Економічна свідомість, економічне мислення пов’язані І з таким поняттям як пізнання
| Вид материала | Документы |
- План Методології та стилі мислення. Рівні методологій. Основні методи наукового пізнання., 289.09kb.
- Тема Предмет І значення логіки, 2606.68kb.
- Реферат на тему: Мислення, 166.88kb.
- Місце І роль курсу «Розміщену продуктивних сил та регіональна економіка» в системі, 2468.31kb.
- Кредитів у вищій школі США, 118.05kb.
- Реферат на тему: Філософія буття. Людина, 393.15kb.
- Міністерство освіти І науки України Київський національний торговельно-економічний, 1309.82kb.
- Сумська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної адміністрації, 121.37kb.
- Асторономія: від спостережень до теорії, 70.15kb.
- Проблема методу філософії Нового часу, 206.11kb.
21. Національні та глобальні економічні інтереси.
Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходять своє відображення в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знань в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних, ліберально-демократичних цінностей тощо.
Найбільш характерними ознаками глобалізації є: 1) взаємозалежність та взаємопроникнення національних економік, формування міжнародних виробничих комплексів поза межами країни; 2) фінансова глобалізація, тобто єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу; 3) збільшення масштабів та інтенсивності руху товарів, капіталу, робочої сили; 4) зменшення можливостей національних держав формувати незалежну економічну політику; 5) створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем; 6) тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.
Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях:
*на рівні галузі – визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузей у даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу фабричної марки;
*на рівні окремої країни – визначається ступенем відкритості економіки, її взаємозв’язку із світовою економікою в цілому. Показниками ступеня інтегрованості економік окремих країн у глобальну економіку є співвідношення зовнішньоторговельного обороту і валового внутрішнього продукту, прямі іноземні інвестиції та портфельні інвестиції тощо;
*на світовому рівні – визначається економічними взаємозв’язками між країнами, посиленням їх взаємозалежності, переплетінням їх народногосподарських комплексів.
У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господарських зв’язків, науково-технічною революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезпеченості) неможливе.
22.Сутність та структура економічної системи.
Проблема економічних систем суспільства є однією з найбільш актуальних у сучасній економічній науці. Це зумовлено багатьма причинами, серед яких насамперед виділяється необхідність розкриття і глибокого усвідомлення закономірностей еволюції економічних систем з метою конструювання відповідної економічної та соціальної політики, а також пошук різними країнами оптимальних соціально-економічних моделей їх стратегічної суспільної трансформації.
До вагомих структурних елементів економічної системи, які є водночас її підсистемами, належать:
– економічні відносини;
– продуктивні сили суспільства;
– механізм господарювання.
Основною, найважливішою ланкою економічної системи є економічні відносини, які визначають глибинний пласт кожного способу вир-тва. Економічні відносини – відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного вир-тва, розподілу, обміну і споживання благ. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини (які водночас є структурними елементами економічних відносин).
Організаційно-економічні відносини – це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо.
Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини.
Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації вир-тва.
Продуктивні сили – це система факторів, які забезпечують перетворення речовин природи у життєві блага для задоволення потреб суспільства.
Третій структурний елемент економічної системи – механізм господарювання – це функціональний бік виробничих відносин, який відображає взаємодію останніх з продуктивними силами і надбудовою. Інакше кажучи господарський механізм – це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності.
Будь-яка економічна система виконує певні, визначальні, щодо її сутності і змісту, функції: створення матеріальних благ у відповідних кількісних і якісних параметрах; визначення комбінацій економічних ресурсів (землі, робочої сили, технологій тощо), від яких залежить створення матеріальних благ; координація всіх видів економічної діяльності; визначення споживача вироблених благ; забезпечення системного функціонування економіки в усіх її видах і формах (державних підприємствах, приватній діяльності, домогосподарствах тощо); реалізація соціальних завдань.
23.Відносини власності
Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Як соціально-економічна категорія, власність визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі вир-тва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів вир-тва та його результатів.
Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.
Власність – це відносини між людьми з приводу вир-тва і привласнення речей-продуктів праці.
Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного вир-тва – окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства.
Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці, уся сукупність благ.
Відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.
24 Домогосподарства, підприємства та сектори економіки.
Домогосподарства, підприємства та сектори економіки – це групи складових елементів сучасних економічних систем макрорівня.
Домашні господарства
Домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.
Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту – необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки. Домашнє господарство є одним з найактивніших суб’єктів економічних відносин суспільства, оскільки саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного вир-тва.
Підприємство
Під сучасним поняттям «підприємство» розуміється самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Воно має дві обов’язкові економічні ознаки: виробництво продукції або послуг для задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Підприємства мають такі ознаки:
– виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її вир-тва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);
– організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);
– фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).
Сектори економіки
Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях.
