Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
складником історичного процесу в Пн. Африці в VІІІ ст. були хариджитські повстання. Почавшись в Пн. Африці в VІІІ ст., рух хариджитів продовжувався до середини Х ст. Військові дії, які вони вели, послаблювали владу омейядських і аббасидських халіфів в цих країнах, а пізніше і в місцевих правителів, що прийшли їм на зміну. І, звичайно, такі дії не могли не впливати на весь процес розвитку [30; 169].
Відомостей про хариджитів і в джерелах досить мало. Та деякі відомості все ж є відомі [22; 118].
Великі завоювання арабських халіфів збагачували їх, головнокомандуючих, намісників областей, представників старої і нової знаті. Також існувало і невдоволення в самому феодальному класі, що призвело до суперечок через престолонаслідування. Після смерті Мухаммеда через відсутність наслідників по чоловічій лінії виникли деякі суперечки та після цього мекканці провели кандидатуру Абу Бекра. Після смерті Абу Бекра в 634 р. влада перейшла до Омара тим самим відсторонивши від вирішення всіх важливих питань місцеве населення Медини, яким просто оголосили про волю халіфа. В 644 р. Омара смертельно ранив один з персидських рабів. Наступником став Осман, що походив з великого і багатого роду Омейядів племені курейги. Вожді Омейядів першопочатково були супротивниками Мухаммеда, але потім перейшли на його сторону і після прийняття ісламу займали високі пости в новій державі. Осман почав просувати членів свого роду на найвищі військові і державні посади, що призвело до звеличення і збагачення його роду. Це викликало серйозне невдоволення в колі арабських феодалів, що не належали до Омейядів. Невдоволені почали гуртуватись навколо Алі і інших претендентів на престол [30; 170]. Прихильники і наслідувачі Алі отримали назву шиїтів (від слова шиа група). Розповсюджувалась думка. Що престол халіфа за правом належить Алі, як найближчому родичу зятю і двоюрідному брату Мухаммеда і що Осман обраний незаконно. Поступово пропаганда прихильників Алі стала знаходити відгук і серед населення завойованих областей. В 656 р. невдоволені зібралися в Медині під виглядом паломників з завойованих областей. Повсталі увірвались в будинок Османа і вбили його. Халіфом було проголошено Алі. Незабаром відбулися серйозні зміни в таборі Алі. Не всі прихильники були згодні з категоричним твердженням про закріплення прав на престол халіфа за однією сімєю. Багато хто вважав, що халіфом може бути обраний будь-який правовірний мусульманин незалежно від його родинних звязків з сімєю пророка. Прихильники цієї ідеї, близько 12 тис. чоловік, відокремились від війська Алі, відмовились підтримувати його і висунули лозунг нема халіфа інакше як волею бога і народа. Їх стали називати хариджитами (ті, що вийшли). Хариджити обрали свого халіфа. Хариджитів переслідували всюди, до них застосовувались суворі міри, репресії. Ідеї хариджизма отримали велике поширення на території завойованих країн саме тому, що в питанні про престолонаслідування в халіфаті позиція харидижтів була найбільш радикальною. Вони вважали, що посада халіфа повинна бути доступна кожному члену мусульманської общини, навіть рабу-негру, якщо він цього заслуговує. Кожна хариджитська община могла мати свого халіфа, імама чи еміра. Деякі з них вважали, що мусульманин не може бути рабом, а всі хто прийняв іслам раби повинні бути звільненими. В питаннях ритуальних релігійних правил хариджити визнавали лише дві (Коран і сунну пророка) основи ісламу. Хариджити не визнавали і етнічну нерівність. Між мусульманами (арабами і неарабами) повинна існувати повна рівність в усьому. Вже до початку 80-х років VІІ ст. в середовищі хариджитів виділилося декілька груп і течій: азракитів, суфридів, байка ситів, ібадидів [14; 25].
На початку VІІІ ст. в результаті гонінь на хариджитів в центральних областях халіфату, особливо в Іраці і в західних провінціях Ірану, де діяли омейядські намісники Убайдуллах ібн Зійяд і ад-Хаджжадж ібн Юсуф, вони починають рятуватися в віддалених від центру частинах халіфату, а зокрема у Пн. Африці. В Кайруані зявляються перші хариджитські проповідники ібадит Салама ібн Саід і суфіт Ікріла. А через 20 років в Тріполітанії вже була значна група ібадитів, що складалася з берберів хаввара. Таким чином спочатку були найбільш поширені в Пн. Африці суфрицький і ібадитський варіанти хариджизма. Згодом суфрити загинули в битвах і ібадити стали головними представниками хариджизма в північноафриканському регіоні [22; 119].
Принципи хариджицького вчення стали основними, згідно одному з принципів істіраді хариджити повинні були вбивати всіх віровідступників всіх мусульман нехариджитів. До таких відступників відносились імами і правителі, що відступили від правил Корану. Після захоплення Іфрикії Абдаллахом ібн Садом її жителі продовжували бути слухняними і найбільш покірними до того часу, поки до них не проникли люди з Іраку. Від завоювань Іфрикії Абдаллаха ібн Сада ібн Абу Сарха в 647 р. до початку правління халіфа Хішама в 723 р. відбулася більшість подій, що повязані з підкоренням Пн. Африки [30; 170].
Дуже швидко хариджицьке вчення поширилося Північною Африкою. Центрами хаджизма стали м. Тріполі, де до хариджизму навернулись бербери, хаварра, гірський масив Джерело-Нафуса, що знаходиться в Пд. Заході від Тріполі. Де жило берберське племя нафуса, а також рівнини Високих плато, райони Сиджилмаса і Танжера в Марокко. Через 20 років після початку проповідей пройшли перші виступи харидижтів: в Тріполі і в Сиджиямасі. Хариджицькі повстання проходили