Інтуїтивізм Анрі Бергсона та його послідовників
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
та художньому пізнанні світу. Витоки ж інтуїції в інстинкті й інтелекті.
Бергсон намагається розкрити внутрішній зміст пізнавальної діяльності людини, її механізми. Працюючи над розвязанням цього завдання, Бергсон доходить висновку, що в процесі історичного розвитку людина дістає два знаряддя, два своєрідних види пізнання: інтелект та інстинкт. Кожен із них має свої особливості, свої можливості. Так, інтелект свідоме, штучне знаряддя пізнання, яке дає змогу пізнавати лише форму предмета. Сутність предметів, їхній внутрішній зміст, матерію (за термінологією Бергсона) здатний пізнавати лише інстинкт природний вид пізнання, який наснажується позасвідомою сферою людської психіки.
Вчення про інтелект передбачає певне приниження свідомої сфери людської психіки, доведення її нікчемності, примітивності. Характеризуючи інтелектуальне пізнання, Бергсон розвиває думку про цілковиту відсутність у ньому творчого начала. Інтелект, за образним порівнянням філософа, копошиться у світі мертвих тіл, усе нове, живе, нетрадиційне проходить повз нього, й інтелектові залишається тільки повне нерозуміння життя. Саме тому, що інтелект завжди намагається поновити та поновлює з даного, він і втрачає те, що є новим у кожний момент історії. Він не допускає непередбаченого та відкидає будь-яку творчість1. Життя духу, життя тіла недоступне для інтелекту, а якщо, набравшись сміливості, інтелект торкається живого, то він діє з жорстокістю, непохитністю та грубістю знаряддя, зовсім не пристосованого для такого вживання. Тільки інстинкт здатен розкрити людині найпотаємніше в житті. Таємниці життя інстинкт пізнає безпосередньо. При першому ж зіткненні зі світом духовного або тілесного життя він може сказати: Ось те, що є.
Бергсон вважає, що пізнавальні можливості інстинкту невичерпні, його висновки завжди категоричні, а помилка людини полягає в тому, що вона не навчилася користуватися інстинктом, усіма його можливостями, не навчилася радитися з ним.
Проте й інстинкт, і інтелект відіграють у філософії Бергсона другорядну роль, виконуючи функцію фундаменту, на якому поступово виникає велика та світла будова інтуїція.
Інтуїція для Бергсона це своєрідна третя форма пізнання. Вона тісно повязана з інстинктом та тяжіє до позасвідомого. Для Бергсона інтуїція і є інстинкт, але безкорисливий, такий, що усвідомив себе і здатний осягнути предмет.
Дійшовши такого висновку, Бергсон у теорії пізнання замінює інстинктивну форму інтуїтивною, яка, на його думку, ширше, глибше опановує життя, складність його законів, непередбаченість його проявів. Тільки інтуїція занурює нас у глибини життя, адже саме інтуїція здійснює абсолютне пізнання. При цьому вона не зазнає жодного впливу ззовні, не залучає жодної форми логічного мислення. Значення інтуїції в процесі пізнання під час опанування внутрішнього змісту речей, за Бергсоном, важко переоцінити. Адже не існує жодної сфери знань, жодної системи, діяльність якої не збуджувалася б інтуїцією. Більше того, в кожній системі інтуїція є те, що краще від самої системи, що переживе її.
У роботі Вступ до метафізики Бергсон визначає інтуїцію як вид інтелектуальної симпатії, яка допомагає проникнути вглиб предметів, допомагає злитися з їхньою індивідуальною сутністю та самобутністю. Таке визначення інтуїції спонукає нас шукати певні ланки, які повязують інтуїцію та інтелект.
Інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання, допомагає розібратися в його природі, вказує нам шляхи та засоби активізації інтелектуальної роботи. Бергсон бачить в інтуїції безмежний творчий акт, у процесі якого інтуїція може піднятися над інтелектом, подолати його обмеженість, але поштовх до такої активності все ж буде йти від інтелекту. Це, безумовно, правильна думка, але, висловивши її, Бергсон тут же робить висновок, який знищує інтелектуальне забарвлення інтуїції. Адже він стверджує, що інтуїція має підказати нам хоча б невиразне відчуття того, що треба поставити на місце інтелектуальних меж.
Отже, людство володіє, як стверджує філософ, двома формами пізнання інтелектуальною та інтуїтивною, які діють у різних напрямах. Якби людство домоглося цілковитого розквіту цих двох форм пізнання, ми, на думку Бергсона, могли б назвати його досконалим та цілісним. Але подібної гармонії, повного злиття своїх інтелектуальних та інтуїтивних можливостей людство ще не досягло. Тому воно мусить жертвувати одним знаряддям заради іншого. І жертвою стає інтуїція. Але, незважаючи на всі спроби людства знищити інтуїцію, вона існує як погаслий світоч, що спалахує тільки час від часу, лише на мить.
Високо оцінюючи інтуїцію, Бергсон указує і на її недоліки: короткочасність існування, раптовість появи, субєктивність інтуїція не може стати загальним надбанням та забезпечити собі зовнішню підпору.
Для доведення дійсного існування інтуїтивного пізнання Бергсон звертається до сфери естетичного сприйняття людиною реальності. Однак було б помилкою вважати, що сфера естетичного для Бергсона це лише ще одна точка опори в його теоретичних мандрах. Справа в тому, що для Бергсона людська здатність до естетичного сприйняття та переживання навколишньої дійсності є тільки наслідок існування та активної дії такої форми пізнання, як інтуїтивна. У процесі пізнанн