Історія села Соболівка на Поділлі
Курсовой проект - Туризм
Другие курсовые по предмету Туризм
едичної допомоги у Соболівській дільничній лікарні. Не просто сумлінно ставився до своїх обовязків, а по-справжньому був відданий улюбленій справі, 43 роки віддавши медицині.
Але десь на дні його серця ще в юності зародилась велика любов ще й до краєзнавства. Всі свої короткі відпустки проводив у архівах, і бібліотеках Москви, Києва, Ленінграда, Вінниці, записував спогади старожилів. По крихтах збирав історію Со-болівки, вивчав історичні документи про рідне село. Співавтор документального нарису про рідне село у книзі „Історія міст і сіл. Вінницька область". Він є не тільки ініціатором, а й творцем музею села та музею місцевого цукрозаводу. Багато зроблено ним добрих справ - аж не віриться, що їх здійснила одна людина. Скільки для цього потрібно мати запалу в душі, прагнення жити і творити для людей, зробити історію ближчою для них, доступнішою, зрозумілішою.
Як батька, доля його також щедро обдарувала талантами. І воно й не дивно, бо сильна своєрідна аура родинного обійстя, де 80 літ тому благословилась на світ добра людина і засвітилось яскравою зорею життя. Не одне покоління Фурдиків топтало тут стежки. Побудувавши свою хату, Іван Карпович не зруйнував батьківську. І вона - як оберіг для нього, найкращий спогад. За всім завжди бачиться праця матері и батька, їхня мудрість, своєрідний звязок між поколіннями захисток і прихисток, коли душа затужить. Бо, як писав В. Жуковський: „Не говори с тоской: их нет. но с благо-дарностию: были".
Більше сотні літ тому юний Карпо Фурдик змайстрував приклад для рушниці одному пасічнику. За це той подарував дві бджолосімї. А тут якраз - армія. Мама дві зими тримала їх в хаті, бо не знала, що з ними робити, Біля батьківських І вуликів порається нині Іван Карпович, щедро передаючи цю науку тим, хто прагне нею оволодіти. Кілька років тому громада села, віддаючи данину його мудрості, врівноваженості, справедливості й авторитету, попросила очолити раду старійшин Соболівки і цим визнанням, мабуть, сказано все.
Розповімо ще про видатну поетесу Галину Маврикіївну Журбу, яка народилася на хуторі Олександрії, поблизу села Соболівка Гайсинського повіту, тепер Теплицького району. Походила із шляхетсько-ополяченого роду Домбровсь-ких, з закутку родинного вогнища якого жевріли генетично-козацькі жарини. Саме від батька Галина вперше почула прихильне, шанобливе: Україна, Шевченко.
Спілкування із селянським довкіллям., раннє знайомство з народними звичаями, побутом, моральними поняттями, з пісенною творчістю, з окремими творами українських письменників збудило в дівчині бажання прислужитися народові, серед якого жила. А що всім серцем прийняла його слово і мала від природи хист до словотворчості, то ще зовсім в юному віці тут, на хуторі, пробує писати вірші, оповідання - відразу й тільки українською мовою.
І це - незважаючи на те, що вдома-таки розмовляли по-польському.
Письменниця згодом у своїх спогадах не раз поверталася до теми власного зу країн ще ння. У мене починає рішуче переважати українськість чуттєво й світоглядно. Відтоді й на все життя вона віддає перевагу Україні. Шануючи свою метричну націю за культуру, шляхетність, патріотизм, романтизм, осуджує експансивні - домагання Польщі - від можа до можа. Так само ненависна їй московська імперська загре-бущість: Хто проти Росії, до того моя прихильність. Улюбленою, часто вживаною фразою Галини, що викликала добродушні насміхй полонізованого оточення, була: Мої українці!..
Симпатії та співчуття до нашого народу, до наших наївних, як діти, прекрасних Степанів, Онисьок... і надиктували їй у батьківському затишку (Ліс, повітря, спокій, харчі та гніздо родинне) цілу книжку оповідань З життя, яку 1909 року випустив у світ одеський видавець Андрій Ніковський. У творах проникливо змальовано картини подільського села, самобутню культуру хліборобів, на-; родні волелюбні прагнення, Серед гострих проблем - осуд і соціального й національного гніту. Прозу Галини Журби охоче друкують у київських часописах. Успіх був чималим і навіть скандальним: так, за публікацію відверто антисамодержавного оповідання Коняка було конфісковано весь наклад журналу Українська хата, а редактора Павла Богацького кинуто до вязниці.
Морозного січневого ранку 1912 року 22-літня літераторка вперше завітала до Києва. Своєю увагою її оточили й підтримали метри словесності Микита Шаповал, Гнат Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхівсь-ка, Олександр Олесь... Всі вони з прихильністю ставилися до нетипової полячки, котра підкреслювала: Я завжди і всюди - українка. Відтоді протягом кількох років почергово мешкає то в місті над Дніпром, то на подільському хуторі. Співробітничає із часописами Українська хата, Засів, а щоб у тодішній громадянській розрусі вижити, підробляє то технічними перекладами (знала кілька мов), то наймаючись рубати дрова.
Всією душею прийняла Галина Журба Українську революцію. Бере участь у різних громадських заходах, організовує літературно-мистецьку групу Музагет, перейняту новими творчими завданнями трудівників національної культури (Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Лесь Курбас, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Терещенко). Разом Із Павлом Тичиною працювала в газеті Нова рада, а з 1919 року, з приходом до влади червоних комісарів, з ним же - в радянському видавництві Все-видат. Залишила цікаві спогади про сонцекларнетного поета - про його редактор