Закон над закони: свій рідний край

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2

УДК 81’25-051 І. Франко

ПАТРОН ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІВАН ФРАНКО

ЯК ЗАСНОВНИК ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА В УКРАЇНІ

Роксолана . Зорівчак

Львівський національний університет імені Івана Франка

(вул. Університетська, 1, Львів, 79000)

Мета розвідки – охарактеризувати доробок І. Франка як перекладознавця в контексті його епохи, як засновника перекладознавства в Україні, обґрунтувати націєтворчу роль перекладу в політико-культурологічній концепції І. Франка – письменника-мислителя, ґенія-універсаліста ренесансного мірила.

Ключові слова: переклад, література, перекладознавство, нація, націє творчий чинник

“Кождий думай, що на тобі / Міліонів стан стоїть, /Що за долю міліонів/ Мусиш дати ти одвіт” [29. – С. 178] – таке життєве кредо виробив в собі кормитель духу народного – І. Франко. І був вірний йому, працюючи без спочивку, часто перед глухим муром мовчання, нерозуміння, ворожнечі й нападів:

У зорях небесних великий закон

Написаний золотолитий,

Закон над закони: свій рідний край

Над все ти повинен любити

(Я. Неруда, перекл. І. Франко) [28 –Т. 11. – С. 388].

(Далі, посилаючись на це видання, вказуватиму лише том і сторінку).

В оповіданні “У кузні (Із моїх споминів)” І. Франко пише, що вогонь у кузні його батька він взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя

[Т. 21. –С. 170]. Про свого батька в цьому ж оповіданні І. Франко зазначає: “Все і всюди він був чоловік товариський, громадський. “З людьми і для людей” – се був девіз його життя” [Т. 21. –С. 167]. Геніальний син благородного батька обрав гаслом свого життя “З усіма народами для свого народу“. Його перекладацька діяльність повністю вписується в цю парадигму. М. Зеров слушно зазначає у своїй ґрунтовній розвідці про І. Франка: “Батькова кузня, батькові оповідання були першим його “університетом” [ 13.– C. 492]

І. Франко сприймав стимули від різних інтелектуальних та літературних культур, писав різними мовами й таким чином займав певне місце в різних рецептурних полях, в художніх творах тематизував факт багатоетнічності сучасного йому суспільства Галичини [9. – C. 16 ] Але завжди й усюди, в усіх своїх вчинках і думках був сином свого українського народу.

І. Франко сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманів, П. Куліш, П. Грабовський, а згодом М. Зеров, Г. Кочур і М. Лукаш та інші сподвижники, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятився повністю і подарував українській перекладній літературі, за власним висловом (у “Передмові“ до власного перекладу поеми Й. В. Ґете Герман і Доротея“), “пожаданий та здоровий корм духовий” [Т. 13. – С. 121]. І. Франко цілеспрямовано вводив перекладну літературу в широкий потік національної культури – і не як побічний струмінь, а як один з її стрижнів. Усвідомити подвиг Франка-перекладача стало можливим лише завдяки Франковому п’ятдесятитомному виданню (1976-1986) з трьома додатковими томами (2008 р.) – наймісткішому щодо охоплення спадщини, найавторитетнішому в плані текстологічному.

“І. Франко як перекладач не має в нашому письменстві рівних ані за потужністю і широтою охоплення явищ світової літератури, ані за глибинлою мистецької ерудиції, ані за напругою творчої волі, спрямованої на граничне розширення духовних обріїв світової культури”, – справедливо писав М. Н. Москаленко [18. – С. 181].

Перекладну творчість І. Франка як організовану художню цілість ще не вивчено як слід, отже, на жаль, не маємо права стверджувати, що ми осягнули вже повністю його поетику, збагнули всі секрети Франкової поетичної творчості, його перекладацький метод у сукупності різних складників. Адже І. Франко – автор оригінальних творів невід’ємний від І. Франка – автора перекладних.

