Клініка соцреалізму
Вид материала | Документы |
- Валентина Хархун (Ніжин) Модифікація естетики соцреалізму в умовах „загроженої” культури, 386.29kb.
- Питання та ситуаційні задачі до пмк черепно-мозкова травма, 460.32kb.
- Ліквідація українських монастирів під час хрущовської антицерковної кампанії, 141.27kb.
- 1.Історія розвитку неврології в Україні, вклад вітчизняних та зарубіжних вчених у розвиток, 873.81kb.
- В. Н. Каразіна кафедра загальной та клінічної імунології та алергології грип (антропонозний,, 687.35kb.
- План практичних занять з терапевтичної стоматології для студентів 4 курсу на осінній, 98.23kb.
- Сподарець М. П., кандидат філологічних наук, Харківський національний університет імені, 513.26kb.
- Тематичний І календарний план лекцій з хірургічної стоматології для студентів 4 курсу, 37.88kb.
- Клініка репродуктивного здоров’я «Боголюби», 1207.72kb.
- Діагностична програма при гострому холециститі. Лікувальна програма при гострому холециститі, 158.69kb.
Художники реставрують портрет і знову віддають на шліфування.
Робітниця хреститься і вже обережно натискує на шліфувальну стрічку. Але знову разчарування: стерлись інші деталі. Зникла медаль Жоліо Кюрі, зірки героя, літери з тексту, пошматувалися стрічки слави. Портрет генсека геть зіпсовано.
- Це не наша провина, --виправдовується головний технолог комбінату. - Ми шліфуємо і поліруємо однорідну деревину, а тут тобі тверді і м’які породи поруч.
- Я ж не вперше виконую подібну роботу і завжди все виходило нормально, - шаленіє Гонтар.
У творчій майстерні інструктор обкому комсомолу Синиця розпалює плиту. Художники безперервно працюють над новим портретом.
- Перервіться, хлопці, хоч на хвилинку, встигнете, - заносить канапки з килькою Синиця.
- Місяць залишається до ювілею, а у нас ще й половини не зроблено, - відмахується Чорний.
- Без деякого спрощення нам не обійтись, - виходить із себе Гонтар. - На біса нам різати текст? З текстом плита схожа на надгробник, а портрет начебто призначається небіжчику на похорони, а не бадьорому генсеку на ювілей, краще граверу написати вітання на футлярі і то зі зворотнього боку. Пишний вінок слави теж не потрібний: імениник не жокей і не переможець автогонок, обійдеться скромною гілочкою лавра.
- Віталику, збігай краще за вином, щось на суху кілька не лізе в горло - пропонує Синиці Чорний.
Той з радістю одягається і вибігає з майстерні.
- Подивись, який я кошлатий горіх знайшов, виріжу його на зачіску та брови, - мовить Чорний.
- Коли здамо цю кляту роботу, давай, Толю, займемось ремонтом майстерні. У мене вже зріють деякі плани, - веселішає Гонтар. - З плити зробимо камін, поставимо шкіряний диван, розпишемо стелю, стіни зашиємо деревом, у вікно вставимо вітраж, з одного боку стінки буде екран світломузики, з іншого фото Мерелін Монро в піднятій повітрям спідниці - ось такою, я бачу вітальню нашої майстерні.
- А дєвочки , будуть?
- Звісно, що будуть. Бо зараз, в такий бедлам як у нас, соромно когось запросити.
Великий прес меблевого комбінату. Пресувальник поміж сталевих плит розкладає дошки, промазані смолкою, вкриває їх листами шпону, натискує кнопку, і важкі сталеві плити, щільно притиснувшись одна до одної, підіймаються в гору. Потім щось шумить, парує. Коли металеві плити знову спускаються донизу, пресувальник знімає зафанеровані дошки.
- Обережно, дуже відповідальна робота, - пояснює робітникові Гонтар.
Пресувальник оглядає портрет з двох боків, потім бере в руки губку і покриває смолкою сорочку з портретом, обережно кладе на калібровану дошку, поруч завантажує плиту преса своїми деталями і натискує кнопку.
Затамувавши подих, художники чекають, поки плити преса підуть донизу. Нарешті, плити опускаються, але портрета ніде не видно: всі дошки, як дошки, а та, на котрій повинен бути портрет, пуста.
