Бойченко Валерій Петрович народився 3 травня 1941 р в селі (тепер місто) снігурівці на Миколаївщині. Закінчив школу в Херсоні. У 1965 р отримав диплом

Вид материала

Содержание

Чому ж тебе я вчасно не спитав
В маленькім готелі у центрі села
Радійте, лицарів-січовиків потомки!
Жив із тобою тисячу літ.
Ще вода хлюпотить
О степе український, давній храме
Отут, де загубилися сліди
Голубіє ген Інгулу тепле маєво.
Ні калини, ні тополі, ані каменя
Тільки в слові залишається корінь спогаду.
О степе український, давній храме
Та які ж бо голосні у слові
Ми йдемо по вузенькій стежині.

Подобный материал:

ЗМІСТ:

Вступ

Життя поета
Характеристика інтимної лірики В. Бойченко
1. Повторення не пройденого
2. Книга В. Бойченко “не повториться мить”
3. Роздуми над літами і новою книгою видатного поета
4. невгамовний пан Валерій

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Бойченко Валерій Петрович народився 3 травня 1941 р. в селі (тепер місто) снігурівці на Миколаївщині. Закінчив школу в Херсоні. У 1965 р. отримав диплом вчителя на факультеті іноземних мов Львівського університету. Викладав англійську мову в школі-інтернаті в Душанбе (Таджикистан), морехідному училищі та технологічному інституті і Херсоні, миколаївському педінституті. Поезії почав публікувати в херсонській пресі на початку 60-х років, потім зайнявся також художнім перекладом, публіцистикою, краєзнавством. У 1976 р. прийнятий до Національної спілки письменників України, двічі обирався головою миколаївської письменницької організації, членом Ради Національної спілки. Керував літоб’єднанням “стапель”.

Видав збірки “Іскри” (1972), “сонячні кола” (1975), “Поліття” (1977), “багряні колони” (1978), “Широти” (1981), “Світлі ріки” (1984), “Доброта” (1987), “Птахи над полум’ям” (1989), томик вибраного “правий берег” (1991). Вийшла збірка поезії для дітей “Який широкий світ!” (1989). Переклав дві збірки англійської та американської поезії для дітей “У мене курочка була” (1973) та “Зроду ще такого я не бачив!” (1975). Опубліковані переклади з американського поета Роберта Проста, повість американського письменника-ковбоя Віля Джемма “Димок” (1980) та роман англійського класика Р.Л. Стівенсона “Корабельна катастрофа” (1984, друге видання - 1996). І ось – книжка поезій і перекладів “не повториться мить” (2001).

Відома й громадська діяльність поета. Він був серед фундаторів перших неформальних організацій на Миколаївщині часів перебудови, членом правління миколаївського відділення Українського фонду культури, співголовою товариства “Зелений світ”, першим головою відродженого Миколаївського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім.. Тараса Шевченка, брав участь у заснуванні Народного Руху, товариства “Меморіал”, конгресу української інтелігенції та інших організацій. Два роки вів на ТБ авторську культурологічну програму “Основи”, став одним із засновників та головою редколегії просвітницької газети “Аркасівська вулиця”. Лауреат культурологічної премії ім.. Миколи Аркаса (1997). Нагороджений почесними знаками українського фонду культури “За подвижництво в культурі” та Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім.. Тараса Шевченка “Будівничий України”. Почесний член “Просвіти”.

Любов, випадкова радість

Коли ностальгуєш за минулим, важко не згадати про золоту поетичну максиму Андрія Вознесенського, його “ностальгии по настоящему”. В минулому, яке було теперішнім – освітлена яскравим Сонцем вулиця Радянська, Валерій Бойченко, Іван Григурко поспішають в “Молоду гвардію”, книжковий магазин, на зустріч з читачами нових книжок, та раптом Валерій зазнається, що не одружений, але його пасія – найкраща дівчина в Європі.

