Межі та обмеження права власності
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
і чітко визначеною є заборона власнику, визнаному недієздатним або обмежено дієздатним здійснювати своє право на свій розсуд шляхом самостійних дій або передавати окремі правомочності третім особам.
По суті забороною є й призупинення використання певними особами своїх прав або призупинення дії права [131]. Призупинення відсуває на подальше реалізацію власником своїх прав. Разом з тим призупинення містить примусові елементи з боку контролюючого органу, що тимчасово припиняє існуючі правовідносини, стримуючи тим самим настання можливих суспільно шкідливих наслідків.
Призупинення може виникати як на підставі закону, так і при встановленні прав інших осіб на майно власника (речових або зобовязальних). Прикладом першого виду призупинення є мораторій, скажімо, на відчуження обєктів права державної власності (ЗУ Про введення мораторію на примусову реалізацію майна [60]). Прикладом другого є передача майна в оренду, внаслідок чого право користування ним вже здійснюватиме орендар, а не власник, який призупиняє здійснення цієї правомочності.
Обовязки. Заборони близькі до обовязків, хоча вони є різними правовими категоріями, бо загальноприйнято вважати заборону інструментом нормативно-правового регулювання (тобто категорією обєктивного права), а обовязок елементом змісту субєктивного права. Між тим законодавець, уводячи заборону, встановлює обовязок, тому заборона реалізується за допомогою певних обовязків. Так, обовязок виконати певні дії прирівнюється до заборони не виконувати дії. Більшість учених, таких як Г.В.Ф. Гегель [33], Г.Ф. Шершеневич [221], Д. Ллойд [122], Ф.В. Тарановський [227], вважали, що юридичний обовязок є негативним чинником. Наприклад, на думку Г.Ф. Шершеневича, обовязки - це насамперед усвідомленість про повязаність своєї волі. Особа діє не так, як спонукують її інтереси, тому що вважає за необхідне обмежити себе в можливому здійсненні інтересів заради інтересів інших [221].
Обовязки слід розмежовувати на зобовязування як загальну норму, що діє відносно всіх власників й встановлює обовязки загального типу, тобто обовязки абстрактного власника та конкретні обовязки певних осіб. У самій ідеї правової норми вміщений природний підхід стосовно того, що ті, кому вона адресована, у певному розумінні повязані нею або підкоряються певному зобовязанню. Саме ця ідея бути повязаним, зобовязаним діяти певним чином (або утримуватись від дій) і лежить в основі терміна обовязок [122] . Важливим критерієм є покладання обовязку на субєкта через установлення для нього найзагальніших вимог до правил поведінки. До таких обовязків належать: не порушувати права і свободи інших осіб, суспільства; враховувати природоохоронні (екологічні) вимоги і заборони і т. под.
Адресація обовязків загальної дії будь-якої правової норми всім без винятків особам притаманна не лише праву та законодавству, а й моралі, релігії або іншим загальноприйнятим у суспільстві умовним правилам поведінки, які так само використовують цю ж термінологію відносно повинності, зобовязувань і обовязків. Тим самим враховується не тільки зовнішній аспект при підпорядкуванні нормам, що покладають відповідні обовязки, а й внутрішній аспект остільки, оскільки такі особи вважають себе реально повязаними цими обовязками. Значення наведеного з погляду правового обовязку полягає в тому, що особа має почувати себе зобовязаною додержуватися правових норм не суто формально, а в наслідок того, що сама правова норма є найважливішою складовою частиною суспільної моралі.
З цього приводу Я. Лазар навіть перебільшував значущість обовязків, відмічаючи, що у субєктів немає прав, вони зобовязані підкорятися соціальним нормам, виконувати покладені на них соціальні функції [120]. Однак прийнятним є усталене бачення відносин власності, в яких праву власника речі протистоїть обовязок невизначеної кількості невласників не допускати впливу на річ. Внаслідок цього обовязки мають не лише всі інші відносно власника, а сам власник уже не має права почувати себе необмеженим хазяїном речі, володіючи при цьому найбільшими правомочностями порівняно з невласниками [117] .
Одночасно виходить, що при встановленні законом такого загального обовязку відпадає потреба у виникненні правовідносин з конкретними особами. Цей обовязок, будучи загальним, не має потреби в підтвердженні [34]. Проте якщо обовязок має активний характер (а це спостерігається тоді, коли обовязок покладається на конкретну особу), він існує в правовідносинах між конкретними особами, елементами яких і є відповідні субєктивні права й обовязки. Це простежується на прикладі обмежень права власності, що встановлюються при вчиненні цивільно-правових правочинів, якими створюються такі обмеження, примушуючи власника до здійснення визначених договором активних дій. Конкретні обовязки також виникають при встановленні інших речових прав на майно власника, внаслідок чого власник зобовязується до утримання від здійснення певних дій і допущення стороннього впливу на власне майно [137].
До зясування сутності меж та обмежень права власності не можна обійти увагою питання про субєктів права власності, його обєктів та змісту, оскільки ці правові категорії зачіпаються межами та обмеженнями.
У першу чергу необхідно зясувати, чиї права мають межі або підлягають обмеженню, тобто яких субєктів вони стосуються. Межі встановлюютьс?/p>