Дивно, що перші дослідники Франкової творчості не звертали зовсім уваги на його перекладацьку діяльність. Зокрема, М. Рудницький 1914 р. захистив дисертацію на тему “І. Франко – письменник і критик”, що її писав під керівництвом К. Студинського. Тексту дисертації знайти ддотепер не поталанило, ані жодних документів із засідання, на якому відбувався захист дисертації, одначе дослідниця творчості М. І. Рудницького як перекладача і перекладознавця А. Р. Василик знайшла в бібліотеці науковця титульні сторінки його дисертації. На основі їх можна допускати, що дисертація складалася з п’яти частин: 1. Проблеми методи. 2. Примінення методи. 3. І. Франко – новеліст і повістяр. 4. І. Франко – поет. 5. І. Франко – критик. По суті, такі ж приблизно назви дуже стислих розділів про І. Франка у книзі М. І. Рудницького “Від Мирного до Хвильового “ (1936), де оцінка внеску І. Франка в українску дітературу і літературознавство – надто критична. Зовсім інакше оцінює творчість І. Франка М. Зеров – сам блискучий перекладач, автор гасла “ad fontes!“ . Одначе в у своїх розвідках про

І. Франка, зокрема в передмові до книгоспілчанського видання поезії І. Франка 1925 р. [13. – C, 486-515], М. Зеров не звертає жодної уваги на перекладацький доробок І. Франка.

З часом дослідники зацікавилися окремими аспектами перекладацького та перекладознавчого доробку І. Франка. Деякі загальні проблеми було розглянено в монографії І. Ю. Журавської “Іван Франко і зарубіжні літератури” (1961), у книзі Г. Д. Вервеса “Адам Міцкевич в українській літературі” (1952), у кандидатських дисертаціях М. М. Греська “ Творчість Гі де Мопасана в перекладах і критиці на Україні 1883-1960“ (1963) [8], В. В. Коптілова “Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)“ (1963) [16], де І. Франкові присвячено цілі розділи. Франкознавчими є також дисертації М. С. Шаповалової [30], О. А. Домбровського [10], Х. В. Паляниці [20]. Слід згадати цікаву працю Ф. С. Арват [1], розвідки М. Н. Москаленка з історії українського художнього перекладу та дисертацію О. Зуєвського “Проблеми українського художнього перекладу”, у якій франкознавча тема вагома [39]. До речі, дуже дивно (а радше сумно), що в капітальному виданні творів О. Зуєвського “Я входжу в храм“ згадки (і то побіжна) про його кандидатську дисертацію – першу (і, мабуть, єдину) дисертацію з історії і теорії українського перекладу, захищену в англомовному науковому світі, є лише в статті С. Павличко [39. – С. 499-500] та в “Вибраних матеріалах до біографії Олега Зуєвського“ [39. – C. 617-618].

.Дуже глибоко тему І. Франка і німецької літератури дослідив Л. Рудницький [23]. Переклади І. Франка з античних літератур всебічно вивчали М. Соневицький [24] та В. Стець [25]. Над перекладами І. Франка працював також В. Безушко [2]. Частина дослідників працювала в складних умовах ідеологічного тиску, і все ж зробила чимало. В. Безушко, Л. Рудницький, О. Зуєвський, М. Соневицький та В. Стець мали інші умови:, езопової мови не були змушені вживати, але були позбавлені основного – архівних матеріалів, рідного довкілля, так вагомого для дослідника. Свої “Нариси з історії українського перекладу” М. Москаленко опублікував у вільній Україні. Він, мабуть, найдостойніше оцінив подвиг І. Франка-перекладача. Чимало цікавого матеріалу можна знайти також в дослідженнях М. Стріхи [ 26; 27]. Надзвичайно багато цікавого матеріалу про І. Франка як видавця, а, отже, як популяризатора світової літератури знаходимо в монографії Б. Якимовича ‘“Іван Франко – видавець. Книгознавчі та джерелознавчі аспекти “ [34].

В англомовній статті “Іван Франко – перекладач німецької літератури” Л. Рудницький ставить запитання: чому І. Франко перекладав надзвичайно багато. І відповідає на нього так: знавець багатьох іноземних мов, І. Франко був обізнаний з шедеврами світової літератури і перекладав їх з художньо-естетичних мотивів, щоб поділитися цими скарбами зі своїм народом. По-друге, був ще і соціально-дидактичний чинник: поет усвідомлював, наскільки обмежений був світогляд його земляків, і намагався розвинути їхній інтелект через переклади [38]. Повністю погоджуючись з проф. Л. Рудницьким, уважаю доречним зупинитися детальніше на поглядах І. Франка на переклад як націєтворчий чинник.

