Клініка соцреалізму
| Вид материала | Документы |
- Валентина Хархун (Ніжин) Модифікація естетики соцреалізму в умовах „загроженої” культури, 386.29kb.
- Питання та ситуаційні задачі до пмк черепно-мозкова травма, 460.32kb.
- Ліквідація українських монастирів під час хрущовської антицерковної кампанії, 141.27kb.
- 1.Історія розвитку неврології в Україні, вклад вітчизняних та зарубіжних вчених у розвиток, 873.81kb.
- В. Н. Каразіна кафедра загальной та клінічної імунології та алергології грип (антропонозний,, 687.35kb.
- План практичних занять з терапевтичної стоматології для студентів 4 курсу на осінній, 98.23kb.
- Сподарець М. П., кандидат філологічних наук, Харківський національний університет імені, 513.26kb.
- Тематичний І календарний план лекцій з хірургічної стоматології для студентів 4 курсу, 37.88kb.
- Клініка репродуктивного здоров’я «Боголюби», 1207.72kb.
- Діагностична програма при гострому холециститі. Лікувальна програма при гострому холециститі, 158.69kb.
- Ну а ти, щось відчував?
- Я ж не кажан, щоб чути ультразвуки, а от сусідів знизу, вчора вночі добре трясло, - посміхається собі в бороду Юрій.
Тарілки з бутафорською закускою вже не вміщаються на столі, тому хлопці переставляють їх на підлогу. До майстерні входить сусідка з другого поверху, баба Поля, яку художники прозвали Маргариткою.
- Ви готуєтесь до банкету? А чому закуска на підлозі? Поставте до мене в холодильник.
- Не хвилюйтесь, тітко Полю , це не справжні закуски, це муляжі.
- Зате у мене холодець з хріном і голубці зі сметаною справжні. Кінчайте роботу і ходімо до мене, у Петі сьогодні день народження, відсвяткуємо разом.
- Зараз, тільки руки помиємо, - облизується зголоднілий Чорний.
- Толю, ти що-небудь знаєш про Маргариткіних родичів? Вона ж одинока.
- Мабудь, то сина, який загинув на війні, звали Петром, а може чоловіка, що в тридцять сьомому потрапив до рук НКВС. Ходімо, раз запросили.
Художники сходами піднімаються на другий поверх. У чистенько прибраній кімнаті старі меблі, пожовклі фотографії під склом в рамках. На табуретці проти телевізора, що працює, білий півень. На гостей він не звертає уваги, тільки коли змінюється кадр на екрані, хвилюється і б’є себе крилами. В іншій кімнаті накритий на трьох стіл з їжею і графином горілки.
- Сідайте, хлопці, - наливає в чарки горілку старенька. - Давайте вип’ємо за Петю, йому сьогодні рік стукнуло.
- Всього один рік? Так він у Вас ще маленький, - дивується Чорний, не знаючи про кого йде мова.
- Та який же він маленький, ти подивись який красень, - вказує Маргаритка на півня, що наче непорушний свінкс сидить на табуретці перед екраном телевізора. - Петя, голубчик, за твоє здоров’я! У травні минулого року тікало нещасне курча від кішки, а я відбила. Жив зі мною в хаті, годувала. Він і зараз думає, що я його мама. Дуже розумний, слухняний... Ви пийте, хлопці. Що ви, наче приморожені? Так от, друзі, у мене до вас прохання: допоможіть пристроїти Петю в надійні руки, я маю на увазі цирк, чула, що Олег Попов дуже порядна людина. Як з ним зв’язатися? Допоможіть, хлопці, бо як помру, він не зможе без мене жити, а то й молдовани з’їдять. - Пригрожує комусь в бік вікна Маргаритка.
Червона “Ява” мчить степовим шляхом. Зеленіють поля, вздовж дороги синіють волошки, високо в небі заливається жайворонок...
... Художники під’їзджають до нової споруди будинку культури в центрі селища, їх зустрічає чоловік середнього віку у вишитій сорочці і солом’яному брилі.
- Я на вас давно чекаю, товариші художники, радий вас вітати. Я Петро Григорович Кавун, начальник управління культури району. З чого почнемо, спочатку пообідаємо, а потім перейдемо до справ, чи навпаки?
