Клініка соцреалізму
| Вид материала | Документы |
- Валентина Хархун (Ніжин) Модифікація естетики соцреалізму в умовах „загроженої” культури, 386.29kb.
- Питання та ситуаційні задачі до пмк черепно-мозкова травма, 460.32kb.
- Ліквідація українських монастирів під час хрущовської антицерковної кампанії, 141.27kb.
- 1.Історія розвитку неврології в Україні, вклад вітчизняних та зарубіжних вчених у розвиток, 873.81kb.
- В. Н. Каразіна кафедра загальной та клінічної імунології та алергології грип (антропонозний,, 687.35kb.
- План практичних занять з терапевтичної стоматології для студентів 4 курсу на осінній, 98.23kb.
- Сподарець М. П., кандидат філологічних наук, Харківський національний університет імені, 513.26kb.
- Тематичний І календарний план лекцій з хірургічної стоматології для студентів 4 курсу, 37.88kb.
- Клініка репродуктивного здоров’я «Боголюби», 1207.72kb.
- Діагностична програма при гострому холециститі. Лікувальна програма при гострому холециститі, 158.69kb.
- Чудові люди українці. Добрий, працелюбний і талоновитий народ. Дай Боже вам кращої долі, ви того варті! - піднімає свій келих Крюгер. - І, як кажуть у вас в таких випадках: “Будьмо!”
- Будьмо! - разом вигукують художники, і дзвіном кришталя з’єднують свої чарки.
- А у Вас, мені здається, не зовсім слов’янський тип обличчя, я бачу в ньому західно-європейські риси, - звертається до Юрія Хольгер.
- Це дійсно так, мій дід по батьківській лінії, родом із західної Європи. На жаль про нього мені нічого не відомо.
- Давайте вип’ємо за чудовий вечір, - пропонує Чорний. - За теплий прийом та гостинного хазяїна.
- Дійсно, незабутній вечір. Я дуже радий нашій зустрічі. Будьмо! - п’є кон’як Крюгер. - Дівчатка запрошують вас на нічне купання в морі, не відмовте їх бажанню, хлопці.
- А Ви з нами? - запитує Чорний.
- Що ви, я вже старий, мені вдень важко спускатися до моря, не те що по ночі. Йдіть, друзі, тільки дівчат до ранку поверніть, ми завтра від’їзджаємо.
Зоряне небо висить над морем. Дівчата без зайвого сорому скидають з себе всю одежу та білизну, заходять у воду і пливуть від берега.
- Пливіть до нас, хлопці, - гукає з води Грета.
Хлопці мовчки стягують з себе плавки і наздогоняють дівчат. Тисячі блакитних іскор здіймаються в воді від плавців.
- Толю, що це? - запитує Юрій.
- Просто мікроорганізми, що знаходяться в воді, фосфоряться.
- А я думав, то зорі відзеркалюються в воді.
Юрій підпливає до Грети і вони довго пливуть поруч, огортані блакитно-сріблястою ковдрою Адріатики.
- Чудовий вечір, прекрасна ніч, казкове море, а в цей час, разом зі мною, такий близький і такий далекий знайомий художник, - шепоче Юрію Грета, щільно притискаючись оголеною плоттю до міцного чоловічого тіла.
- Мій солодкий сон, моє юнацьке тремтливе марення...
- Помовч, - притискає пальця до губ Юрія Грета. - Ти читаєш мої думки і говориш моїми словами, наші почуття на одній хвилі.
Хвиля пекучої пристрасті виносить плавців, втративших реальність, під берег...
- Ще, ще, не зупиняйся... - шепоче дівчина, дивлячись у небо. У великих сірих очах відбиваються зорі.
У номері туристичного комплексу, при світлі настільної лампи, Юрій малює пастеллю на папері.
- Що з тобою? - входить до кімнати Чорний. - Четверта година ночі, а ти у творчому екстазі. Мабуть не одержав сексуального задоволення?
- Навпаки, секс надихнув. А ти де вештався? Ми з Гретою вас шукали.
- А ми вас. Не знайшовши, пішли в стриптиз-бар, а потім знову на берег. Я її, ледь теплу, відвів додому.
Чорний дивиться на малюнок: оголені юнак та дівчина, в надзвичайно пластичному ракурсі, не то пливуть, не то летять у зоряному просторі.