- Щось я нічого не розумію, - перелякано дивиться на Гонтара Чорний. - Де портрет?
- Подивись угору і ти все зрозумієш, - байдужим тоном відповідає Гонтар.
Нагорі сорочка з портретом приклеїлась до металевої плити преса.
- Дебіл! Ти якою стороною на дошку портрет поклав? Проклеєною, чи навпаки? - хапає за груди пресувальника Чорний.
Той щось бубнить собі під носа.
- Юро, що нам тепер робити!?
- Вирізати автогеном шматок чавуну з портретом і подарувати генсеку, - гірко посьміхається Гонтар.
Біля пресу збирається керівництво меблевого комбінату. Приїхав і сам секретар з ідеалогії.
- Диверсія! Саботаж! Інакше ваші дії не назвеш, - кричить на директора комбінату партійний бос.- До ювілею Брежнєва лишається десять днів. Рапорт надруковано, золотий футляр готовий, а портрета ще немає...
З надією дивиться художникам в очі.
- Залишається третя спроба, - без особливого оптимізму в голосі мовить Гонтар. - Ми за свою справу відповідаємо.
Засніжена галявина лісу на околиці міста. Між ялинками чоловіче товариство. Анатолій Чорний згортає рукавом куртки сніг з колоди, дістає із валізи провізію. Юрій Гонтар розпалює багаття. Василь Фетісов відкорковує пляшку горілки.
- Васю, синочку, а що ми сьогодні святкуємо? - запитує кремезний Середенко.
- Як що? Юрчин день народження.
- Не зрозумів. У нього ж день народження першого січня, а сьогодні двадцять перше грудня.
- Юрко, поясни народу, чому у тебе дві дати народження? - прохає Фетісов.
- 21 грудня 1949 року, країна як завжди святкувала день народження керманича усіх часів і народів, - починає Гонтар, підкинувши хмизу у вогнище. - І не випадково, що старший уповноважений коопспілки, фронтовик в минулому, Семен Андрійович, тобто мій батько, цього дня перебував у доброму гуморі. Наприкінці дня радість подвоїлась: його дружина народила сина. Часи були важкі, тому на кожного новонародженого за довідкою пологового будинку передбачалась допомога: марселева ковдра, декілька метрів білої мануфактури на пелюшки, трохи манки та сухого молока. Одержавши чарівний пакунок, щасливий батько продовжив свято. Прийшов до тями аж першого січня, коли дружину з сином виписали додому. На запитання матері: “Де довідка, ковдра, пелюшки і як жити далі?”, протверезілий батько не зміг дати належної відповіді. Допомогло керівництво пологового будинку, бо мати працювала у дитячій лікарні і співала в хорі медпрацівників. Малого, що народився 21 грудня під сузіррям Стрільця, списали і виписали нову довідку на немовля, що начебто з’явилося на світ під Новорічною зіркою. У пашпорті значиться, я народжений 1 січня 1950 року.
- Два дні народження - це погано, - замислюється Середенко. - Старі люди кажуть, у такої людини подвійне життя і подвійна доля. Васю, синочку, наливай!
Присутні п’ють за здоров’я новонародженого. Кожен собі нанизує сардельку на шампур, підсмажує на вогнищі.
- А чим скінчилась ваша епопея з портретом генсека? - запитує Василь Фетісов.
- За два дні до ювілею ми скінчили роботу. Вийшов чудовий портрет, майже шедевр, не гірший від Мильниківського Леніна на сцені Палацу з’їздів. Нічого зайвого, граничний відбір: тінь, напівтон, світло, - відповідає Чорний.
- Толя дуже вдало використав малюнок самого дерева: вставив сучка в медаль лауреата премії миру, а вийшов точнісінький профіль Жоліо Кюрі, - додає Гонтар.
- Я теж на центральний майдан міста, завбільшки в три поверхи, малював портрет Брежнєва, так якийсь дивак з обкому, порадив мені підкреслити вольові складки обличчя. Хтось чув про таке? - пробує на смак підсмажену сардельку Середенко.
Юрій з Анатолієм голосно регочуть.
- А що з меблевим комбінатом? - знову запитує Фетісов.