Валерій Петрович Бойченко написав та видав багато книг, але саме книга про любов всього його життя – “Не повториться мить”, книга про любов до Лесі, про велике та справжнє кохання поета, стала його зірковою книгою. Висновком зрілих роздумів та зрілих віршів, поетичних перекладів – саме ця книга принесла йому такі бажанні лаври лауреату Всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини (2003). Лауреатом премії імені Миколи Аркаса він, засновник нової миколаївської “Просвіти”, став ще раніше.

Однотомник виборчої лірики “Правий берег” у Валерія Бойченко вийшов в київському видавництві “Дніпро” ще на злеті минулої нашої країни, в розквіті нашої нової старої держави незайве було б видати двотомник віршів та перекладів відомого майстра. Бо він блискучо переклав українською і вірші класика американської поезії ХХ століття Роберта Проста, та книгу його одноплемінника, письменника-ковбоя Віла Джемма “Димок”, та безсмертну книгу Роберта Л’юіса Стівенсона “Корабельна катастрофа” (“Аварія корабля”) , та балади давніх кельтів. Можливо, і любовна, і цивільна лірика Валерія Бойченко переживає наші непрості роки, як “випадкова радість” закоханого О. Блока.

Лірика, публіцистика, переклади В. Бойченко вже тепер “тягнуть” мінімум на двотомник. Обраний двотомник . Та що б не казали його доброзичливці, їх безпліддя – заразне, творча зараженість нашого земляка - разюча. З ним – любов, цей негасимий світильник поезії.

Роздуми над літами і новою книгою відомого поета

Білоголовий болиголов – така ж прикмета степової ойкумени, як і полин і перекотиполе, чебрець і ковила. Для мене Поет – усе та ж степова трава болиголов, котрій болить і за вояка, що окропив її своєю кров’ю, і за беззахисного зайчика чи сайгака, вбитого стрілою скіфа чи кулею сучасного браконьєра. Полюють усі, полюють – на всіх, але болить – у болиголова, і болить – голова і душа в поета за всіх убієнних та пропалих безвісти. Поет, перекладач і громадський діяч Валерій Бойченко – саме з таких. Із тієї когорти, котра йшла першою на прю, боліла чужими болями, відкидаючи посполиту “свою хату скраю”. Може, й тому, що першими запалюють крайню хату, може... Але ось яка дивовижна доля в нашого відомого поета-земляка, котрий уже при початку ХХІ століття все ще переймається болями віку про минулого, все ще боліє непроминулими і непроимнущими суками людства. Ми вже майже загубили екологію, сиріч – природу, ми вже боїмося вголос ужити словосполуку “екологія душі”, а він усе ще стукає в “двері Бога”, тобто до людської душі. Як писав інший перевесник Велерія Бойченко, лауреат Шевченківської премії Петро Скунць: “Поет – як розумна дитина або як наївний дід... За всіх промовчати, коли всі кричать. За всіх – прокричати, коли всі мовчать...” Отак і в нашому vis-s-vis: він переймається як болями планетарними, так і локальними, котрі в своєму масштабі й витворюють панораму всесвіту...

Авторитет Валерія Бойченко – справді високий. Поет і перекладач, засновник відродженої Миколаївської “Просвіти”, один із перебудовних керівників письменницької організації та член Ради Національної Спілки письменників України, а знедавна – й голова редколегії просвітянської газети “Аркасівська вулиця”, працівник Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, почесний член Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка – це ще далеко не повний синодик і реєстр його посад і діянь. Але в першу чергу – поет, і йому, як і Полю Елюару, багнеться “повернути словами їх первісне значення”. А повернення до витоків світла – то таке ж “легке заняття, як і змога вдруге вступити в одну й ту ж ріку. Але поетові це - під силу! Саме “реконструкція часу” в поезії, прозі, драматургії й вознесла в центр світ отвору таке химерне творіння людства, як література!

І нині, в час віртуальної реальності та Інтернету, в час піарівських технологій, усе ще приходять люди до публічних бібліотек , і пересичені комп’ютерними іграми елітні юнаки та дівчата залюбки слухають живе поетичне слово.

У малого Валерія, котрий дочекався повернення батька з війни, і цукерки викликали захоплення. “Так ось вони які - солодощі від солодкої макухи!” – з гіркою іронією, стилізованою під пієтет, вигукує герой одного з його ліричний віршів...