Навіть натякати на націєтворчу роль художнього перекладу в Радянському Союзі (не те щоб досліджувати її) категорично заборонялося. Ішлося хіба що про його роль у зрості інтернаціональної свідомості – див., напр., працю М. Рильського “Проблеми художнього перекладу”, що починається реченням: “Переклади художньої літератури – знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості” [22. – С. 239].

В історії української суспільної думки тепер спостерігається широкий діапазон різнотлумачень щодо понять і, очевидно, термінів “національна свідомість”, “нація”, “державницький рух нації”, одначе усі погоджуються на тому, що нація – це культурна, соціально-економічна й мовна спільнота, що мова і культура є основою консолідації громадян в одну політичну націю.

Свої перші твори – дебютний роман “Петрії і Добощуки“ (у його першій редакції), оповідання “Два приятелі “ та “Лесишина челядь “, а також переклади з Й.-В. Гете та Е. Золя І. Франео підписував псевдонімом Джеджалик, прибравши собі ім’я Филимона (Пилипа) Джеджалика – видатного козацького полковника, одного з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького.

У зрілій порі своєї творчості І. Франко був українським самостійником та державником, сповненим непохитної віри в живучість нашого слова, у необхідність розвивати фундаментальну українознавчу науку для закладення основ української політичної нації, майбутньої повносилої та повноцінної української держави. У своїх працях у дуже важкі для українців часи він сформулював національно-демократичні постулати націєтворення.

Він розглядав націю як “формацію органічну, історично конечну, нерозривну і вищу за всяку територіальну організацію” (стаття “Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова”, 1906 р. [Т. 45. – С. 438]. 1900 р. в “Літературно-науковому вістнику” (Т. 12) з’являється Франкова праця “Поза межами можливого” про “ідеал національної самостійності” і про досяжність того, що здається “позірно недосяжним”: “Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього” [Т. 45. – С. 285]. І. Франко був переконаний, що нація, яка зазнала стількох непоправних політичних поразок, повинна зміцнюватися інтелектуально. У цій статті мислитель застерігає також проти того, щоб вселюдськими ідеалами покривати своє духове відчуження від рідної нації [Т. 45. – С. 284], Нація, не захищена політично своєю державою, зберігає свою національну ідентичність виключно засобами культури. Ідея національної волі українців більш-менш виразно пробивалася з усього, що в умовах жорстокої цензури на той час могла зробити патріотична еліта – із збірників фольклору, етнографічних записів та художніх творів. Одним з перших дослідників народно-словесних виявів національної свідомості став М. Драгоманів. Науковця зацікавив парадокс: бездержавний народ, плекаючи ідею національної єдності, прагне політичної незалежності – усно словесна пульсація національної ідеї.

1905 р., під час революційних подій у Росії, І. Франко публікує “Одвертий лист до галицької української молодежі” в “Літературно-науковому вістнику” [Т. 30. – С. 11-19], у якому дорікає своїм часто тіснозорим землякам у багатьох гріхах – той комплекс почуттів, що І. Франко найкраще висловив дуже стисло: “Я не люблю її з надмірної любові”. Тут же І. Франко стверджує, що, у зв’язку з передбачуваним падінням абсолютизму в Росії, для нашої нації наступає велика доба, і, очевидно, до неї треба бути готовим: “Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та притім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшому темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися. … Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів...” [Т. 45. – С. 404 405]. Цей своєрідний маніфест відіграв поважну роль у формуванні національно-політичної свідомості українського народу, зокрема в добу Визвольних змагань. Не забуваймо, що саме 1905 р. І. Франко дарує українцям поему “Мойсей” – віховий твір в історії української літератури. Слушно Ю. Шевельов назвав цей архітвір “Другим “Заповітом” української літератури” [30]. Справедливо писав М. Рильський: “Ніхто з українських поетів, письменників, мислителів не відчував єдності всього українського народу в його етнографічних межах так виразно, не прагнув возз’єднання свого народу в такій мірі і не закликав до цього возз’єднання так полум’яно, як Іван Франко” [21. – C. 158].