- “Зоряне купання”, - каже Юрій.
- Я бачу. Класний ескіз для розпису. Давай виконаємо його у психіатричній лікарні, думаю, душевно хворі нас зрозуміють. А по правді - чудова робота, я не кепкую. Ти подаруєш малюнок Греті?
- Так, тому й поспішаю до ранку скінчити. Ти лягай спати, я не заважатиму.
Перед корпусом, у якому проживали німці, стоїть туристичний автобус. Гонтар з Чорним підходять до Хольгера Крюгера, вітаються. З автобуса вибігає Грета, за нею Хельга.
- Тобі на згадку, - вручає малюнок Греті Юрій.
Дівчина захопленно дивиться на малюнок, потім на художника. В кутку сірих очей з’являються краплинки вологи.
- Ось моя адреса, - протягує Грета аркуш із записника. - Прощавай, мій знайомий художнику, добре, що ти подарував мені “ Зоряне купання”, то була найромантичніша ніч моїх мандрів. Щиро дякую!
- Я вишлю вам фотографії. Куди писати? - запитує Чорного Крюгер.
- Висилайте на адресу “Супутника”, нам заборонено давати власні коорденати.
- До побачення, друзі! - потискає руки хлопцям Крюгер, підсаджує дівчат на сходи і сідає в автобус.
Двері зачиняються, автобус від’їзжає. Хлопці проводжають його сумним поглядом, як той пароплав до Венеції.
Художники лягають в ліжка, щоб відпочити після бурхливої ночі. В двері номера стукають.
- Заходьте, - стомленим голосом промовляє Гонтар.
На порозі кімнати з’являється молодий поляк з великою валізою.
- Цо пани продають? Цо купують?
- Ми не комерсанти, ми по пічному, - відповідає йому Чорний.
- Цо то є “по пічному”? - не розуміє каламбуру поляк. - Купую злото, валюту, оптику. Продаю портки, окуляри.
- Йди своєю дорогою, друже, нам твої шмотки не потрібні, - відмахується від поляка Чорний.
Фарцовщик виходить, а через хвилину знову з’являється в кімнаті, тепер він тримає за руку сонну дівчину в прозорому пенюарі.
- Візьміть хочь курву за триста динарів, - благає поляк.
- До речі, мені треба плаття “сафарі” сорок четвертого розміру, - дивлячись на дівчину, згадує Гонтар.
- Момент, - зникає за дверима сутенер, а повернувшись, розгортає перед Юрієм катонове плаття кольору хаки з метелевими клепками та погонами. - З пана п’ятьсот динарів.
- Це ж половина нашого обміну. Невже ти потратиш гроші на ганчірку? - Дивується Анатолій.
- Ти казав, що купуєш оптику? Пропоную ченч: фотоапарат”ФЕД-2”, на “сафарі”, - звертається до поляка Гонтар.
- Окей! - радіє вигідній операції поляк, роздивляючись апарат.
Юрій дістає з камери касету з відзнятою плівкою і простягає фотоапарат комерсанту.
- Ти божевільний, а Тетяна твоя, просто меркантильна особа, якщо замовляє такі коштовні призенти, - відвертається до стіни Чорний і заплющує очі.
Літак сідає на бетонну смугу аеродрому. По трапу на рідну землю сходять туристи, сідають в автобус з емблемою “Супутника”.
- Який разючий контраст, - дивиться в вікно автобуса Юрій, коли той в’їзджає в місто. - Згадай, Толю, Пулу, чи Ровень, яки там вулиці, яки чопорні будинки та садочки. Невже у нас інші люди?
- Там приватна власність, а у нас комунальна, - каже Чорний. - До того ж, взнаки дається відсутність внутрішньої культури.
- Ти подивись, що робиться, раніше я не помічав такої кількості наочної агітації: “Виконаємо, перевиконаємо, розум, честь, совість”. Де той розум? Навіщо країні стільки червоного кольору, навіщо місту стільки молотків з серпами, а вулицям стільки стилізованих вождів і плакатних людей? Краще наочну агітацію замінити рекламою.
- Що рекламувати в Державі суцільного дефіциту? А потім, що ми, художники, будемо робити без соцзамовлення? Тебе, я бачу, небеспечно випускати за кордон, наступного разу можеш не повернутися додому.
