки не прийме іншого рішення. Сказане, однак, не означає, що громадяни держав, що не є учасницями такої угоди, не можуть підпадати під юрисдикцію такого суду, якщо вони вчинили злочин на території держави-учасниці. Територіальний принцип юрисдикції, відповідно до якого юрисдикція держави поширюється на всіх осіб, що вчинили злочин на її території, дозволяє «уступити» право на кримінальне переслідування іноземного громадянина без обмеження прав держави її громадянства. Таким чином, та обставина, що договірна юрисдикція поширюється на громадян третіх держав, не є порушенням прав цих держав, як не було би порушенням кримінальне переслідування таких осіб у країні, де був вчинений злочин.

9. Оскільки передача ситуації Радою Безпеки ґрунтується на її компетенції відповідно до глави VII Статуту Організації Об'єднаних Націй, юрисдикція стає обов'язковою навіть тоді, коли держава, на території якої були вчинені злочини, чи держава, громадянином якої є обвинувачуваний, не є учасницею Статуту. Таким чином, Міжнародний кримінальний суд наділяється загальнообов'язковою примусовою юрисдикцією, на яку покладаються великі надії в справі боротьби з безкарністю, запобігання конфліктам і постконфліктного врегулювання.

Важливим кроком у цьому напрямі став перший досвід наділення Міжнародного кримінального суду обов'язковою юрисдикцією – прийняття Радою Безпеки резолюції 1593 (2005), що ухвалила передати Прокуророві Міжнародного кримінального суду ситуацію в Дарфурі (Судан). Сам факт прийняття такої резолюції можна розглядати як певне досягнення на шляху встановлення юрисдикції Суду щодо злочинів, вчинених за межами юрисдикції держав-учасниць Римського Статуту. Однак його значення не слід переоцінювати. Суперечливість прийнятого рішення має прояв в тім, що підтвердження обов'язкової юрисдикції, що міститься в ній, виявилося сполученим з виключенням з неї «громадян, нинішніх чи колишніх посадових осіб чи співробітників, що прибули до Судану з-за кордону з держави, що не є учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду», стосовно всіх передбачуваних дій чи бездіяльності, обумовлених чи зв'язаних з миротворчими операціями в Судані. Таким чином, з одному боку, визнано, що «держави, що не є учасницями Римського статуту, не несуть зобов'язань за Статутом», чим підкреслюється договірна основа юрисдикції Суду, з іншого боку, установлюється «виключна юрисдикція», чим здійснюється втручання в юрисдикційний режим Суду.

Прийняття резолюції 1593 (2005) із всією очевидністю підтверджує необхідність дії судового органу, що має примусову міжнародну кримінальну юрисдикцію, тобто юрисдикцію, здійснювану від імені світового співтовариства для «заохочення принципу відповідальності в усіх частинах планети». Підставою такої юрисдикції є потенціал Глави VII Статуту ООН. Однак питання про те, чи є діючий Міжнародний кримінальний суд саме таким органом, залишається відкритим.

10. Очевидна необхідність існування обох видів юрисдикції: і договірної і позадоговірної (загальнообов'язкової), що випливає з нездатності держави забезпечити захист прав свого власного народу і виникнення ситуації, яка створює загрозу міжнародному миру і безпеці. Реальну здатність протистояти культурі безкарності світове співтовариство одержить у тому разі, якщо буде використовувати обидва механізми міжнародної кримінальної юрисдикції. Але передбачений Статутом механізм об'єднання двох принципово різних видів кримінальної юрисдикції за допомогою підпорядкування держав, що не є учасницями Статуту, юрисдикції договірного суду за рішенням Ради Безпеки, викликає істотні заперечення. Критики такої комбінації в будь-якому разі виявляються правими, оскільки те, що вірно стосовно договірної міжнародної кримінальної юрисдикції, важко адаптувати до примусової, і навпаки. Доводиться констатувати існування правових недоліків у такій конструкції – недоліків, що, в остаточному підсумку, здатні призвести до її руйнування.

