Концепції країнознавчого синтезу в регіональній географії
Информация - География
Другие материалы по предмету География
уло практично "демонтовано".
4. Концепція середовища суспільного розвитку як предмета країнознавства сформована В.О. Анучіним. Географічне середовище розглядається ним на території, що окреслена державними або історико-географічними кордонами. Недолік цієї концепції полягає у тому, що у визначенні предмету немає цілком суспільних явищ, які вивчаються виключно соціально-економіко-географічним країнознавством. В той же час, саме даний підхід сприяв подоланню дуалізму в географії (поділу її на природничу і суспільну). Крім того, в цій концепції закладалися теоретичні основи для країнознавства з еколого-географічним напрямком.
5. Термін "країновлаштування" зявився спочатку в прикладному ландшафтознавстві, яке ставило завданням вирішити проблему оптимізації господарського освоєння ландшафтів країни. Узагальнення країнознавчих знань відбувалося шляхом відкидання дрібних деталей. Для цього використовуються такі узагальнені структури як опорний каркас розселення та ін. Широко застосовується метод картоїдів для розкриття загальних принципів "влаштування" країни.
6. Ідеї гуманітарно-образного країнознавства розвивалися головним чином в англомовній географічній літературі. В якості методу синтезу виступають емоційно-художні форми пізнання. Вивчення образу країни і регіону повязано з установкою на їх розуміння, а не на пояснення. Досить ефектно та ефективно ця концепція почала працювати в школі. "Образ країни", "образ місця" - ці поняття поступово відвойовують собі місце під "географічним сонцем", незважаючи на те, що цілі покоління географів намагалися обійти такі "ненаукові" терміни. Між тим, можна згадати, що самий популярний географічний термін "ландшафт" зявився в сфері мистецтва і прийшов в науку через романтичну літературу ХІХ століття. До речі, він містить в собі у неявному вигляді "образну" компоненту. Далеко не випадково ландшафтознавці свої наукові доповіді ілюструють фотографіями, розуміючи, що жоден текст і жодна найточніша карта не можуть передати слухачам повного враження і створити у них образ місця. Ця двоїста (природно-матеріальна й образно-символічна) сутність ландшафту вдало передається польським словом krajobraz. Образне сприйняття ландшафтів можна з повною підставою розглядати як третю модель їх пізнання, після освоєння і наукового вивчення. В звязку з цим важко втриматися від цитування Яна Амоса Коменського: "Нехай буде для вчителів золотим правилом: усе, що тільки можна, подавати для сприйняття почуттями".
Людина живе у світі образів. Через образи засвоюється значна частка інформації про навколишній світ. Образ будь-якого обєкта може формуватися ("синтезуватися") людиною під час особистого контакту із самим обєктом - і може бути навіяний (точніше викликаний) без будь-якого контакту: при читанні текстів, розгляданні зображень, прослуховуванні усних розповідей, музики тощо. Людина може ніколи не бувати в Австралії і навіть нічого не читати про неї "серйозного", але чітко уявляти собі "материк кенгуру й аборигенів з бумерангами". Той, хто спробує простежити конкретне джерело формування подібного образу, зіштовхнеться з певною трансцендентністю подібних уявлень.
У суспільствах, що вступили в постіндустріально-інформаційну стадію розвитку, роль "образного спілкування" з оточуючим світом буде безупинно зростати, що обєктивно підвищить статус географічних знань.
Роль образів в географії і роль географії у формуванні образної картини світу можне звести до трьох основних аспектів.
1. Пізнавальний: образи як інструмент одержання наукового знання, виявлення розбіжностей між складними географічними обєктами.
2. Освітній: використання образного представлення знань на всіх рівнях географічної освіти.
3. Інформаційно-прикладний: використання географічних знань для формування образних уявлень про території (країни) у широких верств населення, у тому числі з певними політичними, ідеологічними, економічними та соціальними цілями.
Образне пізнання в географії має таку ж історію, як і сама наука. Першими географічними текстами були описи, які в античну епоху не могли обходитися без образів. Так, Страбон у полеміці з Ератосфеном та іншими авторами обґрунтовував науково-пізнавальне значення поем Гомера й водночас вважав доречним те, що Гомер вводив міфологічні елементи для наочності, "принесення задоволення і викликання подиву" у читача.
З географів нового часу до цілісного географічного опису прагнув О. Гумбольдт, який вважав, що "описи природи не мають бути позбавлені подиху життя". Він же одним із перших вітав творчі контакти науки і мистецтва та звернувся до художників із закликом здійснювати подорожі й доносити до широких кіл населення образи різних куточків Землі. М.В. Гоголь у "Думках про географію" (1829 р) закликав географів-педагогів звернутися до найбагатшого матеріалу описів подорожей: "…потрібно намагатися познайомити якомога ширше зі світом, з усім незліченим розмаїттям його, але щоб це ніяк не обтяжило памяті, а уявлялося б світло написаною картиною. Багатий для цього запас міститься в численних описах мандрівників, звідки, здається, донині в цьому відношенні мало вміли здобувати користі".
У 80-х роках ХХ століття до цих ідей повернулися американські географи Дж. Демко і П. Мюллер: "…географам життєво необхідно підтримувати мисте