- Не хвилюйся, я повернусь, батьків одних не залишу, - замовкає Юрій.
Тихий вечір на порослому очеретом ставку. Червоніють на воді поплавці. Рибалки з вудками сидять на березі, очикуючи покльову.
- Хоч би на юшку до темряви спіймати, - хвилюється Чорний.
- Наловимо, - сподівається Микола, той, що був керівником групи туристів.
Юрій Гонтар, мовчки знімає взуття, підкочує джинси і заходить по коліна у воду, закидає гачок з наживкою під самий очерет, а через мить підсікає чималого карася.
- Здається, Юрко володіє секретом, - каже інструктор комсомолу Синиця.
- До речі, згадав рибальську байку, - усміхається Чорний. - Сидять на березі рибалки. Один з них ловить рибу, а у інших, жодної покльовки. “Розкрий секрет, а то відлупцюємо”, - кажуть йому заздрісники. “Є в мене секрет: інколи я бавлюсь зі своєю тещею. Але я не розумію, до чого тут рибалка?”
Хлопці регочуть, а в цей час Юрій витягує з води ще одного карася.
- Все дуже просто: вдень, коли спекотно, риба на глибині, ввечірі під очеретом, а зранку ближче до берега, - пояснює рибалкам Юрій.
Спіймавши з десяток рибин, Гонтар повертається з води на берег, але, наступивши на щось гостре в замуленому дні, ранить ногу.
- Віталік, - звертається до Синиці Юрій, - принеси, будь ласка, з машини аптечку, треба рану продезенфікувати.
- В моєму “горбатому” зроду не було аптечки.
- Шкода, - заліплює рану подорожником Гонтар. - Надіюсь, до весілля загоється...
...Микола знімає з вогнища казанок з юшкою. Чорний наливає горілку у гранчаки. Гонтар нарізає хліб. Синиця дістає з рюкзака ложки та банку кільки.
- Так ось у чому справа! Тепер я розумію, чого не було покльову, - з досадою каже Микола. - Ти, Віталік, ворог. Хто ж бере з собою на рибалку рибу? Запам’ятай рибальске правило: “Хто рибу з собою взяв, той без риби залишився”. Зараз же сховай консерву, бо я скаженію.
- Заспокійся, Миколо, ти досвідчений рибалка, а Віталік “салага”, піднімає гранчак з горілкою Юрій, - давайте вип’ємо за чарівну ніч під зірками.
- Ти, я бачу, ніяк не відійдеш від Адріатики, - сьорбає юшку Чорний, - До речі, а як твоя Тетяна?
- Я вже місяць з нею не бачився. Після Грети, вона здалася мені зухвалою і невідчепною, та й почуття кудись зникли, - підкидає у вогнище хмизу Гонтар.- Наливай, Толян!
- Моторошно якось, окрім вогню нічого не видно, здається, що от-от якась нечисть вичовгне з води на берег, - тремтячим голосом зізнається Синиця.
З боку лісу доноситься гомін, чути тріскіт сухих гілок і тупіт по землі. Враз на галявину, між лісом і ставком, на шаленій швидкісті вибігає здоровений вепр і мчить прямо на рибалок, але лякається вогню і всього за півметра від хлопців, різко повертає убік, засипавши очі рибалок шматками грунту та трави. Дикий кабан зникає в темряві, але ще довго чути його рохкання.
- Що то було? - запитує переляканий Синиця.
- Дичина. Шкода, що ми рибалки, а не мисливці, - намагається жартувати Чорний.
- А мені зараз, згадалось дитинство, - вирівнює подих Гонтар. - Влітку, на зелених кручах, коли сідало сонце і на розпечену землю падала нічна прохолода, ми, діти міської околиці, розпалювали багаття, сідали щільніше один до одного і розповідали жахливі історії про вампірів, мерців та нічні події на цвинтарі. Я не знав подібних історій, тому вигадував свої. Канвою були сюжети страшного суду, який я бачив на іконах у церкві, а решта випливала сама по собі. Розповідав я про молодого панича, який покохав дівчину служанку, а коли та завагітніла , кинув її і одружився на шляхетній панночці. Та, не витримавши ганьби, втопилася. Іншим героєм був матрос, що позбавив цнотливості декілька малолітніх тайланок. Останім злодієм був німецький офіцер, який згвалтував чорницю. Господь не простив грішникам злодіяння, в пеклі кожний відповів за свої ганебні вчинки: панича кожного дня до кісток обглодували риби, в тілі матроса, стрижі довбали нори і влаштовували в них гнізда, офіцера в уста цілувала брудна свиня, висмоктуючи з нього всі нутрощі.