10. Організація Об'єднаних Націй є єдиною організацією, що має повноваження засновувати судовий орган, який має юрисдикцію від імені «світового співтовариства». Міжнародний кримінальний суд, незважаючи на те, що він заснований під егідою ООН, таку юрисдикцію не має. Суд набув широкої підтримки і здатний ефективно функціонувати, однак він не здатний виконати роль, що виконують міжнародні трибунали ad hoc. У сучасних умовах договірна міжнародна кримінальна юрисдикція необхідна, але недостатня.

У цьому зв'язку необхідно, на наш погляд, визнати, що заснування Міжнародного кримінального суду як постійного судового органу, що має кримінальну юрисдикцію, не виключає того, що в екстраординарних випадках, які потребують утручання світового співтовариства, може бути визнано доцільним створення міжнародних судів (трибуналів) ad hoc, аналогічних трибуналам по колишній Югославії і Руанді, а також інтернаціоналізованих трибуналів зі змішаною юрисдикцією.

11. Сьогодні більш ніж будь-коли відчувається гостра потреба у функціонуванні судових органів, що мають міжнародну кримінальну юрисдикцію. Міжнародна кримінальна юстиція допомагає перервати нескінченний цикл помсти і насильства. Вона здатна сприяти тому, щоб міжнародні злочини не залишалися безкарними, а також, по можливості, запобігались чи невідкладно припинялися. Україна не має залишатися осторонь від зусиль, що здійснює світове співтовариство.

Визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду – крок до повноправної участі в здійсненні міжнародного правосуддя й у той самий час додатковий стимул для дотримання загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів здійснення правосуддя.

Для усунення правових перешкод до ратифікації Україною Римського Статуту Міжнародного кримінального суду і створення передумов для співробітництва з усіма легітимно заснованими міжнародними судовими органами, що мають кримінальну юрисдикцію, доцільно, на наш погляд, доповнити Конституцію України таким положенням: «Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, заснованого Римським Статутом Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року, а також інших органів міжнародної кримінальної юстиції, заснованих відповідно до міжнародного права». У зазначеному контексти під «іншим органом міжнародної кримінальної юстиції» варто розуміти міжнародні кримінальні трибунали ad hoc і інтернаціоналізовані суди, що мають змішану юрисдикцію, які засновані чи будуть засновані відповідно до міжнародного права.

12. У разі ратифікації Україною Римського Статуту Міжнародного кримінального суду доцільно прийняти Закон України «Про співробітництво з Міжнародним кримінальним судом і іншими органами міжнародної кримінальної юстиції», який би регламентував, серед іншого, порядок ухвалення рішення про передачу ситуації Міжнародному кримінальному суду, визнання юрисдикції іншого органу міжнародної кримінальної юстиції, приношення протесту проти юрисдикції Міжнародного кримінального суду, виконання доручень Міжнародного кримінального суду і інших органів міжнародної кримінальної юстиції, включаючи арешт і надання в їхнє розпорядження осіб, що знаходяться під юрисдикцією України.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ


1. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Доклад Генерального секретаря Совету Безопасности о защите гражданских лиц в вооруженном конфликте. 28 мая 2004. U.N. Doc. S/2004/431.

2. Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Пятьдесят пятая сессия. Критический анализ достигнутого прогресса и существующих препятствий в деле улучшения защиты детей, затрагиваемых войной. 26 января 2001.U.N. Doc. А/55/749.

3. Организация Объединенных Наций. Декларация тысячелетия Организации Объединенных Наций. Утверждена резолюцией 55/2 Генеральной Ассамблеи от 8 сентября 2000 года. U.N. Doc. ссылка скрытассылка скрыта.

4. Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – №4. – С. 35 – 45.

5. Bos А. The International Criminal Court: Recent Developments // Reflections on the International Criminal Court. Essays in Honour of Adriaan Bos / Edited by Herman A.M. von Hebel, Johan G. Lammers, Jolien Schukking. – The Hague: T.M.C. Asser Press, 1999. – Р. 39 – 47.

6. Найер А. Военные преступления: Геноцид. Террор. Борьба за правосудие. – М.: Юрист, 2000. – 366 с.

