Значення Кримського ханства в історії України
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
ським ханством і Туреччиною тільки через агресивну, войовничу політику з їх боку.
З початку XVIII ст. історія Криму тісно взаємоповязана з устремлінням росіян на південь, що кінець кінцем призвело до приєднання Криму до Російської держави. Відносини Росії з Кримом розпочалися ще за Івана III, який 1474 р. уклав з Менглі-Гіреєм союз і пообіцяв притулок на випадок потреби.
З тих пір відносини підтримувалися постійно і носили то дружній, то войовничий характер. Головним предметом для дружніх стосунків була торгівля. Якщо ж виникали непорозуміння, які не могли владнати посли, кримці здійснювали набіги на російські землі. За часів Кримського ханства вони були дуже частими: 1532 р., 1535, 1536, 1562, 1571, 1591, 1592, 1595 р. і т.д. У XVII ст. набіги повторювалися все рідше. Це пояснювалося, з одного боку, розбратом у Криму і тим, що кримські хани змушені були брати участь у численних війнах, які вела Туреччина, з другого тим, що Росія значно зміцнила до цього часу південний кордон рядом фортець і колонізувала його служилим елементом.
З кінця XVII ст., особливо після приєднання України, Росія починає активно прагнути на південь у Крим. Першою серйозною, хоча і невдалою спробою здійснити цей намір, якщо не враховувати маловідомий похід росіян у 1559 р., були кримські походи часів цариці Софії Олексіївни. Перед початком тієї війни Москва вимагала від Туреччини віддати Крим і обидві фортеці, що закривали виходи в Азовське і Чорне моря, а також виселити всіх татар із Криму.
Фактично вперше Росія офіційно заявила про свою південну політику. З цього часу кримські татари вже знали, чого вони можуть чекати від Росії. Однак похід під командуванням В. Голіцина 1687 р. був невдалим.
Загарбання одним народом території іншого, якщо цього вимагали інтереси нації, здавна вважалося чимось природним, навіть історично виправданим, про що з цинічною відвертістю писав К. Маркс: Жодна велика нація ніколи не існувала і не могла існувати в такому віддаленому від моря положенні, в якому первісне знаходилась держава Петра Великого; ніколи жодна нація не мирилася з тим, що її морські узбережжя та гирла рік були від неї відірвані; Росія не могла залишати гирла Неви, цього природного виходу для продукції північної Росії в руках шведів, так само як гирла Дону, Дніпра та Бугу і Керченської протоки в руках кочових татарських розбійників. (Ця цитата наведена із праці П. Надінського Очерки по истории Крыма, ч.І, с. 83. Самої ж праці К. Маркса Секретная дипломатия XVIII века в наших бібліотеках немає.) [12, 33]
Взагалі ж доля Криму і його народу вирішувалась не в Бахчисараї столиці ханства, а в столицях Росії і Туреччини. Правителям цих імперій було байдуже, що станеться з цим народом, так само байдужою їм була і доля своїх народів. Постійні війни Росії і Туреччини впродовж XVIIIXIX ст. втягували у свою круговерть Крим, що врешті-решт закінчилося приєднанням півострова до Росії. Детально і ґрунтовно ця тема висвітлена у спеціальних працях. Однак слід зазначити, що впродовж походів під проводом Мініха 1736 р., графа Лассі 1737 і 1738 рр., а потім В. Долгорукого 1771 р. Крим фактично обезлюднів. У 1774 р. відповідно до Кючук-Кайнаджирської угоди Крим отримав так звану незалежність від Туреччини під протекторатом Росії. Однак і таке становище не задовольняло російську імператрицю Катерину II, і 9 квітня 1783 р. Крим був оголошений приєднаним до Росії. Хоча тільки 1792 р. Туреччина, згідно з мирною угодою в Яссах, визнала цей факт.
Як же розвивалися відносини Кримського ханства з найближчим сусідом Україною? Історія і природа навічно поєднали Крим з територією України. Тісно були переплетені і долі народів, які населяли ці землі. Особливо драматично склалися взаємини держав Східної Європи з Кримом, коли півострів і північне узбережжя Чорного і Азовського морів заполонили в XIII ст. татарські племена.
Словяни були поступово витіснені з Причорноморя, і протягом багатьох віків у цьому регіоні складалось напружене становище, в якому визначальним було військове протистояння, війни та взаємні грабунки.
Великим лихом для словянських народів, зокрема українців як найближчих сусідів кочівників, були наїзди за живим ясиром бранцями. Кримських татар та дрібні орди спонукали до цього не лише їхній спосіб життя, економічні чинники (голод, епідемії тощо), їх підштовхували до наїздів і зовнішні фактори з Півдня і Півночі. Могутні держави використовували кримських татар у своїх геополітичних планах. Так, за польськими та литовськими джерелами, до кінця XV ст. з українських земель було забрано в полон і відправлено в Крим понад 200 тис. українців. У XVI ст. Україна втратила полоненими і загиблими понад 350 тис. чоловік. У першій половині XVII ст. було заарканено 300 тис. чоловік. Це продовжувалося до кінця XVIII ст.
Але в Криму українська людність переважно не затримувалася вона призначалася для невольницького торгу і розповсюджувалась по всьому Середземноморю. Лише невелика частина українців осідала в Криму як раби, наложниці в гаремах вельмож. На жаль, друковані матеріали, які б розповіли про перебування українського етносу в Криму, на півострові знищені, архівні ж джерела в Туреччині, країнах Європи нашим науковцям поки що недоступні. Останнім часом зявились посилання на історика, тюрколога-сходознавця, професора О. Пріцака, що буцімто в Криму в XVII ст. за переписом зазначено аж 920 тис. українців-козаків. Це надто завищена цифра, яка не підтверджується наявними джерелами, до того ж усього населення в Криму в період середньо?/p>