- Я думаю, що спочатку справи, а потім вже за обідом, за успіх прийдешніх справ, - потискає руку начальника Гонтар.
- Оце вестибюль, тут танці і буфет, далі зала на триста місць.
- Зрозуміло. Доцільно буде, щоб чиста стіна між холом та залою, стала об’єктом оформлення, - проміряє кроками підлогу під стіною Гонтар. - Десять метрів без дверей. Ваша концепція, Петре Григоровичу?
- Ми тут радились з керівниками райкому. Вони пропонують намалювати на стіні величезний герб Радянського Союзу.
- До чого тут герб, та ще й союзу? - обурюється Чорний. - Ви ж самі казали: “Танці, буфет”, значить треба сюди щось веселе.
- Толя має рацію. На цю стіну підійде композиція з народними музиками та танцюристами, - підтримує думку колеги Гонтар.
- Оригінально. І як це мені зразу в голову не прийшло. А й справді: для сільского будинку культури краще музика і танці, ніж герб Радянського Союзу, - заспокоює себе начальник...
... У районній чайній за столом під фікусом обідають художники разом з районним начальником та директором будинку культури.
- Я за кермом, мені прошу не наливати, хіба що “лимонаду” чи “березівської”, - прикриває келих рукою Гонтар.
- За осередок районної культури! - піднімає келих з тризірковим кон’яком начальник.- Я на вас розраховую, товариші художники.
- Тут у вашому селищі, я працював в минулому році, оформлював кабінет партійної освіти в колгоспі “Шляхом Ілліча”, - згадує Чорний, надпивши кон’яку. - Веселе там керівництво. Після закінчення роботи мене ще довго не відпускали додому: влаштували нічну рибалку з юшкою, шашликами та пивом. Всю ніч дівчата співали під акордеон. На зворотньому шляху треба обов’язково до них заїхати.
- А того керівництва вже немає. Замінили керівництво, - говорить директор, загадково дивлячись на начальника.
- Чому? - не розуміє Чорний.
- Довга історія. Давайте спочатку вип’ємо, - освіжає келихи директор. - Першим постраждав голова сільради. Всі на селі знали, що він ходить до дружини агронома, але сам агроном пліткам не вірив, і навіть тоді, коли голова сільради признався, що не раз мав близьки стосункі з його жінкою, агроном не повірив і забажав доказів. Тоді голова сільради запропонував йому вранці подивитись на голі сідниці своєї благовірної. Коли вранці, повернувшись з чергового банкета місцевої еліти, агроном глянув на голу дупу дружини, то побачив там гербову печатку сільради.
- Тепер я зрозумів, звідки у керівництва райкому та асоціація з гербом, - захлинається від сміху Чорний. - А решту начальства за що звільнили?
- Зоотехніка за те, що запевняв парторга і голову колгоспу, ніби то у кози статеві органи схожі на жіночі, а не переконавши їх, згвалтував на березі бідну тварину. Разом з ним до суду притягли і голову колгоспу з парторгом.
- А вони тут при чому? - не розуміє Чорний.
- Голова, під час акту, тримав козу за роги, а секретар виконував на баяні Чайковського.
Тепер вже й Гонтар давиться від сміху.
- Десерт подавати? - запитує розовощока молодиця в білому фартушку.
- Подавай, - каже чоловік у вишиванці.
На столі з’являється мед з малосольними огірками.
Про сумну звістку дізнався Юрій від батька, повернувшись з відрядження додому: померла бабуся.
- Не сумуй, синок, дев’яносто три годочки прожити на світі, не так вже й мало, дай нам Бог стільки.
- Все одно, жаль, я ж виріс з нею. Вона мене дуже любила. Як вона померла?
- Померла тихо, нікого не турбувала. Напередодні ходила до церкви. Увечірі запалила лампадку під образами, помолилась, лягла спати і більше не прокинулась...
Посередині кімнати стоїть стіл, накритий скатертиною, на ньому чорна труна з білим православним хрестом, у труні лежить покійниця. Навколо сидять люди, переважно старенькі.