І. Франко був переконаний, що здвигнення нашої національної будови в усій її цілісності можливе лише на певному культурному рівні. “Я бачив відмалку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці; пізніше я пізнав, що нам усім яко нації ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям” [Т. 31. – С. 309] – стверджував І. Франко у промові на 25-літньому ювілеї своєї діяльності 30 жовтня 1898 р. Він був постійно головою в Європі, а ногами стояв на твердому національному ґрунті. Світова література – це те духове повітря, якого він прагнув, яке його оточувало, у якому він жив, намагаючись “ввести в нашу рідну літературу ті духовні і артистичні течії, які займають сьогодні найкращих письменників цивілізованого світу” [Т. 34. – С. 483]. Про це І. Франко писав також у передмові до “Покажчика змісту ”Літературно-наукового вістника”(1898-1902), що його зладив В. Доманицький 1903 р.: “Вислови і поступки редакції були продиктовані щирою любов’ю до рідного слова і гарячим бажанням його розвою, та заразом щирою любов’ю до тих високих ідеалів свободи та справедливості, з яких ступеневим здійсненням, по нашому глибокому переконанню, зв’язана нерозривно справа піднесення і розвою нашої нації” [Т. 34. – С. 491].

Усесвітні умови для такого розуміння красного письменства в Франкову епоху були сприятливими. У другій половині ХIХ ст. поступово відбувалася своєрідна інтернаціоналізація красного письменства, став реальністю термін Й. В. Ґете – “найбільш універсального поета всіх часів” [Т. 13. – С. 367] – “die Weltliteratur” щодо скарбниці всесвітньої літератури та її поповнення. 1841 р. прочитав курс лекцій ректор Единбурзького університету шотландець Т. Карляйль під заголовком “ On heroes, hero-worship and the heroic in history”

(“ Про героїв, обожнювання героїв і героїчне в історії “), у якому обґрунтував свою концепцію вагомості красного письменства в житті кожної нації. Т. Карляйль твердив, що кожна нація повинна мати своїх національних святих – поетів нації. Світової слави данський літературознавець Ґеорг Брандеc (справж. ім’я та прізв. – Морріс Коген) опублікував вперше в європейській літературі порівняльно-історичне дослідження – шеститомову працю “Die Hauptströmungen der europäischen Literatur des XIX Jahrhunderts” (“Головні течії європейської літератури XIX віку”, 1872-1890). Про Брандеса І. Франко писав: “Праця Ґ. Брандеса стала першою працею, що збудила зацікавлення в безмірно широких кругах і була перекладена на різні європейські мови. Від видання цієї праці Брандес зробився критиком європейської слави, посередником між різними літературами сучасної Європи, інтерпретатором провідних ідей і красот найрізніших сторін і націй“ [Т. 31. – С. 381] Поступово помітно зближувалися літератури: читачі з однаковим інтересом читали твори високоталановитих письменників інших народів, як і своїх рідних, передусім, завдяки перекладам, завдяки окремим подвижникам-перекладачам. Серед них – французька письменниця мадам де Сталь, що відкрила для французів німецьку літературу, шотландець Т. Карляйль, що відкрив для англомовних читачів жтворчість Й. В. Ґете і Ф. Шіллера, німець А. В. Шлеґель, перекладач 14 Шекспірових п’єс, Й. Г. Фосс, завдяки якому в німецьку свідомість увійшли твори античної літератури, шедеври Аріоста, Т. Тасса, Кальдерона та ін.

Перекладами вони збагачували не лише свої літератури, а й мови, завдяки урізноманітненню просодійних засобів, стилістичних фігур, афоризмів тощо. Водночас, іде й змагається націоналізація кожної поодинокої літератури, виступає рельєфніше її питомий національний характер, національний контекст, основні особливості її народного гумору і народного пафосу.

І. Франко писав у своїй праці “Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах”, уперше надрукованій в “Літературно-науковому вістнику” 1898 р., що найхарактернішими прикметами літератури XIX віку було “розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних традицій і певної літературної моди в цілому літературному світі і даній добі” [Т. 31. – С. 33]. Водночас, у цій праці І. Франко стверджував: “Кождий чільний сучасний писатель... являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввісати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі” [Т. 31. – С. 34].