- Від таких жахів, я весь спітнів, - признається Синиця. Хто зі мною піде в машину спати?
Забирай Миколу, а ми з Толяном, ще посидимо, подивимось, як падають серпневі зірки, - дивиться на небо Юрій, - Кажуть, що у кожної людини є своя зірка , а коли вона падає , життя закінчується.
У місті спекотно. Юрій Гонтар, трохи шкутильгаючи, прямує сквером в кавярню. За столиком під липою бачитьТетяну в знайомому платі “сафарі”.
- Привіт! На когось чекаєш? - підходить до дівчини Юрій.
- Привіт! На тебе.
- А ми що, домовлялись про зустріч?
- Я відчувала, що зустріну тебе тут і саме в цей час.
- Добра в тебе інтуіція. А я не збирався сюди, в останню мить вирішив зайти випити, щось у горлі пересохло. Вип’єш зі мною?
- Так, малиновий напій, будь ласка.
Юрій приносить дві склянки напою, ставить на стіл.
- Вибач, я зараз повернусь, сигарети скінчились.
Повернувшись від барної стійки, Юрій сідає за стіл і помічає, що зі своєї склянки Тетяна вже пила, а його накрита паперовою серветкою.
- Гарно виглядаєш, колір хаки тобі пасує.
- Дякую, ти теж в порядку. Де пропадаєш?
- Працюємо на виїзді, розписуємо хол психіатрічної лікарні. У вихідні їздили з приятелями рибалити.
- Знаю я твої виїзди, - спалахують блискавкою Тетянині очі.
- Нічого ти не знаеш, - допиває свій напій Гонтар. - Пробач, мені пора вже йти, в майстерні чекає Толя.
- Прощавай, любий!
- До побачення, актриса!
Гонтар заходить в майстерню.
- Чого це ти такий блідий? - дивиться на Юрія Чорний.
- Щось мені погано, Толю, якось млосно і трохи нудить, таке враження ніби я випив отрути сповільненої дії, - каже Юрій, а про себе думає: “Невже отруїла. Свій малиновий напій відпила, а в мій підсипала отрути і накрила стакан серветкою.”
- Дурниці, то тобі від спеки млосно, сонце в тім’ячко напекло, треба бриля носити. Темнобородим бриль пасує, - заспокоює друга Чорний.
- Толю, я трохи полежу, щось голова крутиться.
- Добре, лягай, а я поки що з ескіза малюнок перенесу на картон.
Юрій лягає на диван, заплющує очі...
...В тебе жар, кладе долоню на лоб Юрію Чорний. - Може швидку допомогу викликати?
- Не треба, краще візьми таксі і відвези мене додому, щось м’язи на ікрах болять і ломить спину. Вип’ю тетрацикліну, може минеться.
- Якщо до ранку не покращає, викликай швидку, - радить Анатолій. - На роботу не виходь, з картоном я сам впораюся.
- Як тобі, синочку, сьогодні краще? - заходить мати до кімнати Юрія. - Постільна білизна мокра як хлющ, хоч викручуй.
- Сьогодні вже краще, матусю, навіть хочеться шедевр створити. Збігаю до річки, напишу етюд, а потім на роботу.
На високому березі річки, художник швидко пише олією на полотні: тиху воду, нерухомі дерева, важку чорну хмару, яка затуляє більшу частину неба, та сонячний промінь, що намагається пробитись скрізь громовицю. Скінчивши пейзаж, Юрій вішає лямку етюдника на плече і поволі вирушає додому.
- Де це ти, синку забарився? - запитує Юрія батько, що сидить на лавці під горіхом.
- Долав неймовірно довгу відстань від річки до хати.
- Від річки до хати, десять хвилин нормальної ходи.