- Стоїть собі, як і стояв. План дають, а меблів в магазинах не видно, - бадьоро розповідає Анатолій. - Третій портрет і в них вийшов вдало. Працювали всю ніч. Вранці вставили портрет у футляр, і полетів перший секретар обкому в Москву, привітати генсека. Кажуть, що для подарунків створено спеціальний музей.
- А як оцінила вашу працю худрада? - запитує Середенко.
- Сто вісімдесят за портрет, плюс п’ятьдесят за картон. Правда, комсомол пообіцяв дві безкоштовні путівки закордон на відпочинок.
- Я теж за свого одержав сто вісімдесят, але без подорожі - зітхає Середенко.
- Щось ми все про роботу та про гроші, краще давайте, хлопці, вип’ємо за любов, та поговоримо про дівчат, - підіймає свій стакан з горілкою Гонтар.
- Дійсно, давайте хоч поговоримо, якщо на інше не здатні, - посьміхається в пшеничні вуса Чорний.
Перший по-справжньому теплий день кінця квітня. Прозорі тіні від дерев випромінюють фіолет. Юрій Гонтар виїзджає на мотоциклі з подвірря майстерні. На багажнику етюдник. Переїхавши перехрестя, попереду себе Юрій бачить дівчину, що крокує вулицею. Мотоцикл збавляє хід. Водій вирівнює червону “Яву” з дівчиною і декілька метрів їде поруч з нею.
- Привіт, Тетяно! Що це ти не звертаєш уваги на транспорт? Це ж небеспечно!
Дівчина зупиняється, дивиться на хлопця у шкірянці, джинсах і червоному шоломі. Під затемненим забралом його обличчя не видно, тільки борода чорніє.
- Хто ти, я не пізнаю тебе?
Гонтар підіймає забрало, і на дівчину дивляться сіро-зелені очі.
- Це ти, Юрчику? Тебе й справді не впізнати: змужнів, циганську бороду завів, та й давненько вже не бачились.
- А ти, все ж така красуня!
- Мерсі за комплімент. Ти, я бачу, на пленер зібрався. Візьмеш мене з собою, як колись, чи це тепер не можливо?
- Ні, все можливе, сідай.
- А що писати збираєшся?
- Я традицій не змінюю, пишу ті самі три відповідності: землю, воду, небо - кращого бути не може. Ні, брешу, краще за все - твій портрет, вписаний в ці відповідності.
- Мовчи, облеснику.
Тетяна одягає другий шолом, поправляє русяве волосся, сідає позаду Юрія, обхопивши його руками. Мотоцикл рушає з місця...
Чиста поверхня тихого озера одним краєм підходить до дубового лісу і відзеркалює у воді дерева і небо так, що з’являється ілюзія безмежності, і тоді здається, що синє озеро вгорі, а блакитне небо, навпаки, - внизу. Саме цей пейзаж захоплює художника. Юрій працює швидко і зосереджено. Тетяна сидить поруч на його шкірянці, доплітає вінок із жовтих кульбабок і накладає собі на голову.
- Ну, як я тобі?
- Чудово! Стань, будь ласка, перед полотном.
Деякий час Юрій примружено дивиться на Тетяну, вона посьміхається йому.
- Я ще подобаюсь тобі?
- Ти завжди мені подобалась, а сьогодні особливо. Яке прекрасне єднання жовтого з блакитним! - кидає пензля на палітру Юрій, піднімає вгору брудні від фарби руки, наближає обличчя до дівчини і легенько цілує в уста.
- Дуже романтично! - не встигає отямитись Тетяна. - А ти знаєш, заводить.
- Дивно, раніше мистецтво тебе не збуджувало.
- Тому я більше не працюю декоратором у театрі.
- А де ж ти зараз трудишся?
- Там же, в театрі, тільки тепер, після закінчення студії, я стала актрисою. Правда, поки що граю в епізодах та на підтанцьовках, але потенцію в собі відчуваю.
- Я теж, - кидається витирати руки ганчіркою Юрій.
- Що ти, Юрко, надумав? Не тут же? Закінчуй етюд, поїхали в місто, я тебе так відразу не відпущу, раз зустрілися, - якось звабливо дивиться на Юрія Тетяна.
