Історія села Соболівка на Поділлі
Курсовой проект - Туризм
Другие курсовые по предмету Туризм
?коли нікому не скаржилася - усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль. По закінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівської семирічної школи (Вінницька область, Теплицький район) - там не місце попівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вона повинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли. Старша сестра Євдокія змушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована на педагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. На той час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні. На все життя Євгенія Давидівна запамятає події тих років, коли смерть дивилася людям в очі, коли потрібно було жити серед померлих під тинами людей. Голодна і холодна вона вчилася на відмінно, але… хлопчина -земляк впізнав її і на комсомольських зборах перед усіма сказав, що ворог знаходиться серед них і не місце їй знаходитися серед майбутніх вчителів. Трапилося це на останньому курсі навчання. В Євгенії потемніло в очах, весь світ звалився на плечі тендітної дівчини. Вона нічого не бачила перед собою, тільки чула, як чорною зливою, шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришів. Дякувати Богу, завуч цих курсів був людиною поміркованою і наказав їй на наступний день принести довідку Петрашівської сільської ради про те, що її батько не священик. На ту пору церква вже була закрита і батько працював в колгоспі, про що і була видана відповідна довідка. Не було жодного слова про те що він був священиком (ще й через те, що любили сімю Тондіїв у селі). Не чуючи під собою землі дівчина прибігла з Петрашівки і Бершадь вже в другій половині наступного дня. Розшукувала секретаря комсомольської організації, щоб віддати довідку. Сподівалась на справедливість. Їй назустріч вийшов той самий завуч і взяв довідку, сказав:
- Не турбуйся, йди до класу, а я це віддам це кому треба.
З теплотою в серці все життя потім Євгенія Давидівна згадувала цю людину.
По закінченню педкурсів Євгенія стала вчителькою 3 класу в Орлівській школі. О, з яким трепетом вона ішла на перший урок. Її мрія здійснилась - вона має можливість вчити дітей. Від цього часу і до 1979 року, коли вийшла на пенсію, не полишало її почуття любові до своєї професії та відданості дітям.
З 1935 - вона вчителька Петрашівської середньої школи. В 1936 вийшла заміж. Подружжя жило щасливо в оточенні дружних братів і сестер Тондіїв. Любов до пісні передалася всім дітям. Всі вони були педагогами, а до того ще й керівниками хорових колективів.
В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академічної капели „Думка. В конкурсі брало участь понад 600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості не було меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці вона пробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки, де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і сама навчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту.
Згодом народився первісток - синочок Леонід, ще пізніше - донечка Галинка. Але незабаром похоронила чоловіка. Тяжко було: на руках двоє малих дітей.
У війну тяжко працювала на полі, поховала батьків, братів, ставила на ноги дітей, засіваючи їхні душі чистими зернами віри і надії.
В 1951 одружується вдруге. Він був також вдівцем, мав двох синів, для яких Євгенія Давидівна стала мамою. В 1952 народилася спільна дочка Лариса. Так Євгенія Давидівна стала матірю 5-х дітей.
З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2, де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.
Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році, закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочки переслідувало її потягом всього життя.
На старість залишилась одинокою: помер чоловік, син Віталій та донька Галина, інших дітей розкидало по світі. Та все ж не полишає Євгенію Давидівну життєвий оптимізм, завжди рада була бачити у своїй хаті гостей. З теплотою згадувала педагогічний колектив Соболівської школи на чолі з директором Юрієм Федоровичем Головкіним, який не забував про неї і постійно запрошував на всі урочистості, що відбувались у школі.
Казала, що такі зустрічі давали їй наснагу до життя, спогади про яке так і називаємо - „ Моє життя
Брати та сестра Євгенії Давидівни були талановитими. Старший, Андрій, був високо інтелігентною людиною. Він свого часу закінчив Камянець-Подільський університет, у якому був диригентом, керівником студентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Він, як і Леонтович, працював у жанрі обробки народної пісні для хору.
Брат Дмитро також вчителював і був керівником хору.
Брат Микола проживав з родиною в селі Удич, був учителем, керівником хору, прекрасним поетом та художником.
Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і її розрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:
- з 1952 - в Петрашівській середній школі,
- з 1959 - учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,
- сільським колгоспним хором (Соболівка).
Лебединою піснею Євгенії Давидівни було створення жіночого вокального ансамблю „Українка.
Вірна цьому святому куточку,
Де сади - не сади, -вишняки.
Мережкову вкраїнську сорочку
Одягнула в далекі світи.
Ці жінки, пал?/p>