- Важко, тату, ноги болять, - сідає поруч з батьком стомлений син. - майже дві години пробув у дорозі.
- Ходімо обідати, - піднімається з лави батько.
- Хочеться пити, їсти не буду, нудить.
- Хіба можна так, охлянеш, тобі потрібні сили, щоб подолати хворобу...
...- Зараз день, чи ніч? - запитує у Чорного Юрій, лежачи в ліжку.
- Вечоріє. Коли ти вчора не з’явився в майстерні, я зрозумів, що справи кепські. Чекав на тебе сьогодні до полудня, а потім вирішив сам приїхати. Ти весь жовтий і ніс загострився. Збирайся, поїдемо до лікарні, далі сподіватися на покращення необачно, буде пізно. Таксист чекає у машині на вулиці.
Таксі під’їзжає до воріт лікарні. Анатолій допомогає Юрію вийти з машини і, підтримуючи його під руки, веде в приймальний покій.
- Пацієнта - в інфекційне відділення, - каже лікар комусь з медперсоналу. - У хворого жовтуха, схоже на хворобу Боткіна.
- Дякую тобі, Толю, за допомогу. Бувай. Поруч зі мною бути небеспечно, - поволі одягає лікарняну піжаму Гонтар.
- Тримайся, друже, ти швидко одужаєш, я в тобі впевнений, прямує до виходу Чорний...
...Гонтар лежить у ліжку. Його проймає то жар, то холод.
- Необхідно сечу на аналіз, - ставить майонезну банку на тумбочку черговий лікар.
- Лікарю, у мене немає сечі, ще вчора пробував мочитись, але нічого не вийшло.
- Дивно, але ж без аналізу сечі, ми не зможемо встановити правильний діагноз і не знатимемо чим Вас краще лікувати.
- Знаєте, лікарю, мене ковдра лікує: всередині вона має телескопічні трубки, і коли мене проймає жар, по трубках тече охолоджувальна рідина, а коли - холод, по трубках тече окріп, - дивлячись порожнім поглядом у стелю палати, промовляє Гонтар.
- Дивно, - мацає ковдру лікар. - Подбайте про сечу, я чекатиму...
...Вночі Юрію видається, що його хтось гукає. Він поволі встає з ліжка, тримаючись за стінку виходить з палати в коридор. На підлозі біля дверей лежить сповита з ніг до голови, як та мумія, його покійна бабуся і дивиться на нього синім оком.
- Зараз, дорогенька, я допоможу тобі. Яка ж ти важка, - намагається підняти онук стареньку, але не вистачає сил і він лягає поруч, обіймаючи сповите тіло.
Знепритомного хлопця, під ранок у коридорі, знаходить чергова сестра, втягує його в палату, кладе на ліжко, а сама біжить до телефона.
- Ало, Фаїно Сергіївно, добре, що застала Вас вдома, у нас у відділені молодий чоловік помирає, йому двадцять сім років. Здається мені, що це Ваш хворий. Допоможіть! Чекаю.
Медична сестра вбігає до палати, перевіряє пульс беспорадного хлопця.
- Не згасай, зачекай трохи, зараз заввідділенням приїде, вона знає що робити, вона знаний лікар, - лупцює по щокам Юрія медсестра.
Юрій розплющує очі, дивиться на медсестру, а потім переводить погляд на вікно. На підвіконні у весільному вбранні стоїть прозора дівчина. Крізь неї видно дерево під вікном, будинок навпроти і рожеву заграву на небі .У дівчині Юрій впізнає Тетяну.
- Ти моя смерть?
- Ні, я твоя наречена.
- А чому прийшла зараз, коли я недужий.
- Не хочу стати вдовою.
Юрій переводить погляд на медичну сестру, потім знову на підвіконня, де майорить весільна фата нареченої.
До палати вбігає лікар, рудоволоса жінка середнього віку.
- Швидко роздягніть хворого, - наказує медичній сестрі.
Вона уважно розглядає оголене тіло хлопця.
- Що це за рана на нозі? - звертається вона до Юрія.
- То я на рибалці поранився.
- Все ясно! - дивиться лікар на порожню банку з під майонезу. - Лептоспіроз. Олено, швиденько став крапельницю і всі ліки вливай у вену, треба хворого розмочити. Постійно міряй тиск і перевіряй пульс.