7.Буроменский М.В. Значение международной уголовно-правовой юрисдикции в борьбе с организованной преступностью//Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським університетом у Вашингтоні. – Випуск другий. – Харків. : Право, 2001. – С. 48 – 67.

8. Броунли Я. Международное право. Книга 2. – М.: Прогресс, 1977. – 507с.

9. Камаровский Л. А. О международном суде. – М.: Тип. Малинского, 1881. – 721c.

10. Young I.M. The Legal Status of Submarine Area beneath the High Seas // American Journal of International Law. – 1955. – №1. – Р. 126 –159.

11. Blakesley C. L. Extraterritorial jurisdiction // International Criminal Law. – Vol. II Jurisdiction and Cooperation / Compiled and edited by M. C.Bassiouni and Ved P. Nanda. – Illinois, 1998. – Р. 23 – 85.

12. Blakesley C.L. Terrorism, Drugs, International Law and the Protection of Human Liberty. – New York, 1992. – 350p.

13. Bassiouni C. М. International Extradition and World Public Order. – N.Y.: Oceana publication inc., 1974. – 268 с.

14. Броунли Я. Международное право. Книга 1. – М.: Изд. Прогресс, 1977. –512 с.

15. Лунц Л.А. Международный гражданский процесс. – М.: Юриди­ческая литература, 1966. – 235 с.

16. Юридическая энциклопедия/Отв. Ред. Б.Н. Топорнин. – М.: Юристъ, 2001. – 1272 с.

17. Bantekas I., Nash S., Mackarel M. International Criminal Law. – London: Cavendish Publishing Limited, 2001. – 678 с.

18. Панов В.П. Международное уголовное право: Учеб. пособ. – М.: ИНФА-М, 1997. – 320 с.

19. Лукашук И.И., Наумов А.В. Международное уголовное право: Учебник. – М.: Спарт, 1999. – 287с.

20. Словарь иностранных слов и научных терминов//Сост. А.Е. Яновский. – СПб.: Брокгаузъ-Ефронъ, 1905. – 782 с.

21.Васильев Ю.Г. Институт выдачи преступников (экстрадиции) в современном международном праве. – М.: Современная экономика и право, 2003. – 320с.

22. Буроменский М.В. – Деякі судження про поняття міжнародного кримінального права // Вісник Академії правових наук України: Збірник наукових праць. – №2 (33) – 3 (34). – С. 359 – 370.

23. International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia. Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction. Prosecutor v. Tadic. Case No. IT-94-1. 2 October 1995. (Appeal Chamber).

24. Blakesley C. L. The Law of International Extradition: A Comparative Study // Revue Internationale de Droit Penal. – 1991. – № 62. – Р. 381– 466.

25. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов. Издание пятое. – Том 2. – СПб.: Типография А. Бенке, 1905. – 438 с.

26. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая: Лекции. Издание второе, пересмотр. и доп. – Том 1. – СПб.: Государственная типография, 1902. – 815с.

27. Симсон Э. К. О невы­даче собственных подданных. – СПб., 1892. – 339 с.

28 Гефтер А.-В. Европейское международное право. Пер К. Таубе. – Спб..: Тип. А. Безобразова, 1880. – 453с.

29. Лист Ф. Международное право в систематическом изложении: Пер. и ред. В.Э. Грабаря. – Юрьев (Дерпт): Тип. Маттисена, 1909. – 581с.

30. Блищенко И. П., Фисенко И. В. Международный уголовный суд / Предисловие проф. Лобзякова В. П. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 239с.

31. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Єйкхерстом. Видання сьоме, перероблене. Переклад с англ. – Харьків.: «Консум», 2000. – 592 с.

32. Коркунов Н. М. Опыт конструкции международного уголовного права // Сборник статей Н. М. Коркунова 1877 – 1898 гг. – М.: Изд. Книжного магазина Н.К. Мартынова, 1898. – 714 с.

33. Захаров Н. А. Курс общего международного права. – Петроград, 1917. – 464с.