Творча майстерня. Юрій розпалює вогнище в каміні. Тетяня роздивляється інтер’єр вітальні.
- Гарно тут у тебе, наче десь на Заході: стеля розписана, шкіряний диван, вітраж, стіни з дерева, світломузика.
- Це ми з напарником у січні влаштували канікули і зробили такий собі затишок. Набридло в бедламі працювати.
- А Мерелін Монро звідки така?
- З іноземного часопису перезняв.
Юрій ставить на журнальний столик плетені лозою кошики з яблуками та цукерками, кладе льняні серветки, протирає рушником кришталеві келихи, відкорковує шампанське.
- Оце так сервіс! - бере в руку келих з шампанським Тетяна. - Давай, Юрчику, вип’ємо за зустріч.
- За несподівану і приємну зустріч, - піднімає свій келих Юрій.
- А пам’ятаєш наше перше стрічання? Ти тоді зайшов до нас у цех декорацій, запитав головного художника. Тобі сказали, що треба зачекати. “Гаразд, я зачекаю”, - відповівв ти стомлено, безцеремонно ліг на тапчан і заснув. А коли прокинувся, я була в цеху одна і ти запропонував мені лягти поруч, бо, начебто, у мене теж був стомлений вигляд.
- І ти лягла?
- Ні, поки я міркувала, з’явився головний художник театру і ви кудись пішли.
- Такого не пам’ятаю, мабуть справді був стомлений. Зате пам’ятаю як ми кохались з тобою на підвіконні: ти трималась руками за бронзові ручки рами, а я весь час хвилювався, щоб не вибити шибки.
- Вульгарний тип і хуліган, - сміється Тетяна.
У каміні потріскують дрова.
- Щось стало спекотно, - каже Тетяна. - Я роздягнусь. Не заперечуєш?
Юрій схвально хитає головою. Дівчина знімає светра.
- Можеш і сукню зняти. Давай підсоблю.
Тетяна підходить до Юрія, а той руками хапає краї спідниці на стегнах і тягне догори. Тугий пасок спідниці чіпляється за ліфчик і стягує його з грудей на шию дівчині. Поки Тетяна намагається звільнити голову від сукні, губи Юрія вже стискають рожевий сосок.
- Ну й прудкий же ти, Юрко. Не поспішай, облиш пестити, спочатку намилуйся моїм тілом, - злегка відштовхує хлопця і під музику “Боні М” починає крутити сідницями фігури вищого пілотажу.
Чорні колготи щільно обтягують стрункі ноги, стегна і живіт танцівниці, а світле волосся переплітається з оголеним торсом. Під спалахи світломузики Юрію здається, що чорна і біла половини дівчини танцюють окремо між собою. Коли музика замовкає, Тетяна стрибає на диван і завмирає у неймовірній позі.
- Залишайся в такому ракурсі! - вигукує Юрій, приносить із сусідньої кімнати фотоапарат і знімає оголену модель. - Такому фото навіть “Плейбой” позаздрить.
- А тепер ходи до мене, - протягує руки назустріч Юрію Тетяна.
Хлопець хутко знімає ковбойку і опиняється в обіймах дівчини...
... Коханці лежать на дивані, дивляться в стелю.
- Синя стеля з краплинами позолоти - наче зоряне небо, класно придумано, - каже Тетяна, - А якби вона була дзеркальною, я б стежила за твоїми рухами... Так не хочеться йти додому... Уявляєш, сусіда з верхнього поверху, звечора вмикає якусь диявольську машину і нам з мамою всю ніч сниться суцільна чортівня, а на ранок болить голова.
- А ви зробіть собі ковпаки зі срібної фольги і з’єднуйте наніч ноги мідним дротом з батареєю опалення, одним словом - заземляйтесь, повинно допомогти, - радить жартома Юрій.
Місто готується до Першотравня. Повною ходою провадиться реконструкція головної площі. На палаці вісімнадцятого сторіччя з вежею, годинником і двома баштами з флюгерами, будівельники зрівнюють стіни під одну п’ятиповерхову споруду і обкладають її плиткою-кабанчиком. Інша бригада демонтує з фонтанів, розташованих по обидва боки площі, барочні статуї жартівливих хлопчаків.
