Керамічне виробництво слов'ян
Контрольная работа - Культура и искусство
Другие контрольные работы по предмету Культура и искусство
?ки, творчість пращурів не вгасала у кераміці, вона стала вічною потребує і виявом їх творчого духу.
Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів. Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці навіть не так ніби й далекої доби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, серед них розкішну гілку словянства, те неповторне мистецтво, яке передалося майстрам Київської Русі. Глина була невичерпним багатством країни, тож недаремно називали її в Європі керамічною державою.
Гончарне ремесло мало наподив сталі форми. Навіть пічні кахлі нагадували глечики, котрі майстри вкладали отвором на зовні. А з часом вони розпласталися у прямокутники. За колоритом, формою і декором вирізняються ті чи інші школи. Поряд із давніми осередками такими як Київ, Львів і Чернігів зявляються свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині і Дибильцях, Межигіря й Потеличі, Миргороді й Коломиї, Умані і Косові.
“Атенами й Коринфом української кераміки” стала Опішня, яка забезпечувала мисками та глечиками все Лівобережжя. Тут найкраща глина побіл як кажуть гончарі, з неї і досі виробляють посуд і дрібні речі.
Випалювання для гончаря то підсумок великої і важкої праці. Цей процес освячується певним ритуалом (у кожного регіона були свої) взагалі, народні звичаї та обряди то невичерпна тема для дослідників.
Усі знають: Бог створив світ. Так і гончар створює кожнго разу у своїх виробах якусь частину всесвіту. У нього глина, як люди в Бога, - що задумав, те й зробив. Подивіться на звичайну миску. Вона ж нагадує за своєю довершеною формою півсвіту. А ще як він зуміє поставити його “на копитця” ото вже мастак. Не кожному вдається таке. Своєрідна підставка до глечика у вигляді кінського копита то вже фірмовий знак.
Побутувало раніше у гончарів і таке: робили вони посудини для чаклунів і відьом. То старалися гончарити при цьому якось незвичайно: руками навиворіт, аби нечиста сила не втручалася в роботу, не швендяла по хаті. Бо хата то родина, в ній сходяться шляхи і стежки нашого життя, в ній завжди присутній вогонь сімейних гараздів. Родинне вогнище мусить незгасимо палати, то наш завтрашній день діти, духовний розвід, успадкування ремесел і вмінь, пізнання світу.
Хатній вогонь то не просто багаття в печі, а вогонь єднання відчуття роду, нації, Батьківщини. Вирушаючи у світи людина не має права забути рідних стежок повернення до праоснов, до народних традицій, до відчуття теплоти материнських долонь.