Біографія – і найстисліша – Валерія Бойченко вельми і вельми багата подіями, людьми датами. Дебютував як перекладач великого американського поета ХХ століття Роберта проста. Перша книжечка В. Бойченко “Іскри” побачила світ столичному видавництві “Молодь”. А переклади неофітові Проста... Ви тільки уявіть рівень: якщо на зустріч із Кеннеді М. Хрущов брав О. Твардовського, то сам Д. Кеннеді – Р. Проста. В тодішній нашій державі “табель о рагнах”, особливо ж у літературі, шанували не менше, як у часи самого Петра І...

За “Іскрами” були “Сонячні кола”, що вийшли в сімферопольській “Таврії”. Знаковою стала книжка “Поліття”, знову ж таки видана “Молоддю”. Тому книжки В. Бойченко виходили мало не що два роки: “Червоні колони”, “Широти”, “Світлі ріки”, “Доброта”, “Птахи над полум’ям”, томик вибраного “Правий берег”... Навіть у назвах книжок поет акцентує увагу на екології, по-простонародному кажучи – на збереженні всього живого, всього трепетного, сущого в душі й на цій немилосердній землі.

А є ще одна іпостась В. Бойченко – його переклади. Крім Роберта Проста, він перекладав і старошотландських поетів, і ново англійських... Та вершиною перекладацької роботи В. Бойченко стали переклади знаменитого роману Роберта Льюїса Стівенсона “Корабельна катастрофа” (виданий двічі), повісті американського письменника-ковбоя Віля Джемма “Димок”. Але не поминув перекладач В. Бойченко й суверенного жанру дитячої поезії, видавши ще замолоду славнозвісні англійські пісеньки збірках “Зроду ще такого я не бачив” й “У мене курочка була”, а десятиліття тому - розкішну дитячу збірку власних поезій “Який широкий світ!”

Ще один масив Бойченкової творчості – це його публіцистичні та краєзнавчі статті, надруковані як у газетах, так і в колективних збірниках. Але потрібен цілий літературно-бібліографічний збірник, аби розписати по роках його болючі, його ґрунтовні, його непроминущі громадські апеляції до мислячої України, в ім’я якої жив і живе.

Характеристика інтимної лірики поета
1. Книга В. Бойченко “Не повториться мить”

Нелегкі шляхи наших книг до читачів, для яких вони пишуться. Ніколи не були ці шляхи легкими творчо - тепер вони перетворилися майже у хрестовий шлях на Голгофу в суто видавничому плані. Дуже багато, для поета В. Бойченко, означає книга для чарівної Лесі “не повториться мить”.

Почнемо з передмови. Мало того, що на трьох з половиною сторінках Дмитро кремінь зумів образно та яскраво представити біографію та творчість, суспільну та політичну діяльність автора, так він ще й Лесю поставив поряд із поетом. Та усім стало зрозуміло: що означає вона в житті В. Бойченко та творчості. В цьому і складається справжній талант: сказати щось найсуттєвіше, не назвавши його своїм ім’ям, не ткнувши пальцем.

Ця книга надто серйозна, щоб відноситися до неї по-земляцьки або дружньо поблажливо: підхвалювати та прикрашати, прибігати до натяжок. Остання справа в літературі. Поету повинен належати світ, а не тепле ліжко в рідному селі. Хоча її не можна забувати, бо з неї починається “мала батьківщина”, яка і проводжує усіх нас у великий світ, щоб ми щось понесли від неї людям. Щось неповторне та своє. Як наша Степ.

Ця книга про життя и смерть, про недовговічність нашу тут, на цьому світі, про корені нашого роду та народу. “Моменто мори”, - закликали давні мудреці. “Думай про смерть”, щоб гідно прожити серед людей. Вірші Валерія Бойченко пронизані саме такими роздумами та міркуваннями, та їх глибока та печальна філософічність гріє утомлене серце та навіває радість. Мрійність властива поетові, стала тут суворіше, навіть порою жорсткою:

Чому ж тебе я вчасно не спитав,

Чому завчасно не відчув,

Що повів наших гіркуватих трав

Тебе все менше обвіває в полі?!

