Ліберальна модель розвитку Росії
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
одовжували працювати над синтезом ідей лібералізму й соціалізму.
Початок Першої світової війни завдав удару по російській економіці. Ситуація збільшилася грубими помилками в кадровій політиці, у результаті якої імператор виявився в ізоляції. [16, 34] В 1916 р. на тлі глибокої кризи влади знову підсилився страйковий рух. Гостра недостача продовольства в Петрограді привела до масових хвилювань, до яких 24 лютого 1917 р. приєднався Петроградський гарнізон. 2 березня (15 березня по новому стилю) 1917 р. Микола II відрікся від престолу.
Після Лютневої революції влада перейшла в руки Тимчасового уряду, який повинен був підготувати ґрунт для переходу до нової форми правління. [16, 37] Незважаючи на багаторічну ідеологічну підготовку, російські ліберали не мали програми й багато в чому додержувалися абстрактних принципів [26, 11]. Зокрема, Тимчасовий уряд вважав, що він не має права проводити структурні реформи до скликання Установчих зборів, яке повинно було прийняти конституцію і дати правову основу діям виконавчої влади. Тим часом, реальність вимагала термінових заходів для цілого ряду питань, і із цим завданням справлялися місцеві представницькі органи самоврядування ради, у першу чергу, Петроградська Рада робочих і солдатських депутатів. Виникло двовладдя. Якщо в Тимчасовому уряді домінували ліберальні партії (головним чином, кадети), то в радах переважали соціалісти й марксисти (есери, меньшовики і більшовики). Через нерішучість Тимчасового уряду країна повільно сповзала в анархію, насилу вдалося придушити заколот під предводительством Корнілова. Єдиними працюючими органами влади залишалися ради.
Війна, яку Тимчасовий уряд продовжив, ставала усе більш непопулярною [26, 15]. Більшовики, яких на I Всеросійському зїзді Рад була меншість, до вересня мали більшість як у Петроградській Раді, так й у Московській. Результатом став переворот 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., у процесі якого II Всеросійський зїзд Рад передав владу новому уряду (Совнаркому), який складався переважно з більшовиків.
25 листопада 1917 р. відбулися вибори в Установчі збори. На цих виборах перемогли Есери, які набрали 48,1% голосів.[19, 257] Більшовики посіли друге місце з 24%. Кадети набрали всього 4,7% голосів, і не зіграли істотної ролі в роботі Установчих Зборів.
Згодом, російський ліберальний рух перестав існувати в організованій формі. Деякі представники партії Кадетів примкнули до Білого руху, але після перемоги більшовиків у громадянській війні були змушені емігрувати із країни.
1.6 Ліберали в післяреволюційній еміграції
Виявившись в еміграції, багато російських філософів продовжували роботу над розвитком лібералізму. Одним з них був ліберал-консерватор С.Л. Франк, предметом пошуків якого була політична система, що припускає моральне вдосконалювання й виховання громадян. На його думку, така система повинна гармонійно сполучати традиційні суспільні інститути із творчою ініціативою окремої особистості. Франк також звернув увагу на принципові розходження в класифікаціях політичних рухів за принципом традиціоналізм раціоналізм, етатизм політичний лібералізм і анархізм, соціалізм економічний лібералізм.
Прихильники соціал-лібералізму наголошували на необхідності забезпечення кожному громадянинові права на гідне людське існування. На їхню думку, правова держава повинна забезпечувати не тільки особисту й економічну свободу, але й рівність можливостей, особливо право на прожитковий мінімум і на освіту. Так, С.І. Гессен думав, що якщо держава захищає солідарні інтереси людей, то законодавчі заборони здобувають характер справедливих приписань. Доповнивши перелік прав людини позитивними правами (на працю, освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, участь у культурному житті й т.д.), російські соціал-ліберали також виступали проти монопольної власності.
1.7 Правозахисний рух у СРСР
У Радянській Росії лібералізм, як і всі інші некомуністичні ідеї, виявився під забороною. В 1930-і рр. режим у цілому користувався підтримкою завдяки забезпеченню соціального захисту (розвитку системи освіти, охорони здоровя, пенсійного забезпечення), індустріальному підйому, а також пропаганді. Іншими відмітними рисами були згадана вище заборона на приватну власність, придушення особистої свободи й особливо довільне застосування вкрай жорстокого карного законодавства на адресу людей, що зробили незначні провини або зовсім невинних.
Навіть серед партійної еліти не було єдності із приводу виправданості такої диктатури, і після смерті Сталіна Хрущов, який прийшов йому на заміну, привселюдно засудив сталінські репресії і оголосив амністію багатьом політвязням. Ці події поклали початок так званої Хрущовської відлиги. Незважаючи на масове схвалення, відлига супроводжувалася ростом критичних настроїв на адресу радянського режиму, які збільшувалися підозрами, що країна знову стала відставати від Заходу. До кінця 1960-х рр. критика прийняла форму ігнорування негласних приписань влади. Виник дисидентський рух, який (наслідуючи дух інтелігенції) уважав цивільну незалежність зокрема, свою особисту свободу основою майбутнього країни. У цих умовах ключову роль зіграла Загальна декларація прав людини, яку СРСР підписав в 1948 р., але поширення якої на території країни було заборонено поряд з іншими ліберальними текстами. Завдяки їй індивідуальний нонконформізм придбав риси боротьби за дотримання державою взятих зобовязань за пра