34. Вихрист С.М. Принципи кримінально-правової юрисдикції у міжнародній праві//Вісник Університету внутрішніх справ. – Випуск 9. – Харьків, 1999. – С. 175 – 181.

35. Решетов Ю. А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. – М.: «Международные отношения», 1983. – 224 с.

36. Панов В. П. Сотрудничество государств в борьбе с международными преступлениями. – М.: Юрист, 1993. – 160 с.

37. Gilbert G. Crimes Sans Frontiers: Jurisdictional Problems in English Law // British Yearbook of International Law. – 1993. – № 63. – P. 415 – 443.

38. Черниченко О.С. Конкуренция юрисдикций государств и порождаемые ею проблемы в межгосудратсвенных отношениях//Международное публичное и частное право. – № 4. – 2002. – С. 20 – 28.

39.Clark R. S. Creating a statute for the International Criminal Court: a jurisdictional quandary// ссылка скрытассылка скрыта

40. Вихрист С.М. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Автореф. дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харьків, 2003. – 20 с.

41. Вихрист С.М. Принципи кримінально-правової юрисдикції у міжнародному праві //Вісн. Ун-ту внутр. справ. – 1999. – № 9.– С. 175 – 181.

42. Саймонс В.-Б. Основания юрисдикции Международного Военного Трибунала // Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И.А. Ледях, И.И. Лукашук. – М., 1995. – 43 – 63.

43. Commentary on the Rome Statute of the International Criminal Court: Observers' Notes, Article by Article / Otto Triffterer (ed.). – Baden-Baden: Nomos Verl.-Ges., 1999 – 1295p.

44. Права людини:. Підручник / За ред. М. Буроменського, В. Євинтова, Л. Заблоцкой, В. Семенова. – Київ, 1997. – 225с.

45.Трайнин А.Н. Защита мира и уголовный закон. – М.: Юриздат, 1969. – 455с.

46. Hebel H.A.M. An International Criminal Court – A Historical Perspective // Reflections on the International Criminal Court. Essays in Honour of Adriaan Bos / Edited by Herman A.M. von Hebel, Johan G. Lammers, Jolien Schukking. – The Hague: T.M.C. Asser Press, 1999. – Р. 5 – 38

47. Полянский Н. Н. Международный военный трибунал. – М., 1946. – 148 с.

48. Полторак А. И. Нюрнбергский процесс. Основные правовые проблемы. – М.: Наука, 1966. – 351 с.

49. Полянский Н. Н. Международное правосудие и преступники войны. – М.:Изд-во АН СССР, 1945. – 119 с.

50. Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И. А. Ледях, И. И. Лукашук. – М., 1995. – 315 с.

51. Гарнер Р. Международное право и мировая война: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1963. – 510 с.

52. Полторак А.И. Савинский Л.И. Вооруженные конфликты и международное право. – М.: Наука, 1976. – 415с.

53. Маєвська А.А. Міжнародний кримінальний суд: історія і сучасність // Права людини в умовах реформування правової системи України (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини): Тези доп. та наук, повід, наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. М.І. Панова. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – С. 45 – 47.

54. Мацко А. С. Міжнародний кримінальний суд (утворення та напрями діяльності) // Український часопис міжнародного права. – №4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). – 2003. – С. 70 – 75.

55. Тункин Г.И. Теория международного права. Под общей ред. проф. Л.Н. Шестакова. – М.: Изд. “Зерцало”, 2000. – 416 с.

56. Пустогаров B.В. Нюрнбергский процесс и идеологическая борьба // Нюренбергский процесс и современность / Отв. ред. В. В. Пустогаров. – М.: Институт государства и права АН СССР, 1986. – С. 108 – 135.

57. Лебедева Н. С. Подготовка Нюренбергского процесса. – М.: Наука, 1975. – 238 с.

58. Международное право в документах / Сост. Н.Т. Блатова. – М.: Юрид. лит., 1982. – 856 с.

59. Лукашук И. И., Мэрфи Дж. Преступления против мира // Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма /Отв. ред. И. А. Ледях, И. И. Лукашук. – М., 1995. – С. 116 – 144.