Юрій підходить до труни, довго дивиться на бліде сухеньке обличчя бабусі. Несподівано праве віко померлої повільно піднімається вгору і на онука дивиться блакитне, як весняне небо, око. У ньому, начебто в дзеркалі, бачить Юрій свій відбиток. Стара жінка, що сидить поруч, спокійно закриває око покійниці.
- Це дуже погано, що вона глянула на тебе, - каже Юрію жінка, - втішає лише те, що глянула вона на тебе тільки одним оком, а не двома очима.
На старому цвинтарі, завжди на підпитку, кладовищинські робітники вміло роблять свою справу: поспішно засипають яму. Серед старих могил з’являється свіжий пагорб. Поруч з Юрієм, у траурному вбранні, стоїть мати, зажурений батько і не такий веселий, як завжди, Анатолій.
- Ось і все, - каже Семен Андрійович. - Прощавайте, тещо, і чекайте нас якнайдовше.
Присутні на церемонії поховання, повертають на алею в бік виходу.
- Моя мати, а твоя друга бабуся, померла через три місяці після твого народження, - каже батько Юрію. - Свого онука так і не побачила.
- Я знаю, тату. Розкажи мені про діда.
- Я ж колись тобі вже розповідав.
- Я тоді був маленьким, де чого не зрозумів, де чого не запам’ятав.
- Добре, тоді уважно слухай. До революції мешкала моя мати в батьківській садибі на березі Дністра. В часи першої імперіалістичної війни лінія фронту проходила через поле в кінці присадибної ділянки з виноградником. Якось, після закінчення бою, разом з односельчанами, пішла Уляна, так звали твою бабусю, на збір трофеїв. Хто хромові чоботи знайшов, хто торбу з харчами, хто швейцарського годинника, а Уляні дістався не то німець, не то австріяк з відірваною ступнею. Притягнула пораненого додому. Виходила, вилікувала. Вистругав він собі дерев’яний протез і залишився жити з Уляною. У двадцятому році, коли жінка ходила вагітною, її кульгавий співмешканець шарпанув до Європи разом з військом білочехів, не добитих червоними пролетарями. Умовлявляв Уляну поїхати разом з ним, але вона відмовилась. Я народився в кінці літа. Все, що залишилось мені у спадок від нього, це ім’я по батькові, звали його Андре, та фотокартка з військового документу. Прізвище та національність, я отримав від матері.
- А дідового прізвища ти не пам’ятаєш?
- Мама казала, але я забув, - каже батько Юрію на виході з воріт цвинтаря.
У галереї образотворчого мистецтва проходить відбір творів на виставку під назвою: “Комунізм - це молодість світу і його будувати молодим”, про що написано в оголошенні при вході в галерею. На стільцях рядком сидять поважні члени виставочного комітету. Серед них заввідділом пропаганди і агітації, знавець пластичної анатомії. Розгляд починається з великих епічних творів. Першим показує свій витвір мистецтва заслужений художник Микола Бондарчук. В картині “Ленін і авіація”, погляд вождя, з під крила літака, спрямований у небо, а тепла рука провадиря-вчителя лежить на плечі вусатого пілота в шкірянці. Всі члени виставкому голосують одностайно. Проходить на “Ура” робота Литвинюка “Сухомлинський і діти”. Схвальний відгук отримує плакат Фетісова “За себе і за того хлопця”. Автор зобразив будівельника з цеглиною і кельмою на тлі солдата з гранатою і автоматом, підкошеного вражою кулею. Юрій Гонтар виставляє перед авторитетним товариством два полотна.
- “Повернення в дитинство”, - представляє першу картину художник, на якій гармонійно поєднався пейзаж з вітрильником на воді за відкритим вікном кімнати, з автопортретом, відзеркаленим у шклі вікна та натюрмортом з польових квітів та вишень у кришталевих вазах, що на полірованому столі під вікном в кімнаті.
- Щось не зрозуміло, де тут дитинство? - запитує автора заввідділом пропаганди.
- За вікном на річці під білими вітрилами, - відповідає Гонтар.- А в кімнаті дорослий чоловік ностальгічно згадує своє дитинство: колись він ходив під вітрилами, бігав босоніж по квітучому березі, їв вишні прямо з дерева, а тепер на яхті ходять інші діти, а квіти та вишні в кришталевих вазах.