.........................................................

Де так буяли трави мовчазні,

Взаємності зелене й спрагле диво,

Лише на дні душі, на самім дні

Ще гріє світ надія терпелива.

Що знов політ з’єднає острови,

Що це лише диявольська реприза,

Хоч кислота іржавого заліза

Вже і в мені труїть

Гіркотний смак трави.

Саме за цим віршем впізнаємо Бойченко. Як і в попередньому вірші, яке написав ніби не Валерій Бойченко, а саме наша Степ: “Синє небо і пшеничне поле біля готелю”.

В маленькім готелі у центрі села

В широке вікно безконечність зоріє:

Гойдається марево, мов ковила,

На рівні душі, сподівання й надії.

Немов поплавок на широтах морських,

Гойдаються, вражений, в теплому світанку:

В безмежному полі всесвіт притих

І хвилі пшеничні котить до ганку.

Один серед безвісті часу й широт,

Німію відчайно, не здатний збагнути,

За що серед інших життєвих щедрот

Дарована й ця...

Особливо ж уражають “Запорозький Гард”, “Екскурсія по місту”, “Вулиця Потьомкинська” :

Радійте, лицарів-січовиків потомки!

Імперському орлу кричіть “Віват!”

Іде по Миколаєву Потьомкін –

Припудрений і двоєдушний кат.

Тут він козацтво гнав у гречкосії.

Під тінню двоголового орла

Прирощував імперію російську –

“Где я ступил – там русская земля!”

А ви – з якої, власне, оперетки?

Всю вашу землю, милі землячки,

В порохівниці позсипали предки

Та й на Кубань понесли Козаки!..

Просто зачаровують глибиною почуттів та роздумів чудові мініатюри: “Доля”, “Жаль”, “Злякано в нірку заб’ється звіря, тихе й невинне планетне створіння”, “Відцвіта під леготом зілля”, “Сніжок легкий вкриває сіножать”, “Осіння елегія”, “Південь” – все це таке рідне, таке наше, таке степове! Замислене и печальне. Мудре та затаєне. Мрійне та ніжне. Так що поневолі думається: “Так ось за що його любить найпрекрасніша та найкраща з жінок нашого краю!”.

Жив із тобою тисячу літ.

Буду з тобою жити безлітно.

Річка клекоче – козацький рід

Тепло синіють скелі гранітні.

Хай обсипаються прахом віки

Не перейняти їх навіть душею.

Скотиться день мій з долоні в піски,

В річку впаде, попливе з течією.

Так і пребудемо тисячу літ,

Через літа перейдем,

Через Лету.

...Світ озира кам’яний Світовид:

Від київських брам по сибірський лід

Дивляться вгроблені очі поетів.

Та вже зовсім у іншому ключі написані вірші “Музейний трельяж”, “Історичний пейзаж з АЕС” – тут гіркі роздуми про світ давній та сучасний, про роль поезії в ньому, про долю теперішніх поетів. А над всіма цими роздумами-муками – надія:

Ще вода хлюпотить,

Ще водиця живе,

Ще при березі хвиля з камінчиком грає.

Ще вода ця жива, ще водиця пливе

До лиману, в якому ще греблі немає...

(“Ще жива вода”).

Прикрасою сучасної української поезії, яка збідніла на патріотизм, стануть (або вже стали) вірші “Храм”:

О степе український, давній храме,

Просторий і високий – аж замру,

Коли твоя летюча діорама

Возносить мовчки вікову журу...,

Або “В Очакові”, присвячене Миколі Вінграновському:

Отут, де загубилися сліди

І дій, і помислів Сірка і Наливайка,

Кричить надривно чорноморська чайка

Над холодом солоної води.

На кручі нас розгубленість гойда.

Ми бредемо по вуличках завмерлих –

Хоча б слідок...

Все вигризла, все стерла

Байдужості бульдозерна хода.

Лиш Головатий крізь імлу століть

І крізь строї владичні та вельможні

Останнім у ряду непереможних

На нас із бронзи крізь сльозу глядить.