Анатолій Чорний і Василь Фетісов, під керівництвом головного архітектора міста, автора грандіозного проекту перебудови старого центру, кладуть мозаїку на дно нових фонтанів з бетону і нержавіючої сталі.
- Васю, мені здається, що у нас риби виходять дуже хижими, - вказує Анатолій на щойно викладене кахелем зображення.
- Я бачу. Це через обмежену палітру. Трьома кольорами важко визначити фауну моря. Викладай спрута червоним, а риби нехай будуть чорними в білу смужку. А може навпаки?
До художників підходить завідуючий відділом пропаганди обкому партії, той самий, який брав активну участь у створенні портрета генсека.
- Над чим замислились, трудівники творчого фронту?
- Ніяк не второпаємо, який колір куди класти, - зітхає Фетісов.
- Так у вас на ескізі все зрозуміло, - дивиться на планшет партійний функціанер.
- На ескізі двадцять чотири кольори і матеріал смальта, а в натурі всього три кольори і кахельна плитка, - незадоволено жбурляє черевиком шматок кахелю Чорний.
- Спрут червоним не може бути, це однозначно. Художник повинен бути політично підкованим і тоді проблем з вибором кольору не буде, - задоволений сам собою каже мудрий пропагандист, і відходить від фантану.
В іншому кінці міста працюють гравці в шахи Стрючок і Бугренко. Вздовж дороги, що веде з міста в аеропорт, вкопано в землю довжелезного червоного металевого транспоранта, щоб відволікати погляд від хрестів старого цвинтаря. Тут художники виявляють справжню майстерність: великими білими літерами у зріст людини, пишуть нетлінне гасло: “Наша мета - комунізм!”
З вікон легкового транспорту крім монументального транспоранту нічого не видно, а от пасажирам тролейбусів та автобусів над кожною літерою “нашої мети” проглядається хрест.
Юрій Гонтар, не задіяний до великих перебудов, сидить за мольбертом у своїй майстерні. На ньому нова футболка “I love you, Spring” (“ Я люблю тебе, Bесно”), з зображенням Тетяниного обличчя в іронічній посмішці, як у Ботічелівської Bесни. На полотні вже вгадується вітрильник на воді. До майстерні заходить відомий в місті музикант і композитор Микола Неміров.
- Слава творцям прекрасного! - вітається з порогу.
- Привіт, маестро! Бачили з Толяном твій виступ у ценральному ресторані, ну ти і віртуоз: один вправляєшся з фано, саксафоном, електрогітарою і навіть скрипкою, при цьому ще й співаєш. І як тобі все це вдається?
- Дурниці, то не справжнє, то діє збуджена алкоголем підсвідомість.
- А училище Глієра, а консерваторія у Вільнюсі? В тебе ж така освіта, такий талант, а ти кажеш: “Підсвідомість”.
- Знаєш, Юрку, іноді з першого погляду здається, що людина задоволена собою, долею, життям, а насправді вона нещасна. Ось і мені зараз хочеться все змінити і почати життя знову.
- І чого ти хочеш?
- Хочу навчитись малювати як ти, і стати художником, а ще, завести у себе на подвір’ї пав, вони ж таки красиві.
- Що до екзотичних птахів, так це реально, а щоб стати художником, гадаю, треба вчитись. Ось приклад: у мене тринадцять років спеціальної мистецької освіти, з них - чотири роки художньої школи, чотири - художньо-промислового технікуму, п’ять - інституту, а художником себе я і досі не відчуваю. Повір мені, Миколо, музиканта такого як ти, з мене б не вийшло, якби я старанно не вчився. Та й вік вже не той.
- Який там вік? Он Гоген у сорок років став художником.
- Так то Гоген. А, врешті, хто знає.
- Дозволь мені, Юрко, трохи посидіти біля тебе, подивитись як ти малюєш, я не заважатиму.
- А ти й не заважаєш. Мені завжди приємно, коли людина цікавиться моєю творчістю, тоді працюється з натхненням, - каже Гонтар, відчиняє одну половину вікна і починає писати автопортрет з відзеркалення у склі.
Неміров захоплено стежить за рухами пензля на палітрі та полотні, а коли на площині з’являється образ, схожий на Юрія, підіймається:
- Все, я вирішив, буду художником!