- Все одно не розумію, навіщо дорослому чоловікові повертатись у дитинство? Йому що, в нашому радісному сьогоденні погано? Пісимістичний погляд автора картини суперечить настрою будівника комунізму. - Висловлює свою думку партійний функціонер.
- Дуже лірична робота, і живопис світлий, багато сонця і повітря, я “за”, - піднімає руку Петро Гурський.
Але одного голосу мало, твір на виставку не приймається. Друга робота Гонтара ”Дівчина у вінку з кульбабок” теж не проходить.
- У цій картині домінують жовто-блакитні тони, а тому, я вважаю її ворожою відносно нашої ідеалогії. Вам всім, товариші художники, треба серйозно замислитись. Партія закликає митців створювати у весь зріст образ трудівника, а деякі художники від слова “худо”, дівчат в кульбабках малюють, добре, що хоч не оголених.
Натюрморт з отрибутами мистецтва і пляшкою вина, Арнольда Бабія, викликає посмішку у членів виставкому, його теж не допускають до експозиції.
- Не ловиш ти мишей, Арнольде, якби в тебе замість пляшки на столі стояв бюст Ілліча, а натюрморт мав би назву “Мистецтво належить народу”, твій живопис був би в ценрі громацької уваги, а ти правду матку гнеш. - зауважує Бабію на виході з галереї Чорний. - Бери приклад з Шурупа молодшого: вписав в седнівський пейзаж міліціонера з мотоциклом і, робота на виставці, ще дивись і музей закупить.
У кавярні за столиком сидять Юрій з Тетяною. В криманках - морозиво, в склянках - коктейль.
- Так чим же все-таки закінчився виставком? - запитує Тетяна.
- У прапорі, на плакаті Сашка Бугренка, заввідділом пропаганди вгледів контури оголеної діви. Тоді Сашко признався в плагіаті і показав всім членам виставкому журнал “Агітатор”, звідки він змалював те тріпотливе знамено. А свій живопис я віддав на виставку в відділ мистецтв міської бібліотеки. Тепер, правда, картина має назву “Вітрила дитинства”. Твій кульбабковий портрет теж там і, до речі, користується не аби якою популярністю, особливо у чоловіків, бажаючі його придбати, готують між собою аукціон. Але це вже твоя власність, тобі вирішувати його долю.
- Дякую, коханий, нехай він залишиться у мене на згадку про нашу весняну зустріч, - цілує в щоку Юрія Тетяна. - Я чула, що на відкритті виставки в бібліотеці була присутньою мистецтвознавець з Ермітажу?
- Так, і де-що написала в книзі відгуків, навіть свій телефон залишила.
- Ти зустрічався з нею? - насуплелась Тетяна.
- Ну що ти , дурник, мені важлива тільки її думка як фахівця. Ось послухай, я переписав її враження, читаю мовою оригіналу: “...Хотелось бы особенно отметить два чудесных произведения Юрия Гонтаря. Они непритязательны, не нарочиты, не “сочинены”, а очень хороши своей свежестью, непосредственностью, непредвзятостью. Такая в них искренность и такое чувство колорита, мягкая живописность, богатство и гармоничность цветовых оттенков, оранжерованных с большим цветовым вкусом. А по этому и такое мягкое, светлое, очень заразительное настроение. Они оба очень радуют. Л. Е. Торшина ( Эрмитаж ).”
- Я отрую тебе, якщо зрадиш! - каже Тетяна, і в цю мить, її очі спалахують блискавкою.
- І в тебе підніметься рука знищити такого видатного митця?
- Ти не помреш, ти виживеш, - трохи заспокоюється Тетяна.
- Радість моя, ми завтра від’їзджаємо закордон. Що тобі привезти?
- Тепер в моді сафарі.
- Я б, мабуть заплакав, як би знав що то є. Привезти тобі тигра, зебру чи слона? Ти будеш полювати? Так ми, дорогенька, не в Африку їдемо, а в Югославію.
- Ну ти дивак. Сафарі - це катонове плаття кольору хаки з погонами.