Медсестра вводить голку крапельниці в вену і прозора рідина починає крапати в кров хворого.
- Тиск падає, пульс не прослуховується! - злякано дивиться медсестра на лікаря...
...У суцільній темряві Гонтар бачить лише одиноку зірку.
- Зараз вона впаде і мені кінець, - думає Юрій.
Але зірка не падає, вона наближається і вже перед очима величезна блискуча куля. Голова Юрія опиняється в центрі кулі, немов у скафандрі. Не вистачає кисню.
- Оце вже точно, кінець, - задихається Юрій.
Неймовірним зусиллям волі до життя, хлопцю вдається звільнитися від скафандру і той на очах перетворюється в металевий циліндр. Циліндр починає обертатись і з під нього, як з під валу ротаційної поліграфічної машини, вибігає паперова стрічка з зображенням найзначніших епізодів життя художника. Ось з’являється обличчя Тетяни, склянки з малиновим напоєм, полум’я багаття та дикий кабан, оголена Грета на смузі між берегом та морем, зоряне купання, Маргаритчин півень на табуретці. Стрічка життя біжить все швидше і швидше, назад у дитинство. Промайнули епізоди студентського життя, випускного вечора в художній школі та з білими вітрилами яхт на воді.
- Я зрозумів, смерть прийде тоді, коли стрічка життя дійде до дня народження, а за ним наступить порожнеча.
Ще одне зусилля волі і циліндр призупиняє шаленні оберти і ось вже тринадцятирічний хлопчина біжить на берег річки. Рання весна. Води розлилися. Відірвані вітром і течією малі та великі крижини підпливають до берега, перевертаються і знову пливуть.Хлопці з вулиці стоять на березі , ніхто не наважується вийти в плавання. Вибравши середнього розміру крижину, коли та підходить до берега, Юрко встигає застрибнути на неї. Відштовхуючись тичкою, пливе за течією. Щоразу при зустрічі з іншими крижинами від малонадійного плавзасобу відколюється чималий шматок,а коли крижаний пліт стає зовсім небезпечним для плавання, хлопчина стрибає на більш надійний. В якийсь момент від чергового удару крижина розколюється навпіл. Ноги розходяться в шпагат і Юрко з головою занурюється в пекучу безодню... Знову темрява. Нарешті, ноги торкаються твердої поверхні. Це пісок, довга смуга піску, по краях якої щось діється: он же вони, всі його друзі за високим прозорим парканом, он і батьки з надією дивляться на нього, благають повернутися. Ось і Грета надсилає повітряні цілунки і Анатолій Чорний чекає з незакінченим картоном настінного розпису. А з іншого боку піщаної смуги, теж за прозорим парканом, страшні істоти: ось слон з баранячою головою та риб’ячим хвостом, а потворний карлик у сріблястому ковпаку з мідним дротом заземлення на кривих ногах, приставляє до нього драбину і зрубує серпом нещасному голову. Інша звірюка, схожа на жабу, прилипла мордою до скляного паркану і жадібно дивиться на Юрія зголоднілим поглядом, з беззубого рота рептилії тече зелена слина. Сотні інших потвор гудуть, ревуть, свистять. Ось вже і сам рогатий з мордою їжака вставляє ключа в отвір замка прозорої хвіртки.
- Краще в той бік не дивитись. А де ж вихід назад? - хвилюється Юрій.
На виході вже стоїть гранітний камінь і кремезний робітник вибиває на ньому літери: “Юрій Гонтар, 21.12.1949 -“
- Далі не треба! - благає Юрій. - Пустіть, я вийду!
- Вийдеш, якщо зрушиш каменюку з місця, - плакатно посьміхається робітник.
Юрій щосили тисне руками гранітну брилу, але зусилля марні, зрушити з місця важкий камінь не вдається. Тоді він вириває з рук робітника молот і декілька разів б’є камінь в одне і те ж саме місце. На брилі з’являється тріщина, а після чергового удару молота, та розколюється навпіл. Вихід вільний... Ще молода матір, смажить на пательні, що стоїть на примусі, пиріжки з вишнями.
- Мамо, мені погано, я занедужав, - пригортається до матері хлопча.
- Лягай в ліжко, синочку, зараз медсестра тобі зробить укол.