Звичайний житловий район міста у вечірніх вогнях. Відчиняються двері ліфта і в коридор виходить Юрій Гонтар у футболці ”I love you, Spring”, з гілкою бузку та шампанським в руках. Звонить у квартиру. Двері відчиняє Тетяна в домашньому халаті та срібному ковпаку на голові.
- Привіт, Юрчику! А я не лягаю, чекаю на тебе.
- Привіт! То ти ще не заземлена? - роздивляється ковпак Юрій. - Класна робота, впізнаю художника-бутафора. А що з мамою?
- Поки ми на виїзді давали спектаклі шахтарям, мама залишалась одна вдома і забула про ковпак та заземлення. Сьогодні вранці її забрали в лікарню з нервовим струсом, каже, що бачила, як на подвір’я сідала літаюча тарілка. Поживеш декілька днів у мене? Одній боязко.
- Гаразд. А костюмчика видаси? - Торкається пальцем сріблястого ковпака Юрій. - Бузок у воду, шампанське на стіл, а я обійду квартиру, пошукаю джерело диявольського випромінювання.
Гонтар прислухається, обводить поглядом стелю:
- Щось я нічого не відчуваю, лише в районі кухні невеличка вібрація, здається, то працює холодильник.
- А ти йди сюди, лягай на моє ліжко і відразу відчуєш.
Юрій знімає кросовки, влягається на спину. Тетяна стоїть поруч, розв’язує пасок. Краї халату розходяться вздовж усього оголеного тіла. Юрій повільно обводить поглядом знизу вгору тверді литки, рожево-білі коліна, ніжні стегна, золотавий трикутник лобка, плескатий живіт з невеликим отвором пупка по середині, грудну клітину. Не побачивши грудей, зупиняє погляд на золотавому трикутнику.
- Ну що, тепер ти відчуваєш? - запитує Тетяна.
- Здається вже відчуваю. Лягай швидше поруч зі мною.
- Заземлятись?
- Не треба, я зараз сам тебе заземлятиму...
На столі стоїть не відкоркована пляшка шампанського, поруч лежить гілка бузку. На ліжку, оголена дівчина у сріблястому ковпаку поверх русявого волосся, пластично рухає тілом, осідлавши не до кінця роздягненого хлопця, що лежить на спині. З його грудей на неї дивиться її копія з іронічною посмішкою: ”I love you, Spring”.
В відділі замовлень художньо-виробничого комбінату старший майстер Кусник підписує купу паперів .
- Добрий день, Андрію Павловичу! Викликали? - вітається з Кусником Анатолій Чорний.
- Здоров, козаче! Щось давненько тебе з Гонтарем не було видно. Живі?
- Живі, дякувати Богу. Я на фонтанах працював, Юрій - у творчій відпустці.
- У мене для вас інтелігентна робота є. Готувати страви вмієте?
- Навіщо? У нас батьки є.
- Розумієш, приготувати треба не звичайну їжу, а імітацію. Робота термінова і дуже коштовна, замовлення кулінарного технікуму. Ось вам книга про смачний та поживний харч, ось у коробці тарілки, готуйте на здоров’я.
У творчій майстерні на краю стола купа тарілок. Анатолій Чорний нарізає скибами пінопласт, Юрій Гонтар перебирає пшоно.
- Толю, порівняй фактуру пінопласта зі справжнім батоном. Ти бачиш, що вони схожі? Тоді підбери колір батону і пофарбуй пінопласт.
- Пшоно, я так розумію, буде чорною ікрою?
- Вірно, а вершковим маслом, алебастр. В пшоно додаємо чорну туш і клей, щоб блищало і трималось.Листок петрушки зробимо з паперу.
Художники працюють завзято, і на тарілці з’являється свіжий бутерброд. Від справжнього він ні чим не відрізняється, хіба що щедрістю покладеної на шматок хліба чорної ікри.
- Ти вчора був у Тетяни? Що там сталося? - запитує Анатолій, розписуючи темперою гіпсового оселедця.
- Був. Нічого незвичайного, просто люди шизують на грунті потужного сусідського агрегату, що начебто впливає на підсвідомість і нервові клітини мозку.