Становище в Україні було не таке відрадне, наші спромоги були обмеженими. Лише 2 травня 1848 р. було створено Головну руську раду у Львові, яка у Відозві від 10 травня 1848 р. вперше проголосила єдність усього українського народу. Наші сумні суспільно-політичні обставини були причиною того, що ми значно запізнилися з багатьма перекладами. Якщо перший англомовний переклад Гомерової “Іліади” (Дж. Чепмена) датується 1611 р, а “Одіссеї” (також Дж. Чепмена) – 1614-1615 рр., уже більш досконалий переклад “Іліади” Е. Поупа – 1715-1716 рр., а “Одіссеї” – 1725-1726 рр., то перший український переклад (за жанром, переспів) “Іліади” (Омирової) С. Руданського датується 1872, 1875-1877 рр., а “Одіссеї” П. Ніщинського – 1890 р. До речі, переклад Е. Поупа Гомерової “Іліади” детально вивчали протягом віків в британських школах як зразок незрівнянної поезії, за висловом Б. Джонсона [35. – C. 183]. Досконалий російський переклад “Короля Леара”, що його, до речі, здійснив українець М. Гнідич (Гнедич), опубліковано 1809 р., а перший український переклад “Короля Ліра” (П. Куліша) побачив світ аж у 1902 р. Трактат "De consolatione Philosophiae" C. Боеція, у духовно-культурному полі якого перебували та творили видатні європейські мислителі та письменники, найперше Середньовіччя та Відродження, переклали англійською мовою з ініціативи короля Альфреда в IX ст, а перший український переклад цього твору – А. Содомори – оприлюднено 2002 р. Якщо німецький читач мав повне зібрання творів В. Шекспіра 1782 р., то український – лише 1986.

У ранній юності зародилися в І. Франка прагнення насолоджуватися художнім словом в оригіналі, що було найбільшою спокусою вивчати іноземні мови і згодом переросло в жадання перекладати, виховувати читача як особистість, доходити до глибин неосяжного світу культури. Уже в старших класах гімназії І. Франко зрозумів, що мова може служити загальнонаціональним ідеям лише тоді, коли над нею постійно працювати, коли збагачувати її спромоги передусім перекладами. Для нього все у всесвітній літературі було рідним і близьким, усе хотів через переклади наблизити до культури рідного наорду. Був європейцем у повному, благородному значенні цього слова. Тому досить дивно й прикро читати в передмові проф. Дж. Грабовича до Проспекту Повного зібрання творів П. Куліша про те, що лише П. Куліш був єдиною центральною постаттю в українському національному русі XIX віку. Для підкріплення своїх поглядів американський професор наводить слова Миколи Хвильового: “Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента” [7.– C. 2]. Що ж, Микола Хвильовий, можливо, не був обізнаний детально з творчістю І. Франка, До того ж, цитатами, вирваними з контексту, можна будь-що доказати. Щодо Дж. Грабовича, то причини його лжетлумачень можуть бути інші, сумніші...

І. Франко усвідомив свою відповідальність за історію і слово рідної землі, усвідомив свою непересічну роль у цій історії, власну причетність до її творення.. У листі до А. Кримського 9 грудня 1890 р. він писав: “Я дуже рад, що Ви такі охочі до роботи над перекладами орієнтальних поетів, про яких я ще в гімназії з тугою думав, читючи вривки з их в німецьких переводах” [Т. 49. – С. 267]. Чималий вплив на І. Франка мав М. Драгоманів, “сповнений запеклої ненависті до українського провінціалізму” [32. – C. 48], який у листах до І. Франка й М. Бучинського висловив чимало цікавих думок щодо суті та значення перекладацтва. У власній передмові В. Щурата до його перекладу “Пісні про Роланда” автор писав, що важко хворий на серце М. Драгоманів під час зустрічі з ним та І. Франком у Відні 1893 р. вимагав, щоб І. Франко помістив у першому номері свого журналу “Житє і слово” переклад “Пісні про Роланда” і при цьому сказав: “Немає для нас нічого актуальнішого, як кладення таких підвалин піл культурну будову. Давайте не тільки “Пісню про Роланда”, давайте “Божественну комедію”, Софокла, “Магабгарату” ” [33]. Коли І. Франко видавав свій переклад “Фауста” (І. Франкові доводилося часто самому фінансувати видання своїх перекладів), М. Драгоманів надіслав на це видання 150 швейцарських франків.