- Тепер зрозумів. Чекай на мене через двадцять днів з призентом.
Блакитний берег Адріатичного моря. З води виходять Гонтар та Чорний, сідають в шезлонги, відкорковують пляшки з пивом.
- Кайф! - не поспішаючи ковтає пиво Анатолій.
До хлопців підходить не по сезону одягнений молодий чоловік.
- Микола, а ти чого не роздягаєшся? Вода чудова, чиста та прозора, купайся, - радить Чорний.
- Я ж керівник групи. Слідкую за порядком, контингент небезпечний, зв’язківці, одним словом. Комсомол заохочив їх безкоштовними путівками, як переможців соцзмагання, а дехто з них в місті ніколи не бував, не те що закордоном. Он тільки поштар Галя чого варта: вчора ввечері грала з телефоністом в карти і раптом заревла, немов білуга. Я прибіг, запитав що трапилось, думав, обікрали чи образили, а як з’ясувалось, вона згадала свою родину: п’яного чоловіка, голодних дітей, недояну корову, і ніяк не може второпоти, що ж вона робить в Югославії. Складається враження, що її не нагородили, а покарали.
До причалу підходить невеликий пароплав. У рупор, всього за сто динарів, капітан запрошує усіх бажаючись на прогулянку каналами Венеції.
- Невже за три карбованця ми побачимо Венецію? - схоплюється з місця Гонтар. - Побігли, Толю, он німці вже сідають.
- Ви що, хлопці, з глузду з’їхали? - лякається керівник групи. Нам заборонено покидати межі молодіжного табору, ми ж радянські туристи, у нас віза тільки в Югославію.
- Яка там віза, хто перевіряє паспорти на судні під час прогулянки. Дивись, пасажири сідають на катер в одних плавках та купальниках, - благає Миколу Чорний.
- Ні, хлопці, якщо ви підете на пароплав, то буде кінець моїй комсомольській кар’єрі, а ваша остання подорож за кордон.
- Прощавай Італія, прощавай Венеція, а ти була так близько, - зітхає Анатолій, допиває пиво і пірнає в прозору воду.
- Сьогодні за планом після вечері зустріч з молодіжною групою ФРН, буде цікаво, - начебто вибачається за свою категоричність Микола.
- Побачимо, - проводжає відпливаючий пароплав сумним поглядом Юрій.
- Куди це іноземці поспішають, та ще й з фотоапаратами? - знову хвилюється Микола. - Невже наші зв’язківці щ ось скоїли?
... Беспосередня поштар Галя, кремезна діва з викресленними литками від постійної їзди велосипедом по селу, м’язистими короткими стегнами, міцними сідницями, що єднаються зі спиною без ознак талії та грудьми шаленого розміру, знімає з себе ситцеве плаття і залишається в недоладному пляжному вбранні: шовкових трусах салатового кольору з гумками на стегнах і животі та чорному сатиновому бюстгалтері, прошитому крест на крест на грудях і чотирма великими гудзиками на спині. Галя спокійно заходить в воду і з потужним вигуком “ух”, пірнає, потім виходить з води, відтягує гумку трусів на животі, набираючи в них повітря, щоб не прилипали до тіла і відпускає її, зі звуком “чмок”, гумка повертається на своє місце. На березі навколо Галі натовп зівак, наче рій бджіл , гуде від задоволення.
Увечері молодь збирається в кав’ярні під соснами. На столиках пиво, кока-кола, соломка та цукерки. Микола, керівник групи туристів-зв’язківців, довго розповідає юнакам та дівчатам з Німеччини про діла молоді і комсомолу в Країні Рад. Його майже ніхто не слухає, всі уважно слідкують за Юрієм Гонтарем, який малює дотепні шаржі на присутніх і роздає малюнки тим, кого намалював. Всім дуже весело. Дівчина, що сидить напроти Юрія, заворожено стежить за рухами його руки, інколи переводить погляд на обличчя бородатого художника. Він помічає її і швидко робить лінійний начерк, відриває аркуш з альбому, простягає малюнок дівчині.
- Thank you (Дякую), - каже англійською мовою красуня, бо вже знає, що художник не володіє німецькою.- Do you speak English? (Ви знаєте англійську?)