Особливо хвилює вірш “Крик трави”. Воно аж проситься привести його повністю. Хоча цитування – не найкраща форма аналізу нової книги поета:

Голубіє ген Інгулу тепле маєво.

Трави хиляться, а пахне сіножать.

На старому кладовищі в Миколаєві

Запорожці із шаблюками лежать.

Поезія здобуває особливу пружність та силу впливу, коли вона не абстрактна, а конкретна, як в цьому циклі:

Ні калини, ні тополі, ані каменя, -

Лиш перекази та пошуми вітрів,

Лиш у слові залишилось спогадання,

Лиш у слові час той не згорів.

Як діждалися потьомкінської милості,

Подались: хто за Дунай, хто – в чумаки.

Ці ж – в земельці прадідівській залишилися,

І грудками стали їхні кулаки.

Лиш весна за торжествує над могилами,

Пробивається травою крик землі –

Того крику із чорнозему не виламать,

Хоч би як топтали пам’ять в бугилі.

Тільки в слові залишився корінь спогаду.

Прастарі бузки торкаються плеча.

Наздогад трава кричить – луна до овиду

Корить відгук гайдамацького меча.

Невгамовний пан Валерій

До другої зрілості люди, подібні Валерію Бойченко, робляться розсудливим. Захищають дисертації, переходять з віршів на прозу, ну, хоча б зменшують суспільний та цивільний запал. В газетах часто читаєш його плам’яні есе про українське національне відродження, до просвітницького видання “Аркасівська вулиця” доклад серце та руку як засновник: то веде телевізійну програму “Основы”, то засідає в редколегії молодіжного журналу та книги; то долає полчища півтисячі верст до столиці, щоб засвідчити свою громадянську позицію, при цьому постійно працює в Миколаївському обласному інституті післядипломного педагогічного просвітлення. Та ніколи не змінює поезії.

Тільки в слові залишається корінь спогаду.

Прастарі бузки торкаються плеча.

Наздогад права кричить – луна до овиду

Котить відгук гайдамацького меча.

Із музою Валерій Петрович познайомився у Снігурівських степах, де народився. Запах тонкої полині у лісопилок, тепло пшеничних валків, замучені війнами та працями, однак дивно життєстійкі, співучі та красиві земляки пробудили тягу до слова. Шукати це слово довелось в початковій школі глухої Михайлівки, потім в корабельно-ткацькому Херсоні, нарешті, воістину рідну мову дав починаючому поету університет ім.. Івана Франко у Львові. Українську, точну, барвисту, прямо Богом створену для пісні та вірша чому, хоча юний Бойченко блискуче вчився на англійському факультеті. Знаюче це, віриш його улюбленому афоризму: скільки знаєш мов – стільки раз ти людина!

Мова ж Валерія Петровича вишукано народна

О степе український, давній храме,

Просторий і високий – аж замру,

Коли твоя летюча діорама

Возносить мовчки вікову журу...

Тут і ультрасучасне “діорама”, одним звучанням розширюючи уявлення про світ, і вічні, лише наші “жура” та “завмирання”. Та жоден звук не порушує зміст та гармонію віршу.

Також глибоко та відповідально відноситься В. Бойченко до російської мови та до англійської. Робить переклади, рівні оригіналам. Ще в молодості в нього знаходили книги для дітей - український з англійського. Його переклад юнацької повісті Віля Джемса “Димок” – просто поезія в прозі. А книга класика першого ряду Роберта Льюїса Стівенсона “Корабельна катастрофа” витримала два видання в столиці. Читаючи її, повертаєшся до приблизних видань, переказів, перекладів двадцятих років в Україні, коли, всупереч старанням номенклатури, в наше життя входили на рідній мові найкращі книги зарубіжних авторів. Поринаєш у власне дитинство. Та юність.

Валерій Бойченко – один зі стовпів обласної письменницької організації. Двічі обирався її головою. Опікує професіоналів та багато часу приділяє аматорам, навіть керував деякий час літоб’єднанням “Стапель”. Людині довелося жити в Таджикистані, працювати в крупних, доволі “суржикових” містах колись великого Союзу, однак мову свою, багату, чисто українську, він лише удосконалював.