За формами господарювання розрізняють приватний, державний та інші сектори економіки. Приватний сектор економіки – частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. Його складають домогосподарства і фірми з приватним капіталом. Приватний сектор поділяється на корпоративний, фінансовий та індивідуальний сектори економіки. Державний сектор – частина економіки країни, яка повністю контролюється державними органами та перебуває у власності держави. Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров’я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації.
Організаційно-функціональну структуру сучасних національних економік можна подати у вигляді п’яти секторів, що поєднують такі галузеві ринки:
– первинний, або видобувний, сировинний – галузі видобувної промисловості та сільського господарства (вугільні, газові, нафтопереробні, гірничорудні підприємства, заготівлі деревини, рибальства, сільського господарства, гірничо-збагачувальні тощо);
– обробний – обробна промисловість та будівництво (нафтопереробної промисловості, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування та металообробної промисловості, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, промбудматеріалів, легкої та харчової промисловості);
– інфраструктурний – промислові послуги та послуги щодо забезпечення життєдіяльності людини (залізничного, повітряного та водного транспорту, зв’язку, електроенергетики, водопостачання, теплопостачання тощо).
Подальший розвиток поданої теорії супроводжувався виокремленням із третинного сектору ще двох. Зокрема, російський вчений В.Іноземцев виокремив як:
– розподільчо-обмінний – фінансів, страхування, операцій з нерухомістю тощо;
– соціально-управлінський – медичних послуг, освіти, спорту, туризму, науки, інформації тощо.
В цілому, класифікація галузевих ринків за секторами економіки дозволяє проаналізувати структуру національної економіки, визначити необхідні напрямки її вдосконалення, розробити ефективні методи та інструменти стимулювання розвитку галузевих ринків у межах пріоритетних секторів економіки.
25 Кластери, внутрішні регіони, регулятивні інститути.
Кластери
Зростаюча кількість досліджень по всьому світу свідчить, що географічна близькість відповідних ек. видів діяльності дає можливість сприяти більш високому рівню продуктивності та інновацій у тому чи іншому регіоні. Кластери, тобто розташовані у безпосередній своїй близькості кінцеві виробники, постачальники, постачальники послуг, дослідницькі лабораторії, навчальні заклади та інші установи у певній ек.й сфері, є важливими рушійними факторами розвитку економічної системи не лише регіонального, а й макро- та міжнародного рівня.Поняття кластеру у західній літературі було введено в ек. теорію відомим американським економістом М.Портером, який визначав цю структуру таким чином: “кластер – це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств зі стандартизації, а також торговельних об’єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”. Таким чином, аби бути кластером, група географічно близьких і взаємопов’язаних компаній і зв’язаних з ними організацій повинна діяти у певній сфері, характеризуватися спільною діяльністю і взаємодоповнювати одна одну. На відміну від звичайних форм кооперації і координації суб’єктів кластерні системи характеризуються такими особливостями:– наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи;– територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;– стійкістю коопераційних зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учасників;– довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей.Таким чином, кластер – це передусім соціальне явище, яке формується в результаті об’єднання зусиль людей та організацій задля задоволення своїх ек. інтересів. При цьому регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Вони визначають в цілому конкурентоспроможність національної економіки. Регіони, що не мають кластерів, займають гірше ек. положення, а в більшості випадків перетворюються на депресивні території. Внутрішні регіониВ сучасних умовах ринкових трансформацій задля забезпечення необхідних для економічного розвитку національної економіки різноманітних ресурсів і доходів перед регіонами багатьох країн особливо актуалізуються проблеми самовизначення в загальній системі відтворювальних відносин. Необхідність управління економічним розвитком в регіоні обумовлена в першу чергу загальними недоліками функціонування ринкової економіки, її націленістю на отримання економічного ефекту та ігноруванням проблем соціальної справедливості. У свою чергу, регіональна структура національної економіки виступає певним індикатором участі ек. районів, регіонів та інших територіальних утворень у створенні та споживанні сукупного суспільного продукту і ґрунтується на поглибленні територіального поділу праці та спеціалізації.Розглядаючи методологічні аспекти, важливо визначити понятійний інструментарій категорії “регіон”. Адже в науковій літературі немає чіткого визначення даного поняття, що є однією із причин різноманіття напрямів та методологічних концепцій у сучасних регіональних дослідженнях. Загалом, поняття “регіон” походить від латинського кореня “regio”, що у перекладі означає країна, край, область.У сучасній ек.й науці найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки.Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльностіПідхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Ефективність державного управління економічним розвитком в регіоні передбачає дослідження проблем взаємозв’язку регіональної економіки та регіональної політики. При цьому необхідно чітко розуміти, що регіональна економіка в процесі свого розвитку виражає відносини, які виникають між центром країни і регіонами, між самими регіонами, а також всередині регіонів з приводу вир-тва, розподілу, обміну і споживання продукту виробничої діяльності. Безумовно, регіональна політика є важливою частиною економічної політики держави і охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних та ек. заходів, які здійснюються як центральними, так і місцевими органами влади і направлені на регулювання розміщення продуктивних сил. Регіональна політика держави – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Її головна ціль – створення умов для входження в ринок усіх зацікавлених регіонів, підприємств та громадян, для розкриття і розвитку їхніх цільових здатностей і підприємливості з врахуванням територіальної специфіки.