- Yes, I do a little (Так, трохи знаю), - відповідає Юрій. - Думаю, що для спілкування вистачить.
- Я Грета, а Вас як звати?
- Юрій.
- Відоме ім’я, так звали першого космонавта світу. Ви, я бачу, професійний художник.
- Так, я книжковий графік, а ще займаюсь живописом і прикладним мистецтвом. А це мій друг Толя, він теж художник, - вказує Юрій на Чорного, який намагається жестами щось пояснити рудому хлопцю. - А Ви мабуть студентка?
- Ваша правда. Я вчусь на останньому курсі Мюнхенського університету, майбутній історик. Кожного літа ми з друзями подорожуємо по Європі, були в Іспанії, Італії, Греції, а тепер ось в Югославії. А ви, Юрію, в яких країнах побували?
- Ви не повірите, Грето, але це моя перша зарубіжна подорож. Сподіваюсь, що не остання.
До Гонтара підходить керівник німецької групи з перекладачем.
- Хольгер Крюгер, - потискає руку Юрію літний чоловік.
- Дуже приємно. Юрій Гонтар.
- Хольгеру подобається, що Ви знайшли спільну мову з його вихованцями. Він запрошує вас завтра до себе на фуршет, - звертається до Юрія перекладач.
- Дякую за запрошення. Я обов’язково буду. Пан Крюгер не проти, якщо я прийду зі своїм другом?
- Звісно, що не проти, він з радістю чекатиме на вас у своїх апартаментах завтра о дев’ятій вечора.
На узбережжі Адріатики сонячно.
- Хлопці, допоможіть витягти голку з п’яти, я наступив на морського їжака, - шкутильгаючи підходить до художників Микола.
- Без хірургічного втручання не обійдеться, - роздивляється стопу керівника групи Чорний і починає процедуру вилучення скалки англійською булавкою.
- Знову іноземці кудись поспішають. Невже Галя вийшла на манеж? - дивиться вслід пляжникам Юрій.
... Вздовж берега, у барвистому нейлоновому купальнику, високо підіймаючи ноги і обережно опускаючи їх в воду, йде поштар Галя. В одній руці тримає довжелезну булку-багет, в іншій - три порції різнокольорового морозива. Лизнувши язиком морозиво, дівчина відкушує чималий шматок булки. Граціозні та синхронні рухи кінцівок тіла нагадують ходу почесної варти біля мавзолея. Розчулений натовп на березі, витирає сльози.
На відкритій терасі в плетені лозою крісла, поруч з Хольгером Крюгером, всідаються художники. Трохи далі від них Грета з Хельгою наспівують під гітару мелодію з репертуара “АББА”. На фуршетному столику коньяк, вино та фрукти.
- Я думаю, что сегодня мы обойдемся без переводчика, - російською мовою, з легким західним акцентом , починає Крюгер.
- Господин Хольгер, Вы нас приятно удивили знанием русского языка. Где Вы учились? - також на російську мову переходить Юрій.
- У вашій країні, маю на увазі Україну, за своє життя я побував двічи: спочатку як акупант та військовополонений, а потім, зовсім недавно, як інженер по виробництву друкарських машинок “Олімпія”. А мову, життя змусило вивчити.
- Друкарські машинки у нас вже виробляють, тепер вони мають назву “Ятрань”, - відкривши чистий аркуш в альбомі, - говорить Юрій і починає малювати Хольгера. Деякий час німець сидить нерухомо.
Чорний смакує кон’як, і поглядає то в бік дівчат з гітарами, то на білочок, що стрибають на соснах.
- Це Вам, пане Хольгер, на згадку, - закінчує малюнок Гонтар.
- Дякую! Це мій перший мальований портрет в житті, на ньому я дуже схожий, навіть настрій переданий, - встає з крісла Крюгер.- Давайте сфотографуємось всі разом.
Поставивши фотоапарат на автоспуск, Крюгер стає посередині між художниками, Грета біля Юрія, Хельга поруч з Анатолієм, а позаду, між покручених стовбурів та пухнастих гілок сосен, видніється тиха гладь Адріатики в блідо-рожевому мареві від зникаючого за морським обрієм сонця.