Та які ж бо голосні у слові

Спорожнілі душі-кураї,

Що давно забули рідну мову,

Наче й зроду не було її.

Та цією дивною мовою Валерій Петрович не перестає писати дивну лірику. Зовсім недавно у видавництві університету ім. Петра Могили вийшов об’ємний том віршів Бойченко, в якому зібрано всі нові, що говорить поет високим рядком про наших подруг, дружин, матерів.

Його рядки здаються єдино відібраними для створення образу любові. Легко запам'ятовуються та цитуються на пам’ять:

Ми йдемо по вузенькій стежині.

Тісно нам на безлюдді удвох.

Кожен душу хова в самотині.

М’яко стелиться вицвілий мох.

Впав листочок на воду імлисту,

На повільну її течію.

Страшно правду тобі розповісти.

Ще страшніше – почути свою.

Десь у нічній тиші, на далеких дорогах або в затишку пригорода складаються рядки, приходять рими, наспіви, образи. А в потоці буднів все ті ж зрілі студенти-викладачі, починаючі автори, газетні почерки, диспути на цивільні теми.

Невгамовний Валерій Бойченко, громадянин, який завжди залишається поетом.

Висновок

За плечами поета яскраве життя. Як би не відносилися до особистості поета, треба все-таки відокремлювати зерно від плевели та із душею подивитися на людину – як на текст. Прототекст, текст, підтекст – це незмінна тріада життя та творчості. Загадок та таємниць світобудови залишилось багато та для майбутнього покоління. Але якщо суворий Сатурн пожирає своїх дітей, - цей інфернальний ансамбль бачив ще молодий Тарас Шевченко в Літньому садку в Санки-Петербурзі, - цей бог часу не завжди владний над одкровеннями забобонної людини, яка мріє в часи Інтернету та Піару повернути словам їх споконвічне звучання та значення. У відношенні ж до В. Бойченко – врятувати птаха, який літає над вогнем, від самого вогню. Не кожний птах поетичний – птиця Фенікс, це легендарна “RAR AVIS”, яка лише сниться іншим віршотворцям.

Валерія Бойченко не дорікнеш в тому, що він – патріот рідного краю лише на словах.

Засновник нової миколаївської “Просвіти”, нині В. Бойченко – почесний член Всеукраїнського товариства імені Т. Г. Шевченка та лауреат обласної премії імені Миколи Аркаса, великого нашого земляка.

Авжеж, поет жив, доки жив його читач. І шанувальник. І опонент. І те, що вже 4 травня 2003 року в миколаївській “Могілянці” відбудеться великий творчій вечір В. Бойченко, радує тим, що вірші та переклади як і раніше складають і зміст, і сутність життя нашого талановитого земляка. Хто знає, може, колись нас будуть читати у живого фонтану не лише мармурові наші діти? Але поки що - і це таємниця.

З нової книги

В Очакові

Миколі Вінграновському

Чом так холодно, весно моя?

Вітер в шибу – мов пес бездомний.

Небо – в хмарах, густих кураях,

Берег дальній – майже фантомний.

Рідна весно, нам треба жить.

Ти холодна – й за це спасибі.

Кущ при березі б’ється-тремтить,

Як на камені спіймана риба.

Ти не раз зігрівала мене,

Весно буйна, весно вогненна,

Це ж звідтоді – серце бучне,

Це ж звідтоді серце – пісенне,

Не питаю, чому холоди –

Ходять біди незримо, безшумно.

Час настав – край води та біди,

Віддавати, що брали бездумно.

Рідна весно, природо моя,

Тобі холодно стало зі мною.

Як болюче мені докоря

Куш калиновий під вербою.

Список використаної літератури

Література рідного краю: Посібник – хрестоматія. – Миколаїв, 1993. – с. 174-180.
Рідне прибужжя: Бібліограф. Показчик на 1991 р. – Миколаїв, 1990. – С. 12.
Вечерний Николаев. – 2001. – 17 июля.
Южная правда. – 2003. – 20 февраля.
Южная правда. – 2002. – 28 февраля.
Южная правда. – 2004. – 29 июля.