І. Франко усвідомлював, що українські переклади повинні бути високого художньо-естетичного рівня, щоб витримати конкуренцію з потужними сусідніми культурами в умовах білінгвізму в Україні. У передмові до збірки “Мій ізмарагд” він писав: “Блукаючи по різнх стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потрохи або намічувава собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови” [Т. 2. – С. 17].

Розпочавши працю на перекладацькій ниві ще гімназистом старших класів, І. Франко перекладав, долаючи важку хворобу, до останніх місяців свого життя. Уже тоді, у старших класах гімназії, читав він (як засвідчують “Спомини із моїх гімназіальних часів“) зі своїм товаришем Йосифом Райхертом драми Шекспіра, Шіллера, Ґете [Т. 39. – С. 51]. Перші його переклади – першої пісні Гомерової “Одіссеї” (її згодом в оповіданні “Борис Граб” поет назве “азбукою людською та цивілізації” [Т. 18. – С. 182]) і Софоклової драми “Електра” – датуються, відповідно, весною 1873 р. і осінню 1874 р. Останній його переклад – стародавньої легенди з історії Риму – датовано 13 березня 1916 р., тобто за два з половиною міісяці до відходу в небуття. Перекладав рідною мовою художнє слово тридцяти п’яти народів, а українського народу – німецькою і польською. Із статті М. Возняка “Вимоги Івана Франка від української літератури “ читачі ще 1941 р. довідалися, що І. Франко мав намір окремим томом видати свої переклади Шевченкових поем, зокрема “Кавказу“, “ Неофітів“ та “Марії “, одначе за свого життя він не зміг цього зробити. Перекладав також польською мовою поезію Т. Шевченка й С. Руданського Подарував українській перекладній літературі “з чужих зільників” (так поет назвав свою перекладну збірку 1885 р.) твори 188 письменників двадцяти трьох літератур та численні зразки народного епосу і народної поезії двадцяти народів. Подвижницьку працю І. Франка в сфері перекладу можна деякою мірою порівняти з перекладацькою діяльністю видатного німецького філософа й поета Й. Г. Гердера, чия збірка “Народні пісні“ (1778/79; “Голоси народів у піснях“, 1807) зробила світовий фольклор доступним німецькому читачеві.

Нижче подано дві таблиці, що вміщають інформацію про перекладацький доробок І. Франка. Першу таблицю було випрацювано для запрошення на Урочисту академію “Із чужих зільників“, що відбулася з ініціативи професорів І. М. Гнатюка, Р. П. Зорівчак та доц. Б. С. Тихолоза в Франковому університеті у Львові 27 травня 2005 р. ЇЇ було прсвячено І. Франкові як перекладачу. Маю приємність висловити подяку М. І. Гнатюку та Б. С. Тихолозу за дозвіл використати нашу спільну працю в своєму дослідженні.