60. Мэрфи Дж., Ларин А. М. Международное уголовно-процессуальное право // Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И.А. Ледях, И. И. Лукашук. – М., 1995. – С. 64 – 95.

61. Ларин A.М. Нюрнберг: судебное разбирательство и приговор // Нюренбергский процесс и современность/ Отв. ред. В.В. Пустогаров. – М.: Институт государства и права АН СССР, 1986. – С. 74 – 93.

62. Ромашкин П.С. Преступление против мира и человечества. – М.: Наука, 1967. – 357 с.

63. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками: Сб. материалов в 7 т. – М.: Госюриздат, 1957. – Т. 1. – 712 с.

64. Кудрявцев В. Н. Нюрнбергский процесс и проблемы укрепления международного правопорядка // Нюрнбергский процесс и современность / Отв. ред. В.В. Пустогаров. – М., 1986. – С. 3 – 11.

65. Мэрфи Дж. Преступления против мира на Нюрнбергском судебном процессе // Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И.А. Ледях, И.И. Лукашук. – М., 1995. – 132 – 160.

66. Трайнин А. И. Правовые проблемы Нюрнбергского про­цесса // Советское государство и право. – 1946. – № 11 – 12. – С. 36 – 57.

67. Лукашук И. И. Противоправность и преступность агрессии // Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред.: И. А. Ледях, И. И. Лукашук. – М., 1995. – 117 – 131.

68. Рагинский М. Ю., Розенблит С. Я. Международный процесс главных японских военных преступников. – М.: Изд-во АН СССР, 1950. – С. 221 – 225. – 342 c.

69. Ледях И.А. Нацистские преступники и судебная практика в ФРГ. – М.: Юридическая литература, 1973. – 158с.

70. Антонович М. Відповідальність держави та особи в міжнародному праві // Український часопис міжнародного права. – №2. – 2002. – С. 21 –28.

71. Буткевич В.Г, Мицик В.В., Задорожній О.В. та ін. Міжнародне право. Основні галузі/ За ред. В.Г. Буткевича. – Київ:Либідь, 2004. – 814 с.

72.Объединенные Нации, Ге­неральная Ассамблея. Официальные отчеты, II часть 1 сессии. Резолюции, принятые II частью 1 сессии Генеральной Ассамб­леи. – Нью-Йорк, 1947. – С. 139 – 140.

73. Кларк Р. Кодификация принципов Нюрнбергского судебного процесса и последующее развитие международного права. // Нюрнбергский процесс: право против войны и фашизма / Отв. ред. И. А. Ледях, И. И. Лукашук. – М., 1995. – С. 218 – 232.

74. Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказания за него. Утверждена Резолюцией 260 А (III) Генеральной Ассамблеи Организации Объединенных Наций от 9 декабря 1948 года. U.N. Doc. A/RES/260 A (III), приложение (78 UNTS 277).

75. Иванова И. М. ООН и вопрос о международном уголовном суде // Вопросы теории и практики международного права. Выпуск 2. – М.: Институт международных отношений, 1959. – С. 124 – 144.

76. Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Резолюция 260 A (III) U.N. Doc. A/RES/260 A (III).

77. United Nations.General Assembly. International Law Commission. Historical survey of the question of international criminal jurisdiction. U.N. Doc. A/CN.4/7/Rev.1.

78. United Nations. International Law Commission. Report of the Special Rapporteur, Mr. Ricardo J. Alfaro (2nd session of ILC (1950). U.N. Doc. A/CN.4/15 and Corr.1

79. United Nations. International Law Commission. Report of the Special Rapporteur, Mr. A.E.F. Sandström (2nd session of ILC (1950). U.N. Doc. A/CN.4/20.

80. United Nations. International Law Commission. 2nd session (1950) Report of the International Law Commission on the work of its second session, 5 June to 29 July 1950  ILC Report. U.N. Doc. A/1316 (A/5/12), 1950. 

81. Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Резолюция 489 (V). U.N. Doc. A/RES/489 (V).

82. Объединенные Нации. Официаль­ные отчеты Генеральной Ассамблеи. Седьмая сессия, доп. № 11. U.N. Doc. А/2136.

83. Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Резолюция 687 (VII). U.N. Doc. A/RES/687 (VII).

84. Объединенные Нации. Официальные отчеты Генеральной Ассамб­леи. Девятая сессия, доп. № 12 U.N. Doc. А/ 2645.

85. Wright Q. Proposal for an International Griminal Court // American Journal of the International Law. – 1952. – No I. – P. 58 – 75.

86. Объединенные Нации, Официальные отчеты Генеральной Ас­самблеи. Девятая сессия, доп. № 12. U.N. Doc. А/2645.

87. Ляхов Г. Е. Проблемы сотрудничества государств в борьбе с международным терроризмом. – М.: Международные отношения, 1979. – 168 с.

88.Карпец И. И. Преступления международного характера. – М.: Юридическая литература,1979. – 262 с.

89. Международная конвенция о пресечении преступления апартеида и наказания за него. Утверждена Резолюцией 3068 (ХХVIII) Генеральной Ассамблеи Организации Объединенных Наций от 30 ноября 1973 г. U.N. Doc. A/RES/3068 (ХХVIII), приложение. (1015 UNTS 243).

90.Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Резолюция 36/10. U.N. Doc. А/RES/36/10.

91. Perret R.-L. Doctrinal Bases for International Penal Jurisdiction // Toward a Feasible International Criminal Court/ Edited by Julius Stone and Robert K. Woetzel. – Geneva: World Peace through Law Center, 1970. – Р. 142 – 157.

92. Островский Я.А. Продолжают ли трибуналы по бывшей Югославии и Руанде традиции Нюрнберга и Токио?// Московский журнал международного права. –1996.– №4. – С. 69 – 80.

93. Bums P. An International Criminal Tribunal: The Difficult Union of Principle and Polities// Criminal Law Forum. – 1994. – Vol. 5. – №. 2 – 3. – P. 341– 380.

94. Франческо Т., Скотти Д. Шестьдесят лет «этнической чистки» // Московский журнал международного права. – № 2. – 2000. – С. 108 – 112.

95. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 764 (1992). Doc.UN S/RES/764 (1992).

96. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 771 (1992). Doc.UN S/RES/771 (1992).

97.Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 780 (1992). Doc.UN S/RES/780 (1992).

98. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Доклад Генерального секретаря. Doc.UN S/24657.

99. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Промежуточный доклад комиссии экспертов. U.N. Doc. S/25274 (1993).

100. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 808 (1993). U.N. Doc. S/RES/808 (1993).

101. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 820 (1993). Doc.UN S/RES/ 820 (1993).

102. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Доклад Генерального секретаря. U.N. Doc. S/25704.

103. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 827 (1993). Doc.UN S/RES/827 (1993).

104.Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 918 (1994). U.N. Doc. S/RES/918 (1994).

105. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 925 (1994). U.N. Doc. S/RES/925 (1994).

106. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 935(1994). U.N. Doc. S/RES/ 935(1994).

107. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Письмо Генерального секретаря. U.N. Doc. S/1994/1125.

108. Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Письмо правительства Руанды U.N. Doc. S/1994/1115.

109.Организация Объединенных Наций. Совет Безопасности. Резолюция 955(1994). U.N. Doc. S/RES/955(1994).

110. Schutte J.E. Legal and practical implications from the perspective of the host country, relating to the establishment of the International Tribunal for the Former Yugoslavia// Criminal Law Forum. – Vol. 5. – №. 2 – 3. – 1994. – Р.423 – 450.

111. Blakesley C. L. Atrocity and Its Prosecution: The Ad Hoc Tribunals for the Former Yugoslavia and Rwanda // The Law of the War Crimes / Ed. by McCormack T. L. H., Simpson G. J. – London, Boston: Kluwer Law International, 1997. – P. 189 – 228.

112. Burns P. An international criminal tribunal: the difficult union of principle and politics// Criminal Law Forum. – Vol. 5.– № 2 – 3 . –1994. – P. 341 – 380.

113. McDonald G. K.

Copyright © 2023. All rights Reserved.