Проблема створення всезагальної теорії раціонального розміщення економіки по території країни поки не вирішена. Мають місце лише окремі спроби врахувати фактор розміщення при налагодженні раціональних ек. зв’язків. При цьому обґрунтування розумного розміщення галузей і виробництв базується на аналізі потреб країни в цілому і окремих районів у певних видах продукції, наявності виробничих потужностей, сировинних, паливно-енергетичних і трудових ресурсів.Регулятивні інститутиІнститути – досить важливе поняття при вивченні системи управління економічним розвитком. Згідно із визначеннями класиків інституціоналізму, інститути – це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. У вузькому значенні слова “інститут” – це порядок, закріплений у формі закону, установи. У більш широкому значенні термін “інститут” застосовують для позначення організацій або установ, що формують соціально-ек. середовище ринкового господарства, а також різні неформальні відносини, регульовані традиціями, неписаними правилами поведінки, досягнутими угодами тощо.Тобто інституціональна сфера розглядає формальні й неформальні обмежувальні (регулятивні) рамки, які організують відносини між людьми в суспільстві. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи.В організаційній структурі системи державного регулювання економікою виділяються інституціональні структури державного управління, наприклад, банківська система (Центральний банк, державні, комерційні банки), фінансова система (сукупність місцевих, державного бюджетів) тощо. До загальновизнаних правових регулятивних інститутів відносять конституцію держави, кодекси, що регулюють чи інші сфери суспільного життя, закони, постанови, суди, прокуратуру і т.д. Серед ек. та адміністративних інститутів можна виокремити податкову систему, системи державного кредитування, субсидування, пенсійного забезпечення, ліцензування, ціноутворення, штрафних санкцій тощо. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.
26.Типи і моделі ек. систем та їх еволюція.
. В ек.й науці найпоширенішими підходами до типологізації ек. систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності.
Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-ек. формацій (їх базис – система продуктивних сил та ек. відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип економічної системи (суспільно-економічної формації – історичного типу суспільства, що ґрунтується на певному способі вир-тва) У найпоширенішому трактуванні реалізації формаційного підходу виділяють п’ять суспільно-ек. формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, капіталістичну (буржуазну) і комуністичну (перша фаза якої отримала назву соціалістичної). Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. Інший підхід – цивілізаційний – покладає в основу типової класифікації ек. систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. За цивілізаційним підходом виділяють декілька цивілізаційних систем у рамках, які не виходять за межі предмету економічної теорії. Найпоширенішими у літературі є три класифікації ек. систем за цивілізаційним підходом. I класифікація(за ступенем політичного та соціально-економічного розвитку суспільства):– традиційна (патріархальна, авторитарна) ек. система;– ліберальна (ринкова, демократична) ек. система;– проміжна між традиційною і ліберальною ек. система.
II класифікація(за ступенем індустріального розвитку суспільства):– доіндустріальна ек. система (цивілізація);– індустріальна ек. система;– постіндустріальна ек. система.III класифікація
(за національними та регіональними ознаками і ступенем їх інтеграції у єдиний світогосподарських процес):– локальні ек. системи (євразійська, західноєвропейська, ісламська, латиноамериканська, індійська, буддистська, далекосхідна цивілізації);– міжнародні ек. системи (ЄС, НАФТА, СНД);– глобальна ек. система.Класифікація ек. систем на основі способу організації господарської діяльності враховує такі ознаки: форму власності на чинники вир-тва; хто і як ухвалює основні ек. рішення; спосіб координації економічної діяльності; мотиви. що стимулюють ведення економічної діяльності. За цим критерієм виділяють такі типи ек. систем:-традиційна ек. система;-планова (демократична і командна) ек. система;-ринкова (класичний капіталізм, змішана економіка, соціальна ринкова економіка) ек. система;-трансформаційна (перехідна, транзитивна) ек. система.Традиційні ек. системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі ек. системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.Існує два види планової економіки: демократична планова економіка і командна планова економіка. Демократична планова економіка припускає як суспільну. так і приватну власність на ек. ресурси. Планування має загальний. а не детальний характер. Командна планова економіка (адміністративно-командна економіка) представляє собою більш жорстку модель, характерну для колишнього СРСР, а також для низки країн Східної Європи і Азії.планова економіка – це економіка, при якій матеріальні ресурси складають державну власність, а напрям і координація економічної діяльності здійснюється за допомогою централізованого планування, управління і контролю.Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:-панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;-ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;-дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;-поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних ек. інтересів;-кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;-ек. влада окремих виробників і споживачів так “розсіяна”, що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція ”всіх проти всіх, а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи “вільного” ринку.