Перша таблиця

СВІІТОВА ЛІТЕРАТУРА В ПЕРЕКЛАДАХ ІВАНА ФРАНКА
Австралійська література: Век, Е. Б. Годж, Дж. Г. Грін, А. Г. Дейвіс, Е. Дисон, А. Доррінгтон, Кодак, П. Купід, Дж. Пойнтон. Австрійська література: А. Ґрюн, Н. Ленау. Албанська народна поезія Американська література: Ф. Б. Гарт, Марк Твен. Англійський фольклор і література: народні балади; Дж. Ґ. Байрон, Т. Гуд, Ч. Діккенс, Дж. Мільтон, Т. Мур, А. Ремсей, А. Теннісон, В, Шекспір, П. Б. Шеллі. Бельгійська франкомовна література: Ж. Роденбах, П. Люїс. Болгарська народна поезія Боснійсько-герцеговинська народна поезія Вавилонський народний епос: гимни і молитви. Давньогрецька література: Агафій, Александрід, Алексід, Алкей, Аніта, Антіпатр Сідонець, Антіпатр Фессалійський, Антіфан, Антіфіл Візантійський, Аполлодор, Арат, Арістофан, Архій Антіохієць, Архімед, Бакхілід, Біон Борисфенський, Геронд, Гесіод, Гомер, Дамоксен, Діоскорід, Діфіл, Евклід, Евполід, Евріпід, Езоп, Емпедокл, Ерасістрат Кеоський, Ератосфен Кіренеєць, Ерінна, Квінт Смирненський, Кней Лентул Гетулійський, Кратет, Крітон Геренеєць, Ксенарх Афінець, Ксенофан, Леонід Терентієць, Лукілій, Махон, Мелеагр, Менандр, Месомед, Метродор, Мімнерм, Мойрона Візантійка, Мосх, Нікарх, Нікомах, Носсіда, Онест, Палладас Александрієць, Піндар, Піфагор, Платон Комедіопис, Платон, Посідіпп із Пелли, Посідіпп Кассандреєць, Сапфо, Сімонід з Аморгосу, Сімонід Кеоський, Солон, Сосіпатр, Софокл, Софрон, Стесіхор, Стратон, Телеклойд, Теокріт, Тімокл, Ферекрат, Фокілід, Юліан Єгиптянин. Давньоримська література: Апулей, Вергілій, Горацій, Кассій Діон, Квінт Курцій Руф, Лукрецій, Овідій.	Єврейська народна поезія: В. Еренкранц-Збаразький, М. Розенфельд. Єгипетський народний епос Індійський народний епос: «Драммапада», «Махабхарата», «Маркандея-пурана», «Сутта-ніпата», уривки з «Рігведи» й «Атгарваведи». Іспанська народна поезія Італійський фольклор і література: народні пісні; Данте Алігієрі, Дж. Беллі, Дж. Бруно, Дж. Джусті, Г. Д’Аннунціо. Китайська народна поезія Кримськотатарська література: Газі-Гірей. Нідерландська література: Мультатулі Німецький фольклор і література: народні пісні і легенди; найстаріші пам’ятки поезії; «Пісні про Нібелунґів»; «Як Король Карло Великий ходив красти» («Карл Великий»), Бонерій, Б. Боян, Л. Брахман, А. Бюрґер, Г. Гайне, Й. Ґебель, Ф. Гельдерлін, Ґ, Гервеґ, Й. В. Ґ ете, Я. Каро, Г. Кляйст, Конрад із Вюрцбурґа, Г. Е. Лессінґ, Д. фон Лілієнкрон, Лінкей, К. Лясвіц, В. фон Мюллер, Ф. Фрайліґрат, П. Шербарт, Ф. Шиллер, Д. Ф. Штраус, М. Янічек. Норвезький фольклор і література: народні балади: М. Б. Бйорнсон, Г. Гардраді, А. Ґарборг, Г. Ібсен. Польська література: А. Асник, Я. Брожек, І. Ґоловінський, В. Гомуліцький, С. Кльонович, А. Міцкевич, А. Немоєвський, С. Старжинський. Португальська народна поезія Російська література: М. Вагнер, В. Гаршин, О. Герцен, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, М. Лермонтов, М. Морозов, М. Некрасов, М. Помяловський, О. Пушкін, М. Салтиков-Щедрін, В. Соловйов, Г. Успенський, М. Чернишевський. Румунський народний епос: Л. Тихомиров.	Сербський фольклор і література: народні пісні і балади; Лаза Лазаревич. Словацька література: С. Халупка. Сучасна поезія латинською мовою: Папа Лев ХІІІ Мавро Річі. Староарабська народна поезія Староісландський фольклор: народні пісні, балади, новели. Угорський фольклор і література: народний епос; К. Міксат, В. Ракоші. Українська поезія давніх епох: «Слово о полку Ігоревім»; «Три святі грішниці» (старохристиянські легенди); Іван Вишенський. Українська російськомовна література: О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Костомаров, Т. Шевченко. Французька література: П. Верлен, В. Гюґо, А. Доде, Семен Земляк, Е. Золя, Де Ке де Сент-Емур, П. Ж. Б. Легран, Ж. Мореас, Оссіт, Ж. Рішпен, Ґ. Флобер, Ш. Фолів, А. Франс. Циганська народна поезія Чеська література: «Рукопись Короледворська» («Краледворський рукопис»); В. Веверка, Я. Врхліцький, К. Гавлічек-Боровський, Ю. Зеєр, Е. Красногорська, Й. Махар, Я. Неруда, С. Чех. Чорногорська література: Л. Йовович. Шведська література: В. фон Гейденстам, С. Лаґерлеф, А. Стріндберґ. Швейцарська німецькомовна література: Дранмор, Г. Ляйтґольд, Ґ. Келлер, К. Ф. Мейер. Шотландський фольклор і література: народні балади; Р. Бернс